Розділ 14 · 10 хв читання · 13 хв слухання
Павло та його молитви
У житті Френка Кросслі розповідають, як одного дня 1888 року він попрощався на вокзалі зі своїми друзями, генералом і місіс Бут; але перш ніж потяг рушив, він передав їм листа, у якому докладно описав пожертву, яку вирішив зробити для Армії спасіння. Він повернувся додому і молився на самоті. «Коли я молився, — розповідав він, — мене охопило найнезвичайніше відчуття радості. Воно було не зовсім у голові й не в серці; ніби якась дивна рука стиснула мені груди й наповнила мене захватом, якого я ніколи раніше не знав. Мені стало ясно, що це радість Господня». Так цей Божий слуга на своєму шляху до Бога зробив крок уперед, від якого вже ніколи не відступив. Тоді він подумав, що подружжя Бутів, мабуть, прочитало цього листа в потягу і що це відповідь на їхню молитву; згодом він почув, що вони молилися за нього в потягу щойно після того, як виїхали з Манчестера на захід.— Преподобний Едвард Шилліто.
Хто вивчає молитовне життя Павла — і його молитви, і його заповіді про молитву, — той побачить, яку широку, загальну, докладну й розмаїту царину воно охоплює. Стане зрозуміло, що такі люди, як Веслі, Брейнерд, Лютер і всі їхні святі наступники в духовній царині, не були винні ні у фанатизмі, ні в забобонах, коли все — і велике, і мале — впорядковували молитвою і все — мирське й релігійне, природне й духовне — віддавали Богові в молитві. У цьому вони лише йшли за великим прикладом і авторитетом апостола Павла.
Шукати Бога молитвою, як Павло, спілкуватися з Богом, як Павло, благати Ісуса Христа, як Павло, шукати Святого Духа молитвою, як Павло, робити це безустанно, завжди бути бігуном на перегонах і здобувати Христа молитвою, як Павло, — усе це робить людину святим, апостолом і провідником для Бога. Таке життя захоплює, поглинає, збагачує й наділяє силою з Богом і для Бога. Молитва, якщо вона успішна, завжди мусить захоплювати й поглинати нас. Така молитва приносить Павлові дні й забезпечує Павлові дари. Павлові дні добрі, Павлові дари кращі, але Павлова молитва найкраща з усього, бо вона приносить Павлові дні й забезпечує Павлові дари. Павлова молитва варта всього, чого вона коштує. Молитва, яка нічого не коштує, нічого й не здобуває. У кращому разі це жебрацька справа.
Як цінував Павло молитву, видно й підтверджено тим, що Павло був людиною молитви. Його високе становище в Церкві не було гідністю й посадою, якими можна тішитися й розкошувати. Воно не було ні чиновницьким, ні становищем тяжкої й виснажливої праці, бо Павло був насамперед людиною, що молиться.
Він почав своє велике служіння Христові у великій боротьбі й школі молитви. Переконливим і дивовижним Божим аргументом, щоб запевнити Ананію, були слова: «Ось бо він молить ся». Три дні він був незрячий, не їв і не пив, але урок засвоїв добре.
Він вирушив у свою першу велику місіонерську подорож у силі посту й молитви, і вони, Павло і Варнава, засновували кожну церкву тим самим засобом — постом і молитвою. Свою працю у Филипах він почав там, «де бувало звичайно моленнє». Коли «ми йшли на молитву», з дівчини був вигнаний віщий дух. А коли Павла й Силу кинули до в’язниці, опівночі вони молилися й співали хвалу Богові.
Павло зробив молитву звичкою, справою і життям. Він буквально віддав себе молитві. Тож для нього молитва не була зовнішнім одягом, простим забарвленням, фарбою чи лаком. Молитва становила суть, кістки, мозок і саме єство його релігійного життя. Його навернення було дивом благодаті й сили. Його апостольське доручення було повним і царським. Проте він не марно сподівався повністю довести своє служіння дивовижними обставинами й чудовими наслідками в наверненнях, ані апостольським дорученням, підписаним і запечатаним Божественним авторитетом, яке несло з собою всі найвищі дари й апостольські багатства, — а молитвою, безустанною, боротливою, сповненою муки молитвою у Святому Дусі. Так Павло виконував свою працю і так увінчав свою працю, своє життя і смерть засадами мученика і славою мученика.
Павло мав духовну рису, дуже виразну й особливо обіцяну, — це була молитва. Він був глибоко переконаний, що молитва — це великий і водночас урочистий обов’язок; що молитва — царський привілей; що молитва — могутня сила; що молитва є мірилом побожності, робить віру могутньою і ще могутнішою; що багато молитви потрібно для християнського успіху; що молитва — великий чинник у поступі Божого Царства на землі; і що Бог і небо очікують, що люди молитимуться.
Так чи інакше, ми залежимо від молитви у великих перемогах святості над гріхом, неба над пеклом і Христа над сатаною. Павло вважав само собою зрозумілим, що люди, які знають Бога, молитимуться; що люди, які живуть для Бога, молитимуться багато, і що люди, які не моляться, не можуть жити для Бога. Тож Павло молився багато. Він мав звичку молитися. Він звик молитися, і це сформувало звичку молитви. Він так високо цінував молитву, що повністю знав її вартість, і це закріпило в ньому звичку. Павло мав звичку молитися, бо любив Бога, а така любов у серці завжди виявляється в постійних звичках молитви. Він відчував потребу в багатьох благодатях, у дедалі більшій благодаті, а благодать приходить лише каналами молитви і рясніє дедалі більше лише тоді, коли дедалі більше рясніє молитва.
Павло мав звичку молитися, але молився не просто силою звички. Людина настільки підвладна звичкам, що їй завжди загрожує небезпека робити щось просто напам’ять, за рутиною, формально. Звичка Павла була постійною і щирою. До римлян він пише: «Сьвідок менї Бог, котрому служу духом моїм у благовіствуванню Сина Його, що без перестану спомни про вас роблю, усе в молитвах моїх». Такою молитвою, як молився Павло, — такою мелодійною Павловою молитвою — відчиняються двері в’язниць і стаються землетруси. Усе відкривається перед такою молитвою, якою молилися Павло і Сила. Усе відкривається молитвою. Вони могли не дати Павлові проповідувати, але не могли не дати йому молитися. І Євангелія могла прокладати собі шлях Павловою молитвою так само, як і Павловою проповіддю. Апостол міг бути у в’язниці, але Боже Слово було вільне й линуло, як гірське повітря, тоді як апостол, закутий у в’язниці, рясніє в молитві.
Якою глибокою була їхня радість в Ісусі, що так щасливо й так солодко виявлялася в хвалі й молитві за таких болісних і гнітючих обставин! Молитва привела їх до повного спілкування з Богом, яке зробило все сяйним від Божественної присутності й дало їм змогу радіти, що вони, як сказано, «удостоїлись бути зневаженими» за Його ім’я, і, за словами Якова, «Усяку радість майте, браттє моє, коли впадаєте в різні спокуси». Молитва все підсолоджує і все освячує. Святий, що молиться, буде святим, що страждає. Страждаючи з молитвою, він буде лагідним святим. Святий, що молиться, буде святим, що хвалить. Хвала — це лише молитва, покладена на музику й пісню.
Після того визначного напуття старшим в Ефесі, коли він затримався там на шляху до Єрусалима, у Діяннях записано такі характерні слова:
«І се промовивши, упав на колїна свої, і моливсь із усїма ними. Доволї ж було плачу у всїх, і, впавши на шию Павлові, цїлували його».
«Упав на колїна свої, і моливсь». Зверніть увагу на ці слова. Стояти на колінах у молитві було улюбленою поставою Павла, гідною поставою ревного, смиренного прохача. У такій поставі в молитві перед Всемогутнім Богом — смирення і напруга. Це належна постава людини перед Богом, грішника перед Спасителем і жебрака перед своїм добродійником. Запечатати своє священне й живе напуття тим ефеським старшим молитвою — ось що зробило це напуття дієвим, благодатним і тривким.
Віра Павла народилася в муках тієї триденної боротьби в молитві, коли він був у домі, куди прийшов Ананія, і там він дістав божественний поштовх, який не слабшав, доки не привів його до брам вічного міста. Ця духовна історія і релігійний досвід, що тяглися лінією безустанної молитви, привели його на найвищі духовні висоти й приносять найбільші духовні плоди. Павло жив у самій атмосфері молитви. Його першу місіонерську подорож було задумано в молитві. Саме молитвою й постом його покликано на поле місії серед чужих народів, і тим самим засобом Церкву в Антіохії спонукано вислати Павла й Варнаву в їхню першу місіонерську подорож. Ось як про це записано в Святому Письмі:
«Були ж у церкві, що була в Антиохиї, деякі пророки та вчителї: Варнава та Симеон, званий Нигером, та Лукий Киринейський, та Манаіл, зрощений з Іродом четверовластником, та Савло.
«Як же служили Господеві та постили, рече Дух сьвятий: Відлучіть менї Варнаву та Савла на дїло, до котрого покликав я їх.
«Тодї вони, попостивши та помолившись і положивши руки на них, відпустили їх».
Ось зразок для кожного місіонерського вирушання, передвістя успіху. Тут Святий Дух спрямовував молитовну Церкву, слухняну Божественному проводові, і такий стан речей приніс найбільші можливі плоди в місії цих двох Божих мужів. Ми можемо впевнено стверджувати, що жодна церква, у якій Павло мав провідне місце, не була б церквою без молитви. Павло жив, трудився і страждав в атмосфері молитви. Для нього молитва була самим серцем і життям віри, її кістками й мозком, рушієм Євангелії і знаком, яким вона перемагала. Ми не залишені в незнанні, бо цей дух засновував церкви, закладаючи в них вічну вимогу самозречення у формі посту та в практиці молитви. Ось Божественний запис про працю Павла в цьому напрямку:
«Укріпляючи душі учеників, благаючи пробувати у вірі, і що многими муками треба нам увійти в царство Боже.
«Рукоположивши ж їм пресвитерів по церквах і помолившись з постом, передали їх Господеві, в котрого увірували».
Послухавшись небесного видіння, Павло висаджується в Європі й опиняється у Филипах. Там немає синагоги, і юдеїв там мало, якщо взагалі є. Проте кілька побожних жінок мають місце для молитовних зібрань, і Павла тягне туди духовне притягання і духовна спорідненість — туди, «де бувало звичайно моленнє». І перше насадження Євангелії в Європі Павло здійснює на тому маленькому молитовному зібранні. Там він — головний молільник і головний промовець. Лідія стала першою наверненою на тому молитовному зібранні. Вони продовжили зібрання. Вони назвали його зібранням для молитви.
Саме коли вони йшли на те тривале молитовне зібрання, Павло вчинив чудо — вигнав віщого біса з бідної одержимої дівчини, з якої кілька жадібних людей мали зиск; наслідком цього з наказу начальників стали його бичування й ув’язнення. А наслідком з Божого наказу стало навернення в’язничного сторожа і всього його дому. Апостолові, що молиться, не дозволено падати духом. Кількох жінок, що моляться, досить для апостольського поля праці.
У цьому останньому випадку ми бачимо картину Павла опівночі. Він у внутрішній в’язниці, темній і смертоносній. Його суворо й болісно побили, його одяг укритий кров’ю, а на його пошматованому й пораненому тілі — згустки крові. Його ноги забиті в колоди, кожен нерв гарячковий і набряклий, чутливий і болючий. Але навіть за цих дуже несприятливих і болісних обставин ми бачимо його за улюбленим заняттям. Павло молиться разом із Силою, своїм товаришем, радісно й переможно. «О півночі Павел та Сила молившись славили Бога піснею, і чули їх вязники. Нараз став ся великий трус, так що аж підвалини в вязницї захитались; і повідчинялись зараз усї двері, і поспадали кайдани з усїх. Прокинувши ся ж темничник од сну, та побачивши відчинені двері темницї, вийнявши меч, хотїв себе вбити, думаючи, що повтїкали вязники.
«Покликнув же голосом великим Павел, говорячи: Не роби собі нїчого лихого, всї бо ми тут».
Ніколи молитва не була такою прекрасною, ніколи — такою плідною. Павло був майстром молитви, любителем молитви, дивовижним її шанувальником, який міг провадити її такими радісними звуками за таких обставин зневіри й розпачу. Якою могутньою зброєю оборони була для Павла молитва! Якою співучою! Ангели, без сумніву, стишили свої найвищі й найсолодші ноти, щоб послухати музику, яка несла ці молитви до неба. Землетрус пройшов шляхом, прокладеним могутніми силами Павлової молитви. Він не вийшов, коли його кайдани спали і колоди відпали. Молитва навчила його, що тієї ночі Бог мав шляхетніші цілі, ніж його власна свобода. Його молитва і тривога землетрусу мали принести спасіння до тієї в’язниці — свободу від неволі й в’язниці гріха, прообразом якої для нього стало звільнення його тіла. Могутній Божий провід відчинив двері його в’язниці й розірвав його кайдани не для того, щоб дати свободу йому, а щоб дати свободу в’язничному сторожеві. Божі провіденційні відчинені двері часто випробовують нашу здатність залишитися, а не піти. Вони випробували здатність Павла залишитися.