Наша сміливість у молитві

«І се одвага, котру маємо до Него, що, коли чого просимо по волї Його, Він слухає нас; і коли знаємо, що Він слухає нас, чого б ми не просили, то знаємо, що одержуємо прошення від Него». — 1 Йоана 5:14-15.

ОДНІЄЮ з найбільших перешкод для віруючої молитви в багатьох, без сумніву, є ось що: вони не знають, чи те, чого вони просять, згідне з волею Божою. Доки вони в цьому сумніваються, у них не може бути сміливості просити з певністю, що вони неодмінно одержать. І незабаром вони починають думати, що коли вже раз виклали свої прохання й не дістали відповіді, то найкраще залишити Богові чинити, як Йому вгодно. Слова Йоана: «Коли чого просимо по волї Його, Він слухає нас», — як вони їх розуміють, роблять певність щодо відповіді на молитву неможливою, бо вони не можуть бути певні, яка ж насправді Божа воля. Про Божу волю вони думають як про Його приховану раду — і як же людині збагнути, який насправді задум премудрого Бога?

А це якраз протилежне тому, чого прагнув Йоан, коли так писав. Він хотів збудити в нас сміливість, довіру, повну певність віри в молитві. Він каже: «І се одвага, котру маємо до Него», — тобто що ми можемо сказати: Отче! Ти знаєш, і я знаю, що я прошу згідно з Твоєю волею: я знаю, що Ти чуєш мене. «І се одвага, котру маємо до Него, що, коли чого просимо по волї Його, Він слухає нас». Тому він одразу ж додає: «Коли знаємо, що Він слухає нас, чого б ми не просили, то знаємо», — через цю віру, — «що одержуємо», тобто що ми вже тепер, поки молимося, приймаємо «прошення», те особливе, чого просили, — «від Него». Йоан передбачає, що, молячись, ми спершу з’ясовуємо, чи наші молитви згідні з волею Божою. Вони можуть бути згідні з Божою волею, а все ж відповідь може прийти не одразу або не без наполегливої молитви віри. Саме для того, щоб дати нам відвагу так вистояти й бути сильними у вірі, він і каже нам: ось що дає нам сміливість, або довіру, у молитві: коли чого просимо по Його волі, Він слухає нас. Очевидно, що коли для нас лишається непевним, чи наші прохання згідні з Його волею, то ми не можемо мати втіхи від того, що він каже: «Знаємо, що одержуємо прошення від Него».

Але саме в цьому й полягає трудність. Не один віруючий каже: «Я не знаю, чи те, чого я бажаю, згідне з волею Божою. Божа воля — це задум Його безмежної премудрості: я ніяк не можу знати, чи не вважає Він чогось іншого кращим для мене, ніж те, чого я бажаю, або чи немає в Нього якихось причин відмовити мені в тому, чого я прошу». Кожен відчуває, як за таких думок молитва віри, про яку Ісус сказав, що хто «вірувати ме, що, що каже, станеть ся, буде йому, що скаже», стає неможливою. Може бути молитва покори й довіри до Божої премудрості, але не може бути молитви віри. Велика помилка тут у тому, що Божі діти насправді не вірять, що Божу волю можна пізнати. Або, якщо й вірять у це, то не знаходять часу й не докладають зусиль, щоб її з’ясувати. Нам потрібно ясно побачити, яким саме шляхом Отець веде Свою дитину, що чекає й готова вчитися, до знання, що її прохання згідне з Його волею. Саме через святе Боже Слово, прийняте й збережене в серці, у житті, у волі, і через Святого Духа Божого, прийнятого в Його перебуванні в нас і провадженні, ми навчимося знати, що наші прохання згідні з Його волею.

Через Слово. Є потаємна воля Божа, і ми часто боїмося, що наші молитви можуть із нею розходитися. Але в молитві ми маємо справу не з цією волею Божою, а з Його волею, об’явленою в Його Слові. Наші уявлення про те, що могла постановити потаємна воля і як вона могла б унеможливити відповіді на наші молитви, здебільшого дуже хибні. Дитяча віра щодо того, що Він хоче зробити для Своїх дітей, просто тримається запевнення Отця, що Його воля — вислуховувати молитву й чинити те, чого бажає і що приймає віра в Його Слово. У Слові Отець об’явив у загальних обітницях великі засади Своєї волі щодо Свого народу. Дитина має взяти обітницю й застосувати її до тих особливих обставин у своєму житті, яких вона стосується. Про все, чого вона просить у межах цієї об’явленої волі, вона може знати, що воно згідне з волею Божою, і може з певністю цього сподіватися. У Своєму Слові Бог дав нам об’явлення Своєї волі й Своїх задумів щодо нас, щодо Свого народу й щодо світу, разом із найдорожчими обітницями благодаті й сили, якими Він через Свій народ здійснить Свої задуми й виконає Своє діло. Коли віра стає досить сильною й сміливою, щоб домагатися виконання загальної обітниці в окремому випадку, ми можемо мати певність, що наші молитви вислухано: вони згідні з волею Божою. Візьмімо як приклад слова Йоана у вірші, що йде за нашим текстом: «Коли хто бачить брата свого, що грішить гріхом не на смерть, нехай молить ся, і (Бог) дасть йому життє». Така загальна обітниця; і віруючий, який благає на підставі цієї обітниці, молиться згідно з волею Божою, а Йоан хоче дати йому сміливість знати, що він одержує те прошення, якого просить.

Але це розуміння Божої волі — річ духовна, і розпізнати його можна лише духовно. Це не питання логіки, щоб ми могли вивести: Бог це сказав — отже, я мушу це мати. І не кожен християнин має той самий дар чи покликання. Хоча загальна воля, об’явлена в обітниці, однакова для всіх, для кожного є ще й особлива, відмінна воля згідно з Божим задумом. І в цьому мудрість святих — знати цю особливу волю Божу для кожного з нас, за мірою даної нам благодаті, і так просити в молитві саме того, що Бог приготував і зробив можливим для кожного. Щоб передати цю мудрість, і перебуває в нас Святий Дух. Особисте застосування загальних обітниць Слова до наших особливих особистих потреб — саме для цього нам і дано провід Святого Духа.

Саме цієї єдності навчання Слова й Духа багато хто не розуміє, і тому виникає двояка трудність у пізнанні того, якою може бути Божа воля. Одні шукають волі Божої у внутрішньому почутті чи переконанні й хотіли б, щоб Дух вів їх без Слова. Інші шукають її в Слові без живого проводу Святого Духа. Ці двоє мусять бути поєднані: лише в Слові, лише в Дусі, але в них напевно, можемо ми пізнати волю Божу й навчитися молитися згідно з нею. У серці мусять зустрітися Слово й Дух: лише коли вони перебувають у нас, ми можемо на досвіді пізнати їхнє навчання. Слово мусить жити, мусить перебувати в нас: серце й життя мусять день у день бути під його впливом. Не ззовні, а зсередини приходить оживлення Слова Духом. Лише той, хто цілком віддає себе всім своїм життям під верховну владу Слова й волі Божої, може сподіватися в окремих випадках розпізнати, чого саме це Слово й ця воля дозволяють йому сміливо просити. І як зі Словом, так само й із Духом: якщо я хочу мати провід Духа в молитві, щоб Він запевнив мене, яка воля Божа, усе моє життя мусить бути віддане цьому проводові; лише так розум і серце можуть стати духовними й здатними пізнати святу волю Божу. Саме той, хто через Слово й Духа живе у волі Божій, виконуючи її, знатиме, як молитися згідно з цією волею, з певністю, що Він слухає нас.

О, якби християни побачили, якої незмірної шкоди завдають собі думкою, що, оскільки їхня молитва, можливо, не згідна з Божою волею, вони мусять задовольнитися тим, що відповіді немає! Боже Слово каже нам, що головна причина невислуханої молитви в тому, що ми не молимося як слід: «Просите, та й не приймаєте, тому що погано просите». Не даючи відповіді, Отець говорить нам, що в нашій молитві щось не так. Він хоче навчити нас це відшукати й визнати, і так виховати нас до справжньої віруючої й переможної молитви. Він може досягти Своєї мети лише тоді, коли доведе нас до того, щоб ми побачили: у затримці відповіді винні ми; наша мета, чи наша віра, чи наше життя не такі, якими мають бути. Але цей Божий задум зводиться нанівець, доки ми вдовольняємося словами: можливо, Він не чує мене тому, що моя молитва не згідна з Його волею. О, не звалюймо більше провини за наші невислухані молитви на потаємну волю Божу, а покладімо її на нашу неправильну молитву. Нехай те слово: «Не приймаєте, тому що погано просите», — буде нам світильником Господнім, що досліджує серце й життя, щоб довести, чи ми справді ті, кому Христос дав Свої обітниці певних відповідей. Повірмо, що ми можемо знати, чи наша молитва згідна з Божою волею. Віддаймо своє серце, щоб слово Отця щедро в ньому перебувало, щоб слово Христове перебувало в нас. Живімо день у день із помазанням, яке навчає нас про все. Віддаймо себе без застережень Святому Духові, коли Він навчає нас перебувати в Христі, жити в присутності Отця, — і ми незабаром зрозуміємо, як любов Отця прагне, щоб дитина знала Його волю і щоб, у певності, що ця воля охоплює все, що обіцяли зробити Його сила й любов, знала також, що Він слухає прохання, яких ми в Нього просимо. «І се одвага, котру маємо до Него, що, коли чого просимо по волї Його, Він слухає нас».

«ГОСПОДИ, НАВЧИ НАС МОЛИТИСЬ».

Благословенний Учителю! Усім серцем дякую Тобі за цей благословенний урок, що шлях до життя, повного відповідей на молитву, пролягає через волю Божу. Господи! Навчи мене пізнавати цю благословенну волю, живучи нею, люблячи її і завжди її виконуючи. Так я навчуся приносити молитви згідно з цією волею і знаходити в їхній злагоді з благословенною волею Божою свою сміливість у молитві та свою певність у прийнятті відповіді.

Отче! Твоя воля, щоб Твоя дитина втішалася Твоєю присутністю й благословенням. Твоя воля, щоб усе в житті Твоєї дитини було згідне з Твоєю волею і щоб Святий Дух це в ній чинив. Твоя воля, щоб Твоя дитина жила в щоденному досвіді виразних відповідей на молитву і так утішалася живим і безпосереднім спілкуванням із Тобою Самим. Твоя воля, щоб Твоє Ім’я прославлялося в Твоїх дітях і через них, — і так буде в тих, хто довіряє Тобі. О мій Отче! Нехай ця Твоя воля буде моєю певністю в усьому, чого я прошу.

Благословенний Спасителю! Навчи мене вірити в славу цієї волі. Ця воля — вічна любов, що з Божественною силою здійснює свій задум у кожній людській волі, яка їй віддається. Господи! Навчи мене цього. Ти можеш дати мені побачити, що кожна обітниця й кожна заповідь Слова — це справді воля Божа і що її виконання забезпечене мені Самим Богом. Нехай же воля Божа стане для мене твердою скелею, на якій завжди спочиватимуть моя молитва й моя певність у відповіді. Амінь.

ПРИМІТКА.

Щодо волі Божої часто панує велика плутанина. Люди думають, що те, чого Бог хоче, неминуче мусить статися. Це аж ніяк не так. Бог бажає Своєму народові безліч благословення, яке ніколи до нього не доходить. Він бажає цього якнайщиріше, але люди цього не бажають, і воно не може до них прийти. У цьому велика таємниця створення людини з вільною волею, а також оновлення її волі у викупленні: Бог у багатьох речах зробив виконання Своєї волі залежним від волі людини. Із Божої волі, об’явленої в Його обітницях, здійсниться стільки, скільки прийме наша віра. Молитва — це сила, завдяки якій стається те, що інакше не сталося б. А віра — сила, якою вирішується, скільки Божої волі звершиться в нас. Коли Бог одного разу об’являє душі, що Він хоче для неї зробити, відповідальність за виконання цієї волі лежить на нас.

Дехто боїться, що так людині дається в руки забагато сили. Але в Христі Ісусі людині в руки дано всю силу. Ключ до всякої молитви й усякої сили — у Ньому, і коли ми навчимося розуміти, що Він так само з нами, як і з Отцем, і що ми так само одне з Ним, як Він з Отцем, ми побачимо, як природно, слушно й безпечно, що тим, хто перебуває в Ньому, як Він в Отці, дано таку силу. Саме Христос, Син, має право просити, чого хоче: і саме через наше перебування в Ньому і Його перебування в нас (у Божественній дійсності, про яку ми маємо надто мало уявлення) Його Дух вдихає в нас те, чого Він хоче просити й досягти через нас. Ми молимося в Його Ім’я: молитви справді наші — і так само справді Його.

Інші ж бояться, що вірити, ніби молитва має таку силу, означає обмежувати свободу й любов Бога. О, якби ми тільки знали, як ми обмежуємо Його свободу й Його любов, не даючи Йому діяти єдиним шляхом, яким Він сам вирішив діяти тепер, коли прийняв нас у спілкування з Собою, — через наші молитви й нашу віру! Один брат-служитель, коли ми розмовляли на цю тему, якось запитав, чи немає небезпеки, що ми почнемо думати, ніби наша любов до душ і наша готовність бачити їх благословенними мають спонукати Божу любов і Божу готовність їх благословити. Ми саме проходили повз великі водогінні труби, якими воду з великого гірського потоку вели через гори й долини до міста, що лежало на певній відстані. «Погляньте на ці труби, — була відповідь, — не вони зробили воду готовою стікати вниз із гір і не вони дали їй силу благословляти й освіжати: така сама її природа. Усе, що вони можуть зробити, — це визначити її напрям: ними мешканці міста сказали, що хочуть мати благословення в себе». І так само природа Бога — любити й благословляти. Униз і все нижче прагне Його любов зійти своїми оживлювальними й освіжними потоками. Але Він залишив молитві сказати, куди має прийти благословення. Він доручив Своєму віруючому народові провести живу воду в пустельні місця: воля Бога благословляти залежить від волі людини сказати, куди має зійти благословення. «Така слава для всїх угодників його». «І се одвага, котру маємо до Него, що, коли чого просимо по волї Його, Він слухає нас; і коли знаємо, що Він слухає нас, чого б ми не просили, то знаємо, що одержуємо прошення від Него».

1Див. ілюстрацію цього у витягах із Джорджа Мюллера наприкінці цієї книги.