Молитва і люди молитви
Павло — учитель молитви

Розділ 13 · 13 хв читання · 17 хв слухання

Павло — учитель молитви

Флетчер із Медлі, великий учитель, що жив півтора століття тому, читав лекції молодим студентам-богословам. Він був одним зі співпрацівників Веслі й людиною надзвичайно святого характеру. Прочитавши лекцію на одну з великих тем Божого Слова — скажімо, про повноту Божого Святого Духа чи про силу й благословення, які Бог хотів дати Своєму народові, — він закривав її словами: «Це теорія; а тепер ті, хто хоче практики, ходімо до моєї кімнати!» І знову й знову вони закривали книжки й ішли до його кімнати, де за годиною теорії йшли година чи дві молитви.—Преподобний Г’юберт Брук.

Як невідкладно, наполегливо, невтомно й зворушливо Павло закликав до молитви тих, кому писав і з ким говорив! Пишучи Тимофієві, він каже: «я молю перш усього творити благання, молитви, дякування за всїх людей». Це, на його думку, мало стати першим довіреним скарбом і першою істиною для Церкви. Насамперед, понад усе, попереду всього Христова Церква мала бути Церквою, що молиться, мала молитися за людей, молитися за всіх людей. Филип’янам він наказував те саме: «Не журіть ся нїчим, а у всьому молитвою і благаннєм з подякою нехай обявляють ся прошення ваші перед Богом». Церква не повинна ні про що журитися. У всьому треба молитися. Ніщо не було надто дрібним, щоб про нього молитися. Ніщо не було надто великим, щоб Бог не міг його подолати.

Пишучи до Церкви в Солуні, Павло ставить це як життєво важливу, найнеобхіднішу заповідь: «Всякого часу радуйтесь. Без перестану молїтесь. За все дякуйте: така бо воля Божа в Христї Ісусї про вас». Церква має віддаватися безустанній молитві. Ніколи молитва в Церкві не повинна була припинятися. Такою була Божа воля щодо Його Церкви на землі.

Павло не лише сам віддавався молитві, а й постійно та ревно закликав до неї так, що було видно, наскільки вона життєво важлива. Він не просто наполегливо закликав до молитви Церкву свого часу, а й закликав молитися невідступно. «В молитві кріпіть ся, пильнуючи в нїй» — ось головна нота всіх його закликів до молитви. «Всякою молитвою і благаннєм молячись всякого часу» — так він наголошував людям на цій важливій справі. «Оце ж хочу», — тобто я закликаю, таке моє бажання, така моя думка щодо цього, — «щоб молились чоловіки на всякому місцї, без гнїва і змагання». Оскільки він і сам так молився, він міг дозволити собі закликати до цього тих, кому служив.

Павло був провідником і за призначенням, і за загальним визнанням та прийняттям. У його служінні діяло багато могутніх сил. Його навернення, таке помітне й докорінне, було великою силою, справжнім арсеналом для наступальної й оборонної війни. Його покликання до апостольства було ясним, світлим і переконливим. Проте не ці сили були тими найбожественнішими енергіями, що принесли його служінню найбільші плоди. Шлях Павла було виразніше сформовано, а його служіння зроблено успішнішим завдяки молитві, ніж завдяки будь-якій іншій силі.

Тож не дивно, що він надавав молитві такого значення у своєму проповідуванні й писанні. Інакше годі було й чекати. Як молитва була найвищою вправою в його особистому житті, так само вона посіла таке ж високе місце і в його вченні. Його приклад молитви додавав сили його вченню про молитву. Його практика і його вчення йшли паралельними шляхами. Між цими двома речами не було жодної суперечності.

Павло був найпершим з апостолів, бо був першим у молитві. Якщо він був першим з апостолів, то молитва сприяла цьому. Тому він був тим краще підготовлений бути вчителем молитви. Його молитва зробила його здатним навчати інших, що таке молитва і що вона може зробити. І саме тому він мав право наполягати перед людьми, щоб вони не нехтували молитвою. Надто багато від неї залежало.

Він був першим у молитві з цієї причини. Через те що на ньому зосереджувалося більше святих молитов, ніж на будь-кому іншому, він став першим в апостольстві. Мученицький вінець був найвищим вінцем у небесному царстві, але цей мученицький вінець поклала йому на голову молитва.

Хто хоче навчати людей молитися, мусить спершу сам віддатися молитві. Хто закликає до молитви інших, мусить спершу сам пройти шляхом молитви. І саме настільки, наскільки проповідники моляться, вони будуть схильні закликати до молитви тих, кому проповідують. Більше того, саме настільки, наскільки проповідники моляться, вони будуть здатні проповідувати про молитву. Якщо цей хід думок правильний, то чи не слушно буде зробити висновок, що причина, з якої в наш сучасний час так мало проповідують про молитву, — у тому, що проповідники не є людьми молитви?

Усе питання про абсолютну необхідність і можливості молитви в цю добу ми могли б поставити в залежність від того, як Павло ставився до молитви. Якби особиста сила, якби енергія сильної волі, якби глибокі переконання, якби особиста освіченість і таланти, і якби Божественне покликання та Божественне наділення силою, — якби будь-що одне з цього, або все це разом, могло керувати Божою Церквою без молитви, тоді, логічно, молитва була б непотрібна. Якби глибока побожність і непохитна посвята високій меті, якби палка відданість Ісусові Христу, якби будь-що з цього чи все це разом могло існувати без відданої молитви або піднести церковного провідника понад потребу в молитві, тоді Павло стояв би вище за неї. Але якщо великий і обдарований, обраний і відданий Павло відчував потребу в безустанній молитві й усвідомлював, що її вимоги й потреба нагальні та невідкладні, і якщо він відчував, що необхідність, аби Церква молилася без перестанку, гучно й наполегливо заявляє про себе, тоді він і його брати в апостольстві мали б мати підтримку в загальній і могутній молитві.

Молитва Павла, його заповіді і та наполегливість, з якою він закликав Церкву молитися, — найпереконливіший доказ абсолютної необхідності молитви як великої моральної сили у світі, як незамінного й невід’ємного чинника в поступі та поширенні Євангелії і в зростанні особистої побожності. На думку Павла, не було жодного успіху Церкви без молитви і жодної побожності без молитви, — більше того, без великої молитви. Церква, з життя якої струменить молитва, як полум’я ладану здіймалося з кадильниці, і провідництво, з характеру, життя і звичок якого молитва здіймається величним, помітним і невимушеним полум’ям, як палав запашний ладан, — ось таким було провідництво для Бога.

Молитися всюди, молитися в усьому, бути невідступними в молитві й молитися без перестанку — так говорив Павло, тлумачачи Божественне призначення та природу молитви.

Тимофій був дуже дорогий Павлові, і ця прихильність була взаємною та поглиблювалася всією їхньою спорідненістю. Павло знайшов у Тимофієві ті риси, що робили його придатним стати його духовним наступником, принаймні охоронцем і провідником великих духовних засад і сил, необхідних для утвердження й процвітання Церкви. Ці першорядні й життєво важливі істини він хотів утвердити в Тимофієві й укорінити в ньому. Павло вважав Тимофія тим, кому можна довірити основоположні й життєво важливі істини, хто збереже їх вірно і хто передасть їх майбутньому непорушними. Тож він дає Тимофієві цей скарб молитви для всіх віків, який ми знаходимо в 1 Тимотея 2:1.

Зазначмо, перш ніж іти далі, що Павло писав безпосередньо під проводом Святого Духа, Який оберігав Павла від помилок і підказував йому ті істини, яких Павло навчав. Ми твердо, без найменшого компромісу, тримаємося повного натхнення Святого Письма, а оскільки писання Павла є невід’ємною частиною цих Священних Писань, то Павлові послання — це частини Святого Письма, тобто Божого Слова. А якщо так, то вчення про молитву, яке стверджував Павло, — це вчення Святого Духа. Його послання належать до Божого Слова, вони натхненні, достовірні й мають Божественний авторитет. Отже, молитва, як її навчав Павло, — це те вчення, яке Всемогутній Бог хоче, щоб Його Церква прийняла, увірувала в нього і втілювала.

Тож ці слова до Тимофія були словами, натхненними Богом. Цей уривок Святого Письма — набагато більше, ніж просто натяк, і значно більше, ніж широкий, голий нарис про молитву. Він так багато навчає про молитву, про те, як люди повинні молитися, як повинні молитися ділові люди, і так переконливо говорить про причини, з яких люди мають молитися, що його треба наполегливо й неустанно нагадувати.

Ось слова Павла до Тимофія про молитву:

«Тим я молю перш усього творити благання, молитви, дякування за всїх людей,

«За царів і за всїх, що мають власть, щоб тихим і спокійним життєм нам жити у всякому благочестї і чистотї.

«Се бо добре і приятно перед Спасителем нашим Богом,

«Котрий хоче, щоб усї люде спасли ся і до розуміння правди прийшли.

«Один бо Бог і один посередник між Богом і людьми, чоловік Ісус Христос,

«Що дав себе на викуп за всїх: сьвідкуваннє временами своїми. Оце ж хочу, щоб молились чоловіки на всякому місцї, здіймаючи вгору преподобні руки, без гнїва і змагання».

У цьому уривку про молитву Павло виклав спадщину й практику кожного християнина в усі віки. Це vade mecum — постійний супутник і порадник — у великій справі молитви. Він показує нам енергію і багатогранність молитви. Перша за часом і за досконалістю з-поміж усіх обов’язків — молитва. Вона має бути першою в усіх заняттях. Молитва така вимоглива й владна у своєму значенні й силі, що стоїть першою серед духовних цінностей. Хто не молиться, того й зовсім немає. Він — ніщо, менше ніж ніщо. Він нижче нуля, коли йдеться про Христа, Бога й небо. Молитва не просто стоїть серед перших речей нарівні з іншими, а є першою з перших; на самий передній план ставить Павло молитву всім своїм серцем: «я молю перш усього».

Він навчає, що молитва — найважливіша з усіх справ на землі. Усе інше треба стримати, відсунути, щоб надати їй першість. Ставте її на перше місце і зберігайте її першість. Боротьба точиться саме за першість молитви. Поразка і перемога залежать від цього одного. Зробити молитву другорядною — означає скинути її з престолу. Це означає скувати й знищити молитву. Якщо молитву поставлено на перше місце, то на перше місце поставлено Бога, і перемогу забезпечено. Молитва мусить або царювати в житті, або зректися престолу. Що ж буде?

За Павлом, «благання, молитви, дякування» — усі ці складники й форми молитви треба приносити за людей. Молитву приносять за речі, за все, за кожне дочасне добро, за кожне духовне добро й благодать, але тут Павло підноситься до найвищих наслідків і цілей молитви. Молитва має впливати на людей. Їхнє добро, їхній характер, поведінка і доля — усе це залучене в молитву. У цьому молитва йде найвищим шляхом і досягає своєї найвищої мети. Ми знаємо речі й погоджуємося з ними — благословення, дари, справи й обставини, що торкаються людей, — але тут предметом молитви названо самих людей. Це розширює й облагороджує молитву. Людей, з усім розмаїттям і обширом їхніх обставин, треба тримати в могутніх обіймах молитви.

Павло навчає, що молитва за своєю суттю — справа внутрішньої природи. Молиться дух, що в нас. Тож зверніть увагу на настанови Павла: «Оце ж хочу, щоб молились чоловіки на всякому місцї без гнїва». Слово, яке тут означає «гнів», позначає природний внутрішній рух рослин і плодів, що набрякають соком. Природні соки, зігріті, оживають і піднімаються від весняного тепла. У людині є природні соки, які піднімаються, як піднімається сік у дереві. Тепло, жар, усі ступені пристрастей і бажань, кожен порух почуття — усе це само собою здіймається, коли щось провокує. Остерігайтеся їх і придушуйте їх. Людина не може молитися, коли ці природні почуття піднімаються в ній, коли вона плекає, береже й тримає їх у собі. Молитва має бути без них. «Без гнїва». Вищі, кращі, шляхетніші натхнення мають підносити молитву вгору. «Гнів» пригнічує молитву, заважає їй, придушує її.

Слово «без» означає: не користуючись, не маючи жодного зв’язку, окремо від, осторонь від. Природне, неоновлене серце не має жодної частки в молитві. Його жар і всі його природні соки отруюють і нищать молитву. Природа молитви глибша за природу. Ми не можемо молитися природою — навіть найлагіднішою і найкращою природою.

Молитва — справжнє випробування характеру. Вірність нашому становищу і щирість у наших стосунках часто виявляються в нашій молитовності. Деякі обставини народжують молитву. Вони — ґрунт, у якому молитва проростає і досягає зрілості. Молитися за певних обставин здається цілком доречним. Не молитися за певних умов здається бездушним і недоречним. Великі бурі життя, коли ми безпорадні й не маємо полегшення чи розради, — це природні й провіденційні умови для молитви.

Вдівство — велике горе. Воно приходить і до святих жінок, як і до інших. Є справжні вдови, які є святими. Їх треба шанувати, а їхнє горе — Божественне. Їхня побожність пахуча й осяяна їхніми зраненими серцями. Ось як Павло описує таких вдів:

«Тая ж справдї вдовиця, котора одинока, (та) вповає на Бога і пробуває в молитвах і благаннях день і ніч. Котора ж роскошує, та жива — вмерла».

Ось разючий контраст між двома типами жінок. Одна віддається благанням день і ніч. Друга живе в розкошах і духовно мертва. Тож Павло описує справжню вдову як велику в молитві. Її молитви, народжені її вірою і самотністю, — могутня сила. День і ніч її молитви безустанно підносяться до Бога. Серце вдови — могутнє звернення до Бога, коли це серце перебуває на шляху молитви, напруженої, невтомної молитви.

Одна з разючих настанов Павла, гідна вивчення, — оця: «в молитві непереставаючі», або, як читаємо в Переглянутому перекладі, «постійно перебуваючи в молитві»; так він описує молитву. Цей вираз означає залишатися, перебувати, бути непохитним і вірним у молитві, міцно триматися її, перебувати в ній з силою до кінця, віддаватися їй з енергією, відданістю й сталістю, приділяти їй невпинну турботу.

Молитва — це справа, справа на все життя, яку треба провадити старанно, палко й працьовито. Справа християнина насамперед — молитва. Це його найзахопливіша, найнебесніша, найприбутковіша справа. Молитва — справа такої високої й заслуженої гідності та значення, що її треба провадити «без перестану», тобто без жодного послаблення чи зриву, провадити ретельно й без перерви. Молитві ми маємо віддати всі сили. Вона мусить охоплювати все, бути в кожному місці, знаходитися в усіх порах і обіймати все, завжди і всюди.

У чудовій молитві в 3-му розділі Послання до єфесян він молиться про широкі обшири духовного досвіду. Там він схиляє коліна перед Богом в ім’я Ісуса Христа і просить, щоб Бог дав цим віруючим в Ефесі у своєму досвіді піти набагато далі за найдальші межі святості минулих часів. «Сповнились усякою повнею Божою» — досвід такий великий і такий славний, що в сучасного святого паморочиться голова і він боїться глянути вгору, на ці небесні висоти, чи зазирнути вниз, у бездонні глибини. Павло просто передає нас Тому, «хто може зробити геть більш над усе, чого просимо або думаємо». Ось зразок його вчення про молитву.

Пишучи до Церкви у Филипах, Павло розповідає про своє становище й показує перетворювальну силу молитви так:

«Деякі з зависти та перекору, а инші з доброї волї проповідують Христа.

«Инші з перекору проповідують Христа, не щиро, думаючи завдати горя кайданам моїм,

«А другі з любови, знаючи, що я за оборону благовістя (в кайданах) лежу.

«Що ж бо? тільки все таки, чи для виду, чи по правдї, Христос проповідуєть ся; і я сим радуюсь і радувати мусь.

«Знаю бо, що се обернеть ся на моє спасеннє вашою молитвою і поміччю Духа Ісус-Христового,

«По дожиданню і надїї моїй, що нї в чому не осоромлюсь, а з усією сьміливостю, як завсїди, так і тепер звеличить ся Христос у тїлї моїм, чи то життєм, чи то смертю».

Їхні молитви мали забезпечити йому сміливість і вберегти його від поразки й сорому, і Христос мав бути славно звеличений Павлом і через Павла, чи житиме він, чи помре.

Варто зауважити, що в усіх цих цитатах із Послань до коринтян, до єфесян чи до филип’ян Переглянутий переклад подає найнапруженішу форму молитви — «благання». Саме напруженої, особистої, наполегливої, невідступної молитви святих просить Павло, і вони мусять вкладати в неї особливу силу, зацікавленість, час і серце, щоб вона принесла найбільший золотий плід.

Загальну настанову про молитву до християн у Колосах уточнено й загострено до особистого прохання: «В молитві кріпіть ся, пильнуючи в нїй з подякою, молячись разом і за нас, щоб Бог відчинив нам двері слова, проглаголати тайну Христову, за котру я і в кайданах, щоб явив я її, як подобає менї глаголати».

Павлові приписують авторство Послання до євреїв. У ньому ми маємо згадку про характер молитви Христа, що ілюструє, спрямовує й авторитетно визначає складники справжньої молитви. Які глибокі тони в його словах! Яка зворушлива й яка велична була молитва Того, Хто молився, як ніхто з людей ніколи не молився, і все ж молився для того, щоб навчити людину молитися, — Того, «котрий за днїв тїла свого приносив молитви і благання до Того, хто міг спасти Його від смерти, з великим голосїннєм і слїзми, і почуто Його за страх (Його перед Богом)». Молитва Ісуса Христа черпала з наймогутніших сил Його єства. Його молитви були Його жертвами, які Він приносив, перш ніж приніс Себе Самого на хресті за гріхи людства. Молитва-жертва — передвісник і запорука самопожертви. Ми мусимо померти у своїх комірчинах, перш ніж зможемо померти на хресті.

Ви завершили: Павло — учитель молитви

Назад Далі