Мета в молитві
Треба по всяк час молитись

Розділ 7 · 11 хв читання · 15 хв слухання

Треба по всяк час молитись

Підозрюю, що я зазвичай відводив надто мало часу на духовні вправи — особисту молитву, благочестиві роздуми, читання Писання тощо. Тому я виснажений, холодний і черствий. Можливо, Бог давав би мені більше успіху в духовному, якби я ретельніше користувався засобами благодаті. Краще мені відводити на духовні вправи більше часу — скажімо, дві години або півтори щодня — і спробувати, чи не зможу я так зберегти постійніший молитовний настрій духу, живіше відчуття невидимого, палкішу любов до Бога і більший голод і спрагу правди, серце, менш схильне бруднитися світськими турботами, задумами, пристрастями й побоюваннями, та справжню, нелукаву тугу за небом, за його радощами і його чистотою.— Вільям Вілберфорс

«…треба по всяк час молитись, а не внивати». Це слова нашого Господа, Який не лише завжди прагнув переконати Своїх послідовників у невідкладності й важливості молитви, а й подав їм приклад, який вони, на жаль, переймали надто повільно.

Слова «по всяк час» говорять самі за себе. Молитва — не беззмістовний обряд чи обов’язок, який треба втиснути в метушливі або втомлені краї дня, і ми не слухаємося заповіді нашого Господа, коли вдовольняємося кількома хвилинами на колінах у ранковому поспіху чи пізно вночі, коли сили, виснажені денними справами, кличуть до відпочинку. Правда, Бог завжди поруч і чує нас; Його вухо завжди уважне до крику Його дитини, але ми ніколи не пізнаємо Його, якщо користуватимемося молитвою так, як телефоном, — для кількох слів поспішної розмови. Близькість потребує розвитку. Ми ніколи не пізнаємо Бога так, як маємо привілей Його знати, через короткі, уривчасті й необдумані повторення молитов заступництва, що є лише проханнями про особисті милості — і нічим більше. Не так ми можемо ввійти в спілкування з Царем неба. «Мета молитви — Боже вухо», а цієї мети можна досягти лише терплячим, тривалим і безперервним очікуванням на Нього, виливаючи перед Ним своє серце й дозволяючи Йому говорити до нас. Тільки так ми можемо сподіватися пізнати Його, і що краще ми Його пізнаватимемо, то більше часу проводитимемо в Його присутності й побачимо, що ця присутність — постійна і щораз більша радість.

«По всяк час» не означає, що ми маємо нехтувати звичайними життєвими обов’язками; це означає, що душа, яка ввійшла в близьке єднання з Богом у тиші молитовної комірчини, ніколи не втрачає свідомого зв’язку з Отцем, що серце завжди лине до Нього в люблячому спілкуванні і що, щойно розум звільняється від справи, якою зайнятий, він повертається до Бога так само природно, як птах до свого гнізда. Яке прекрасне уявлення про молитву ми отримуємо, коли дивимося на неї в такому світлі, коли бачимо в ній постійне спілкування, безперервну аудієнцію в Царя. Тоді молитва втрачає будь-який слід страху, який, можливо, колись навіювала; ми вже вважаємо її не обов’язком, який треба виконати, а радше привілеєм, яким можна втішатися, рідкісною насолодою, що завжди відкриває якусь нову красу.

Отож, коли вранці ми розплющуємо очі, наша думка відразу підноситься до неба. Для багатьох християн ранкові години — найдорогоцінніша частина дня, бо дають нагоду для освяченого спілкування, яке задає тон усьому денному розпорядку. І який кращий вступ до невичерпної слави й дива нового дня можна знайти, ніж провести його наодинці з Богом? Розповідають, що пан Муді, коли іншого місця не було, проводив свою ранкову сторожу в сараї для вугілля, виливаючи серце перед Богом і знаходячи у своїй дорогоцінній Біблії справжню гостину «із товстих страв».

Джордж Мюллер так само поєднував вивчення Біблії з молитвою в тихі ранкові години. Колись він мав звичку вранці, одягнувшись, віддаватися молитві. Потім його порядок змінився. Як він сам висловився: «Я побачив, що найважливіше, що я маю робити, — це віддаватися читанню Божого Слова й роздумам над ним, щоб так моє серце було потішене, підбадьорене, застережене, докорене, навчене і щоб так, через Боже Слово, під час роздумів над ним, моє серце було приведене до досвідного спілкування з Господом. Тож я почав рано-вранці роздумувати над Новим Заповітом. Перше, що я робив, коротко попросивши Господнього благословення на Його дорогоцінне Слово, — це починав роздумувати над Божим Словом, ніби досліджуючи кожен вірш, щоб отримати з нього благословення; не заради публічного служіння Словом, не заради проповіді про те, над чим я роздумував, а заради того, щоб здобути поживу для власної душі. Результат, як я переконався, майже незмінно був такий: уже за кілька хвилин моя душа приходила до сповіді, або до подяки, або до заступництва, або до благання; тож хоч я віддавався, так би мовити, не молитві, а роздумам, однак це майже відразу більшою чи меншою мірою переходило в молитву».

Вивчення Слова й молитва йдуть разом, і де ми бачимо, що одне справді практикують, там неодмінно в тісному союзі з ним буде й друге.

Але ми не молимося по всяк час. У цьому біда дуже багатьох із нас. Нам треба молитися набагато більше, ніж ми молимося, і набагато довше.

Роберт Мюррей Мак-Чейн, обдарований і святий муж, про якого казали, що, «хоч би як на нього дивитися — як на сина, брата, друга чи пастора, — він був найбездоганнішим і найпривабливішим утіленням справжнього християнина в живій постаті, яке вони будь-коли бачили», знав, що означає проводити багато часу на колінах, і ніколи не втомлювався переконувати інших у радості й цінності святого заступництва. «Божі діти повинні молитися, — казав він. — Вони мають голосити до Нього день і ніч. Бог чує кожен ваш крик і в метушливу денну годину, і в самотні нічні сторожі». Усіма способами — проповіддю, напученням, коли був поруч, і листами, коли був далеко, — Мак-Чейн наголошував на життєво важливому обов’язку молитви, настирливої і невпинної.

У його щоденнику знаходимо такий запис: «Уранці займався підготовкою голови, потім серця. Це часто була моя помилка, і я завжди відчував її шкоду, особливо в молитві. Тож виправ це, Господи». Під час подорожі до Святої Землі він писав: «Значною мірою, відчуваю, ми завдячуємо своєю безпекою молитвам моєї пастви. Якби підняти завісу над механізмом світу, скільки ми побачили б зробленого у відповідь на молитви Божих дітей!» У проповіді на висвячення він сказав новому проповідникові: «Віддайтеся молитвам і служенню слова. Якщо ви не молитиметеся, Бог, мабуть, відсторонить вас від служіння, як Він зробив зі мною, щоб навчити вас молитися. Пам’ятайте Лютерове гасло: „Хто добре помолився, той добре повчився“. Беріть від Бога свої тексти, свої думки, свої слова. Носіть імена маленької отари на своїх грудях, як первосвященик. Боріться за ненавернених. Лютер віддавав молитві свої останні три години; Джон Велш молився сім-вісім годин на день. Він тримав на ліжку плед, щоб загорнутися в нього, коли вставав уночі. Інколи дружина знаходила його лежачим на землі в сльозах. Коли вона скаржилася, він відповідав: „О жінко, мені треба дати звіт за душі трьох тисяч людей, а я не знаю, як стоїть справа з багатьма з них“». Свою паству він напучував і заклинав: «Моліться за свого пастора. Моліться за його тіло, щоб він залишався міцним і щоб Бог зберіг його на довгі роки. Моліться за його душу, щоб він залишався смиренним і святим — сьвітильник горючий і сьвітючий. Моліться за його служіння, щоб воно було щедро благословенне, щоб він був помазаний принести благу вість. Нехай не буде жодної потаємної молитви, у якій ви не назвали б його перед своїм Богом, жодної сімейної молитви, у якій ви не несли б свого пастора в серцях до Бога».

«Двох речей, — пише його біограф, — він, здається, ніколи не припиняв: плекання особистої святості та найревніших зусиль здобувати душі». Ці дві речі — нерозлучні супутники служіння молитви. Молитва занепадає, коли занепадають прагнення й зусилля досягти особистої святості. Ніхто не здобуває душ, якщо він не вправний у служінні молитви. «Обов’язок служителів, — каже цей святий муж, — почати оновлення віри й звичаїв із самих себе, своїх родин тощо, зі сповіді в минулих гріхах, ревної молитви про провід, благодать і повне постановлення серця». Він починає із себе під заголовком «Оновлення в потаємній молитві» і постановляє:

«Я не повинен пропускати жодної зі складових молитви — сповіді, поклоніння, подяки, прохання і заступництва. Існує страшна схильність пропускати сповідь, яка походить від низьких уявлень про Бога і Його Закон, поверхових уявлень про моє серце та гріх мого минулого життя. Цьому треба опиратися. Існує постійна схильність пропускати поклоніння, коли я забуваю, до Кого звертаюся, коли бездумно вриваюся в присутність Єгови, не думаючи про Його грізне ім’я і єство. Коли я мало бачу Його славу й мало захоплююся Його чудесами, серце з природи схильне пропускати подяку, а проте її особливо заповідано. Часто, коли серце мертве до спасіння інших, я пропускаю заступництво, а проте саме воно особливо є духом великого Заступника, Який носить ім’я Ізраїля на Своєму серці. Я повинен молитися, перш ніж побачу будь-кого. Часто, коли я довго сплю або рано зустрічаюся з іншими, а потім маю сімейну молитву, сніданок і ранкових відвідувачів, буває вже одинадцята чи дванадцята година, перш ніж я почну потаємну молитву. Це жалюгідний порядок; він суперечить Писанню. Христос уставав ще затемна й ішов у пустинне місце. Давид каже: „Рано шукатиму Тебе“; „Досьвіта почуєш, Господи, мій голос“. Марія Магдалина прийшла до гробу, коли ще було темно. Сімейна молитва втрачає багато своєї сили й солодкості, і я не можу принести жодної користі тим, хто приходить шукати її в мене. Сумління почувається винним, душа — ненагодованою, світильник — незаправленим. Я відчуваю, що набагато краще почати з Бога, спершу побачити Його обличчя, наблизити душу до Нього, перш ніж вона наблизиться до когось іншого. „Пробуджаюсь, і я ще з тобою“. Якщо я заспав, або вирушаю рано в дорогу, або мій час якось інакше скорочено, краще поспіхом одягнутися й мати кілька хвилин наодинці з Богом, ніж махнути на все рукою. Але загалом найкраще мати принаймні одну годину наодинці з Богом, перш ніж братися за будь-що інше. Я повинен проводити найкращі години дня в спілкуванні з Богом. Коли я прокидаюся вночі, я повинен вставати й молитися, як Давид і Джон Велш».

Мак-Чейн вірив у те, що треба бути в молитві по всяк час, і його плідне життя, хоч яке коротке воно було, показує силу, що приходить від довгих і частих відвідин потаємного місця, де ми маємо умовлене побачення з нашим Господом.

Сьогодні потрібні люди такого гарту, як Мак-Чейн, — люди молитви, які вміють віддаватися найбільшому завданню, що вимагає їхнього часу й уваги; люди, які можуть віддати все своє серце святій справі заступництва, люди, які вміють вимолити все до кінця. Божу справу доручено людям; Бог довіряє Себе людям. Люди молитви — Божі намісники; вони виконують Його роботу й здійснюють Його задуми.

Ми зобов’язані молитися, якщо ми громадяни Божого Царства. Безмолитовність — це позбавлення громадянства в Божому Царстві, а то й гірше. Це оголошення поза законом, тяжкий злочин, порушення самих основ. Християнин, який відсуває молитву на другорядне місце у своєму житті, швидко втрачає будь-яку духовну ревність, яку, можливо, колись мав, а Церква, яка мало зважає на молитву, не може зберегти живої побожності й безсила поширювати Євангелію. Євангелія не може жити, боротися, перемагати без молитви — молитви невпинної, наполегливої і палкої.

Мало молитви — ознака відступницької доби й відступницької Церкви. Коли мало моляться на кафедрі чи на лавах, духовне банкрутство близьке й неминуче.

Божа справа не має доби комерції, доби культури, доби освіти, доби грошей. Але вона має одну золоту добу, і це доба молитви. Коли її провідники — люди молитви, коли молитва — панівна складова богослужіння, наче кадило, що безупинно наповнює пахощами її служіння, тоді Божа справа тріумфуватиме.

Краща молитва, і більше її, — ось що нам потрібно. Нам потрібні святіші чоловіки, і більше їх, святіші жінки, і більше їх, щоб молилися, — жінки, як Ганна, що зі своїх найбільших скорбот і спокус виварювали свої найбільші молитви. Через молитву Ганна знайшла полегшення. Скрізь Церква відступила й зрадила віру, її вороги перемагали. Ганна віддалася молитві і в скорботі примножувала свою молитву. Вона побачила велике пробудження, народжене з її молитви. Коли весь народ був пригнічений — і пророк, і священник, — народився Самуїл, щоб заснувати новий рід священства, і її молитва зігріла до життя нове життя для Бога. Скрізь віра відродилася й процвітала. Бог, вірний Своїй обітниці «Проси в мене», хоч ця молитва й линула з розбитого жіночого серця, почув і відповів, пославши новий день святої радості, щоб оживити Свій народ.

Тож іще раз наголосімо й повторімо, що велика потреба Церкви в нашу і в усі доби — люди такої владної віри, такої незаплямованої святості, такої виразної духовної сили й палкої ревності, що вони здійснюватимуть духовні перевороти своєю могутньою молитвою. «Природні здібності й переваги освіти не є чинниками в цій справі; потрібні здатність до віри, уміння молитися, сила цілковитого посвячення, уміння вважати себе малим, повне розчинення себе в Божій славі та постійна й ненаситна туга за всією повнотою Божою і пошук її. Люди, які можуть запалити Церкву для Бога — не галасливо й показово, а напруженим і тихим жаром, що розтоплює й зрушує все для Бога».

І, повертаючись до головного: потаємна молитва — це випробування, мірило й охоронець стосунку людини з Богом. Молитовна комірчина, будучи випробуванням щирості нашої відданості Богові, стає також мірою цієї відданості. Самозречення, жертви, які ми приносимо заради наших молитовних комірчин, частота наших відвідин того освяченого місця зустрічі з Господом, бажання затриматися, небажання піти — ось цінність, яку ми надаємо спілкуванню наодинці з Богом, ціна, яку ми платимо за дані Духом години умовлених побачень небесної любові.

Молитовна комірчина зберігає наш стосунок із Богом. Вона підрубує кожен сирий край; вона підтикає кожен довгий одяг, що плутається в ногах; вона оперізує кожні знесилені стегна. Якір спасіння тримає корабель не певніше й не надійніше, ніж молитовна комірчина тримає нас при Богові. Сатана мусить спершу вирвати нас із молитовних комірчин і закрити нам дорогу до них, перш ніж зможе вирвати нас із Божих рук чи закрити нам дорогу до неба.

«Не бійся молитись: молитись — це добре;

Молись, як можеш, із надією, та завжди молись,

Хоч надія слабка чи зморена довгим чеканням;

Молись у темряві, коли нема світла;

А як за якесь бажання не смієш молитись,

То молись Богові, щоб Він те бажання відкинув».

Ви завершили: Треба по всяк час молитись

Назад Далі