Розділ 12 · 9 хв читання · 12 хв слухання
Віра грішників у молитву
Один проповідник, чиї проповіді навернули багато душ, отримав від Бога об’явлення, що це зробили зовсім не його проповіді чи праці, а молитви неписьменного брата-мирянина, який сидів на сходах кафедри й благав про успіх проповіді. Можливо, у той день, що все відкриє, так виявиться й з нами. Можливо, після довгої й виснажливої праці ми переконаємося, що вся честь належить іншому будівничому, чиї молитви були золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, тоді як наше проповідування, відірване від молитви, — лише сіно й солома.—Преподобний Ч. Г. Сперджен.
Одна з особливих рис молитви, коли ми вивчаємо, що говорить про неї Старий Заповіт, — це віра неправедних і відступників у молитву та велика довіра, яку вони мали до молитов тогочасних людей молитви. Вони знали певних людей як людей молитви, які вірили в Бога, мали Божу прихильність і молилися до Бога. Вони визнавали, що ці люди мають вплив на Бога, щоб відвернути гнів і дати визволення від лиха.
Часто в біді, коли їм загрожував Божий гнів, і навіть тоді, коли за їхні беззаконня на них уже падало лихо, вони виявляли свою віру в молитву, звертаючись до тих, хто молився, щоб ті благали Бога відвернути Своє невдоволення й Свій гнів від них. Визнаючи цінність молитви як Божественного засобу спасіння людей, вони зверталися до тих, хто молився, щоб ті заступилися за них перед Богом.
Це один із дивних парадоксів тих давніх днів: хоч люди відступали від Бога й впадали в тяжкий гріх, вони не ставали ні атеїстами, ні невіруючими, коли йшлося про існування Бога, Який відповідає на молитву. Нечестиві люди твердо трималися віри в Боже існування й віри в силу молитви здобути прощення гріха й визволити їх від Божого гніву. Чимало важить як свідчення впливу Церкви на грішників, коли вони вірять у молитву й просять християн молитися за них. Це варте уваги й важлива подія, коли грішник на смертному ложі кличе людину молитви, щоб та прийшла до його постелі й помолилася за нього. Це щось означає, коли розкаяні грішники, усвідомлюючи свою провину й відчуваючи Боже невдоволення, підходять до церковного вівтаря й кажуть: «Моліться за мене, ви, чоловіки й жінки молитви». Мало розуміє Церква все значення цього, і ще менше цінує й усвідомлює всю вагу молитви, особливо за ненавернених чоловіків і жінок, які просять її молитися за їхні безсмертні душі. Якби Церква була цілком жива для Бога й пильна до справжньої небезпеки ненавернених довкола неї, якби вона процвітала, то більше грішників шукали б вівтарів Церкви й волали б до людей молитви: «Моліться за мою душу».
Так званої молитви за грішників може бути багато, але це холодна, формальна, офіційна молитва, яка нікуди не йде, ніколи не досягає Бога й нічого не здійснює. Пробудження починаються тоді, коли грішники шукають молитов людей молитви.
Кілька речей яскраво вирізняються, коли ми дивимося на ті старозавітні дні:
По-перше, схильність грішників, що повстали проти Бога, майже мимоволі звертатися до людей молитви по допомогу й притулок, коли наближається біда, і просити їхніх молитов про полегшення й визволення. «Помоліться за нас», — волали вони.
По-друге, готовність, з якою ці люди молитви відгукувалися на ці заклики й молилися до Бога за тих, хто цього бажав. Ба більше, нас вражає те, що ці люди молитви завжди перебували в дусі молитви й були будь-коли готові звернутися до Бога. Вони завжди були налаштовані на молитву.
По-третє, ми бачимо, який дивовижний вплив мали ці люди молитви на Бога щоразу, коли зверталися до Нього. Бог майже завжди швидко відгукувався й чув їхню молитву за інших. Отже, у ті ранні дні Церкви переважала заступницька молитва.
Це питання, варте серйозного розгляду: наскільки нинішня Церква відповідальна за те, що сучасні грішники не вірять у цінність молитви як засобу відвернути Божий гнів, пощадити безплідне життя й дати визволення? Наскільки Церква відповідальна за те, що в наш час так прикро мало тих, хто плаче на Сіоні, хто нехтує вашими закликами до вівтаря й байдуже ставиться до ваших запрошень прийти, щоб за них помолилися?
Перший приклад, що показує віру нечестивих людей у молитву і їхнє звернення до Божого мужа, щоб той заступився за них, — це випадок з вогняними зміями, насланими на ізраїльтян. Вони йшли від гори Гор дорогою до Червоного моря, щоб обійти землю Едом, коли заговорили проти Бога й Мойсея ось так:
«Нащо вивели ви нас, щоб нам повмирати в степу? Бо нема хлїба і нема води, і опротивіла нам вже тая нїкчемна пожива».
Це так тяжко прогнівало Бога, що Він послав на народ вогняних змій, і багато людей з Ізраїлю померло.
«Тодї приступили люде до Мойсея та й промовили до його: Согрішили ми, бо говорили проти Господа і проти тебе; благай Господа, щоб відняв гадюк від нас». І Мойсей помолився за народ.
Хоч як далеко ці люди відійшли від Бога і хоч який великий був їхній гріх, коли вони нарікали на Боже поводження з ними, вони не втратили віри в молитву й не забули, що в Ізраїлі є провідник, який має вплив на Бога в молитві й може в такий спосіб відвернути лихо й принести їм визволення.
Ще одним прикладом цього був Єровоам, перший цар десяти колін після поділу царства. Це був дуже відомий випадок через сумнозвісність його відступу від Бога, на який часто посилалися в подальшій історії Ізраїлю як на взірець «гріхів Еробоама Набатенка», і він показує, що, попри свою велику нечестивість в очах Бога, Єровоам не втратив віри в дієвість молитви. Якось цей цар насмілився зайняти місце первосвященика й став біля жертовника, щоб кадити. З Юдеї прийшов Божий муж, закричав проти жертовника й проголосив: «Сей жертівник розсядеться й попіл, що на йому, розсиплеться». Це розгнівало Єровоама, який зрозумів, що це прилюдний докір йому, бо він, усупереч левитському закону, узявся виконувати обов’язок Божого священика, і цар простяг руку, очевидно маючи намір схопити Божого мужа чи вчинити йому насильство, кажучи водночас тим, хто стояв довкола: «Хапайте його!»
Бог негайно вразив царя: рука його всохла, так що він не міг повернути її назад, і водночас жертовник розсівся. Неймовірно вражений цією раптовою відплатою за свій гріх, що прийшла, мов блискавка з неба, і дуже наляканий, він закричав до Божого мужа: «Ублагай же Господа, Бога твого, й помолись за мене, щоб менї повернути знов руку ʼд собі!» І записано, що «і вблагав Божий чоловік лице Господнє, і рука царева повернулась ід йому й сталась такою, як вперед була».
Пам’ятаймо, що зараз ми розглядаємо не молитовні звички Божого мужа й не можливості молитви, хоч тут ми бачимо і те, і те. Ні, саме тут ми бачимо, що правитель в Ізраїлі, винний у тяжкому гріху й відступник від Бога, коли на нього падає Божий гнів, негайно кличе людину молитви, щоб та заступилася за нього перед Богом. Це ще один випадок, коли грішник проти Бога виявив свою віру в силу молитов Божого мужа. Сумний той день у християнській країні, коли не лише в Церкві занепадає молитва, а й грішники настільки не зворушені вірою Церкви, що не мають віри в молитву й мало дбають про молитви людей молитви.
Дуже скоро за цим випадком іде інший приклад. Син царя Єровоама захворів і був при смерті. І цей нечестивий, байдужий цар послав свою дружину до Божого пророка Ахії, щоб спитати його, чим закінчиться хвороба дитини. Вона спробувала обдурити старого пророка, який був майже сліпий, бо не хотіла, щоб він її впізнав. Але він мав зір пророка, хоч і погано бачив очима, і відразу відкрив їй, що знає, хто вона. Сказавши їй багато надзвичайно важливого про царство й дорікнувши її чоловікові, що той не додержав Божих заповідей, а вдався до ідолопоклонства, він сказав їй: «Ти ж ійди собі додому. Як ступить нога твоя в город, хлопець умре».
Як природно для батька в біді звернутися до пророка, що молиться, по полегшення! І, як і в першому згаданому випадку, гріх не засліпив йому очей на цінність того, щоб Божий муж заступився за нього. Як виявилося, це нічого не дало, але це довело наше твердження, що за старозавітних часів грішники, хоч самі й не були людьми молитви, міцно вірили в молитви людей молитви.
Візьмімо випадок Йоханана, саме тоді, коли діти Ізраїлю починали своє життя в полоні у Вавилоні. Йоханан і Єремія з невеликим гуртом залишилися в рідному краї, а Ізмаїл змовився проти Ґедалії, поставленого правителя країни, і вбив його. Йоханан прийшов на допомогу й визволив народ від Ізмаїла, який забирав людей з їхньої землі. Але Йоханан хотів утекти до Єгипту, а це суперечило Божому задуму. Саме в цей момент він скликав увесь народ, і вони пішли до Єремії з палким проханням:
«Нехай упаде наша просьба перед лице твоє; помолись Господеві, твойму Богові, за ввесь останок сей… Нехай нам Господь, Бог твій, укаже дорогу, якою йти нам, і навчить, що нам чинити».
Як і завжди, коли до добрих людей зверталися по молитву, Єремія заступився за цих людей, що шукали правильного шляху, і через десять днів прийшла відповідь, і Єремія сповістив їм, чого хоче від них Бог. А саме: щоб вони не йшли до Єгипту, а залишалися в Єрусалимі й довкола нього. Але народ і Йоханан зрадили Єремію й відмовилися зробити так, як Бог сказав їм у відповідь на молитву. Проте це не спростовує того факту, що вони вірили в молитву й у людей молитви.
Можна звернути увагу ще на один випадок, що підтверджує правдивість нашого твердження: за старозавітного устрою грішники вірили в молитву, — і цим опосередковано доводить першість молитви в ті дні, бо, безперечно, молитва мусила посідати визначне місце, а її необхідність мусила бути загальновизнаною, коли навіть грішники своїми вчинками засвідчували її силу й необхідність. Певна річ, якщо грішники свідчили про її цінність і тоді виявляли свою потребу в молитві, хай навіть через молитви когось іншого, то люди Церкви в наш час мали б глибоко відчувати потребу в ній і мати міцну віру в молитву та її силу. І, безперечно, якщо люди старозавітних часів були такими людьми молитви й мали таку славу людей молитви, то в цей благодатний день християни мали б так віддаватися молитві, щоб і вони мали широку славу людей молитви.
Седекія був царем Юди саме тоді, коли почався полон Божого народу. Він стояв на чолі царства, коли Єрусалим обложив вавилонський цар. І саме тоді Седекія послав двох вибраних мужів до Єремії зі словами: «Поспитай лишень Господа про нас: бо Навуходонозор, царь Вавилонський, воює проти нас: чи не сотворив би Господь чого такого, як усї чудеса його, щоб той од нас одступив?»
І Бог у відповідь на це запитання сказав Єремії, що робити й що станеться, але, як і в іншому випадку — з Йохананом, — Седекія виявився зрадливим і не захотів зробити так, як Бог звелів Єремії йому сказати. Водночас це переконливо довело, що Седекія не втратив віри в молитву як у засіб дізнатися Божу думку і що це не похитнуло його віри в силу молитов людини, що молиться.
Справді, молитва, мабуть, посідала першорядне місце в усій старозавітній історії, коли не лише Божі мужі славилися своїми молитовними звичками, а й навіть люди, які відступали від Бога й виявлялися зрадливими, свідчили про її силу, звертаючись до людей молитви, щоб ті заступалися за них. Це настільки очевидно в старозавітній історії, що жоден уважний читач цих давніх писань не може цього не помітити й не завважити.