Розділ 15 · 10 хв читання · 13 хв слухання
Павло та його молитви (продовження)
Вільям Ло у своєму «Побожному житті» має дуже доречне слово: «Починаючи свої прохання, вживайте таких різноманітних висловів про Божі властивості, які найкраще допоможуть вам відчути велич і силу Божественної природи». А далі Вільям Ло наводить різні приклади, які, мушу сказати, мені не допомогли б, бо вони замкнули б мій дух у кольчугу. Але я хочу підкреслити й похвалити сам принцип: наше спілкування має починатися з першооснов — поклоніння і хвали.—Преподобний Дж. Г. Джоветт
Є два випадки з дивовижними наслідками, коли не сказано прямо, що Павло молився, але обставини й наслідки, а також загальна й ревна звичка Павла до молитви, роблять цілком очевидним, що ключ до наслідків обох випадків — молитва. Перший випадок стався, коли Павло відплив із Филип і прибув до Троади, де пробув сім днів. Першого дня тижня, коли учні зібралися ламати хліб, Павло проповідував їм, бо наступного дня збирався вирушати, і проповідував аж до пізньої ночі.
У вікні сидів юнак на ім’я Євтих, якого, природно, зморив сон, і оскільки Павло говорив досить довго, юнак випав із високого вікна, і його підняли мертвим. Павло зійшов туди, де впав юнак, обійняв його і сказав людям довкола, що їм не треба тривожитися, бо життя ще в тілі. Павло повернувся до горниці, де проповідував, і розмовляв з учнями аж до світанку. А юнака привели живим, і через це всі дуже втішилися.
Цілком природний висновок, хоч про це прямо й не сказано, такий: Павло, мабуть, молився за юнака, коли обійняв його, і його молитву було вислухано в швидкому одужанні юнака.
Другий випадок стався під час небезпечної й тривалої бурі, що спіткала корабель, на якому Павла везли як в’язня до Рима. Велика буря страшенно кидала їх, і ні сонце, ні зорі не з’являлися, поки вони, оточені небезпекою, боролися з вітром і бурею. Здавалося, зникла вся надія на порятунок. Але після довгого посту Павло став посеред тих, хто був на кораблі, і, звертаючись особливо до корабельного начальства, сказав: «Люде, треба було, послухавши мене, не відчалювати від Криту, (то) і не здобулись би такої втрати і шкоди А тепер благаю вас, бодріть ся; не буде бо погибелї нї одній душі з вас, окрім корабля. Явив ся бо менї сієї ночи ангел Бога, до котрого я належу й котрому служу, глаголючи: Не бійсь, Павле: ти мусиш стояти перед кесарем, і ось дарував тобі Бог усїх тих, що плинуть з тобою. Тим бодріть ся, люде (добрі); вірую бо Богу, що так буде, як сказано менї».
Не потрібне жодне натягнуте тлумачення, щоб вичитати в цьому простому записі, що Павло, мабуть, молився, коли ангел з’явився йому з тією звісткою підбадьорення й запевненням у безпеці. Звичка Павла до молитви і його сильна віра в молитву, мабуть, поставили його на коліна. Така скрута неминуче спонукала б його молитися за таких критичних обставин.
Після корабельної аварії, на острові Меліта, ми бачимо ще одну картину Павла в молитві. Він за своєю справою — молиться за тяжко хворого чоловіка. Коли розпалювали вогонь, смертельно отруйна гадюка вчепилася йому в руку, і тубільці відразу вирішили, що це відплата за якийсь злочин, скоєний Павлом, але незабаром побачили, що Павло не помер, змінили думку і вирішили, що він якийсь бог.
У тій самій місцевості тоді жив батько Публія, який тяжко хворів на гарячку й кривавий пронос і, здавалося, наближався до кінця. Павло пішов до нього, поклав на нього руки, з простою довірою до Бога помолився, і хворобу відразу було спинено, а чоловік видужав. Коли мешканці острова побачили цей дивовижний випадок, вони привели до Павла інших, і їх так само зцілено Павловою молитвою.
Повернімося в житті Павла до того часу, коли він був в Ефесі на шляху до Єрусалима, і ми побачимо, що, відбувши з Ефесу, він зупинився в Тирі. Перш ніж залишити Ефес, він помолився з усіма ними. Але він не покладався на свої слова, хоч якими сильними, доречними й урочистими вони могли бути. Бога треба визнати, прикликати й шукати. Павло не вважав, що після того, як він зробив усе можливе, Бог неодмінно, само собою, благословить його зусилля робити добро, — він шукав Бога. Бог не робить усього само собою. Бога треба прикликати, шукати Його і вводити Його в справи молитвою.
Після відвідин Ефесу він прибув до Тиру, де пробув кілька днів. Тут він знайшов учнів, які благали Павла не йти до Єрусалима, кажучи через Духа, що він не повинен підніматися до того міста. Але Павло тримався свого первісного наміру йти до Єрусалима. Розповідь каже:
«А як ми скінчили днї, вийшовши пійшли ми; а всї провожали нас із жінками й дїтьми аж за город; і, приклонивши колїна на березї, помолились».
Яке видовище на тому морському березі! Ось сімейна картина любові й відданості, де присутні чоловіки, дружини й навіть діти, і молитву підносять просто неба. Яке враження це мало справити на тих дітей! Корабель був готовий відплисти, але молитва мусила скріпити їхні почуття, освятити дружин і дітей і благословити їхнє прощання — прощання, яке мало бути останнім на цьому світі. Ця сцена прекрасна й робить честь розуму і серцю Павла, його особі та його побожності, і показує, з якою ніжною прихильністю до нього ставилися. Його віддана звичка освячувати все молитвою виходить тут просто на світло. «Приклонивши колїна на березї, помолились». Ніколи морський берег не бачив величнішої картини і не був свідком милішого видовища — Павло на колінах на піску того берега прикликає Боже благословення на цих чоловіків, жінок і дітей.
Коли Павла судили в Єрусалимі, у своєму публічному захисті він згадує два випадки своєї молитви. Один стався, коли він був у домі Юди в Дамаску, після того як його повалило на землю і він опинився під владою переконання в гріху. Він пробув там три дні, і до нього послано Ананію, щоб покласти на нього руку, у час його сліпоти й темряви. Це було протягом тих трьох днів молитви. Ось запис Святого Письма, і це слова Ананії, звернені до нього:
«А тепер чого гаєш ся? уставши охрестись, та обмий гріхи твої, призвавши імя Господнє».
Господь підбадьорив боязкого Ананію піти й послужити Павлові, сказавши йому: «Ось бо він молить ся». Тож у цій згадці ми бачимо, як молитовність Павла посилює заклик Ананії. Молитва йде попереду прощення гріхів. Молитва личить тим, хто шукає Бога. Молитва належить ревному, щирому шукачеві Бога. Прощення гріха і прийняття Богом завжди приходять наприкінці ревної молитви. Доказ щирості справжнього шукача віри — те, що про нього можна сказати: «Ось бо він молить ся».
Друга згадка в його захисті відкриває нам ту молитовну напругу, якою було сформоване все його релігійне життя, і показує, як у всепоглинному захваті молитви приходило видіння й отримувалися настанови, якими мало керуватися його трудне життя. Ми також бачимо, як близько він стояв і говорив зі своїм Господом:
«І сталось, як вернувсь я в Єрусалим та моливсь у церкві, то був у захопленню,
«І видїв Його, глаголючого менї: Поспіши та вийди боржій з Єрусалиму, бо не приймуть сьвідчення твого про мене.
«А я сказав: Господи, вони знають, що я вкидав у темницї та бив по школах тих, що вірували в Тебе.
«І як пролилась кров Стефана, сьвідка Твого, я сам стояв і похваляв убийство його, стережучи одежі убийцїв його.
«І рече до мене: Іди: бо я до поган далеко пішлю тебе».
Молитва завжди приносить із неба настанови про те, що Бог хоче, щоб ми робили. Якби ми молилися більше й безпосередніше, ми робили б менше помилок у житті щодо свого обов’язку. Божа воля щодо нас відкривається у відповідь на молитву. Якби ми молилися більше, краще й лагідніше, тоді нам давалися б ясніші й захопливіші видіння, і наше спілкування з Богом було б найближчим, найвільнішим і найсміливішим.
Важко розкласти по пунктах чи класифікувати молитви Павла. Вони такі всеосяжні, такі широкі й такі докладні, що це нелегке завдання. Павло багато навчає про молитву у своїх повчаннях. Він окремо наголошує Церкві на обов’язку й необхідності молитви, але найкраще для Павла і найкраще для нас те, що він сам багато молився і втілював власне вчення. Він робив те, що проповідував. Він випробував на ділі ту молитву, до якої закликав людей свого часу.
Церкві в Римі він ясно, конкретно й урочисто засвідчив свою звичку молитися. Ось що він написав тим віруючим у Римі:
«Сьвідок менї Бог, котрому служу духом моїм у благовіствуванню Сина Його, що без перестану спомни про вас роблю, усе в молитвах моїх».
Павло не лише молився за себе. Він мав звичай молитися за інших. Він був насамперед заступником. Як він закликав інших до заступницької молитви, так і сам заступався за інших, окрім себе.
Те визначне Послання до римлян він починає в дусі молитви, а закінчує таким урочистим закликом: «Благаю ж вас, браттє, Господом нашим Ісусом Христом і любовю Духа, помагайте менї молитвами за мене до Бога».
Але це ще не все. У самому серці того послання він наказує: «В молитві непереставаючі». Тобто постійно приділяйте увагу молитві. Зробіть її справою життя. Будьте віддані їй. Саме так робив і він сам, бо Павло був живим прикладом того вчення про молитву, яке він обстоював і до якого закликав людей.
Якою всеосяжною і дивовижною є молитва в його посланнях до солунян! Ось що він каже, пишучи своє Перше послання до цієї церкви:
«Дякуємо Богові всякого часу за всїх вас, роблячи спомин про вас у молитвах наших, без перестану згадуючи ваше дїло віри, і працю любови, і терпіннє уповання».
Не наводячи всього, що він каже, варто прочитати його слова до цієї самої церкви справжніх віруючих трохи далі:
«Ніч і день ревно молячись, щоб видїти лице ваше і доповнити недостаток віри вашої. Сам же Бог і Отець наш і Господь наш Ісус Христос нехай направить путь наш до вас. Вас же нехай Господь намножить і збагатить любовю один до одного й до всїх, яко ж і ми до вас, щоб утвердити серця ваші непорочні в сьвятостї перед Богом, Отцем нашим».
І така молитва за цих християн у Солуні цілком узгоджується з тією завершальною молитвою за цих самих віруючих у цьому посланні, де він записує разючу молитву про їхнє повне освячення:
«Сам же Бог упокою нехай осьвятить вас зовсїм, і ввесь ваш дух, і душа, і тїло нехай збережеть ся непорочно у прихід Господа нашого Ісуса Христа».
Як молився Павло за тих перших християн! Вони були в його думках і на його серці, і він безупинно молився за них, «ніч і день ревно молячись». О, якби в ці дні поверхової побожності й у ці часи безмолитовності ми мали легіон проповідників, які віддавалися б молитві за свої церкви, як Павло молився за тих, кому служив у свій час! Потрібні люди молитви. Так само наш вік вимагає проповідників, що моляться.
Наприкінці тієї визначної молитви в 3-му розділі Послання до єфесян він заявив, що Бог «може зробити геть більш над усе, чого просимо або думаємо», а тепер він заявляє, що сам молиться понад міру рясно, змагаючись найревнішим чином, щоб його молитви йшли паралельно з Божою силою, щоб вони не обмежували цієї сили й не вичерпували її, а здобували все, що в ній є, щоб благословити й щедро збагатити Його Церкву.
Павло і його співпрацівники молилися за святих усюди. Про це можна згадати ще раз. З якою урочистістю Павло звертає увагу християн у Римі на важливий факт, що він молиться за них — віруючих, яких він ніколи не бачив! «Сьвідок менї Бог, що без перестану спомни про вас роблю усе в молитвах моїх». До церков він каже: «Молячись всякого часу за вас».
І знову в тому самому дусі ми чуємо, як він виразно промовляє: «Завсїди в кожній молитві моїй за всїх вас з радощами молячись». Знову він пише так: «Не перестаємо за вас молитись». Ще раз читаємо запис: «Того й молимо ся всякого часу за вас». І знову написано: «Не перестаю дякувати за вас, роблячи спомин про вас у молитвах моїх». А потім він каже: «Згадую тебе в молитвах моїх ніч і день».
Його свідчення — «ніч і день ревно молячись» — це стислий запис того, наскільки всепоглинною була молитва цього апостола, що молився. Воно переконливо показує, наскільки важливою була молитва в його оцінці та в його служінні, а ще показує, що молитва була для нього мукою ревного змагання в шуканні від Бога благословень, яких не можна було здобути жодним іншим способом.
Безкорисливість його молитви видно з того, що він пише римлянам: «Молячись, щоб колись довелось менї по волї Божій, прийти до вас. Бажаю бо бачити вас, щоб передати вам даруваннє духовне для утвердження вашого». Метою його бажання відвідати Рим було не егоїстичне задоволення, не приємність подорожі чи якісь інші причини, а те, щоб під Божим проводом стати засобом «передати вам даруваннє духовне» для того, щоб вони, як сказано, дістали «утвердження вашого» у своїх серцях, бездоганних у любові. Він хотів, щоб його відвідини дали їм якийсь духовний дар, якого вони ще не отримали, і щоб вони утвердилися в тому, у чому потребували вкорінитися й утвердитися, — у вірі, у любові й у всьому, що становить християнське життя і характер.