Сьомий етап

Отож настав час, коли пілігримам треба було рушати в дорогу; тому вони почали лаштуватися в путь. Вони покликали своїх друзів, порадилися з ними і відвели трохи часу на те, щоб доручити одне одного опіці свого Князя. І знову знайшлися такі, що понесли їм зі свого добра те, що годилося і для слабких, і для сильних, і для жінок, і для чоловіків, і так навантажили їх усім необхідним. Дїяння 28:10. Тоді вони вирушили в дорогу; а друзі проводжали їх, скільки було зручно, і вони знову доручили одне одного опіці свого Царя та й розпрощалися.

Тож ті, що належали до гурту пілігримів, пішли далі, а пан Великосерд ішов попереду. А що жінки й діти були кволі, то мусили йти так, як їм було під силу; тож пан Кульгавий і пан Слабодух мали тим більше спільного з їхнім станом і тим більше йому співчували.

Коли вони відійшли від городян і коли друзі попрощалися з ними, вони швидко дійшли до місця, де стратили Вірного. Тож вони зупинилися й дякували Тому, Хто дав йому силу так добре нести свій хрест; тим паче що тепер побачили, яку користь мають і самі від такого мужнього страждання, як його.

Після цього вони пройшли ще чималий шмат дороги, розмовляючи про Християнина й Вірного і про те, як Надійний пристав до Християнина після смерті Вірного.

Тепер вони дійшли до пагорба Нажива, де була срібна копальня, що звела Димаса з його паломництва і в яку, як дехто гадає, упав і загинув Корисливець; тож вони поміркували над цим. А коли підійшли до старого пам’ятника, що стояв навпроти пагорба Нажива, тобто до соляного стовпа, звідки теж видно Содом і його смердюче озеро, то дивувалися, як колись і Християнин, що люди з таким знанням і такою зрілістю розуму, як вони, могли бути такими засліпленими, щоб звернути тут убік. Тільки вони знову подумали, що людську природу не зворушують лиха, які спіткали інших, особливо коли те, на що дивиться нерозумне око, має для нього принадну силу.

Потім я бачив, що вони йшли, аж поки дійшли до ріки, що текла по цей бік Чудових Гір; до тієї ріки, де по обох берегах ростуть чудові дерева, чиє листя, прийняте всередину, помічне від переїдання; де луки зелені цілий рік і де можна безпечно лягти відпочити. Псальма 23:2.

Над цією рікою, на луках, були кошари й загони для овець і дім, збудований для годування й виховання ягнят — немовлят тих жінок, що вирушають у паломництво. Також був тут один, кому їх доручено, хто вмів співчувати і хто міг брати цих ягняток на руки, носити їх на грудях у себе й лагідно водити тих, що мають малят. Євреїв 5:2; Ісаїї 40:11. Тож Християна порадила своїм чотирьом донькам доручити своїх малят опіці цього чоловіка, щоб біля цих вод вони мали дах і притулок, поміч і харч і щоб надалі ні в чому не зазнали нестачі. Цей чоловік, якщо хтось із них заблукає чи загубиться, поверне його назад; він і перев’яже поранене і покріпить недужих. Еремії 23:4; Езекиїла 34:11-16. Тут вони ніколи не матимуть нестачі в їжі, питві й одежі; тут їх убережуть від злодіїв і розбійників; бо цей чоловік радше помре, ніж загубиться хоч один із довірених йому. До того ж тут вони напевно матимуть добре виховання й науку, і їх навчать ходити правими стежками, а це, знаєте, ласка немала. Також тут, як бачите, чудові води, приємні луки, ніжні квіти, різні дерева, і такі, що родять здоровий плід: плід не такий, якого покуштував Матвій, що звисав через мур із саду Вельзевула, а плід, що дає здоров’я там, де його немає, і зберігає та примножує його там, де воно є. Тож вони охоче доручили йому своїх малят; а ще їх заохочувало до цього те, що все це мало бути коштом Царя, тож це було наче притулок для малих дітей і сиріт.

І вони пішли далі. А коли дійшли до лугу Манівці, до перелазу, через який переліз Християнин зі своїм товаришем Надійним, коли їх схопив велетень Відчай і вкинув у Замок Сумніву, вони сіли й почали радитися, як найкраще вчинити: а саме — чи не варто їм тепер, коли вони такі сильні і мають такого провідника, як пан Великосерд, напасти на велетня, зруйнувати його замок і, якщо там є якісь пілігрими, визволити їх, перш ніж іти далі. Один казав одне, інший — навпаки. Один сумнівався, чи годиться ступати на неосвячену землю; інший казав, що можна, аби лиш мета була добра; але пан Великосерд сказав: Хоч останнє твердження й не може бути правдивим завжди, та я маю заповідь опиратися гріхові, перемагати зло, боротися доброю боротьбою віри, держись вічнього життя, до котрого й покликано тебе, й визнав єси добре визнаннє перед многими сьвідками.; і скажіть, прошу, з ким же мені боротися цією доброю боротьбою, як не з велетнем Відчаєм? Тож я спробую позбавити його життя і зруйнувати Замок Сумніву. Потім він сказав: Хто піде зі мною? Тоді старий Чесний сказав: Я. І ми теж, — сказали чотири сини Християни, Матвій, Самуїл, Йосип і Яків; бо були вони молоді й сильні. 1 Йоана 2:13,14. Тож вони лишили жінок на дорозі, а з ними пана Слабодуха і пана Кульгавого з його милицями, щоб ті були їм за охорону, доки вони повернуться; бо хоч велетень Відчай жив так близько від того місця, та поки вони трималися дороги, їх могла б вести й мала дитина. Ісаїї 11:6.

Отож пан Великосерд, старий Чесний і четверо юнаків вирушили нагору до Замку Сумніву шукати велетня Відчая. Підійшовши до брами замку, вони з незвичайним гуркотом постукали, щоб їх упустили. На те до брами виходить старий велетень, а за ним — його дружина Невпевненість. Тоді він сказав: Хто це і що це за один, такий зухвалий, що отак турбує велетня Відчая? Пан Великосерд відповів: Це я, Великосерд, один із провідників Царя Небесної країни, що ведуть пілігримів до їхнього місця; і я вимагаю, щоб ти відчинив мені свої ворота; а також готуйся до бою, бо я прийшов зняти тобі голову і зруйнувати Замок Сумніву.

А велетень Відчай, оскільки був велетнем, думав, що жодна людина його не подолає; і ще думав він: Коли вже я колись перемагав ангелів, то чи ж налякає мене Великосерд? Тож він озброївся й вийшов. На голові в нього був сталевий шолом, на ньому — вогняний нагрудник, і вийшов він у залізних черевиках, з великою палицею в руці. Тоді ці шестеро чоловіків кинулися на нього й обступили його ззаду і спереду; а коли велетка Невпевненість підійшла йому на поміч, старий пан Чесний зрубав її одним ударом. Тоді вони билися не на життя, а на смерть, і велетня Відчая було повалено на землю, але йому дуже не хотілося вмирати. Він тяжко борсався і мав, як то кажуть, стільки життів, як кіт; але Великосерд став йому смертю, бо не відступив від нього, доки не відтяв йому голову від плечей.

Потім вони взялися руйнувати Замок Сумніву, а це, знаєте, легко можна було зробити, бо велетень Відчай був мертвий. Сім днів вони його руйнували; і знайшли в ньому з пілігримів одного пана Зневіру, майже замореного голодом, і одну Налякану, його доньку: цих двох вони врятували живими. Але ви б здивувалися, якби побачили мертві тіла, що лежали тут і там на замковому подвір’ї, і яке повне кісток мертвих людей було підземелля.

Коли пан Великосерд і його товариші здійснили цей подвиг, вони взяли пана Зневіру і його доньку Налякану під свою опіку; бо то були чесні люди, хоч і сиділи в’язнями в Замку Сумніву в того тирана, велетня Відчая. Отож вони, кажу, взяли з собою голову велетня (бо тіло його поховали під купою каміння) і зійшли на дорогу до своїх товаришів, і показали їм, що зробили. І коли Слабодух і Кульгавий побачили, що це справді голова велетня Відчая, вони дуже звеселилися й зраділи. А Християна, коли була потреба, вміла грати на віолі, а її донька Милість — на лютні; тож, оскільки всі були так весело настроєні, вона заграла їм мелодію, і Кульгавий захотів танцювати. Отож він узяв доньку Зневіри, Налякану, за руку, і вони пустилися в танець просто на дорозі. Щоправда, він не міг танцювати без однієї милиці в руці, але, запевняю вас, вибивав ногами добре; і дівчину теж треба похвалити, бо вона гарно йшла в лад із музикою.

Що ж до пана Зневіри, то музика була йому не така вже й до смаку; йому більше хотілося їсти, ніж танцювати, бо він майже помирав з голоду. Тож Християна дала йому трохи зі своєї пляшечки з настоянкою, щоб одразу підкріпити, а потім приготувала йому щось поїсти; і за короткий час старий пан прийшов до тями й чудово ожив.

Тоді я бачив у своєму сні, що, коли все це було скінчено, пан Великосерд узяв голову велетня Відчая і настромив її на жердину край битого шляху, якраз навпроти стовпа, що його Християнин поставив на осторогу пілігримам, які йтимуть слідом, щоб стереглися заходити в його володіння.

Потім він написав під нею на мармуровому камені такі вірші:

«Ось голова того, чиє лиш ім’я

Колись жахало пілігримів здаля.

Його замок упав, і Невпевненість, жона,

Від руки хороброго Великосерда полягла й вона.

Зневіру й доньку його, Налякану,

Великосерд, як муж, звільнив з полону.

Хто в тім вагається, хай тільки гляне

Сюди — і всякий сумнів в нім розтане.

І голова ця, як в танок каліки йдуть, що вагались,

Показує, що від страхів вони врятувались.»

Коли ці люди так хоробро показали себе проти Замку Сумніву й убили велетня Відчая, вони рушили далі й ішли, аж поки дійшли до Чудових Гір, де Християнин і Надійний підкріплялися різноманітними дарами того місця. Вони також познайомилися з тамтешніми пастухами, які привітали їх на Чудових Горах, як колись привітали Християнина.

І от пастухи, побачивши такий великий гурт, що йшов за паном Великосердом (бо з ним вони були добре знайомі), сказали йому: Добрий пане, гарне у вас товариство; скажіть, прошу, де ви знайшли їх усіх?

Тоді пан Великосерд відповів:

«Ось, по-перше, Християна з своїм родом,

Сини й невістки, що, мов Віз над небозводом,

Тримаються Полярної й за компасом ідуть

Від гріха до благодаті, бо інакше б не були тут.

Ось Чесний старий у мандри йде з нами,

Кульгавий теж, що — ручаюся словами —

Щиросердий, так само й Слабодух,

Що не схотів відстати, — ось який у нього дух.

Зневіра, добра людина, йде слідком,

І з ним Налякана, його дочка, пішком.

Чи приймете ви нас, чи мусимо ми далі

Іти? Скажіть, на що б ми покладались.»

Тоді пастухи сказали: Це втішне товариство. Ласкаво просимо до нас; бо ми маємо що дати і слабким, і сильним. Наш Князь зважає на те, що робиться найменшим із цих; тому неміч не повинна бути перешкодою для нашої гостинності. Маттея 25:40. Тож вони підвели їх до дверей палацу і сказали: Заходьте, пане Слабодуху; заходьте, пане Кульгавий; заходьте, пане Зневіро, і пані Налякана, його донько. Цих, пане Великосерде, — сказали пастухи провідникові, — ми кличемо на ім’я, бо вони найбільш схильні повертати назад; а вас і решту, хто сильний, ми лишаємо при вашій звичній свободі. Тоді пан Великосерд сказав: Сьогодні я бачу, що благодать сяє на ваших обличчях і що ви справді пастухи мого Господа; бо ви не тручали цих недужих ні боком, ні плечем, а радше встелили їм дорогу до палацу квітами, як і належить. Езекиїла 34:21.

Тож кволі й слабкі зайшли, а пан Великосерд і решта пішли за ними. Коли всі посідали, пастухи сказали тим, що були слабші: Чого б ви хотіли? Бо, казали вони, тут усе має бути влаштовано так, щоб підтримувати слабких, так само як і застерігати неслухняних. Тож вони влаштували їм учту зі страв, легких для травлення, приємних на смак і поживних; а скуштувавши їх, усі пішли на спочинок, кожен до свого місця.

Коли настав ранок, оскільки гори були високі, а день ясний, і оскільки пастухи мали звичай показувати пілігримам перед відходом деякі дивовижі, то, коли ті були готові й підкріпилися, пастухи вивели їх у поле і показали спершу те, що колись показували Християнинові.

Потім вони повели їх до деяких нових місць. Першим була гора Диво, де вони подивилися й побачили здалеку чоловіка, що словами перекидав гори. Тоді вони спитали пастухів, що б то мало означати. Ті сказали їм, що той чоловік — син одного пана Великоблагодатного, про якого ви читаєте в першій частині записок «Мандрівки пілігрима»; і він поставлений там, щоб навчати пілігримів, як вірою повалити або відкинути з дороги всі труднощі, які їм трапляться. Марка 11:23,24. Тоді пан Великосерд сказав: Я знаю його; це чоловік понад багатьох.

Тоді вони повели їх до іншого місця, що звалося гора Невинність. І там вони побачили чоловіка, вбраного в усе біле, і двох чоловіків, Упередження і Недоброзичливість, що раз у раз кидали на нього багнюку. І ось: хоч би яку багнюку вони на нього кидали, вона за короткий час знову відпадала, і його одежа виглядала такою чистою, ніби на неї й не кидали ніякої багнюки. Тоді пілігрими сказали: Що це означає? Пастухи відповіли: Цього чоловіка звуть Богобійний, а ця одежа показує невинність його життя. А ті, що кидають на нього багнюку, — це ті, хто ненавидить його добрі діла; але як бачите, що багнюка не пристає до його одежі, так буде й з тим, хто живе у світі невинно. Хоч би хто були ті, що хотіли б забруднити таких людей, вони працюють зовсім марно; бо Бог, щойно мине трохи часу, зробить так, що їхня невинність засяє, як світло, а їхня праведність — як полудне.

Тоді вони взяли їх і повели на гору Милосердя, де показали їм чоловіка, що мав перед собою сувій сукна, з якого він кроїв плащі та одежу для бідних, що стояли довкола нього; а проте його сувій, чи то згорток сукна, ніскільки не меншав. Тоді вони сказали: Що б це мало бути? Це, — сказали пастухи, — показує вам, що хто має серце віддавати зі своєї праці бідним, той ніколи не матиме нестачі. Хто щедро надїляє, й сам надїлен буде. І коржик, що вдова дала пророкові, не зробив так, щоб у її діжці поменшало.

Вони повели їх також до місця, де побачили одного Дурня й одного Недоумка, що мили ефіопа, маючи намір зробити його білим; але що більше вони його мили, то чорнішим він ставав. Тоді вони спитали пастухів, що б це мало означати. Ті ж відповіли їм, кажучи: Так буває з підлою людиною; всі засоби, вжиті, щоб здобути такому добре ім’я, зрештою тільки зроблять його ще огиднішим. Так було з фарисеями; і так буде з усіма лицемірами.

Тоді Милість, дружина Матвія, сказала Християні, своїй матері: Мамо, я хотіла б, якщо можна, побачити ту діру в пагорбі, що її зазвичай називають Бічною дорогою до пекла. Тож мати переказала її бажання пастухам. Тоді вони підійшли до дверей; вони були на схилі пагорба; і пастухи відчинили їх і звеліли Милості трохи прислухатися. Тож вона прислухалася і почула, як хтось казав: Проклятий будь мій батько за те, що стримував мої ноги від дороги миру й життя. Інший казав: О, якби мене розірвали на шматки раніше, ніж я, рятуючи своє життя, погубив свою душу! А ще інший казав: Якби я мав жити знову, як би я зрікався себе, аби тільки не потрапити в це місце! Тоді ніби сама земля застогнала й затремтіла під ногами цієї молодої жінки від страху; тож вона зблідла і, тремтячи, відійшла, кажучи: Блаженні він і вона, хто визволений від цього місця!

І от, коли пастухи показали їм усе це, вони повели їх назад до палацу і пригощали тим, що мав дім. Але Милість, як молода заміжня жінка, запрагнула чогось, що там побачила, та соромилася попросити. Тоді свекруха спитала її, що з нею, бо вона виглядала нездоровою. Тоді Милість сказала: У їдальні висить дзеркало, від якого я не можу відвести думок; тож якщо я його не матиму, то, здається, скину дитину. Тоді мати сказала: Я скажу пастухам про твоє бажання, і вони тобі не відмовлять. Але вона сказала: Мені соромно, щоб ці чоловіки знали, що я чогось запрагнула. Ні, доню, — сказала та, — це не сором, а чеснота — прагнути такої речі, як ця. Тож Милість сказала: Тоді, мамо, будь ласка, спитай пастухів, чи згодні вони його продати.

А дзеркало те було одне на тисячу. З одного боку воно показувало людині точнісінько її власні риси; а поверни його лише іншим боком — і воно показувало саме обличчя й подобу Самого Князя пілігримів. Так, я розмовляв із тими, хто може про це розповісти, і вони казали, що, дивлячись у те дзеркало, бачили навіть терновий вінець на Його голові; бачили в ньому також проколи в Його руках, ногах і боці. Ба більше, така досконалість є в цьому дзеркалі, що воно покаже Його кожному, хто захоче Його побачити, — чи живого, чи мертвого; чи на землі, чи на небі; чи в стані приниження, чи у Його вивищенні; чи коли Він іде страждати, чи коли йде царювати. Якова 1:23; 1 Коринтян 13:12; 2 Коринтян 3:18.

Тож Християна пішла до пастухів окремо (а звали пастухів Знання, Досвід, Пильний і Щирий) і сказала їм: Одна з моїх доньок, жінка при надії, здається, дуже запрагнула чогось, що побачила в цьому домі; і вона думає, що скине дитину, якщо ви їй відмовите.

Досвід: Покличте її, покличте, вона неодмінно матиме те, чим ми можемо їй допомогти. Тож вони покликали її і сказали їй: Милосте, чого ти хотіла б? Тоді вона почервоніла і сказала: Велике дзеркало, що висить у їдальні. Тож Щирий побіг і приніс його, і з радісною згодою його віддали їй. Тоді вона схилила голову, подякувала і сказала: З цього я знаю, що знайшла ласку в ваших очах.

Іншим молодим жінкам вони також дали те, чого ті хотіли, а їхніх чоловіків щедро похвалили за те, що ті разом із паном Великосердом убили велетня Відчая і зруйнували Замок Сумніву.

На шию Християні пастухи наділи намисто, і так само на шиї її чотирьом донькам; також вони вставили їм у вуха сережки, а на чола наділи коштовні прикраси.

Коли вони зібралися йти звідти, пастухи відпустили їх з миром, але не дали їм тих певних застережень, що колись були дані Християнинові та його товаришеві. Причина була в тому, що ці мали за провідника Великосерда, який добре на всьому знався і тому міг давати їм застереження вчасніше, тобто саме тоді, коли небезпека вже наближалася. А ті застереження, що Християнин і його товариш отримали від пастухів, вони встигли загубити на той час, коли настала потреба застосувати їх на ділі. Тож у цьому й була перевага, яку цей гурт мав над тим.

Звідти вони пішли далі, співаючи, і казали:

«Дивіться, як розставлено ці станції до ладу

Для втіхи тих, хто став на пілігримський шлях,

І як нас приймають тут без жодної завади —

Нас, чия мета і дім — в прийдешніх віках!

Все нове, що мають, дарують нам вони,

Щоб ми, хоч пілігрими, в радості жили;

Ще й наділяють нас дарами тими,

Що скрізь, де б ми не йшли, являють: ми — пілігрими.»