Розділ 5 · 16 хв читання
Четвертий етап
Тоді він рушив далі; але Розсудливість, Побожність, Милосердя й Обачність захотіли провести його до підніжжя пагорба. Тож вони йшли разом, повертаючись до своїх попередніх розмов, аж поки не дійшли до спуску. Тоді Християнин сказав: Як важко було підійматися, так, наскільки я бачу, небезпечно й спускатися. Так, — сказала Обачність, — так воно і є; бо важка це річ — людині спуститися в долину Приниження, як оце ти, і ні разу не посковзнутися дорогою; тому, — сказали вони, — ми й вийшли провести тебе вниз. Отож він почав спускатися, дуже обережно, та все ж раз чи двічі посковзнувся.
Тоді я бачив у своєму сні, що ці добрі супутники, коли Християнин спустився до підніжжя пагорба, дали йому хлібину, пляшку вина та гроно родзинок; і тоді він пішов своєю дорогою,
«Коли Християнин між друзів праведних гостює,
Уста їх золоті сповна йому відшкодовують
Усі скорботи; а як пускають знов у путь —
Він з голови до п’ят у сталь північну закут.»
Але тепер, у цій долині Приниження, бідному Християнинові довелося сутужно; бо не пройшов він і трохи, як угледів мерзенного демона, що йшов полем йому назустріч: ім’я йому Аполліон. Тоді Християнин почав боятися і роздумувати, чи повернути назад, чи стояти на своєму. Але він ще раз зважив, що не має обладунку на спині, і тому подумав, що коли обернеться до нього спиною, то дасть йому ще більшу перевагу — легко проштрикнути його своїми стрілами; тож він наважився ризикнути й стояти на своєму: бо, подумав він, якби я й не мав на думці нічого іншого, крім порятунку власного життя, то й тоді найкраще — стояти.
Отож він пішов далі, і Аполліон зустрів його. А страховище те було гидке на вигляд: вкрите лускою, наче риба, — а луска то його гордість; мало крила, як у дракона, і лапи, як у ведмедя, а з черева в нього йшли вогонь і дим; і паща його була, як паща лева. Підійшовши до Християнина, він зміряв його зневажливим поглядом і почав допитувати.
Аполліон: Звідки ти йдеш і куди прямуєш?
Християнин: Я йду з Міста Погибелі, яке є місцем усякого зла, і прямую до міста Сіону.
Аполліон: З цього я бачу, що ти один із моїх підданих; бо вся та країна моя, і я її князь і бог. Як же це так, що ти втік від свого царя? Якби я не сподівався, що ти ще послужиш мені краще, я б оце одним ударом звалив тебе на землю.
Християнин: Я справді народився у твоїх володіннях, але служба твоя була тяжка, а платня така, що на неї людині не прожити, — плата бо за гріх смерть, Римлян 6:23; тому, коли я увійшов у літа, то, як роблять інші розважливі люди, почав шукати, чи не можна мені виправити своє становище.
Аполліон: Немає такого князя, що отак легко втрачав би своїх підданих, і я поки що тебе не втрачу; але коли вже ти скаржишся на свою службу й платню, то вдовольнися тим, що повернешся назад, а що може дати наша країна, те я тут обіцяю дати тобі.
Християнин: Але я вже найнявся до іншого, а саме до Царя князів; то як я можу чесно повернутися з тобою?
Аполліон: Ти вчинив у цьому, як каже прислів’я, «проміняв погане на гірше»; але звичайна річ, що ті, хто визнав себе Його слугами, згодом вислизають від Нього й знову повертаються до мене. Зроби й ти так, і все буде гаразд.
Християнин: Я віддав Йому свою віру й присягнув Йому на вірність; як же мені відступитися від цього і не бути повішеним як зрадникові?
Аполліон: Ти те саме зробив і мені, а проте я готовий усе це простити, якщо ти тепер таки обернешся й підеш назад.
Християнин: Те, що я обіцяв тобі, я обіцяв у неповнолітті; а крім того, я певен, що Князь, під Чиїм прапором я тепер стою, може розрішити мене, так, і простити також те, що я чинив, коли корився тобі. А ще, о ти, Аполліоне-руйнівнику, по правді кажучи, мені Його служба, Його платня, Його слуги, Його правління, Його товариство і Його країна подобаються більше, ніж твої; тож годі вже тобі мене вмовляти: я Його слуга, і я піду за Ним.
Аполліон: Зваж ще раз, на холодну голову, що тебе, найпевніше, чекає на тій дорозі, якою ти йдеш. Ти знаєш, що здебільшого Його слуги кінчають погано, бо вони переступники проти мене і моїх шляхів. Скількох із них стратили ганебною смертю! А крім того, ти вважаєш Його службу кращою за мою; тим часом Він ще ні разу не виходив зі Свого місця, щоб визволити когось із тих, хто служив Йому, з рук їхніх ворогів; а я — скільки разів, як це дуже добре знає весь світ, визволяв я, чи силою, чи підступом, тих, хто вірно служив мені, від Нього і Його людей, хоч вони вже були в їхніх руках! Так само визволю і тебе.
Християнин: Те, що Він поки що не визволяє їх, — це навмисне, щоб випробувати їхню любов: чи пригорнуться вони до Нього до кінця; а щодо поганого кінця, про який ти кажеш, то в їхніх очах він найславніший. Бо на негайне визволення вони не надто й чекають; вони чекають своєї слави, і тоді дістануть її, коли їхній Князь прийде у Своїй славі й у славі ангелів.
Аполліон: Ти вже був невірний у своїй службі Йому; то як же ти думаєш одержати від Нього платню?
Християнин: У чому ж, о Аполліоне, я був Йому невірний?
Аполліон: Ти занепав духом на самому початку, коли мало не захлинувся в трясовині Зневіри. Ти пробував хибних шляхів, щоб позбутися свого тягаря, тоді як тобі належало чекати, аж поки твій Князь зніме його. Ти грішно заснув і загубив свою коштовність. Ти мало не переконав себе вернутися назад, побачивши левів. А коли ти розповідаєш про свою подорож і про те, що бачив і чув, то в душі прагнеш марнославства в усьому, що кажеш чи робиш.
Християнин: Усе це правда, і ще багато чого, що ти пропустив; але Князь, Якому я служу і Якого шаную, милосердний і готовий прощати. А крім того, ці немочі опанували мене в твоїй країні, бо там я всмоктав їх, і я стогнав під ними, жалкував за них і дістав прощення від мого Князя.
Аполліон: Тоді Аполліон вибухнув страшною люттю, кажучи: Я ворог цього Князя; я ненавиджу Його Самого, Його закони і Його народ: я навмисне вийшов, щоб тобі протистояти.
Християнин: Аполліоне, стережися, що робиш, бо я на царському шляху, на дорозі святості; тож пильнуй себе.
Аполліон: Тоді Аполліон розкарячився на всю ширину дороги й сказав: Я нічого в цій справі не боюся. Готуйся до смерті; бо клянуся своїм пекельним лігвом, що ти не підеш далі: тут я виточу твою душу. І з цими словами він пустив йому в груди палаючу стрілу; але Християнин мав у руці щит, яким і впіймав її, і так відвернув ту небезпеку.
Тоді Християнин вихопив меча, бо побачив, що настав час братися до діла; а Аполліон так само швидко кинувся на нього, сиплючи стрілами густо, як град; ними, хоч як Християнин намагався від них ухилитися, Аполліон поранив його в голову, в руку і в ногу. Це змусило Християнина трохи відступити; тож Аполліон щосили повів свою справу далі, а Християнин знову набрався відваги й опирався так мужньо, як тільки міг. Цей тяжкий бій тривав понад пів дня, аж поки Християнин майже зовсім знесилився: бо, мусите знати, Християнин через свої рани неминуче слабшав і слабшав.
Тоді Аполліон, углядівши нагоду, почав підступати впритул до Християнина і, зчепившись із ним, страшно кинув його об землю; і від того Християнинів меч вилетів йому з руки. Тоді Аполліон сказав: Тепер ти певно мій; і з тим мало не задавив його до смерті, так що Християнин почав уже втрачати надію на життя. Але, як на те була Божа воля, поки Аполліон замахувався для останнього удару, щоб зовсім покінчити з цим добрим чоловіком, Християнин спритно простягнув руку до свого меча, схопив його і сказав: Не тішся моїм горем, вороже мій: хоч і впаду я, то знов устану, Михея 7:8; і з тим завдав йому смертельного удару, від якого той подався назад, мов той, хто дістав смертельну рану. Християнин, побачивши це, знову кинувся на нього, кажучи: Та у всьому тому ми побіждаємо через Возлюбившого нас. Римлян 8:37. І тоді Аполліон розпростер свої драконові крила й помчав геть, так що Християнин більше його не бачив. Якова 4:7.
Ніхто не може уявити собі, хіба що бачив і чув, як я, яке виття й жахливе ревіння здіймав Аполліон увесь час цього бою, — говорив він, як дракон, — і, з другого боку, які зітхання й стогони виривалися з Християнинового серця. Я не бачив, щоб він за весь той час хоч раз глянув весело, аж поки не помітив, що поранив Аполліона своїм двосічним мечем; тоді він справді всміхнувся й глянув угору! Але то було найстрашніше видовище, яке я будь-коли бачив.
Тож коли бій скінчився, Християнин сказав: Тут я віддам подяку Тому, Хто визволив мене з пащі лев’ячої, Тому, Хто допоміг мені проти Аполліона. Так він і зробив, кажучи:
«Великий Вельзевул, цього нечистого ватаг,
Задумав згубу мою; тож, щоб здійснилось так,
Послав його в броні; і той, у злобі
Пекельній, люто зчепився зі мною в двобої:
Та Михаїл благословенний допоміг, і я
Ударами меча швидко прогнав його звідтіля:
Тож хай Йому віддам хвалу навіки
І дяку, й благословлю святе Його ім’я довіку.»
Тоді до нього простяглася рука з кількома листками з дерева життя, і Християнин узяв їх і приклав до ран, яких дістав у бою, і вмить зцілився. Він також сів на тому місці, щоб з’їсти хліба й випити з пляшки, яку йому дали трохи раніше; і так, підкріпившись, вирушив у дорогу з оголеним мечем у руці; бо сказав собі: Хтозна, чи не близько якийсь інший ворог. Але більше жодної образи від Аполліона він не зазнав аж до кінця цієї долини.
А в кінці цієї долини була інша, що звалася Долиною Смертної Тіні; і Християнин мусив пройти через неї, бо дорога до Небесного Міста пролягала якраз посеред неї. А ця долина — місце дуже безлюдне. Пророк Єремія так її описує: «Пустиня, земля пуста та бездорожня, земля посухи й тіні смертної, земля, якою ніхто» (крім християнина) «не проходить і де не жила жодна людина». Еремії 2:6.
І тут Християнинові довелося гірше, ніж у бою з Аполліоном, як ви побачите з подальшого.
Тоді я бачив у своєму сні, що коли Християнин дійшов до меж Смертної Тіні, його зустріли двоє чоловіків, нащадки тих, що рознесли лиху славу про добру землю 4 Мойсея 13:32, — вони квапилися назад; і до них Християнин промовив так.
Християнин: Куди ви йдете?
Двоє чоловіків: Вони сказали: Назад, назад; і радимо й тобі так зробити, якщо тобі дороге життя чи спокій.
Християнин: А що ж сталося? — спитав Християнин.
Двоє чоловіків: Сталося! — сказали вони. — Ми йшли тією дорогою, що й ти, і зайшли так далеко, як лише посміли; і справді, ледве змогли повернутися; бо якби ми пройшли ще трохи далі, то не були б тут, щоб принести тобі цю звістку.
Християнин: Але що ж вам трапилося? — спитав Християнин.
Двоє чоловіків: Ми вже майже були в Долині Смертної Тіні, та, на щастя, глянули вперед і побачили небезпеку, перш ніж до неї дійшли. Псальма 44:19; 107:19.
Християнин: Але що ж ви бачили? — спитав Християнин.
Двоє чоловіків: Бачили! Та саму долину, темну, як смола; ми бачили там і страховиськ, і сатирів, і драконів безодні; ми чули також у тій долині безупинне виття й крик, наче якогось народу в невимовній муці, що сидять там, сковані нуждою і желїзом; а над тією долиною висять гнітючі хмари сум’яття; і Смерть також завжди простягає над нею свої крила. Одним словом, вона жахлива до останку, бо в ній зовсім немає ладу. Йова 3:5; 10:22.
Християнин: Тоді, — сказав Християнин, — з того, що ви сказали, я все ж не бачу нічого іншого, як тільки те, що це моя дорога до бажаної пристані. Псальма 44:18,19; Еремії 2:6.
Двоє чоловіків: Хай буде вона твоя; ми собі її не виберемо.
Тож вони розійшлися, і Християнин пішов своєю дорогою, але так само з оголеним мечем у руці, боячись, щоб на нього не напали.
Тоді я бачив у своєму сні, що скільки тяглася ця долина, праворуч був дуже глибокий рів; це той рів, у який сліпі в усі віки водили сліпих і де обоє жалюгідно гинули. А ліворуч, дивись, була дуже небезпечна трясовина, в якій, якщо навіть добра людина впаде, то не знайде дна, щоб стати ногою: у ту трясовину колись упав цар Давид і, без сумніву, там задихнувся б, якби Той, Хто має силу, не витяг його. Псальма 69:14.
Стежка тут була ще й надзвичайно вузька, і тому доброму Християнинові було ще тяжче; бо коли він у темряві намагався оминути рів з одного боку, то ледь не падав у багнюку з другого; а коли намагався уникнути багнюки, то без великої обережності ледь не падав у рів. Так він ішов далі, і я чув, як він тут гірко зітхав; бо, крім згаданої вище небезпеки, стежка тут була така темна, що часто, піднявши ногу, щоб ступити вперед, він не знав, куди чи на що поставить її далі.
Десь посередині цієї долини, як я побачив, була паща пекла, і вона теж була біля самої дороги. Що ж мені робити? — подумав Християнин. А раз у раз звідти виривалися полум’я й дим, та так рясно, з іскрами й жахливим гуркотом (а цим речам Християнинів меч був байдужий, не те що Аполліонові), що він змушений був сховати меча й узятися до іншої зброї, яка зветься Всяка Молитва, Єфесян 6:18; і він закричав, я сам це чув: Благаю тебе, Господи, спаси душу мою. Псальма 116:4. Так він ішов довгий час, а полум’я все тяглося до нього; він чув також жалібні голоси й метушню туди й сюди, так що часом думав, що його розірвуть на шматки або потопчуть, як грязь на вулицях. Це страшне видовище він бачив і ці жахливі звуки чув кілька миль поспіль; а дійшовши до місця, де йому вчулося, що назустріч іде ціла зграя бісів, він зупинився й почав міркувати, що йому краще зробити. Часом йому наполовину спадало на думку повернутися; а потім знову думав, що, може, вже пройшов пів долини. Він згадав також, скільки небезпек уже переміг, і що небезпека повернення назад може бути набагато більшою, ніж коли йти вперед. Тож він вирішив іти далі; а біси тим часом, здавалося, підходили все ближче й ближче. Але коли вони були вже майже біля нього, він скрикнув щонайпалкішим голосом: Буду ступати силою Господа Бога. Тоді вони відступили й далі не йшли.
Одного я не хотів би пропустити. Я помітив, що тепер бідний Християнин був такий збентежений, що не впізнавав власного голосу; і ось як я це збагнув. Саме тоді, коли він опинився навпроти пащі палаючої безодні, один із лукавих зайшов йому за спину, тихенько підступив до нього і пошепки навіяв йому багато тяжких богохульств, про які він справді подумав, що вони вийшли з його власного розуму. Це допекло Християнинові більше, ніж будь-що, що траплялося йому досі, — навіть подумати, що він тепер хулить Того, Кого так любив досі. Проте якби він міг цьому зарадити, то не робив би цього; але йому забракло розважливості чи заткнути вуха, чи збагнути, звідки ці богохульства беруться.
Коли Християнин пробув у такому безрадісному стані чималий час, йому вчувся голос чоловіка, що, здавалося, йшов попереду нього й казав: Хоч би я ходив по долинї тїни смертної, то не боюся жадного лиха, ти бо єси зо мною. Псальма 23:4.
Тоді він зрадів, і ось із яких причин:
По-перше, тому, що зрозумів із цього: в цій долині, крім нього, є й інші, що бояться Бога.
По-друге, тому, що побачив: Бог із ними, хоч вони й у такому темному й похмурому стані. А чому б і не зі мною? — подумав він; хоч через перешкоди, які властиві цьому місцю, я й не можу цього відчути. Йова 9:11.
По-третє, тому, що сподівався (коли б наздогнав їх) незабаром мати товариство.
Тож він ішов далі й гукнув до того, хто був попереду; але той не знав, що відповісти, бо й сам думав, що він тут один. А згодом розвиднілося; тоді Християнин сказав: «Він перемінив тінь смертну на ранок». Амоса 5:8.
Коли ж настав ранок, він озирнувся — не з бажання повернутися, а щоб побачити при денному світлі, крізь які небезпеки пройшов у темряві. І він ясніше побачив рів, що був з одного боку, і трясовину з другого; а також, яка вузька була дорога, що вела між ними. Тепер він побачив також страховиськ, і сатирів, і драконів безодні, але всіх далеко; бо після світанку вони не підходили близько; проте вони відкрилися йому, як і написано: «Виявляє, що глибоко крилось у темряві, й виводить на сьвітло, що в тїнї смертній». Йова 12:22.
Тепер Християнина глибоко зворушило це визволення від усіх небезпек його самотньої дороги; хоч він і раніше дуже боявся тих небезпек, тепер побачив їх ясніше, бо денне світло зробило їх для нього виразними. А приблизно тоді сходило сонце, і це була ще одна милість для Християнина; бо, мусите зауважити, хоч перша частина Долини Смертної Тіні була небезпечна, проте ця друга, яку йому ще належало пройти, була, якщо таке можливо, набагато небезпечніша; бо від того місця, де він тепер стояв, аж до кінця долини вся дорога тут була так густо заставлена сильцями, пастками, самоловами й сітями, а там так повна ям, вовчих ям, глибоких нор і урвищ, що якби тепер було темно, як тоді, коли він проходив першу частину дороги, то, хоч би мав він тисячу душ, вони за всяким розумом загинули б; але, як я сказав, саме тоді сходило сонце. Тоді він сказав: «Його світильник сяє над моєю головою, і при Його світлі я йду крізь темряву». Йова 29:3.
Отже, при цьому світлі він дійшов до кінця долини. І я бачив у своєму сні, що в кінці долини лежали кров, кістки, попіл і понівечені тіла людей, а саме пілігримів, які йшли цією дорогою раніше; і поки я міркував, яка б тому могла бути причина, я вгледів трохи попереду печеру, де колись жили два велетні, Папа і Поганин, чиєю силою й тиранією люди, чиї кістки, кров, попіл тощо лежали там, були жорстоко вбиті. Але повз це місце Християнин пройшов без великої небезпеки, чому я трохи здивувався; та згодом я дізнався, що Поганин уже давно помер; а другий, хоч і досі живий, через старість, а також через багато добрих прочуханок, які дістав замолоду, став такий немічний і задубілий у суглобах, що тепер мало що може, хіба сидіти біля входу до своєї печери, шкірячи зуби на пілігримів, що проходять мимо, та гризучи нігті, бо не може до них дістатися.
Тож я бачив, що Християнин пішов своєю дорогою; але, побачивши старого, що сидів біля входу до печери, він не знав, що й думати, особливо тому, що той заговорив до нього, хоч і не міг піти за ним: Ви ніколи не виправитеся, поки більше з вас не спалять. Але він змовчав, і не подав виду; і так пройшов мимо, й ніякої шкоди не зазнав. Тоді Християнин заспівав:
«О світе чудес (не менше скажу я!) —
Що вцілів я в біді, яка
Спіткала тут мене! Благословенна будь
Та Рука, що з неї визволила мене!
Небезпеки в пітьмі, біси, пекло й гріх
Обступали мене, поки я цією долиною йшов;
Так, сильця, й ями, й пастки, й сіті лягли
Круг стежки моєї, щоб мене, нікчемного простака, могли
Упіймати, заплутати й повалити додолу;
Та я живу — тож хай Ісус носить корону.»
Розділ 5 завершено
Четвертий етап