Сьомий етап

А я бачив у своєму сні, що Християнин вирушив далі не сам: бо був один, на ім’я Надійний (що став таким, дивлячись на Християнина й Вірного, на їхні слова й поведінку, на їхні страждання на ярмарку), — він пристав до нього і, уклавши з ним братній союз, сказав, що буде його супутником. Так один помер, щоб засвідчити правду, а інший постає з його попелу, щоб бути супутником Християнина в його мандрах. Цей Надійний також сказав Християнинові, що на ярмарку є ще багато людей, які з часом теж підуть слідом.

Тож я бачив, що невдовзі після того, як вони вибралися з ярмарку, вони наздогнали одного, що йшов попереду них, на ім’я Корисливець; і вони спитали його: Звідки ви родом, пане? І як далеко йдете цією дорогою? Він сказав їм, що походить з міста Солодкомов’я і йде до Небесного Міста; але свого імені їм не назвав.

З Солодкомов’я? — сказав Християнин. — Хіба там живе щось добре? Приповісток 26:25.

Корисливець: Так, — сказав Корисливець, — сподіваюся, що так.

Християнин: Прошу, пане, як мені вас називати? — сказав Християнин.

Корисливець: Я вам чужий, і ви мені чужі: якщо ви йдете цією дорогою, я буду радий вашому товариству; якщо ні — мушу з тим змиритися.

Християнин: Про це місто Солодкомов’я, — сказав Християнин, — я чув; і, наскільки пам’ятаю, кажуть, що це багате місце.

Корисливець: Так, запевняю вас, що це так; і в мене там дуже багато заможної рідні.

Християнин: Дозвольте спитати, якщо можна бути таким сміливим, — хто ж ваша рідня там?

Корисливець: Майже все місто; а надто лорд Перевертень, лорд Пристосуванець, лорд Солодкомов, від чиїх предків те місто спершу й дістало свою назву; також пан Гладенький, пан Дволикий, пан Будь-Що; а парох нашої парафії, пан Двоязикий, — рідний брат моєї матері, по батькові; і, правду кажучи, я став шляхетною людиною доброго роду; хоча мій прадід був лише перевізником — дивився в один бік, а веслував у другий, — і більшу частину свого статку я здобув тим самим ремеслом.

Християнин: Ви одружені?

Корисливець: Так, і моя дружина — жінка дуже доброчесна, донька доброчесної жінки; вона донька леді Облуди; тож походить вона з дуже поважної родини і досягла такої вишуканості манер, що вміє поводитися з усіма, хоч із князем, хоч із селянином. Правда, ми дещо різнимося в релігії від людей суворішого штибу, але лише у двох дрібних пунктах. По-перше, ми ніколи не йдемо проти вітру й течії. По-друге, ми завжди найревніші тоді, коли Релігія ходить у своїх срібних капцях; ми дуже любимо прогулюватися з нею вулицею, коли світить сонце і люди їй оплескують.

Тоді Християнин відступив трохи набік до свого товариша Надійного і сказав: Мені спадає на думку, що це якийсь Корисливець із Солодкомов’я; і якщо це він, то в нашому товаристві такий запеклий шахрай, якого не знайти в усіх цих краях. Тоді Надійний сказав: Спитай його; гадаю, він не мав би соромитися свого імені. Тож Християнин знову порівнявся з ним і сказав: Пане, ви говорите так, наче знаєте більше, ніж увесь світ; і, якщо я не хиблю з прицілом, то, здається, наполовину здогадуюся, хто ви. Чи не звуть вас пан Корисливець із Солодкомов’я?

Корисливець: Це не моє ім’я, а справді прізвисько, яке дали мені ті, хто мене терпіти не може; і я мушу покірно носити його як ганьбу, як інші добрі люди носили свої до мене.

Християнин: Але чи не давали ви людям приводу називати вас цим ім’ям?

Корисливець: Ніколи, ніколи! Найгірше, що я будь-коли зробив, щоб дати їм привід назвати мене так, — це те, що мені завжди щастило своїми судженнями потрапляти в лад із нинішнім плином часу, хоч би яким він був, і мені випадало на цьому розживатися; але якщо вже так мені випадає, то хай я вважатиму це благословенням; тільки нехай злостиві не обтяжують мене за це ганьбою.

Християнин: Я й справді подумав, що ви та людина, про яку я чув; і, щоб сказати вам, що я думаю, боюся, це ім’я пасує вам більше, ніж вам хотілося б, щоб ми так думали.

Корисливець: Що ж, якщо ви так собі уявляєте, я нічого не вдію; ви побачите, що я добрий товариш у дорозі, якщо й далі приймете мене до свого гурту.

Християнин: Якщо ви підете з нами, то мусите йти проти вітру й течії, а це, як я бачу, суперечить вашим поглядам; ви також мусите визнавати Релігію в лахмітті так само, як і в срібних капцях, і стояти за неї, коли вона в кайданах, так само, як тоді, коли вона ходить вулицями під оплески.

Корисливець: Не нав’язуйте мені нічого і не пануйте над моєю вірою; залиште мені мою свободу і дозвольте йти з вами.

Християнин: Ані кроку далі, хіба що ви в тому, що я пропоную, чинитимете так, як ми.

Тоді Корисливець сказав: Я ніколи не зраджу своїх давніх засад, бо вони нешкідливі й вигідні. Якщо мені не можна йти з вами, то я мушу робити так, як робив, доки ви мене не наздогнали, — іти сам, доки мене не наздожене хтось, хто радітиме моєму товариству.

А я бачив у своєму сні, що Християнин і Надійний покинули його і трималися на відстані попереду; але один із них, оглянувшись, побачив трьох чоловіків, що йшли за паном Корисливцем; і ось, коли вони наздогнали його, він віддав їм дуже низький уклін, і вони також відповіли йому люб’язністю. Звали тих людей пан Тримай-Світ, пан Грошолюб і пан Скнара — люди, з якими пан Корисливець був знайомий здавна; бо змалку вони були шкільними товаришами і навчалися в одного пана Хапуги, шкільного вчителя в Любонаживі — це торгове містечко в графстві Жадоба, на Півночі. Цей Учитель навчив їх мистецтва здобування — чи то силою, чи ошуканством, лестощами, брехнею, чи прибираючи личину релігії; і ці четверо джентльменів так добре опанували мистецтво свого вчителя, що кожен із них міг би й сам тримати таку школу.

Отож, коли вони, як я сказав, так привіталися одне з одним, пан Грошолюб сказав панові Корисливцю: Хто ті, що на дорозі попереду нас? Бо Християнин і Надійний були ще в полі зору.

Корисливець: Це парочка людей з далекого краю, що на свій лад мандрують як пілігрими.

Пан Грошолюб: Ох! Чому ж вони не зачекали, щоб ми мали їхнє добре товариство? Бо і вони, і ми, і ви, пане, сподіваюся, — всі мандруємо як пілігрими.

Корисливець: Так і є, справді; але ті, що попереду, такі суворі, і так люблять свої власні думки, і так легковажать думками інших, що хоч би яка побожна була людина, але як не згоджується з ними в усьому, вони геть виганяють її зі свого товариства.

Пан Скнара: Це погано; але ж ми читаємо про деяких, що надто праведні, і суворість таких людей схиляє їх судити й засуджувати всіх, крім самих себе. Але скажіть, прошу, в чому саме і в скількох речах ви розійшлися?

Корисливець: Та ось: вони, по своїй упертості, вважають, що їхній обов’язок — поспішати в дорогу за будь-якої погоди, а я за те, щоб чекати на вітер і течію. Вони за те, щоб ризикнути всім заради Бога одним махом, а я за те, щоб користатися з усякої нагоди, аби вберегти своє життя і статок. Вони за те, щоб триматися своїх думок, хоч би всі інші люди були проти них; а я за релігію в тому і настільки, наскільки це дозволяють часи і моя безпека. Вони за релігію, коли вона в лахмітті й зневазі; а я за неї, коли вона ходить у своїх срібних капцях, при сонці та під оплески.

Пан Тримай-Світ: Еге ж, і тримайтеся цього й далі, добрий пане Корисливцю; бо я, зі свого боку, можу вважати за дурня лише того, хто, маючи змогу зберегти те, що має, буде такий нерозумний, що втратить це. Будьмо мудрі, як вужі. Найкраще косити сіно, поки світить сонце. Ви ж бачите, як бджола взимку лежить тихо і ворушиться лише тоді, коли може мати і користь, і втіху. Бог посилає часом дощ, а часом сонце: якщо вони такі дурні, щоб іти крізь перше, то нам годиться вдовольнитися тим, щоб узяти з собою ясну погоду. Щодо мене, то мені найбільше до вподоби та релігія, що поєднується з певністю добрих Божих благословень для нас; бо хто, керуючись розумом, може уявити, що коли Бог обдарував нас добрами цього життя, то Він не хоче, щоб ми зберігали їх заради Нього? Авраам і Соломон забагатіли в релігії; і Йов каже, що добра людина збиратиме золото, як порох; але вона не мусить бути така, як ті люди попереду, якщо вони такі, як ви їх описали.

Пан Скнара: Думаю, що ми всі в цьому згодні, а тому більше слів про це не треба.

Пан Грошолюб: Так, справді, більше слів про це не треба; бо хто не вірить ні Писанню, ні розумові (а ви бачите, що на нашому боці і те, і те), той і своєї свободи не знає, і своєї безпеки не шукає.

Корисливець: Браття мої, ми, як бачите, всі мандруємо як пілігрими; і, щоб краще відволіктися від поганого, дозвольте мені запропонувати вам таке питання.

Припустімо, що людина — священник чи торговець тощо — мала б перед собою нагоду здобути добрі благословення цього життя, але так, що ніяк не може їх досягти, хіба що, принаймні на вигляд, стане надзвичайно ревною в деяких пунктах релігії, до яких раніше не бралася; чи не може вона вдатися до цього засобу, щоб досягти своєї мети, і все ж бути цілком чесною людиною?

Пан Грошолюб: Я бачу саму суть вашого питання; і, з ласкавого дозволу цих джентльменів, спробую скласти вам відповідь. І спершу — щоб відповісти на ваше питання, як воно стосується самого священника: припустімо, священник, людина достойна, має лише дуже бідну парафію, а на оці має більшу, куди жирнішу й ситішу; до того ж тепер має нагоду її здобути, але так, що мусить бути старанніший, проповідувати частіше й ревніше і, оскільки того вимагає вдача людей, змінити деякі свої засади; щодо мене, я не бачу причини, чому б людині не зробити цього — за умови, що має на те покликання, еге ж, і ще добру купу всього на додачу, — і все ж лишатися чесною людиною. Бо чому?

1. Його бажання більшої парафії законне (цього не заперечиш), бо його поставило перед ним Провидіння; тож він може здобути її, якщо зможе, нічого не розпитуючи ради сумління.

2. Крім того, його бажання тієї парафії робить його старанішим, ревнішим проповідником тощо, а отже, робить його кращою людиною, ба навіть спонукає краще розвивати свої здібності, а це згідно з волею Божою.

3. Щодо того, що він пристосовується до вдачі своїх людей, відмовляючись, аби їм послужити, від деяких своїх засад, то це свідчить: 1. Що він має самозречену вдачу. 2. Що в нього лагідна й приваблива поведінка. І 3. Що він тим більше придатний до священницького служіння.

4. Отже, я роблю висновок, що священника, який міняє мале на велике, не слід за це засуджувати як захланного; а радше, оскільки він тим самим зростає у своїх здібностях і працьовитості, його слід вважати людиною, що йде за своїм покликанням і за нагодою, яку дано йому в руки, щоб чинити добро.

А тепер до другої частини питання, що стосується торговця, про якого ви згадали. Припустімо, що такий має лише вбогий заробіток у світі, але, ставши релігійним, може поліпшити свою торгівлю, можливо, взяти багату дружину або мати більше й куди кращих покупців у своїй крамниці; щодо мене, я не бачу причини, чому б цього не можна було робити законно. Бо чому?

1. Стати релігійним — це чеснота, хоч би якими засобами людина такою стала.

2. І не є незаконним узяти багату дружину чи мати більше покупців у своїй крамниці.

3. Крім того, людина, що здобуває все це, ставши релігійною, здобуває те, що добре, від тих, що добрі, ставши доброю сама; тож ось вам і добра дружина, і добрі покупці, і добрий зиск, і все це через те, що стала релігійною, а це добре; отже, стати релігійним, щоб здобути все це, — задум добрий і вигідний.

Цю відповідь, що її так дав пан Грошолюб на питання пана Корисливця, всі вони гучно схвалили; тому, зваживши все, вони дійшли висновку, що вона найздоровіша й найвигідніша. А що, як вони гадали, ніхто не зміг би її спростувати, і що Християнин і Надійний були ще на відстані оклику, вони спільно погодилися напасти на них із цим питанням, щойно їх наздоженуть; тим паче, що ті раніше перечили панові Корисливцю. Тож вони гукнули їм услід, і ті спинилися й стояли, доки ці не підійшли до них; але дорогою вирішили, що питання їм поставить не пан Корисливець, а старий пан Тримай-Світ, бо, як вони гадали, їхня відповідь йому буде вже без решток того запалу, що спалахнув між паном Корисливцем і ними, коли вони трохи раніше розійшлися.

Отож вони зійшлися, і після короткого привітання пан Тримай-Світ поставив питання Християнинові та його товаришеві, а тоді звелів їм відповісти, якщо зможуть.

Тоді Християнин сказав: Навіть немовля в релігії може відповісти на десять тисяч таких питань. Бо якщо незаконно йти за Христом заради хлібів, — а воно так і є, Йоана 6:26, — то наскільки ж огидніше робити з Нього й релігії ширму, щоб здобувати світ і втішатися ним! І ми не знаходимо інших, окрім поган, лицемірів, дияволів і чаклунів, хто був би такої думки.

1. Погани: бо коли Геммор і Сихем захотіли доньки й худоби Якова і побачили, що не мають іншого способу до них дістатися, як тільки обрізавшись, вони сказали своїм товаришам: Коли все музьке між нами та буде обрізане, як вони обрізані, то й стада їх, і майно їх, всяка скотина їх хиба не наші? Їхні доньки та їхня худоба — от чого вони прагнули, а їхня релігія була ширмою, якою вони скористалися, щоб до того дістатися. Прочитайте всю історію, 1 Мойсея 34:20-24.

2. Лицемірні фарисеї теж були цієї релігії: довгі молитви були їхнім приводом, а заволодіти домами вдовиць — їхнім наміром; і тяжчий осуд був їм присудом від Бога. Луки 20:46,47.

3. Юда-диявол теж був цієї релігії: він був релігійним заради скриньки, щоб володіти тим, що в неї клали; але він загинув, був відкинутий — сам син погибельний.

4. Симон-чаклун теж був цієї релігії; бо він хотів мати Святого Духа, щоб на тому розжитися грішми; і вирок з уст Петра був відповідний. Дїяння 8:19-22.

5. І не йде мені з думки, що людина, яка береться за релігію заради світу, заради світу ж і викине релігію; бо так само певно, як Юда мав на меті світ, стаючи релігійним, так само певно він і продав релігію та свого Учителя за те саме. Тож відповісти на питання ствердно, як, бачу, зробили ви, і прийняти таку відповідь як слушну — це по-поганському, по-лицемірному і по-диявольському; і ваша нагорода буде за вашими ділами.

Тоді вони стояли, витріщаючись одне на одного, але не мали чим відповісти Християнинові. Надійний також схвалив слушність Християнинової відповіді; тож між ними запала велика тиша. Пан Корисливець і його товариство теж завагалися й відстали, щоб Християнин і Надійний могли їх випередити. Тоді Християнин сказав своєму товаришеві: Якщо ці люди не можуть устояти перед присудом людей, то що вони робитимуть із присудом Божим? І якщо вони німіють, коли з ними мають справу посудини глиняні, то що вони робитимуть, коли їм докорятиме полум’я вогню пожираючого?

Тоді Християнин і Надійний знову випередили їх і йшли, аж поки не дійшли до чудової рівнини, що звалася Спокій, і йшли нею з великим задоволенням; але рівнина та була вузька, тож вони швидко її перейшли. А на дальньому краю тієї рівнини був невеликий пагорб, що звався Нажива, а в тому пагорбі — срібна копальня, до якої дехто з тих, хто раніше йшов тією дорогою, звертав подивитися, бо це була рідкість; але, підійшовши надто близько до краю ями, — а земля під ними була зрадлива, — вони провалювалися й гинули; дехто ж там і покалічився, і до самої смерті вже не міг стати таким, як був.

Тоді я бачив у своєму сні, що трохи осторонь дороги, навпроти срібної копальні, стояв Димас (як справжній джентльмен) і кликав подорожніх підійти й подивитися; і він сказав Християнинові та його товаришеві: Гей! Зверніть сюди, і я покажу вам дещо.

Християнин: Що ж там таке варте того, щоб звертати нам з дороги, аби на нього подивитися?

Димас: Тут срібна копальня, і дехто копає в ній скарб; якщо підете, то з невеликим трудом зможете щедро себе забезпечити.

Надійний: Тоді Надійний сказав: Ходімо подивимося.

Християнин: Тільки не я, — сказав Християнин. — Я вже чув про це місце і про те, скільки тут загинуло; а до того ж цей скарб — пастка для тих, хто його шукає, бо заважає їм у їхній мандрівці.

Тоді Християнин гукнув до Димаса: Хіба це місце не небезпечне? Хіба воно не завадило багатьом у їхній мандрівці? Осії 9:6.

Димас: Не дуже небезпечне, хіба що для тих, хто необачний; але, кажучи це, він почервонів.

Християнин: Тоді Християнин сказав Надійному: Не зрушмо ані кроку, а й далі тримаймося своєї дороги.

Надійний: Ручаюся тобі, що коли надійде Корисливець і його запросять так само, як нас, він зверне туди подивитися.

Християнин: Без сумніву, бо його засади ведуть його туди, і сто проти одного, що він там і загине.

Димас: Тоді Димас знову гукнув: То ви не підійдете подивитися?

Християнин: Тоді Християнин рішуче відповів: Димасе, ти ворог праведних доріг Господаря цієї дороги, і тебе вже засудив за твоє власне звертання набік один із суддів Його Величності, 2 Тимотея 4:10; то навіщо ж ти хочеш втягти нас у такий самий осуд? Крім того, якщо ми бодай трохи звернемо набік, наш Господь Цар неодмінно почує про це і там нас осоромить, де ми хотіли б стояти перед Ним сміливо.

Димас знову закричав, що він також належить до їхнього братства і що, коли вони трохи зачекають, він і сам піде з ними.

Християнин: Тоді Християнин сказав: Як тебе звати? Чи не тим самим ім’ям, яким я тебе назвав?

Димас: Так, мене звуть Димас; я син Авраамів.

Християнин: Я знаю тебе; Гіезій був твоїм прадідом, а Юда — твоїм батьком, і ти пішов їхніми слідами; це лише диявольська витівка, до якої ти вдаєшся; твого батька повісили як зрадника, і ти не заслуговуєш на кращу нагороду. 2 Царів 5:20-27; Маттея 26:14,15; 27:3-5. Будь певен, що коли ми прийдемо до Царя, то розкажемо Йому про цю твою поведінку. Тож вони пішли своєю дорогою.

На той час Корисливець і його товариші знову з’явилися в полі зору, і вони за першим же помахом пішли до Димаса. Чи впали вони в яму, заглядаючи через її край, чи спустилися копати, чи задихнулися на дні від випарів, що там зазвичай здіймаються, — цього я не знаю напевно; але одне я помітив: на дорозі їх більше ніколи не бачили. Тоді Християнин заспівав:

«Корисливець і срібний Димас — пара вдала:

Той кличе, цей біжить, щоб часточка припала

І йому з наживи; так обидва ці

Зостануться в цім світі — й далі ні.»

А я бачив, що якраз на другому боці цієї рівнини пілігрими прийшли до місця, де стояв старий пам’ятник, біля самої дороги, і, побачивши його, обидва стурбувалися, такий дивний він мав вигляд: бо їм здавалося, ніби це жінка, перетворена на стовп. Тож вони стояли тут і дивилися й дивилися на нього, але якийсь час не могли второпати, що ж це таке. Нарешті Надійний угледів угорі, на верхівці, напис, зроблений незвичним письмом; але, не бувши вченим, гукнув Християнина (бо той був грамотний), щоб той подивився, чи не зможе розібрати значення; тож той підійшов і, трохи поскладавши літери докупи, з’ясував, що там написано ось що: «Спогадайте Лотову жінку». Тож він прочитав це своєму товаришеві; після чого обидва дійшли висновку, що то був той соляний стовп, на який обернулася Лотова жінка за те, що озирнулася з пожадливим серцем, коли тікала з Содому, рятуючись. 1 Мойсея 19:26. Це раптове й дивовижне видовище дало їм привід до такої розмови.

Християнин: Ах, брате мій, яке ж це слушне видовище! Воно трапилося нам якраз вчасно, одразу після того, як Димас запрошував нас перейти й оглянути пагорб Нажива; і якби ми перейшли туди, як він того хотів і як ти, брате мій, був схильний зробити, то, наскільки я розумію, і нас, як цю жінку, було б виставлено на видовище для тих, хто прийде після нас.

Надійний: Мені шкода, що я був такий нерозумний, і я дивуюся, що тепер не стою тут, як Лотова жінка; бо в чому ж різниця між її гріхом і моїм? Вона тільки озирнулася назад, а я мав бажання піти подивитися. Хай буде прославлена благодать, а мені хай буде соромно, що таке взагалі могло бути в моєму серці.

Християнин: Звернімо увагу на те, що ми тут бачимо, щоб це допомагало нам надалі. Ця жінка уникла одного суду, бо не загинула, коли гинув Содом; проте її знищив інший, як ми бачимо: вона обернулася на соляний стовп.

Надійний: Правда, і вона може бути для нас обох і пересторогою, і прикладом: пересторогою — щоб ми уникали її гріха; або знаком того, який суд спіткає тих, кого не зупинить ця пересторога. Так і Корей, Датан і Авірам разом із двома сотнями й п’ятдесятьма чоловіками, що загинули у своєму гріху, теж стали знаком, або прикладом, для інших, щоб ті стереглися. 4 Мойсея 16:31,32; 26:9,10. Але найбільше я дивуюся одному, а саме: як Димас і його товариші можуть так упевнено стояти он там і шукати того скарбу, за яким ця жінка лише озирнулася (бо ми не читаємо, щоб вона хоч на крок зійшла з дороги) — і обернулася на соляний стовп; особливо ж тому, що суд, який її спіткав, зробив її прикладом саме там, звідки вони можуть її бачити; бо вони не можуть не бачити її, якщо лише піднімуть очі.

Християнин: Це справді дивовижна річ, і вона свідчить, що їхні серця в цьому стали безнадійно запеклими; і я не знаю, з ким їх можна порівняти влучніше, ніж із тими, хто обчищає кишені на очах у судді або зрізає гаманці під самою шибеницею. Про содомлян сказано, що вони були «вельми грішні», бо були грішні «перед Господом», тобто в Нього на очах, і попри всю доброту, яку Він їм явив; бо Содомська земля була тоді, як і раніше, наче Едемський сад. 1 Мойсея 13:10-13. Тому це ще більше розпалило Його ревнощі й зробило їхню кару такою пекучою, якою тільки міг зробити її Господній вогонь із неба. І цілком розумно зробити висновок, що такі, саме такі, як оці, хто грішить у Нього на очах, та ще й наперекір таким прикладам, які постійно стоять перед ними, щоб застерегти їх від такого, мусять стати учасниками найсуворіших судів.

Надійний: Безперечно, ти сказав правду; але яка ж це милість, що ні ти, а надто я, не став сам таким прикладом! Це дає нам привід дякувати Богові, боятися перед Ним і завжди пам’ятати Лотову жінку.

Тоді я побачив, що вони пішли своєю дорогою до приємної ріки, яку цар Давид назвав «Божий потік», а Йоан — «ріку води життя». Псальма 65:9; Одкриттє 22:1; Езекиїла 47:1-9. Їхня дорога пролягала якраз берегом цієї ріки; тож тут Християнин зі своїм товаришем ішли з великою радістю; вони пили й воду з ріки, яка була приємна й оживляла їхній утомлений дух. Крім того, на берегах цієї ріки, по обидва боки, росли зелені дерева з усілякими плодами; а листя їхнє вони їли, щоб запобігти переїданню та іншим недугам, що трапляються з тими, хто розгріває кров у мандрах. По обидва боки ріки був також луг, дивовижно прикрашений ліліями; і він був зелений цілий рік. На цьому лузі вони лягли й поснули, бо тут могли безпечно спочивати. Псальма 23:2; Ісаїї 14:30. Коли вони прокинулися, то знову назбирали плодів з дерев, знову напилися води з ріки, а тоді знову лягли спати. Так вони робили кілька днів і ночей. Тоді вони заспівали:

«Погляньте, як струмки кришталеві течуть,

Щоб втішити прочан, що битим шляхом ідуть.

Луги зелені, крім пахучих трав,

Дають їм ласощі; і хто б лиш знав,

Які плоди, ба й листя, тут дерева дають, —

Той вмить продасть усе, щоб поле це здобуть.»

Тож коли вони налаштувалися йти далі (бо ще не дійшли до кінця своєї подорожі), то поїли, напилися й вирушили.

Далі я бачив у своєму сні, що не встигли вони пройти далеко, як ріка й дорога на якийсь час розійшлися, і вони чимало цим засмутилися; проте зійти з дороги не сміли. А дорога, що відходила від ріки, була вибоїста, а їхні ноги — натерті від мандрів; тож у пілігримів вельми впав дух через дорогу. 4 Мойсея 21:4. Тому, ідучи далі, вони весь час бажали кращої дороги. А трохи попереду, ліворуч від шляху, був луг, і перелаз, щоб перейти туди, і цей луг зветься луг Манівці. Тоді Християнин сказав своєму товаришеві: Якщо цей луг тягнеться вздовж нашої дороги, перейдімо на нього. І він підійшов до перелазу подивитися — і ось по той бік огорожі вздовж дороги пролягала стежка. Це якраз те, чого я хотів, — сказав Християнин, — тут іти найлегше; ходімо, добрий Надійний, перейдімо.

Надійний: А що, як ця стежка виведе нас із дороги?

Християнин: Навряд чи, — сказав той. — Поглянь, хіба вона не йде вздовж дороги? Тож Надійний, переконаний своїм товаришем, пішов за ним через перелаз. Коли вони перелізли й вийшли на стежку, то побачили, що йти нею ногам дуже легко; а до того ж, поглянувши вперед, вони помітили чоловіка, що йшов так само, як вони, і звали його Марновпевнений; тож вони гукнули йому вслід і спитали, куди веде ця дорога. Він відповів: До Небесної Брами. Бачиш, — сказав Християнин, — хіба я тобі не казав? Звідси видно, що ми йдемо правильно. Тож вони пішли слідом, а він ішов попереду них. Але ось настала ніч, і стало дуже темно, так що ті, хто йшов позаду, втратили з очей того, хто йшов попереду.

Тож той, хто йшов попереду (на ім’я Марновпевнений), не бачачи перед собою дороги, упав у глибоку яму, яку навмисне викопав там князь тих земель, щоб ловити в неї марнославних дурнів, і розбився вщент. Ісаїї 9:16.

Християнин і його товариш почули, як він упав. Тож вони гукнули, щоб дізнатися, що сталося, але ніхто не відповів, тільки чути було стогін. Тоді Надійний сказав: Де ж ми тепер? Тут його товариш замовк, підозрюючи, що завів його з дороги; а тоді почав іти дощ, загриміло й заблискало якнайстрашніше, і вода швидко прибувала.

Тоді Надійний застогнав у собі, кажучи: Ох, якби ж я тримався своєї дороги!

Християнин: Хто б міг подумати, що ця стежка виведе нас із дороги?

Надійний: Я боявся цього від самого початку, тому й дав тобі ту лагідну пересторогу. Я сказав би ясніше, та ти старший за мене.

Християнин: Добрий брате, не ображайся; мені шкода, що я вивів тебе з дороги і наразив на таку грізну небезпеку. Прошу, брате мій, прости мені; я зробив це не зі злого наміру.

Надійний: Утішся, брате мій, бо я прощаю тобі; і вір також, що це обернеться нам на добро.

Християнин: Я радий, що маю при собі милосердного брата; але нам не можна тут стояти; спробуймо повернутися назад.

Надійний: Але, добрий брате, дозволь мені йти попереду.

Християнин: Ні, будь ласка, дозволь мені йти першим, щоб, коли буде якась небезпека, я першим у неї потрапив, бо це через мене ми обидва зійшли з дороги.

Надійний: Ні, — сказав Надійний, — ти не підеш першим, бо твій стривожений розум може знову вивести тебе з дороги. Тоді, їм на підбадьорення, вони почули голос, що промовляв: «Оберни серце твоє до битого шляху, до дороги, якою ти йшов: вертайся». Еремії 31:21. Але тим часом вода дуже піднялася, і через це повертатися назад було дуже небезпечно. (Тоді я подумав, що легше зійти з дороги, коли ти на ній, ніж повернутися на неї, коли ти з неї зійшов.) Проте вони наважилися повертатися; але було так темно і повінь була така висока, що, повертаючись, вони мало не потонули разів дев’ять чи десять.

Та й не змогли вони, хоч як старалися, дістатися тієї ночі знову до перелазу. Тож нарешті, натрапивши на невеличкий захисток, вони сіли там, щоб дочекатися світанку; але, втомлені, поснули. А неподалік від того місця, де вони лежали, був замок, що звався Замок Сумніву, власником якого був велетень Відчай, і саме на його землях вони тепер спали; тож він, уставши вранці рано й походжаючи туди-сюди своїми полями, застав Християнина й Надійного сплячими на своїх землях. Тоді похмурим і сердитим голосом він звелів їм прокинутися і спитав, звідки вони і що роблять на його землях. Вони сказали йому, що вони пілігрими і що збилися з дороги. Тоді велетень сказав: Ви цієї ночі вчинили мені кривду, топчучи мої землі й лежачи на них, тож мусите йти зі мною. І вони змушені були піти, бо він був сильніший за них. Та й сказати їм було мало що, бо вони знали за собою провину. Тож велетень погнав їх перед собою і вкинув до свого замку, у дуже темну темницю, мерзенну й смердючу для духу цих двох чоловіків. Тут вони пролежали від ранку середи до вечора суботи без шматка хліба, без краплі питва, без світла і без жодного, хто спитав би, як вони. Тож були вони тут у лихому становищі й далеко від друзів і знайомих. Псальма 88:18. А Християнин мав у цьому місці подвійну скорботу, бо саме через його необачну пораду вони потрапили в цю біду.

А велетень Відчай мав жінку, і звали її Невпевненість. Тож, лягши спати, він розповів жінці, що зробив, а саме: що взяв двох бранців і вкинув їх до своєї темниці за те, що вони вдерлися на його землі. Тоді він спитав її також, що йому краще з ними робити далі. Вона спитала його, хто вони, звідки прийшли і куди прямують, і він їй розповів. Тоді вона порадила йому, щоб, уставши вранці, він безжально їх побив. Тож, уставши, він бере собі важкого кия з дикої яблуні й спускається до них у темницю, і спершу починає лаяти їх, наче собак, хоч вони й слова прикрого йому не сказали. Тоді він кидається на них і страшенно б’є, так що вони не могли ні оборонитися, ні навіть повернутися на підлозі. Зробивши це, він іде геть і лишає їх там оплакувати свою недолю й тужити у своїй біді; тож увесь той день вони провели лише в зітханнях і гірких голосіннях. Наступної ночі вона, розмовляючи з чоловіком далі про них і дізнавшись, що вони ще живі, порадила йому намовити їх накласти на себе руки. Тож коли настав ранок, він іде до них, похмурий, як і раніше, і, побачивши, що їм дуже болять рани, які він завдав їм напередодні, сказав їм, що, оскільки їм ніколи не вийти з цього місця, то єдиний для них вихід — негайно покінчити з собою, чи то ножем, чи зашморгом, чи отрутою; бо навіщо, сказав він, вам вибирати життя, коли воно сповнене такої гіркоти? Але вони просили його відпустити їх. На це він люто глянув на них і, кинувшись до них, без сумніву, сам покінчив би з ними, якби не впав в один зі своїх нападів (бо в сонячну погоду на нього іноді находили напади) і на якийсь час не втратив владу над руками; тож він пішов геть і лишив їх, як і раніше, міркувати, що робити. Тоді в’язні почали радитися між собою, чи краще послухати його поради, чи ні; і ось як вони почали розмову:

Християнин: Брате, — сказав Християнин, — що нам робити? Життя, яким ми тепер живемо, жалюгідне. Щодо мене, то я не знаю, що краще: жити отак чи негайно померти. Душа моя воліє задушення, ніж життя, і могила для мене легша, ніж ця темниця. Йова 7:15. Чи послухаємо ми велетня?

Надійний: Справді, наше теперішнє становище жахливе, і смерть була б для мене набагато бажанішою, ніж отак перебувати повік; але все ж подумаймо: Господар краю, до якого ми йдемо, сказав: «Не вбивати меш», — ні, навіть іншої людини; тим паче нам заборонено слухати його поради й убивати самих себе. До того ж, хто вбиває іншого, той може вчинити вбивство лише над його тілом; а хто вбиває себе, той убиває водночас і тіло, і душу. І ще, брате мій, ти говориш про спокій у могилі; але хіба ти забув про пекло, куди напевно йдуть убивці? Бо «жоден чоловікогубець не має життя вічнього» і т. д. І подумаймо ще, що не весь закон у руках велетня Відчая: інших, наскільки я розумію, він так само хапав, як і нас, а проте вони вирвалися з його рук. Хто знає, чи Бог, Який створив світ, не зробить так, що велетень Відчай помре; або що колись він забуде нас замкнути; або що незабаром у нього перед нами станеться ще один напад і він утратить владу над руками й ногами? І якщо це колись знову станеться, то я, зі свого боку, твердо вирішив набратися мужності й щосили спробувати вирватися з-під його руки. Дурень я був, що не спробував цього раніше. Але хай там як, брате мій, будьмо терплячі й потерпімо ще трохи: може прийти час, що дасть нам щасливе визволення; тільки не будьмо самі собі вбивцями. Цими словами Надійний тоді вгамував душу свого брата; тож вони пробули разом у темряві й той день, у своєму сумному й жалюгідному становищі.

Отож надвечір велетень знову спускається до темниці подивитися, чи послухали в’язні його поради. Але, прийшовши, побачив, що вони живі; і справді, тільки й того, що живі; бо тепер, чи то від браку хліба й води, чи через рани, яких вони зазнали, коли він їх бив, вони майже нічого не могли, хіба що дихати. Але, кажу, він застав їх живими; і від цього впав у страшну лють і сказав їм, що коли вже вони не послухали його поради, то буде їм гірше, ніж коли б вони зовсім не народилися.

Від цього вони дуже затремтіли, і, гадаю, Християнин зомлів; але, трохи опам’ятавшись, вони знову повели розмову про пораду велетня і про те, чи не краще все-таки її послухати. І Християнин знову ніби схилявся до того, щоб це зробити; але Надійний удруге відповів ось так:

Надійний: Брате мій, — сказав він, — хіба ти не пам’ятаєш, яким відважним ти був досі? Аполліон не міг тебе розчавити, ані все те, що ти чув, бачив чи відчував у Долині Смертної Тіні. Скільки труднощів, жаху й остраху ти вже пережив — а тепер ти сам лише страх! Ти бачиш, що я в темниці разом з тобою, а я від природи людина набагато слабша, ніж ти. Цей велетень поранив і мене, як і тебе, і так само відтяв хліб і воду від моїх уст, і я разом з тобою тужу без світла. Але повправляймося ще трохи в терпінні. Згадай, як мужньо ти тримався на Ярмарку Суєти і не боявся ні ланцюга, ні клітки, ні навіть кривавої смерті; тож (хоча б щоб уникнути сорому, в якому християнинові не личить бути застаним) витримаймо з терпінням, як тільки можемо.

Коли знову настала ніч і велетень із жінкою лягли в ліжко, вона спитала його про в’язнів і чи послухали вони його поради; на що він відповів: Це вперті негідники; вони воліють терпіти всякі муки, ніж накласти на себе руки. Тоді вона сказала: Відведи їх завтра на замкове подвір’я і покажи їм кістки й черепи тих, кого ти вже порішив, і переконай їх, що не мине й тижня, як ти роздереш їх на шматки, як уже зробив із їхніми товаришами до них.

Тож коли настав ранок, велетень знову йде до них, виводить на замкове подвір’я і показує їм усе, як звеліла жінка. Ці, сказав він, були колись пілігримами, як ви, і вони вдерлися на мої землі, як і ви; і коли я вважав за потрібне, я роздер їх на шматки; і так само за десять днів зроблю і з вами: геть назад до свого лігва! І з цими словами він бив їх усю дорогу туди. Тож вони пролежали весь день у суботу в жалюгідному становищі, як і раніше. А коли настала ніч і пані Невпевненість зі своїм чоловіком велетнем лягли спати, вони знову почали розмову про своїх в’язнів; і притому старий велетень дивувався, що ні побоями, ні порадами не може їх доконати. На це його жінка відповіла: Боюся, сказала вона, що вони живуть надією, що хтось прийде їх визволити; або що мають при собі відмички, з допомогою яких сподіваються втекти. Он як ти кажеш, моя люба? — сказав велетень. — Тож уранці я їх обшукаю.

Отож у суботу, десь опівночі, вони почали молитися і молилися майже до світанку.

А трохи перед світанком добрий Християнин, наче сам не свій від подиву, вибухнув такою палкою мовою: Який же я дурень, — сказав він, — що лежу отак у смердючій темниці, коли можу так само вільно ходити на волі! У мене за пазухою є ключ, що зветься Обітниця, який, я певен, відімкне будь-який замок у Замку Сумніву. Тоді Надійний сказав: Це добра новина; добрий брате, дістань його з-за пазухи й спробуй.

Тоді Християнин вийняв його з-за пазухи й почав пробувати ним двері темниці, і засув, щойно він повернув ключ, відскочив, і двері легко відчинилися, і Християнин із Надійним обидва вийшли. Тоді він пішов до зовнішніх дверей, що ведуть на замкове подвір’я, і своїм ключем відчинив і ці двері. Потім він пішов до залізної брами, бо й ту треба було відчинити; той замок піддавався страшенно туго, проте ключ відімкнув і його. Тоді вони штовхнули браму, щоб швидше втекти; але брама, відчиняючись, так заскрипіла, що розбудила велетня Відчая, і той, поспіхом схопившись, щоб гнатися за своїми в’язнями, відчув, що ноги йому відмовляють, бо його знову схопили напади, так що він ніяк не міг за ними погнатися. Тоді вони пішли далі й вийшли на Царський шлях, і так були в безпеці, бо опинилися поза його владою.

Коли ж вони перейшли через перелаз, то почали радитися між собою, що їм зробити біля того перелазу, щоб уберегти тих, хто прийде після них, від потрапляння в руки велетня Відчая. Тож вони погодилися поставити там стовп і вирізьбити на його боці такий напис: «Через цей перелаз — дорога до Замку Сумніву, який стереже велетень Відчай, що зневажає Царя Небесного краю й шукає погубити Його святих пілігримів». Тож багато хто з тих, що йшли слідом, читали написане й уникали небезпеки. Зробивши це, вони заспівали ось що:

«Ми з шляху збочили — й тоді збагнули враз,

Як то ступати, де земля заборонена для нас;

Хай ті, хто слідом йде, обачні будуть завжди,

Щоб необачність їм, як нам, не завдала біди;

Щоб не потрапили за провину в полон до того,

Чий замок — Сумніву, а ймення — Відчай у нього.»