Розділ 10 · 15 хв читання · 19 хв слухання
Політ
Коли Бог кладе Своє помазання на служіння людини, вона пізнає, що означає «підніме крила, як орел». Вона відчує, як вітри Духа несуть її вгору, ширяючи високо над буденним життям, яким живе так багато інших віруючих. Ярмо буде «любе», а тягар — «легкий».
У попередніх розділах я розповів багато історій про деяких людей, чиє життя мав привілей знати. Я перейняв дещо з їхнього запалу, відчув дещо з їхнього помазання — і тепер не можу вдовольнитися нічим меншим для власного служіння. Ніщо так не тішить і не сповнює мене, як час, проведений з голодними до Бога молодими віруючими, що шукають глибшої ходи з Господом. Якщо я можу привести їх до здорового християнського способу життя, вільного від ран і болю, які носить у собі так багато людей, і до служіння в їхньому обдаруванні, я радію «радістю невимовною і преславною»! Тоді я відчуваю близькість спільного ярма з Господом, бо несу Його тягар — той, який Він дав мені нести разом із Ним.
Дозвольте розповісти вам про інших, кого я зустрічав. Деякі імена ви знатимете, інші вам незнайомі, але не Господеві.
Джекі Пуллінджер.
Коли я знав Джекі в 1967–69 роках, ми обоє були молодими вчителями в Гонконзі.
Двічі я ходив із нею в «лігво дракона» (сумнозвісне обнесене мурами місто в Коулуні), коли вона проводила дитячі зібрання. Обставини були нелегкі, і мало хто наважувався ходити туди з нею.
Ми йшли вузькими вуличками, дуже обережно, щоб не ступити в стічні води, що текли посередині стежки. Одного разу ми натрапили на чоловіка, який лежав у нечистотах, «під кайфом» від героїну. Я допоміг Джекі прихилити його до стіни, а тоді дивився, як вона вмиває йому обличчя своєю чистою хусточкою.
Тоді я вважав, що вона нічим не відрізняється від багатьох інших молодих жінок, які хотіли служити Господеві. Може, мужності в неї було трохи більше, ніж у більшості, — або нерозважливості, як думало багато інших місіонерів, — але вона була просто ще однією «немудрою й безсильною», яку використає Господь. Я бачив її розчарування й молився з нею за «безнадійний» стан такої безлічі людей, яких вона прагнула привести до свого Спасителя. Немає жодної молодої жінки чи чоловіка, що читає цю книжку, у кого не було б такої самої можливості «в Христі» змінити цей світ, як у Джекі Пуллінджер. Вона перша визнала б, що перемогу принесла не вона, а «Христос у ній».
Через багато років, читаючи книжку Джекі «Ганяючись за драконом», я помітив, як вона пише, що ніколи не відчувала страху в тому лихому місці, навіть коли наркомани й ватажки банд, що там жили, погрожували їй згвалтуванням і смертю.
Це було дивно для неї самої й незбагненно для інших, але це вірний доказ Божого помазання на її служінні — факт, який тепер визнає весь християнський світ.
Майор А. С.
Майор С. служив в Армії спасіння, яка більше відома своєю гуманітарною працею, ніж великими проповідниками. Проте в рік, коли я закінчував університет, він приїхав до нашого міста на тиждень зібрань у місцевій «цитаделі» Армії. Після першого вечора зібрання перенесли до Апостольської церкви, бо цитадель була замала для всіх, хто приходив. Хоча поза Армією спасіння його мало хто знав, з вуст в уста розійшлася звістка про велике помазання, і невдовзі людей на зібраннях стало набагато більше. До середини тижня й Апостольська церква стала замалою, і місце довелося змінити знову!
Я готувався до випускних іспитів, тож не міг бувати на багатьох зібраннях. Проте я був присутній того четвергового вечора, коли майор С. замовк, глянув на годинник, подивився на нього вдруге довгим поглядом і вигукнув: «Мені так прикро! Я й не помітив, що мій час уже минув. Пробачте, будь ласка, що затримав вас так пізно. Я знаю, що багатьом із вас треба встигнути на автобус, тож я зараз закінчу й продовжу цю тему завтра ввечері». Ніхто не рушив з місця, і запала тиша, аж поки один чоловік у громаді не встав і не сказав: «Сер, ви не можете нас тут залишити! Ми в присутності Господа. Будь ласка, продовжуйте».
Майор С. запросив усіх, кому треба йти, піти, але оскільки ніхто не рушив, він говорив ще приблизно пів години. Того вечора багато хто викликав таксі або їхав додому з друзями, бо останні автобуси вже пішли.
Нині, коли люди хочуть «легких і приємних» проповідей і мало який проповідник може втримати громаду, якщо проповідує довше сорока хвилин, можна запитати, що такого мав майор С., чим тримав нас зачарованими значно довше дев’яноста хвилин. Відповідь — помазання.
Доктор Мартін Ллойд-Джонс
Ніхто з тих, хто мав привілей сидіти під служінням цього великого проповідника, не може сумніватися в його помазанні. Я бачив його серед тижня вечорами, коли він навчав з Послання до римлян громаду, що складалася здебільшого зі студентів різних коледжів Лондонського університету. За приблизною оцінкою, слухачів було близько п’яти тисяч, коли він стояв на своїй високій кафедрі у Вестмінстерській каплиці й проголошував Слово. Не певен, чи користувався він звукопідсилювальною системою, такою потрібною сьогодні навіть у найменших церковних будівлях, але голос мав такий дзвінкий, що я сумніваюся в її потребі. Він мало жестикулював, не мав нічого яскравого ні в одязі, ні в манері, мав мало харизми, але безсумнівні харизми Духа — і помазання.
Й. Р.
Й. так сильно заїкався, що розмовляти з ним було неможливо. Юнаком його звинуватили в крадіжці, і він разом з іншими членами банди чекав суду, коли віддав своє життя Господеві.
Його спільників усіх відправили до виправних закладів для неповнолітніх, а Й., хоч і був ватажком банди, віддали під опіку місцевого пастора. Той мудрий суддя знав, що Бог набагато краще здатен змінити змарноване життя, ніж роки, проведені у в’язниці. Одного дня, через кілька років, за які ми з ним стали добрими друзями, Й. захотів, щоб я влаштував для нього зібрання в його рідному місті, аби він міг розповісти всім, що Господь для нього зробив.
Хоча я намагався його відмовити через заїкання, він наполягав, і мені довелося з благоговінням спостерігати, як Господь узяв ту слабку посудину, ясно заговорив через нього й помазав його служіння. Його таємницю я дізнався невдовзі, бо майже щовечора він усамітнювався в садовій повітці, де мав стіл, стілець, лампу й Біблію. Не маючи високої освіти, Й. став учнем біля ніг Ісуса. Він став постійним промовцем серед мирян-проповідників округу, і великі натовпи приходили послухати його помазану проповідь. Він двічі їздив служити до Канади, і йому доводилося відмовлятися від запрошень стати пастором і там, і у Великій Британії.
Е. Д.
Е. навчалася в педагогічному училищі, коли тиск усієї роботи й брак близьких друзів довели її до думок про самогубство. Якось, ідучи берегом моря, вона побачила клаптик паперу, що його гнав вітер по піску. Це був євангельський трактат, і поки вона його читала, Дух Господній торкнувся її душі, аж вона стала там на коліна на березі й у сльозах попросила Господа спасти її. Вона почала ходити до нашої церкви. Невдовзі вона запитала, чи можна їй прочитати вірш на недільному богослужінні.
Пастор погодився — трохи нерішуче, бо в церкві такого зазвичай не бувало, — але ми такі вдячні, що він погодився. Кожне серце було зворушене, і на кожному обличчі були теплі сльози радості, коли Е. своїми помазаними словами вводила нас у новий досвід із Господом. Я люблю декламувати поезію, але ніколи не міг так зворушити людей! Ми з нетерпінням чекали кожного разу, коли Е. служитиме в тому помазанні.
Г. У.
Г. прийшов до Господа підлітком після вуличної бійки, у якій, як він думав, убив людину. На щастя, його побоювання виявилися безпідставними, але зі страху він наступного ранку прийшов до нашої церкви, уперше почув Євангеліє й віддав себе Господеві. Він нічого не розумів у доктринах чи деномінаціях, тож ходив від церкви до церкви, де бачив відчинені двері, і входив, щоб приєднатися до будь-якого зібрання, яке там відбувалося. Якщо це було молитовне зібрання, невдовзі він уже стояв і молився. Я сидів на багатьох зібраннях, сухих, як порох, доки Г. не вставав помолитися. Тоді небеса відчинялися, і Бог давав відчути Свою присутність серед нас. На молитвах цього простого чоловіка було помазання, якого я ніколи не знав на своїх молитвах, бо він міг зворушити небо кількома словами.
К. Мак.
Я сидів на багатьох зібраннях і слухав, як спів веде команда прославлення й поклоніння. Мені вказували, коли плескати в долоні, а коли сідати чи вставати, казали співати гучніше або тільки слухати інструменти. Іноді мені вдавалося приєднатися, коли я знав слова, але, зізнаюся, це трапляється дедалі рідше.
Прославлення й поклоніння означало ледве чи більше, ніж спільний спів, під час якого ті, хто справді поклонявся, могли поклонятися наодинці з собою (якщо їм вдавалося відгородитися від шуму, що часто їх оточував!)
Проте коли К. сідав за фортепіано й вводив нас у поклоніння, не потрібно було знати всіх слів, бо він вводив нас у присутність Господа, і ми були «загублені в подиві, любові й хвалі». Він поклонявся — і ми поклонялися. Він добирав пісні не за музичним стилем, акордами чи ритмом, а за тим, що вони вказували нам на Ісуса. Він не смикав нас, мов йо-йо, чергуючи пісні свідчення чи духовної боротьби з піснями обожнювання, перемикаючись між горизонтальним (спів одне до одного) і вертикальним (звернення до Господа). Його служіння проводу поклонінням було помазане, і всі присутні це знали.
Якщо я мав говорити, то зазвичай робив це на початку зібрання, щоб наприкінці ми могли перейти до поклоніння, коли нікому не треба було йти, доки він сам не відчує, що пора. На багатьох зібраннях кілька людей залишалися ще довго після того, як інші пішли, бо потребували залишатися в Божій присутності. Контраст між його помазаним поклонінням і багато чим із того, що я бачив деінде, переконує мене, що Господь і досі шукає тих, хто поклонятиметься Йому в дусі та істині.
К. Н.
Я тоді перший рік був пастором церкви й дуже прагнув щотижня готувати для своїх людей добру духовну їжу. Я не хотів замикатися в навчальній рутині, яку можна передбачити на кілька тижнів наперед, а шукав у Господа свіжого матеріалу для кожної проповіді.
Тому щосереди я замикав двері свого кабінету, вимикав телефон і проводив час, вивчаючи Слово й шукаючи, що Господь має для моїх людей.
Старійшини відвели на навчання Слова одну годину богослужіння, тож щонеділі чекали в проповіді «твердої їжі». Багато разів я виходив на кафедру впевнений, що маю Його Слово, але багато разів мене й мучили побоювання.
К., один зі старійшин, часто вставав на початку богослужіння, як мав звичай, щоб прочитати уривок Писання. Кілька разів — часто тоді, коли я не був певен, що того тижня почув від Господа, — К. оголошував своє читання, і я в подиві відкидався на спинку крісла, бо він читав саме контекст мого тексту на той ранок! Можете уявити, якої впевненості це мені додавало: я знав, що справді почув від Господа і що маю Його звістку на той ранок. К. ніяк не міг знати моєї теми чи тексту щотижня, але він почув голос Господа, що скеровував його до Писання на той день.
Оце і є помазання.
А. А.
Я мав привілей працювати з А., братом з Африки, коли був пастором на борту судна «Кораблів милосердя» «Анастасіс» між 1991 і 1994 роками. Він відповідав за те, щоб вода на кораблі завжди була питною й не була заражена бактеріями, звичайними в африканських водах.
По вівторках увечері я проводив невеликий клас для тих, хто хотів готуватися до можливого пастирського служіння в майбутньому, і А. був ревним членом групи. Проте щоразу, коли він говорив, я слухав, ніби він учитель, а я учень, бо його думки були багаті розумінням людини, яка занурилася в Слово.
Під час однієї з наших місійних поїздок до Західної Африки А. попросили допомагати впорядковувати натовп у польовій стоматологічній клініці, яку облаштували «Кораблі милосердя». Він сумлінно виконував свою роботу, часто розповідаючи Євангеліє мусульманам, які терпляче чекали своєї черги до наших стоматологів. Мусульмани Західної Африки не войовничі, і більшість дуже мало розуміє засади ісламу, тож вони шанують будь-якого святого чоловіка — чи то мусульманина, чи християнина, чи знахаря-аніміста. Одного дня А. попросили помолитися за двох старих чоловіків, обоє з хворобами, що їх скалічили, і він зробив, як вони просили, наголосивши, що молитиметься лише «в ім’я Ісуса». Обоє миттєво зцілилися й відразу визнали, що їхнє зцілення від Господа, тож вождь того села оголосив його відтепер «селом Ісуса». Для А. це не було рідкістю, і було кілька подібних випадків, що виявляли Боже помазання на його служінні.
І. та А.
Я вінчав І. та А., не надто сподіваючись, що Господь зможе використати їх у якомусь «справжньому» служінні.
Це було просте подружжя, яке хотіло жити життям, не обтяженим світським становищем, майном чи тиском, тож вони оселилися у своєму домі біля узбережжя. Я не бачив їх кілька років і мало знав про їхній спосіб життя, аж поки до мене не приїхав друг і не почав розповідати про чудове служіння консультування та внутрішнього зцілення, яке він нещодавно отримав.
Він розповідав про чоловіка й жінку, які так допомогли йому своїми дарами розпізнання й словами мудрості і кинули йому виклик, указавши на речі в його житті, які треба змінити. Слухаючи їх, він дивувався й усвідомлював, що їх веде Господь. Далі він розповів мені, що, хоча вони не належали до жодної церкви чи парацерковного служіння, їм телефонували з усієї країни люди, які шукали їхньої поради й молитов.
Я висловив бажання познайомитися з цим дивовижним подружжям, але був приголомшений, коли він назвав їхні імена. «Не може бути! — вигукнув я. — Я їх вінчав і й гадки не мав, які великі можливості в них служити Господеві!» Але Господь мав — і Його помазання на них!
М. М.
Я розмовляв із другом-пастором про тему цієї книжки, і він розповів таку історію.
Він служив у церкві в преріях Канади, коли йому зателефонували, що один із його парафіян захворів. Він одразу пішов відвідати хворого й зміг його трохи втішити.
Виходячи з кімнати, він похвалив чудовий невеличкий букет польових квітів у вазі біля ліжка. Йому сказали: «Це М. прислала сьогодні по обіді».
Через кілька тижнів мій друг відвідав інший дім і їв пиріг, яким його почастували. Він похвалив господиню, а та відповіла: «Це М. принесла мені сьогодні по обіді».
Після кількох подібних випадків пастора вразило, що ім’я М. повторюється. Вона була літньою самотньою жінкою з його церкви, яку легко було не помітити на будь-якому зібранні. Вона ніколи нічого не говорила й поводилася дуже скромно. Він вирішив відвідати М., щоб дізнатися, звідки вона знає про хвороби людей у церкві ще до того, як йому повідомила родина. Спершу вона трохи злякалася, думаючи, що пастор дорікатиме їй за настирливість — за те, що телефонує хворим, відвідує їх чи посилає квіти й пироги, — але він швидко запевнив її, що це не так.
М. розповіла йому, як щовечора молиться за кожного в церкві, називаючи всіх в молитвах на ім’я. Одного разу їй постійно спадало на думку ім’я літнього вдівця, а з ним і думка, що їй треба йому зателефонувати. Звісно, вона вагалася, побоюючись, що її вчинок можуть неправильно зрозуміти, але думка не відступала. Нарешті, після довгого зволікання й кількох годин неспокою, вона взяла слухавку й зателефонувала йому. Коли вона додзвонилася, стало очевидно, що вдівець у біді: голос у нього був дуже розгублений.
Він упав і забився, але від тривоги й розгубленості не знав, що робити й за якими номерами телефонувати. М. сказала щось, щоб підбадьорити його, а тоді викликала лікаря, який швидко приїхав і зміг допомогти старому. Вона шкодувала про довгі години зволікання й вирішила, що надалі, щойно Господь її спонукає, відгукуватиметься негайно — телефонуватиме чи відвідуватиме того, про кого їй скаже Господь.
Мій друг-пастор був у захваті, що М. знайшла своє служіння, і дуже її підтримав, заохочуючи продовжувати добру справу й кажучи, щоб вона ніколи не боялася виставляти церкві рахунок за будь-які витрати на квіти, випічку тощо.
Вона знайшла своє служіння, і Господь помазував його.
С. Б.
С. відбував покарання у в’язниці за злочини, пов’язані з наркотиками. Хоча він став християнином кількома роками раніше, він не жив для Господа й був залежний від важких наркотиків, а також від алкоголю й цигарок. Він думав, що самогубство — єдиний вихід із безладу, на який перетворилося його життя. Вийшовши з в’язниці, він почав відвідувати зібрання «Анонімних алкоголіків» і там знову віддав своє життя Христові. За короткий час після навернення Бог змінив цього чоловіка й дав йому перемогу над усіма залежностями.
Він дійшов переконання, що не потребує милиці, щоб зберігати тверезість, бо Господь повністю зцілив його — справу завершено. Він почав нову справу — групу підтримки для залежних, засновану на обітниці Слова: «У волї ж оце, котрою Христос визволив нас».
На час написання цих рядків його служіння Connection To Freedom («Зв’язок зі свободою») починає суттєво впливати на залежних, ув’язнених і колишніх в’язнів мого рідного міста, і на цій праці видно помазання, бо Господь відчиняє двері в життя людей і в місця, куди церква загалом не може проникнути. С. перший визнає, що Господь робить серед нас дивовижні речі, і знає, як важливо залишатися там, де Його благовоління й помазання.
Я навмисно зашифрував імена більшості цих людей, але всіх їх добре знаю. Є багато інших, чиє життя так само свідчить про Господнє помазання, хоча вони не священнослужителі, не знамениті й не шановані світом. Певен, що ви, мій читачу, могли б додати до цього списку ще кілька свідчень. Їхня сила, влада, служіння походять не з особистої харизми (вона є в поп-співаків), не з уміння гарно виступати на людях (воно є в політиків) і не з мудрих прийомів керівництва (вони є в успішних бізнесменів), а з Божого покликання, спорядження й помазання.
Ви, можливо, чули історію про відомого актора, який прийшов на церковний ярмарок. Його запросили виголосити кілька монологів для загальної втіхи, і він так і зробив. Після кожного виступу лунали захоплені оплески, не в останню чергу тоді, коли він завершив, прочитавши великий псалом про пастиря — Псалом 23.
Коли оплески стихли, літній чоловік підвівся з місця, підійшов до мікрофона й прочитав той самий псалом, слово в слово.
Цього разу, коли він закінчив, оплесків не було, але багато хто витирав сльози з очей, а інші схилили голови. Актор підійшов до старого.
«Я витратив тисячі фунтів на навчання й піднявся на вершину своєї професії, — сказав він, — але ніколи не міг зворушити слухачів так, як оце ви. У чому ваша таємниця?»
Старий відповів: «Ви знаєте псалом, а я знаю Пастиря!»
Ось таємниця помазання — бути пов’язаним із Пастирем. Бути в одному ярмі з Ним, коли ви разом несете Його тягар (призначений для вас).
Запитання для роздумів
Що, за словами Еванса, відбувається, коли Бог кладе Своє помазання на чиєсь служіння?
Людина «підніме крила, як орел», відчуваючи, як вітри Духа несуть її вгору над буденним життям, яким живе так багато віруючих. Ярмо буде «любе», а тягар — «легкий».
Яку ознаку Божого помазання Еванс побачив у служінні Джекі Пуллінджер?
У своїй книжці «Ганяючись за драконом» вона писала, що ніколи не відчувала страху в обнесеному мурами місті, навіть коли наркомани й ватажки банд погрожували їй згвалтуванням і смертю. Еванс називає це вірним доказом Божого помазання на її служінні, хоча, коли він її знав, вона здавалася такою, як багато інших молодих жінок, що хотіли служити Господеві.
У чому була таємниця помазаної проповіді Й. Р., попри його заїкання?
Майже щовечора він усамітнювався в садовій повітці зі столом, стільцем, лампою й Біблією, стаючи учнем біля ніг Ісуса. Господь ясно говорив через нього, і він став постійним мирянином-проповідником, що збирав великі натовпи.
Як М. М. знайшла своє служіння у своїй церкві в канадських преріях?
Щовечора молячись за кожного в церкві, вона після одного дорогого зволікання вирішила відгукуватися негайно, щойно Господь її спонукає, — телефонувати, відвідувати чи посилати хворим квіти й пироги. Пастор підбадьорив її і сказав виставляти церкві рахунок за витрати.
Чого історія про актора й старого, які читали Псалом 23, навчає про помазання?
Акторові аплодували, але після читання старого люди плакали; він пояснив: «Ви знаєте псалом, а я знаю Пастиря!» Еванс каже, що в цьому таємниця помазання: бути пов’язаним із Пастирем і в одному ярмі з Ним, коли ви разом несете Його тягар.