Шостий етап

Далі я бачив, що вони пішли до підвищення, яке було неподалік і яке насипали, щоб пілігрими мали звідки оглядати околицю. Саме звідти Християнин уперше побачив Вірного, свого брата. Тож тут вони сіли й відпочили. Тут же вони їли, пили й веселилися, бо визволилися від такого небезпечного ворога. Коли вони так сиділи й їли, Християна спитала провідника, чи не зазнав він якоїсь шкоди в бою. Тоді пан Великосерд відповів: Ні, хіба що трохи на тілі; та й це не тільки не піде мені на шкоду, а нині є доказом моєї любові до мого Господаря і до вас, і, з благодаті, стане засобом, щоб наприкінці примножити мою нагороду.

Християна: Але чи не боялися ви, добрий пане, коли побачили, як він іде на вас зі своєю палицею?

Пан Великосерд: Мій обов’язок, — сказав він, — не довіряти власній силі, щоб покладатися на Того, Хто сильніший за всіх.

Християна: А що ви подумали, коли він із першого ж удару звалив вас на землю?

Пан Великосерд: Та подумав, — мовив він, — що так само чинили й із самим моїм Господарем, а проте врешті переміг саме Він. 2 Коринтян 4:10,11; Римлян 8:37.

Матвій: Хай ви всі думаєте, що хочете, а я думаю, що Бог був дивовижно добрий до нас: і вивів нас із цієї долини, і визволив з руки цього ворога. Щодо мене, то я не бачу жодної причини й надалі не довіряти нашому Богові, коли Він тепер, та ще й у такому місці, дав нам таке свідчення Своєї любові. Тоді вони встали й пішли далі.

А трохи попереду стояв дуб; і, підійшовши до нього, вони знайшли під ним старого пілігрима, що міцно спав. Що він пілігрим, вони впізнали з його одягу, з палиці та з пояса.

Тож провідник, пан Великосерд, розбудив його; і старий добродій, підвівши очі, закричав: Що таке? Хто ви такі і чого вам тут треба?

Пан Великосерд: Та годі, чоловіче, не гарячкуй; тут самі друзі. Проте старий схоплюється, стає напоготові й хоче дізнатися від них, хто вони такі. Тоді провідник сказав: Мене звуть Великосерд; я провідник цих пілігримів, що йдуть до Небесного краю.

Пан Чесний: Тоді пан Чесний сказав: Даруйте мені: я боявся, що ви з тієї ватаги, яка колись пограбувала Маловіра, забравши його гроші; та тепер, краще придивившись, бачу, що ви люди чесніші.

Пан Великосерд: А що ж ти хотів або міг би зробити, щоб себе захистити, якби ми справді були з тієї ватаги?

Пан Чесний: Що зробити! Та бився б, доки в мені був би дух; і коли б я так робив, певен, ви ніколи не взяли б наді мною гору; бо християнина ніколи не можна подолати, хіба що він сам здасться.

Пан Великосерд: Добре сказано, отче Чесний, — мовив провідник, — бо з цього я бачу, що ти півень правдивої породи, адже ти сказав правду.

Пан Чесний: А з цього й я бачу, що ви знаєте, що таке справжнє пілігримство; бо всі інші думають, що нас подолати найлегше з усіх.

Пан Великосерд: Ну, коли ми вже так щасливо зустрілися, дозволь спитати твоє ім’я і назву місця, звідки ти йдеш.

Пан Чесний: Свого імені я вам сказати не можу, але йду я з міста Тупість: воно лежить приблизно на чотири градуси далі за Місто Погибелі.

Пан Великосерд: О, то ти з тих країв? Тоді, гадаю, я наполовину здогадуюся, хто ти: тебе звуть Старий Чесність, чи не так?

Пан Чесний: Тоді старий добродій почервонів і сказав: Не Чесність як відвлечене поняття, а Чесний — ось моє ім’я; і я бажаю, щоб моя вдача відповідала тому, як мене звуть. Але, пане, — сказав старий добродій, — як ви могли здогадатися, що я саме такий чоловік, коли я прийшов із такого місця?

Пан Великосерд: Я чув про тебе раніше від мого Господаря; бо Він знає все, що діється на землі. Але я часто дивувався, що хтось узагалі приходить із ваших місць; бо ваше місто гірше за саме Місто Погибелі.

Пан Чесний: Так, ми лежимо далі від сонця, а тому холодніші й безчутніші. Але хоч би людина була в крижаній горі, та коли над нею зійде сонце справедливостї, її замерзле серце відчує відлигу; так сталося й зі мною.

Пан Великосерд: Вірю, отче Чесний, вірю; бо знаю, що це правда.

Тоді старий добродій привітав усіх пілігримів святим поцілунком любові й спитав, як їх звуть і як їм велося відтоді, як вони вирушили в мандрівку.

Християна: Тоді Християна сказала: Моє ім’я ви, мабуть, чули; добрий Християнин був моїм чоловіком, а ці четверо — його діти. Та чи можете ви уявити, що сталося зі старим добродієм, коли вона сказала йому, хто вона? Він підскочив, усміхнувся, благословив їх тисячею добрих побажань, кажучи:

Пан Чесний: Я багато чув про вашого чоловіка, про його мандри та війни, які він пережив за свого життя. Хай буде вам на втіху сказано: ім’я вашого чоловіка лунає по всіх цих краях світу; його віра, його мужність, його витривалість і щирість у всьому прославили його ім’я. Тоді він обернувся до хлопців і спитав, як їх звуть, і вони йому сказали. Тоді він мовив до них: Матвію, будь подібний до Матвія митаря, не в пороці, а в чесноті. Маттея 10:3. Самуїле, — сказав він, — будь подібний до Самуїла пророка, мужа віри й молитви. Псальма 99:6. Йосипе, — сказав він, — будь подібний до Йосипа в домі Потіфара, чистий, такий, що втікає від спокуси. 1 Мойсея 39. А ти, Якове, будь подібний до Якова Праведного та до Якова, брата нашого Господа. Дїяння 1:13. Тоді вони розповіли йому про Милість і про те, як вона покинула своє місто й свою рідню, щоб піти разом із Християною та її синами. На те старий чесний чоловік сказав: Милість — ім’я твоє: милістю будеш ти підтримана й пронесена крізь усі ті труднощі, що нападуть на тебе в дорозі, аж доки прийдеш туди, де з утіхою глянеш в обличчя Джерелу милості. Увесь цей час провідник, пан Великосерд, був дуже задоволений і всміхався до своїх супутників.

А коли вони йшли разом, провідник спитав старого добродія, чи не знав він такого собі пана Лякливого, що вирушив у мандрівку з його країв.

Пан Чесний: Так, дуже добре знав, — сказав він. — То був чоловік, у якому був корінь справи; але він був одним із найклопітніших пілігримів, яких я будь-коли зустрічав за все своє життя.

Пан Великосерд: Бачу, ти знав його, бо ти дуже влучно його змалював.

Пан Чесний: Чи знав я його! Я був йому великим товаришем; я був із ним майже весь час; коли він уперше почав думати про те, що спіткає нас потім, я був із ним.

Пан Великосерд: Я був його провідником від дому мого Господаря до воріт Небесного Міста.

Пан Чесний: Тоді ви знаєте, який він був клопітний.

Пан Великосерд: Знаю; але я цілком міг це терпіти; бо людям мого покликання часто доручають вести таких, яким був він.

Пан Чесний: Ну, то, прошу, розкажіть нам трохи про нього і про те, як він поводився під вашим проводом.

Пан Великосерд: Та він завжди боявся, що не дійде туди, куди прагнув дійти. Його лякало все, про що він чув від будь-кого, якщо в тому була бодай найменша подоба перешкоди. Я чув, що він понад місяць лежав і ревів біля Багна Зневіри; і не наважувався, хоч бачив, як кілька людей перейшли перед ним, ризикнути, хоч багато з них пропонували подати йому руку. Але й назад він теж не хотів повертатися. Небесне Місто — він казав, що помре, коли до нього не дійде; і все ж падав духом від кожної труднощі й спотикався об кожну соломинку, яку хтось кидав йому на дорогу. Ну, а пролежавши біля Багна Зневіри дуже довго, як я вам уже сказав, одного сонячного ранку, не знаю як, він наважився й так перебрався; та коли вже був на тому боці, ледве міг у це повірити. Він мав, я думаю, Багно Зневіри у своєму розумі, багно, яке всюди носив із собою, інакше він ніколи не був би таким, яким був. Отож він підійшов до брами — ви знаєте, про що я, — яка стоїть на початку цієї дороги, і там теж довго стояв, перш ніж наважився постукати. Коли браму відчиняли, він відступав, давав дорогу іншим і казав, що він недостойний. Бо хоч він і прийшов до брами раніше за декого, та багато з них увійшли раніше за нього. Там бідолаха стояв, тремтячи й щулячись; смію сказати, серце б розжалобилося, якби хто його побачив. Але й назад він не повертався. Нарешті він узяв у руку молоток, що висів на брамі, і стукнув раз чи двічі, ледь-ледь; тоді йому відчинили, але він відсахнувся, як і раніше. Той, хто відчинив, вийшов за ним і сказав: Ти, тремтячий, чого тобі треба? Від цього він упав на землю. Той, хто говорив до нього, здивувався, побачивши його таким знесиленим, і сказав йому: Мир тобі; вставай, бо я відчинив тобі двері; заходь, бо ти благословенний. Тоді він підвівся й увійшов, тремтячи; а коли був усередині, соромився показати своє обличчя. Ну, а коли його там якийсь час гостинно приймали, — ви знаєте, як там заведено, — йому звеліли йти своєю дорогою і також сказали, якою дорогою йому йти. Отож він ішов, аж поки не дійшов до нашого дому; але як він поводився біля брами, так поводився й біля дверей мого Господаря Тлумача. Він довгенько пролежав там, на холоді, перш ніж наважився гукнути; проте назад не повертався; а ночі тоді були довгі й холодні. Ба більше, він мав у пазусі записку з проханням до мого господаря прийняти його, дати йому втіху свого дому, а також дати йому міцного й відважного провідника, бо сам він був такий заяча душа; і все ж, попри все це, боявся гукнути біля дверей. Отож він тинявся туди-сюди поблизу, аж поки, бідолаха, мало не помер з голоду; так, такий великий був його занепад духу, що хоч він бачив, як кілька інших, постукавши, заходили, та все ж боявся наважитися. Нарешті, здається, я виглянув у вікно і, помітивши чоловіка, що ходить туди-сюди біля дверей, вийшов до нього й спитав, хто він такий; але в бідолахи в очах стояли сльози; тож я збагнув, чого він хоче. Тоді я пішов усередину й розповів про це в домі, і ми повідомили про це нашого Господа; тож він знову послав мене впросити його зайти; але, смію сказати, мені довелося добре попрацювати, щоб це зробити. Нарешті він зайшов; і я скажу це про мого Господа: він повівся з ним дивовижно лагідно. На столі було лише кілька добрих шматків, але дещо з того поклали йому на тарілку. Тоді він подав записку; і мій Господь подивився на неї й сказав, що його бажання буде виконано. Отож, коли він пробув там досить довго, то начебто трохи набрався духу й почувався трохи втішніше. Бо мій Господар, треба вам знати, має дуже ніжне серце, особливо до тих, хто боїться; тому він поводився з ним так, щоб якнайбільше його підбадьорити. Ну, а коли він оглянув усе, що було в тому місці, і був готовий вирушати в дорогу до міста, мій Господь, як і Християнинові раніше, дав йому пляшку підкріпного напою і дещо втішне поїсти. Так ми рушили вперед, і я йшов перед ним; але чоловік той був небагатослівний, тільки голосно зітхав.

Коли ми дійшли до місця, де були повішені ті троє молодців, він сказав, що боїться, як би й йому не скінчити так само. Тільки він, здавалося, зрадів, коли побачив хрест і гробницю. Там, признаюся, він захотів трохи постояти й подивитися; і після того якийсь час, здавалося, був трохи бадьоріший. Коли він дійшов до пагорба Трудність, то не спинився перед ним і левів не дуже боявся: бо, треба вам знати, його тривоги були не про такі речі; його страх був про те, чи буде він прийнятий наприкінці.

Я завів його в Палац Прекрасний, здається, ще до того, як він сам того захотів. А коли він був усередині, я познайомив його з дівчатами того місця; але він соромився багато бувати в товаристві. Він дуже хотів бути на самоті; проте завжди любив добру розмову й часто ставав за ширму, щоб її послухати. Ще він дуже любив дивитися на давні речі й роздумувати над ними в серці. Згодом він сказав мені, що любив бувати в тих двох домах, з яких прийшов останнім часом, а саме біля брами й у Тлумача, але не смів бути таким сміливим, щоб попроситися.

А коли ми вийшли з Палацу Прекрасного й спустилися з пагорба в Долину Приниження, він спустився так добре, як я ще ніколи в житті не бачив, щоб хтось спускався; бо він не зважав, яким нікчемним буде, аби лиш урешті бути щасливим. Ба більше, мені здається, між тією Долиною і ним була якась спорідненість; бо за всю його мандрівку я ніколи не бачив його в кращому стані, ніж у тій Долині.

Тут він лягав, обіймав землю й цілував самі квіти, що росли в цій долині. Плач 3:27-29. Тепер він щоранку вставав на світанку й ходив, походжаючи туди-сюди по долині.

Та коли він дійшов до входу в Долину Смертної Тіні, я думав, що втрачу свого чоловіка: не тому, що він мав якусь охоту повернути назад, — цим він завжди гидував, — а тому, що готовий був померти від страху. О, мене схоплять страховиська! Мене схоплять страховиська! — кричав він; і я ніяк не міг вибити йому цього з голови. Він так галасував і так голосив тут, що, якби вони тільки його почули, цього було б досить, щоб підбадьорити їх прийти й напасти на нас.

Але ось що я дуже добре помітив: ця долина була такою тихою, коли ми через неї йшли, як ніколи ні до, ні після того. Гадаю, ті вороги мали тоді особливу заборону від нашого Господа й наказ не втручатися, доки пан Лякливий не пройде через неї.

Було б надто довго розповідати вам про все; тож ми згадаємо лише ще один чи два випадки. Коли він прийшов на Ярмарок Суєти, я думав, він битиметься з усіма людьми на ярмарку. Я боявся, що там нам обом розіб’ють голови, так він гарячкував проти їхніх дурниць. На Зачарованій Землі він був дуже пильний. Але коли він дійшов до ріки, де не було мосту, там він знову опинився в тяжкому становищі. Тепер, тепер, казав він, він потоне навіки й так ніколи з утіхою не побачить того обличчя, заради якого пройшов стільки миль.

І тут я теж помітив дещо дуже дивовижне: вода в тій ріці була тоді нижча, ніж я будь-коли бачив за все своє життя; тож він нарешті перейшов, ледве замочивши ноги. Коли він підіймався до брами, я почав прощатися з ним і бажати йому доброго прийому там, нагорі. Тоді він сказав: Так і буде, так і буде. Тоді ми розлучилися, і я більше його не бачив.

Пан Чесний: То, виходить, наприкінці з ним усе було добре?

Пан Великосерд: Так, так, я ніколи в ньому не сумнівався. Він був чоловік добірного духу, тільки його завжди тримали дуже низько, і це робило його життя таким тягарем для нього самого і таким клопотом для інших. Псальма 88. Він, як мало хто, був чутливий до гріха: так боявся заподіяти кривду іншим, що часто відмовляв собі в дозволеному, аби нікого не спокусити. Римлян 14:21; 1 Коринтян 8:13.

Пан Чесний: Але яка ж може бути причина, що такий добрий чоловік усі свої дні так перебував у темряві?

Пан Великосерд: Причини тут двоякі. Одна — так хоче мудрий Бог: одні мусять сурмити, а інші — плакати. Маттея 11:16. Отож пан Лякливий був із тих, хто грав на басах. Він і йому подібні грають на сакбуті, чиї звуки жалібніші за звуки іншої музики, хоча, правду кажучи, дехто каже, що бас — основа музики. А щодо мене, то я зовсім не ціную того визнання віри, що не починається зі скорботи серця. Перша струна, якої зазвичай торкається музикант, коли хоче все налаштувати, — це бас. Бог також спершу грає на цій струні, коли настроює душу для Себе. Тільки в цьому й була недосконалість пана Лякливого: він не міг грати ні на чому іншому, крім цієї музики, аж до самого кінця свого життя.

[Я насмілююся говорити так образно, щоб загострити розум юних читачів, а також тому, що в книзі Одкровення спасенних порівняно з гуртом музикантів, які грають на своїх сурмах і гуслах і співають свої пісні перед престолом.Одкриттє 5:8; 14:2,3.]

Пан Чесний: Він був дуже ревний чоловік, як видно з вашої розповіді про нього. Труднощів, левів чи Ярмарку Суєти він зовсім не боявся; тільки гріх, смерть і пекло були для нього жахом, бо він мав деякі сумніви щодо своєї частки в тому небесному краї.

Пан Великосерд: Правду кажеш; саме це його й тривожило; і це, як ти влучно помітив, походило від слабкості його розуму в цьому питанні, а не від слабкості духу щодо практичної частини пілігримського життя. Смію вірити, що він, як мовиться в прислів’ї, міг би вкусити головешку, якби вона стала йому на дорозі; але того, що його гнітило, ще ніхто ніколи не міг легко з себе скинути.

Християна: Тоді Християна сказала: Ця розповідь про пана Лякливого пішла мені на добро; я думала, ніхто не був такий, як я. Але бачу, що між цим добрим чоловіком і мною була певна схожість; тільки ми різнилися у двох речах. Його тривоги були такі великі, що виривалися назовні; а свої я тримала в собі. А ще його тривоги так тяжко на ньому лежали, що через них він не міг постукати в доми, приготовані для гостини; а мої тривоги завжди були такі, що змушували мене стукати ще голосніше.

Милість: Якщо й мені можна висловити своє серце, то мушу сказати, що дещо з нього жило й у мені. Бо я завжди більше боялася озера й утрати місця в раю, ніж утрати інших речей. О, думала я, коли б мені випало щастя мати там оселю! Цього досить, хоч би мені довелося розлучитися з усім світом, щоб її здобути.

Матвій: Тоді Матвій сказав: Страх був одним із того, що змушувало мене думати, ніби я далекий від того, щоб мати в собі те, що супроводить спасіння. Але коли так було з таким добрим чоловіком, як він, то чому б і мені не мати доброго кінця?

Яків: Без страху нема благодаті, — сказав Яків. — Хоч не завжди є благодать там, де є страх пекла, проте напевно нема благодаті там, де нема страху Божого.

Пан Великосерд: Добре сказано, Якове; ти влучив у ціль. Бо страх перед Господом — початок мудростї; і напевно ті, кому бракує початку, не мають ні середини, ні кінця. Але ми тут закінчимо нашу розмову про пана Лякливого, провівши його цим прощальним словом.

«Ну, пане Лякливий, ти боявся

Свого Бога й тремтів,

Щоб, поки жив, не піддався

Тому, що б тебе зрадить хотів.

Ти ж озера й безодні боявся?

Коли б і інші теж!

Бо хто без глузду твого зостався,

Той сам себе губить, авжеж.»

Далі я бачив, що вони йшли й далі, розмовляючи. Бо після того як пан Великосерд закінчив про пана Лякливого, пан Чесний почав розповідати їм про іншого, а звали його пан Свавільний. Він видавав себе за пілігрима, — сказав пан Чесний, — але я переконаний, що він ніколи не входив через браму, яка стоїть на початку дороги.

Пан Великосерд: А ти колись говорив із ним про це?

Пан Чесний: Так, і не раз і не двічі; але він завжди лишався собою — свавільним. Він не зважав ні на людей, ні на доводи, ні на приклад; що йому підказував його розум, те він і робив, і нічого іншого його не можна було змусити зробити.

Пан Великосерд: Скажи, будь ласка, яких засад він тримався? Бо, гадаю, ти можеш сказати.

Пан Чесний: Він тримався того, що людина може наслідувати пороки пілігримів так само, як і їхні чесноти; і що коли вона робитиме і те, і те, то напевно буде спасенна.

Пан Великосерд: Як? Якби він сказав, що й найкращі можуть бути винні в пороках, так само як і бути причетними до чеснот пілігримів, його не можна було б дуже звинувачувати; бо ми справді не звільнені від жодного пороку безумовно, а лише за умови, що пильнуємо й боремося. Але це, бачу, не те; якщо я правильно тебе розумію, ти маєш на думці, що він вважав, ніби так бути дозволено.

Пан Чесний: Еге ж, еге ж, саме це я й маю на думці, і так він вірив і так чинив.

Пан Великосерд: А на які підстави він спирався, кажучи так?

Пан Чесний: Та він казав, що має Писання на свою підтримку.

Пан Великосерд: Прошу тебе, пане Чесний, наведи нам кілька подробиць.

Пан Чесний: Гаразд. Він казав, що мати справу з чужими дружинами — це робив Давид, Божий улюбленець; а тому й він може так робити. Він казав, що мати більше однієї жінки — це те, що робив Соломон, а тому й він може так робити. Він казав, що Сара й побожні єгипетські повитухи брехали, і так само рятувала Рахав, а тому й він може так робити. Він казав, що учні, за словом свого Учителя, пішли й забрали осла в його власника, а тому й він може так робити. Він казав, що Яків здобув батьківську спадщину хитрощами й облудою, а тому й він може так робити.

Пан Великосерд: Оце вже справді підлість! І ти певен, що він був такої думки?

Пан Чесний: Я чув, як він обстоював це, наводив на це Писання, наводив доводи тощо.

Пан Великосерд: Думка, якій у світі не можна давати жодного дозволу!

Пан Чесний: Зрозумійте мене правильно: він не казав, що будь-хто може так чинити; а лише що ті, хто має чесноти людей, які таке чинили, можуть чинити так само.

Пан Великосерд: Але що може бути хибніше за такий висновок? Бо це все одно, що сказати: оскільки добрі люди колись грішили з немочі, то й йому дозволено грішити із зухвалого наміру; або: якщо дитина, збита поривом вітру чи спіткнувшись об камінь, упала й забруднилася в багнюці, то він може навмисне лягти й валятися в ній, як кабан. Хто б міг подумати, що хтось може аж так осліпнути від сили хіті? Але що написано, те мусить бути правдою: вони «спотикають ся, не слухаючи слова, на що вони й полишені.» 1 Петра, 2:8. А його припущення, ніби ті, хто віддається порокам побожних людей, можуть мати їхні чесноти, — теж облуда не менш сильна, ніж перша. Поїдати гріх Божого люду, Осії 4:8, як пес вилизує нечистоти, — зовсім не ознака того, що маєш їхні чесноти. Не можу я й повірити, що той, хто тримається такої думки, може нині мати в собі віру чи любов. Та я знаю, що ви висували проти нього вагомі заперечення; скажіть, прошу, що ж він може сказати на свій захист?

Пан Чесний: Та він каже, що чинити так за переконанням куди чесніше, ніж чинити так, а в переконаннях триматися протилежного.

Пан Великосерд: Дуже нечестива відповідь. Бо хоч і погано попускати віжки хтивості, коли наші переконання проти такого, та грішити й вимагати на те дозволу — ще гірше: перше ненароком спокушає тих, хто дивиться, а друге заводить їх просто в пастку.

Пан Чесний: Багато є людей того самого розуму, що й цей чоловік, тільки без його язика; і саме через це паломництво так мало цінують.

Пан Великосерд: Ви сказали правду, і це гідне жалю: але хто боїться Царя раю, той вийде з усього того.

Християна: Дивні бувають у світі думки. Я знаю одного, який казав, що покаятися ще встигнемо, коли прийде час помирати.

Пан Великосерд: Такі не надто мудрі; той чоловік, мабуть, не схотів би, коли б мав тиждень, щоб пробігти двадцять миль задля свого життя, відкладати дорогу до останньої години того тижня.

Пан Чесний: Ваша правда; а проте більшість тих, хто вважає себе пілігримами, справді так і чинить. Я, як бачите, старий чоловік і вже багато днів мандрую цією дорогою; і багато чого я помітив.

Бачив я таких, що вирушали так, ніби збиралися гнати поперед себе цілий світ, а проте за кілька днів помирали, як ті в пустелі, і так і не побачили обітованої землі. Бачив я таких, що, вирушаючи в паломництво, спершу нічого не обіцяли і про яких можна було подумати, що вони й дня не проживуть, а вони все ж виявилися дуже добрими пілігримами. Бачив я таких, що кваптливо бігли вперед, а трохи згодом так само швидко бігли назад. Бачив я таких, що спершу дуже добре говорили про життя пілігрима, а через якийсь час стільки ж говорили проти нього. Чув я таких, що, вперше вирушаючи до раю, твердо казали, що таке місце є, а коли були вже майже там, поверталися й казали, що його немає. Чув я таких, що хвалилися, що вони вчинять, як їм хтось стане на перешкоді, а від першої ж фальшивої тривоги тікали, покинувши і віру, і дорогу пілігрима, і все.

Отож, коли вони так ішли своєю дорогою, назустріч їм прибіг хтось і сказав: Панове, і ви, слабші, коли любите життя, рятуйтеся, бо попереду розбійники.

Пан Великосерд: Тоді сказав пан Великосерд: Це ті троє, що колись напали на Маловіра. Що ж, сказав він, ми готові їх зустріти: і вони пішли далі своєю дорогою. Тепер на кожному повороті вони чекали, що от-от натраплять на тих лиходіїв; але чи то ті прочули про пана Великосерда, чи мали якусь іншу здобич, — тільки до пілігримів вони так і не вийшли.

Тоді Християна забажала якогось заїзду, щоб відпочити їй і її дітям, бо вони втомилися. Тоді сказав пан Чесний: Трохи попереду є один, де живе дуже шановний учень, такий собі Гай. Римлян 16:23. Тож усі вирішили завернути туди; тим паче, що старий добродій так добре про нього відгукнувся. Підійшовши до дверей, вони ввійшли, не стукаючи, бо в двері заїзду стукати не заведено. Тоді вони покликали господаря дому, і він вийшов до них. Тож вони спитали, чи можна їм тут переночувати.

Гай: Так, панове, коли ви люди щирі; бо мій дім — лише для пілігримів. Тоді Християна, Милість і хлопці ще більше зраділи, бо господар заїзду любив пілігримів. Тож вони попросили кімнат, і він показав їм одну для Християни з дітьми та Милості, а другу — для пана Великосерда і старого добродія.

Пан Великосерд: Тоді сказав пан Великосерд: Добрий Гаю, що маєш на вечерю? бо ці пілігрими сьогодні пройшли далеку дорогу й потомилися.

Гай: Пізно вже, сказав Гай, тож нам не випадає йти шукати їжі; але що маємо, тим щиро вас пригостимо, коли вас це вдовольнить.

Пан Великосерд: Ми вдовольнимося тим, що маєш у домі; бо, скільки я тебе знаю, ти ніколи не бідуєш на те, що потрібно.

Тоді він зійшов униз і сказав кухареві, якого звали Покуштуй-Доброго, приготувати вечерю для стількох пілігримів. Зробивши це, він знову піднімається нагору й каже: Ласкаво прошу, мої добрі друзі, я вам радий, і радий, що маю дім, де можу вас прийняти; а поки готується вечеря, як ваша ласка, розважмо одне одного якоюсь доброю розмовою: і всі сказали: Згода.

Гай: Тоді сказав Гай: Чия дружина ця літня пані? і чия донька ця молода дівчина?

Пан Великосерд: Ця жінка — дружина такого собі Християнина, пілігрима давніших часів; а це його четверо дітей. Дівчина — одна з її знайомих, яку вона умовила піти з нею в паломництво. Хлопці цілком удалися в батька й прагнуть іти його слідами; ба, коли тільки побачать якесь місце, де лежав старий пілігрим, чи якийсь слід його ноги, це сповнює їхні серця радістю, і вони прагнуть і собі лягти чи ступити там само.

Гай: Тоді сказав Гай: То це дружина Християнина, і це діти Християнина? Я знав батька твого чоловіка, ба навіть його діда. Багато добрих людей вийшло з цього роду; їхні предки спершу жили в Антіохії. Дїяння 11:26. Предки Християнина (гадаю, ти чула, як твій чоловік про них розповідав) були дуже гідні люди. Вони, більше за всіх, кого я знаю, виявили себе людьми великої чесноти й відваги задля Господа пілігримів, Його доріг і тих, хто Його любив. Я чув про багатьох родичів твого чоловіка, що витримали всі випробування заради правди. Стефана, одного з перших у тому роді, з якого походить твій чоловік, забили камінням. Дїяння 7:59, 60. Якова, ще одного з цього покоління, вбито вістрям меча. Дїяння 12:2. Не кажучи вже про Павла й Петра, людей здавна з того роду, з якого вийшов твій чоловік, був Ігнатій, якого кинули левам; Роман, чиє тіло шматками відтинали від кісток; і Полікарп, що мужньо стояв у вогні. Був той, кого підвісили в кошику на сонці, щоб його поїли оси; і той, кого запхали в мішок і кинули в море, щоб утопити. Цілком неможливо перелічити всіх із того роду, хто зазнав кривд і смерті з любові до життя пілігрима. І не можу я не радіти, бачачи, що твій чоловік залишив по собі чотирьох таких хлопців, як оці. Сподіваюся, вони понесуть ім’я свого батька, і йтимуть слідами свого батька, і прийдуть до того самого кінця, що й їхній батько.

Пан Великосерд: Справді, пане, це гожі хлопці: схоже, вони всім серцем обирають дороги свого батька.

Гай: Саме це я й кажу. Тож рід Християнина, певно, ще пошириться по лицю землі й ще розмножиться на поверхні землі; нехай Християна підшукає для своїх синів дівчат, з якими вони могли б заручитися, і т. д., щоб ім’я їхнього батька й дім його предків ніколи не забулися у світі.

Пан Чесний: Шкода було б, якби його рід занепав і згас.

Гай: Занепасти він не може, а от зменшитися може; та нехай Християна послухає моєї поради — це і є спосіб його підтримати. І, Християно, сказав цей господар заїзду, я радий бачити тебе й твою подругу Милість тут разом — гарна пара. І коли можна мені порадити, візьми Милість собі в ближчу рідню: якщо вона схоче, нехай її віддадуть за Матвія, твого старшого сина. Це спосіб зберегти потомство на землі. Тож цей шлюб було вирішено, і з часом вони побралися: але про це згодом.

Гай також вів далі й сказав: Тепер я скажу слово на захист жінок, щоб зняти з них ганьбу. Бо як смерть і прокляття ввійшли у світ через жінку, 1 Мойсея 3, так само — і життя та здоров’я: послав Бог Сина свого, що родивсь від жени. Галат 4:4. Ба, щоб показати, як дуже ті, що прийшли потім, гидували вчинком праматері, жінки в Старому Завіті прагнули дітей, — чи не стане, бува, та чи інша жінка матір’ю Спасителя світу. Скажу ще, що коли Спаситель прийшов, жінки зраділи Йому раніше за чоловіка чи ангела. Луки 1:42-46. Не читаю я, щоб якийсь чоловік дав Христові бодай один гріш; а жінки йшли за Ним і послугували Йому з добра свого. Луки 8:2,3. Це жінка обмила Йому ноги сльозами, Луки 7:37-50, і жінка помазала Його тіло на похорон. Йоана 11:2; 12:3. Це жінки плакали, коли Він ішов на хрест, Луки 23:27, і жінки йшли за Ним від хреста, Маттея 27:55,56; Луки 23:55, і сиділи навпроти Його гробу, коли Його поховали. Маттея 27:61. Це жінки були першими з Ним уранці Його воскресіння, Луки 24:1, і жінки першими принесли Його учням звістку, що Він воскрес із мертвих. Луки 24:22,23. Тож жінки вельми вшановані й цим показують, що вони разом із нами спільники благодаті життя.

Тут кухар передав нагору, що вечеря майже готова, і прислав когось застелити скатертину, розкласти тарілки й поставити як слід сіль і хліб.

Тоді сказав Матвій: Вигляд цієї скатертини й цього провісника вечері збуджує в мені ще більший апетит до їжі, ніж я мав перед тим.

Гай: Так нехай і всі науки, що служать тобі в цьому житті, збуджують у тобі ще більше бажання сісти до вечері великого Царя в Його царстві; бо вся проповідь, книжки й обряди тут — лише як розкладання тарілок і ставлення солі на стіл у порівнянні з бенкетом, який наш Господь справить для нас, коли ми прийдемо до Його дому.

Отож подали вечерю. І спершу перед ними на стіл поставили плече підношення й груди колихання, щоб показати, що трапезу треба починати молитвою й хвалою Богові. Плечем підношення Давид підносив своє серце до Бога; а на груди колихання, де було його серце, він, граючи, звичайно спирав свою арфу. 3 Мойсея 7: 32-34; 10:14,15; Псальма 25:1; Євреїв 13:15. Ці дві страви були дуже свіжі й добрі, і всі їли їх досхочу.

Далі принесли пляшку вина, червоного, як кров. 5 Мойсея 32:14; Суддїв 9:13; Йоана 15:5. І Гай сказав їм: Пийте досхочу; це справжній сік виноградної лози, що звеселяє серце Бога й людини. Тож вони пили й веселилися.

Далі була миска молока з добре накришеним хлібом; Гай сказав: Дайте це хлопцям, щоб вони від того росли. 1 Петра 2:1,2.

Тоді, своєю чергою, принесли страву з масла й меду. Тоді сказав Гай: Їжте цього досхочу, бо це добре, щоб підбадьорити й зміцнити ваш розсуд і розуміння. Це була страва нашого Господа, коли Він був дитиною: «Масло й мед їстиме Він, аж буде вміти лихе відпихати, а добре вибірати.» Ісаїї 7:15.

Потім їм принесли миску яблук, і то були дуже смачні плоди. Тоді сказав Матвій: Чи можна нам їсти яблука, коли саме такими плодами і через них змій звів нашу праматір?

Тоді сказав Гай:

«Хоч яблуком спокушені були ми,

Та душі сплямив гріх, не яблука самі:

Заборонні, як їх з’їси, — отрута для крові;

Як велено їх їсти, — то нам на здоров’я:

Тож з глеків Його пий, о Церкво, голубко Його мила,

І яблука Його їж, коли любов тебе знесилила.»

Тоді сказав Матвій: Я засумнівався тому, що недавно захворів, наївшися плодів.

Гай: Заборонений плід зробить вас хворими; але не той, що наш Господь дозволив.

Поки вони так розмовляли, їм подали ще одну страву, і то була миска горіхів. Пісень 6:11. Тоді дехто за столом сказав: Горіхи псують ніжні зуби, надто зуби дітей: почувши це, Гай сказав:

«Важкі тексти — горіхи (ошуканцями їх не зву),

Що шкаралупою ядро ховають перед їдцями:

Розкрий шкарлупу — і ядро твоє;

Їх принесли, щоб кожен розлущив і з’їв своє.»

Тоді всі дуже розвеселилися й довго сиділи за столом, розмовляючи про багато речей. Тоді сказав старий добродій: Мій добрий господарю, поки ми лускаємо ваші горіхи, як ваша ласка, розгадайте цю загадку:

«Жив чоловік — дехто вважав його безумним, —

Що більше розкидав, то більш ставав заможним.»

Тоді всі уважно прислухалися, гадаючи, що скаже добрий Гай; а він трохи посидів мовчки, а тоді відповів так:

«Хто вбогим роздає своє добро,

Той матиме удвічі й удесятеро.»

Тоді сказав Йосип: Правду кажучи, пане, я не думав, що ви її розгадаєте.

О, сказав Гай, я давно вже навчений цього: ніщо так не вчить, як досвід. Я навчився від мого Господа бути щедрим і на досвіді переконався, що з того маю зиск. Той сипле щедро, й йому ще прибуває, а другий на міру скупий, та й все біднїшає: Той за багатого себе скрізь виставляє, а справдї він нїчого немає; инший видає себе за бідного, а він пребагатий. Приповісток 11:24; 13:7.

Тоді Самуїл пошепки сказав Християні, своїй матері: Мамо, це дім дуже доброї людини: зостаньмося тут на довший час, і нехай мій брат Матвій тут одружиться з Милістю, перш ніж ми підемо далі. Почувши це, господар Гай сказав: Від щирого серця, дитино моя.

Тож вони пробули там понад місяць, і Милість віддали Матвієві за дружину.

Поки вони тут жили, Милість, як мала звичай, шила сорочки й одяг, щоб роздавати бідним, і цим здобувала пілігримам дуже добру славу.

Але повернімося до нашої оповіді: Після вечері хлопці попросилися спати, бо втомилися з дороги: Тоді Гай гукнув, щоб їм показали їхню кімнату; але Милість сказала: Я сама вкладу їх спати. Тож вона вклала їх, і вони добре спали: а решта не спала цілу ніч; бо Гай і вони так пасували одне одному, що не знали, як розійтися. Після довгої розмови про свого Господа, про себе самих і про свою дорогу старий пан Чесний, той, що загадав Гаєві загадку, почав куняти. Тоді сказав Великосерд: Що це, пане, вас сон бере? ну ж бо, стрепеніться, ось вам загадка. Тоді сказав пан Чесний: Послухаймо її. Тоді відповів пан Великосерд:

«Хто вбить бажає — перш підкоритись має;

Хто жити деінде хоче — вдома хай вмирає.»

Ха, сказав пан Чесний, тяжка вона; тяжко її витлумачити, а ще тяжче виконати. Але ну ж бо, господарю, сказав він, я, як ваша ласка, залишу свою частку вам: витлумачте її ви, а я послухаю, що ви скажете.

Ні, сказав Гай, її загадали тобі, і від тебе чекають відповіді. Тоді сказав старий добродій:

«Того спершу хай благодать скорить,

Хто гріх бажа умертвити;

Хто хоче довести мені, що живе,

Той мусить собі вмерти.»

Правильно, сказав Гай; добре вчення і досвід навчають цього. Бо, по-перше, поки благодать не виявить себе й не переможе душу своєю славою, душа зовсім не має серця противитися гріхові. До того ж, якщо гріх — це Сатанині пута, якими душа зв’язана, то як їй чинити опір, поки її не визволено від тієї немочі? По-друге, жоден, хто знає чи то розум, чи то благодать, не повірить, що такий чоловік, який є рабом власних порочних схильностей, може бути живим пам’ятником благодаті. І ось мені спало на думку — розповім вам історію, варту того, щоб її послухати. Було двоє людей, що вирушили в паломництво; один почав замолоду, другий — на старість. Молодому доводилося змагатися з сильними порочними схильностями; а в старого вони були слабкі через занепад природи. Молодий ступав так само рівно, як і старий, і в усьому був такий же легкий, як і той. Тож чиї, чи в котрого з них, дари благодаті сяяли найясніше, коли обидва здавалися однаковими?

Пан Чесний: Молодого, безперечно. Бо те, що встоює проти найбільшого спротиву, найкраще доводить, що воно найсильніше; надто коли воно ще й не відстає від того, що не зустрічає й половини такого спротиву, як, звісно, і буває зі старістю. До того ж я помічав, що старі люди тішили себе такою помилкою: а саме, приймали занепад природи за благодатну перемогу над порочними схильностями, і так легко ошукували самих себе. Справді, старі люди, сповнені благодаті, найкраще можуть порадити молодим, бо найбільше бачили марноту речей: але все ж, коли старий і молодий вирушають разом, молодий має ту перевагу, що в ньому найясніше видно діло благодаті, хоч порочні схильності старого від природи найслабші. Так вони сиділи й розмовляли до світанку.

Коли ж родина встала, Християна звеліла своєму синові Якову прочитати розділ; і він прочитав 53-й розділ Ісаїї. Коли він закінчив, пан Чесний спитав, чому сказано, що Спаситель мав вийти «із землї сухої»; а також, що «нема в йому нї виду, нї величностї».

Пан Великосерд: Тоді сказав пан Великосерд: На перше відповідаю: тому, що юдейська церква, з якої вийшов Христос, тоді майже цілком утратила сік і дух віри. На друге кажу: ці слова сказано від особи невіруючих, які, не маючи ока, що може зазирнути в серце нашого Князя, судять про Нього з убогості Його зовнішності; достоту як ті, хто, не знаючи, що коштовне каміння вкрите простою корою, знайшовши такий камінь, викидають його знову, як люди викидають звичайний камінь, бо не знають, що знайшли.

Що ж, сказав Гай, тепер, коли ви тут, і позаяк, як я знаю, пан Великосерд добре володіє зброєю, то, як ваша ласка, коли підкріпимося, вийдімо в поле, подивимося, чи не зможемо вчинити якогось добра. Приблизно за милю звідси є такий собі Убий-Добро, велетень, що дуже докучає Царському шляху в цих краях; і я знаю, де приблизно його лігво. Він ватажок цілої зграї злодіїв: добре було б, якби ми могли очистити від нього ці краї. Тож вони погодилися й пішли: пан Великосерд — із мечем, шоломом і щитом; а решта — зі списами й палицями.

Коли вони прийшли до того місця, де він був, то застали його з таким собі Слабодухом у руках, якого привели до нього його слуги, схопивши на дорозі. Велетень саме обдирав його, маючи намір потім обгризти його кістки; бо був із породи м’ясожерів.

Отож, щойно він побачив пана Великосерда та його друзів зі зброєю біля входу до своєї печери, він спитав, чого їм треба.

Пан Великосерд: Тебе нам треба; бо ми прийшли помститися за багатьох пілігримів, яких ти вбив, витягши їх із Царського шляху: тож виходь зі своєї печери. Тож він озброївся й вийшов, і вони зійшлися в бою, і билися понад годину, а тоді зупинилися перевести дух.

Убий-Добро: Тоді сказав велетень: Чого ви тут, на моїй землі?

Пан Великосерд: Щоб помститися за кров пілігримів, як я вже тобі казав. Тож вони знову взялися до бою, і велетень змусив пана Великосерда відступити; але той знову насів на нього і з великої сили духу так завзято вдарив велетня по голові й по боках, що той випустив зброю з руки. Тож він ударив його, і вбив, і відтяв йому голову, і приніс її до заїзду. Також він узяв пілігрима Слабодуха й привів його з собою до свого пристановища. Коли вони прийшли додому, то показали голову домашнім і виставили її, як уже робили з іншими раніше, на острах тим, хто надалі посміє чинити, як він.

Тоді вони спитали пана Слабодуха, як він потрапив йому до рук.

Пан Слабодух: Тоді сказав бідолаха: Я, як бачите, чоловік хворовитий; і що смерть звичайно раз на день стукала до моїх дверей, то я подумав, що вдома ніколи не видужаю; тож узявся я до життя пілігрима і прийшов сюди з міста Непевність, де народилися я і мій батько. Я чоловік зовсім безсилий і тілом, і духом, але хотів би, коли б міг, хоч я тільки й можу, що повзти, провести своє життя на дорозі пілігрима. Коли я прийшов до брами, що стоїть на початку дороги, Господар того місця щедро мене прийняв; і не дорікнув ні за мій кволий вигляд, ні за мій слабкий дух; а дав мені все потрібне для дороги й звелів сподіватися до кінця. Коли я прийшов до дому Тлумача, то зазнав там багато доброти: а що пагорб Трудність визнали для мене надто важким, то один із його слуг виніс мене на нього. Справді, я знайшов багато полегші від пілігримів, хоч ніхто з них не хотів іти так повільно, як мушу йти я: а проте, наздоганяючи мене, вони казали мені не падати духом і говорили, що воля їхнього Господа — щоб слабодухих утішали, 1 Солунян 5:14; і йшли далі своїм кроком. Коли я дійшов до провулка Напад, тут цей велетень зустрів мене й звелів готуватися до сутички. Але, на жаль, кволий, яким я був, я більше потребував підкріпного трунку; тож він підійшов і схопив мене. Я уявляв собі, що він мене не вб’є. І коли він затяг мене до свого лігва, то я, оскільки йшов із ним не з власної волі, вірив, що вийду звідти живим; бо я чув, що жоден пілігрим, узятий у полон насильницькими руками, якщо зберігає серце вірним своєму Господареві, не має, за законами провидіння, загинути від руки ворога. Що мене пограбують, я й чекав, і пограбований я, це вже напевно; але, як бачите, врятувався живим, за що дякую своєму Цареві як Причині, а вам — як знаряддю. Чекаю я й інших ударів; але ось на чому я постановив: а саме, бігти, коли можу, іти, коли не можу бігти, і повзти, коли не можу йти. Щодо головного — дякувати Тому, Хто мене полюбив, — я непохитний; дорога моя переді мною, думка моя — за рікою, що не має мосту, хоч я, як бачите, лише слабкого духу.

Пан Чесний: Тоді сказав старий пан Чесний: Чи не був ти колись знайомий з одним пілігримом, паном Лякливим?

Пан Слабодух: Чи був я з ним знайомий! Аякже; він був родом із міста Тупість, що лежить на чотири градуси на північ від Міста Погибелі, і на стільки ж — від того місця, де народився я; а проте ми добре знали один одного, бо він, по правді, доводився мені дядьком, рідним братом мого батька. Ми з ним були дуже схожі вдачею: він був трохи нижчий за мене, але з лиця ми були дуже подібні.

Пан Чесний: Бачу, що ти його знав, і схильний вірити також, що ви були родичі; бо в тебе його блідувате обличчя, той самий, що в нього, погляд, і мова у вас дуже схожа.

Пан Слабодух: Так казали майже всі, хто знав нас обох; а крім того, що я вичитав у ньому, те здебільшого знайшов і в собі.

Гай: Ну ж бо, пане, — сказав добрий Гай, — не журися; ти бажаний гість у мене й у моєму домі. Чого тобі захочеться, проси вільно; а що хочеш, щоб мої слуги для тебе зробили, те вони зроблять охоче.

Тоді сказав пан Слабодух: Це несподівана ласка — наче сонце, що визирнуло з дуже темної хмари. Хіба велетень Убий-Добро мав на думці зробити мені цю ласку, коли зупинив мене й вирішив не пускати далі? Хіба він мав на думці, щоб, обчистивши мої кишені, я потрапив до Гая, мого господаря? А проте так воно й сталося.

Аж ось, саме коли пан Слабодух і Гай отак розмовляли, хтось прибіг, гукнув біля дверей і сказав, що за півтори милі звідти одного пілігрима, пана Неправого, вбило блискавкою просто на тому місці, де він був.

Пан Слабодух: Леле! — сказав пан Слабодух. — То його вбито? Він наздогнав мене за кілька днів до того, як я дійшов аж сюди, і захотів бути мені супутником. Він був зі мною й тоді, коли мене схопив велетень Убий-Добро; але він був прудкий на ноги й утік; та, видно, втік він, щоб умерти, а мене схопили, щоб я жив.

«Що, здавалось, прагне вбити нас дотла,

Те часто рятує з найгіршого зла.

Те саме Провидіння, чий лик — мов смерть,

Нерідко смиренним дарує життя ущерть.

Мене схопили, він же втік тоді;

Схрещені руки: смерть — йому, життя — мені.»

Приблизно в той час Матвій і Милість побралися; а ще Гай віддав свою доньку Фиву за Якова, Матвієвого брата; після цього вони пробули в Гаєвому домі ще днів десять, проводячи час і дні так, як звичайно проводять їх пілігрими.

Коли настав час вирушати, Гай справив для них бенкет, і вони їли, пили й веселилися. Та ось надійшла година, коли треба було йти; тож пан Великосерд попросив рахунок. Але Гай сказав йому, що в його домі не заведено, щоб пілігрими платили за гостину. Він цілий рік тримав їх на своїх харчах, а плати сподівався від доброго самарянина, який пообіцяв йому, що, повернувшись, вірно віддасть йому все, що той на них витратить. Луки 10:34,35. Тоді пан Великосерд сказав йому:

Пан Великосерд: Любий, ти вірно робиш, коли що робиш для братів і для постороннїх, котрі сьвідкували про твою любов перед церквою; добре ти зробиш, одпровадивши їх достойно перед Богом. 3 Йоана 5,6. Тоді Гай попрощався з усіма ними і з дітьми, а надто з паном Слабодухом. Він також дав йому дещо випити в дорогу.

Аж тут пан Слабодух, коли вони вже виходили з дверей, удав, ніби хоче затриматися. Помітивши це, пан Великосерд сказав: Ходи, пане Слабодуше, прошу тебе, іди з нами: я буду твоїм провідником, і тобі буде те саме, що й іншим.

Пан Слабодух: Леле! Мені бракує відповідного супутника. Ви всі дужі та міцні, а я, як бачите, слабкий; тож волію йти позаду, щоб через мої численні немочі не стати тягарем і собі, і вам. Я, як уже казав, чоловік слабкого й немічного духу, і мене спокушатиме й знесилюватиме те, що інші можуть знести. Не до вподоби мені буде сміх; не до вподоби пишне вбрання; не до вподоби марні питання. Ба більше, я такий слабкий, що мене спокушає навіть те, що іншим вільно робити. Я ще не знаю всієї істини: я дуже темний християнин. Часом, коли чую, як дехто радіє в Господі, мене це тривожить, бо я так не вмію. Зі мною так, як зі слабким серед сильних, або як із хворим серед здорових, або як із погордженим світильником; тож я не знаю, що мені робити. «Хто ось-ось посковзнеться ногами, той — наче погорджений світильник у думці того, хто живе в спокої.» Йова 12:5.

Пан Великосерд: Але, брате, — сказав пан Великосерд, — мені доручено утішати слабодухих і підтримувати немічних. Ти мусиш іти з нами; ми чекатимемо на тебе; ми подаватимемо тобі поміч; ми задля тебе зречемося деяких речей — і в поглядах, і в ділах; ми не вдаватимемося при тобі в суперечки про сумнівне; ми станемо для тебе всім, аби тільки ти не залишився позаду. 1 Солунян 5:14; Римлян 14; 1 Коринтян 8:9-13; 9:22.

Тим часом вони все стояли біля Гаєвих дверей; і ось, коли вони отак гаряче розмовляли, повз проходив пан Кульгавий із милицями в руці; він теж ішов дорогою пілігримів.

Пан Слабодух: Тоді сказав йому пан Слабодух: Чоловіче, як ти тут опинився? Я оце щойно скаржився, що не маю відповідного супутника, а ти — саме такий, як я бажав. Вітаю, вітаю, добрий пане Кульгавий; сподіваюся, ми з тобою зможемо бути один одному якоюсь поміччю.

Пан Кульгавий: Я радий буду твоєму товариству, — сказав той, — і, добрий пане Слабодуше, ніж нам розлучатися, коли вже ми так щасливо зустрілися, я позичу тобі одну зі своїх милиць.

Пан Слабодух: Ні, — сказав він, — хоч я й дякую тобі за добру волю, але не маю охоти шкутильгати, поки не охромів. Проте, гадаю, як випаде нагода, вона стане мені в пригоді проти собаки.

Пан Кульгавий: Якщо я сам чи мої милиці можемо чимось тобі догодити, ми обоє до твоїх послуг, добрий пане Слабодуше.

Отож вони рушили далі. Пан Великосерд і пан Чесний ішли попереду, Християна з дітьми — за ними, а позаду йшов пан Слабодух, і з ним пан Кульгавий на своїх милицях. Тоді сказав пан Чесний:

Пан Чесний: Прошу, пане, тепер, коли ми вже в дорозі, розкажіть нам щось повчальне про когось із тих, що йшли дорогою пілігримів перед нами.

Пан Великосерд: Охоче. Гадаю, ти чув, як Християнин колись зустрівся з Аполліоном у Долині Приниження, а також як тяжко йому довелося проходити Долиною Смертної Тіні. Думаю також, ти не міг не чути, як скрутно довелося Вірному з пані Розпустою, з Адамом Першим, з якимсь Невдоволенням і з Соромом — чотирма такими підступними лиходіями, яких тільки можна стріти в дорозі.

Пан Чесний: Так, я чув про все це; але, правду кажучи, найтяжче доброму Вірному було із Соромом: той був невтомний.

Пан Великосерд: Еге ж; бо, як добре сказав пілігрим, з усіх він мав найневідповідніше ім’я.

Пан Чесний: Але скажіть, пане, де ж то Християнин і Вірний зустріли Балакуна? Той теж був неабиякий.

Пан Великосерд: Він був самовпевнений дурень; а проте багато хто йде його стежками.

Пан Чесний: Він мало не ошукав Вірного.

Пан Великосерд: Еге ж, але Християнин підказав йому, як швидко його розкусити.

Так ішли вони, аж поки не дійшли до місця, де Євангеліст зустрів Християнина й Вірного і напророкував їм, що спіткає їх на Ярмарку Суєти. Тоді сказав їхній провідник: Десь тут Християнин і Вірний зустріли Євангеліста, який напророкував їм, яких лих вони зазнають на Ярмарку Суєти.

Пан Чесний: Он як? Смію сказати, тяжкий розділ він їм тоді прочитав.

Пан Великосерд: Так і було, але разом із тим він їх і підбадьорив. Та що ми про них говоримо? Це були двоє мужів, мов леви; вони поставили свої обличчя, мов кремінь. Хіба ти не пам’ятаєш, які безстрашні вони були, коли стояли перед суддею?

Пан Чесний: Що ж, Вірний мужньо постраждав.

Пан Великосерд: Так, і з того вийшли так само славні речі; бо Надійний та дехто інші, як розповідає історія, навернулися через його смерть.

Пан Чесний: Добре, але прошу, розповідайте далі, бо ви добре обізнані з цими речами.

Пан Великосерд: З усіх, кого Християнин зустрів, минувши Ярмарок Суєти, найхитрішим був якийсь Корисливець.

Пан Чесний: Корисливець! Хто ж він такий?

Пан Великосерд: Велика хитрюга, справжній лицемір; з тих, що хочуть бути побожними, хоч би куди повернув світ, але такий хитрий, що вже напевно ніколи нічого через те не втратить і не постраждає. Він мав свій фасон віри на кожну нову нагоду, і дружина його була в цьому не гірша за нього. Він переходив від думки до думки, та ще й обстоював, що так і треба. Але, наскільки мені відомо, він погано скінчив зі своїми користями; і я ніколи не чув, щоб хтось із його дітей мав хоч якусь пошану в тих, хто справді боявся Бога.

Тим часом вони вже підійшли так, що побачили місто Суєту, де відбувається Ярмарок Суєти. І коли побачили, що вже так близько від міста, почали радитися між собою, як їм пройти через місто; і одні казали одне, а інші — інше. Нарешті пан Великосерд сказав: Я, як ви знаєте, не раз водив пілігримів через це місто. Тож я знаю одного пана Мнасона, Дїяння 21:16, родом кипрянина, старого учня, в чиєму домі ми можемо заночувати. Якщо ви згодні, завернемо туди.

Згода, — сказав старий Чесний; згода, — сказала Християна; згода, — сказав пан Слабодух; і так сказали всі. Треба вам знати, що вже звечоріло, поки вони дісталися до околиці міста; але пан Великосерд знав дорогу до дому того старого. Отож вони прийшли туди; він гукнув біля дверей, і старий у хаті впізнав його голос, щойно почув; тож він відчинив двері, і всі вони ввійшли. Тоді Мнасон, їхній господар, спитав: Звідки ви сьогодні прийшли? Вони сказали: Від дому Гая, нашого друга. Запевняю вас, — сказав він, — чималий шмат дороги ви відміряли. Не дивно, що втомилися; сідайте. І вони посідали.

Пан Великосерд: Тоді сказав їхній провідник: Ну, як ся маєте, добрі панове? Смію сказати, мій друг радо вас приймає.

Пан Мнасон: І я, — сказав пан Мнасон, — вітаю вас; і чого б вам не бракувало, тільки скажіть, і ми зробимо все, що зможемо, щоб вам це дістати.

Пан Чесний: Нашою великою потребою ще недавно були притулок і добре товариство, а тепер, сподіваюся, маємо і те, і те.

Пан Мнасон: Щодо притулку — самі бачите, який він; а щодо доброго товариства, то це покаже випробування.

Пан Великосерд: Що ж, — сказав пан Великосерд, — поведете пілігримів нагору до їхніх кімнат?

Пан Мнасон: Поведу, — сказав пан Мнасон Отож він розвів їх по їхніх місцях; а ще показав їм дуже гарну світлицю, де вони могли б побути й повечеряти разом, аж поки не настане час іти на спочинок.

Коли ж вони посідали на своїх місцях і трохи повеселішали після дороги, пан Чесний спитав свого господаря, чи багато в місті добрих людей.

Пан Мнасон: Маємо кількох; бо їх справді лише кілька, як порівняти з тими, що з іншого боку.

Пан Чесний: Але як би нам побачити декого з них? Бо для тих, що йдуть дорогою пілігримів, побачити добрих людей — те саме, що мореплавцям побачити місяць і зорі.

Пан Мнасон: Тоді пан Мнасон тупнув ногою, і нагору прийшла його донька Благодать. І він сказав їй: Благодать, піди скажи моїм друзям — панові Сокрушеному, панові Святому, панові Люби-Святих, панові Не-Смію-Брехати і панові Покаянному, — що в мене в домі є друг чи двоє, які хотіли б цього вечора з ними побачитися. Тож Благодать пішла кликати їх, і вони прийшли; і, привітавшись, усі посідали разом за стіл.

Тоді сказав пан Мнасон, їхній господар: Сусіди мої, як бачите, до мого дому прийшло товариство чужинців; вони пілігрими: ідуть здалека і прямують до гори Сіон. Але хто, як ви гадаєте, — мовив він, — оце така? — і показав пальцем на Християну. Це Християна, дружина Християнина, славного пілігрима, з яким разом із Вірним, його братом, так ганебно повелися в нашому місті. Вони аж остовпіли й сказали: Ми й гадки не мали побачити Християну, коли Благодать прийшла нас кликати; тож це дуже втішна несподіванка. Потім вони спитали, як їй ведеться, і чи ці юнаки — сини її чоловіка. А коли вона сказала, що так, вони промовили: Хай Цар, Якого ви любите й Якому служите, зробить вас такими, як ваш батько, і приведе вас у мирі туди, де Він.

Пан Чесний: Тоді пан Чесний (коли всі вже посідали) спитав пана Сокрушеного та інших, як нині стоять справи в їхньому місті.

Пан Сокрушений: Можете бути певні, що під час ярмарку в нас повно метушні. Важко тримати серце й дух у порядку, коли живеш у такій колотнечі. Хто живе в такому місці, як це, і має справу з такими людьми, як у нас, тому щомиті дня треба нагадування, щоб стерігся.

Пан Чесний: А як тепер ваші сусіди — спокійніші?

Пан Сокрушений: Вони тепер значно поміркованіші, ніж колись. Ви знаєте, як повелися з Християнином і Вірним у нашому місті; але останнім часом, кажу, вони куди поміркованіші. Думаю, кров Вірного досі лежить на них тягарем; бо відтоді, як спалили його, вони соромляться палити ще когось. Тоді ми боялися й вулицею пройти; а тепер можемо показатися на люди. Тоді саме ім’я визнавця віри було ненависне; а тепер, особливо в деяких частинах нашого міста (бо ви знаєте, що місто в нас велике), віру вважають почесною. Тоді пан Сокрушений спитав їх: А як вам ведеться у вашій мандрівці? Як ставиться до вас край?

Пан Чесний: З нами буває так, як буває з подорожніми: часом дорога в нас чиста, часом брудна; часом угору, часом униз; рідко коли ми чогось певні. Вітер не завжди дме нам у спину, і не кожен, кого стрінеш у дорозі, — друг. Ми вже натрапили на кілька добрячих перешкод, а що ще попереду, не знаємо; але здебільшого переконуємося, що правду кажуть здавна: добрій людині доводиться зазнавати лиха.

Пан Сокрушений: Ви кажете про перешкоди; на які ж перешкоди ви натрапили?

Пан Чесний: Ні, спитайте пана Великосерда, нашого провідника; бо він найкраще може про це розповісти.

Пан Великосерд: На нас нападали вже тричі чи чотири рази. Спершу на Християну та її дітей напали двоє розбійників, і вони боялися, що ті заберуть у них життя. На нас нападали велетень Кровожерний, велетень Молот і велетень Убий-Добро. Щоправда, на останнього радше напали ми, ніж він на нас. А було це так: коли ми вже пробули якийсь час у домі Гая, мого господаря і господаря всієї церкви, нам якось спало на думку взяти з собою зброю і піти пошукати, чи не натрапимо на когось із тих, що ворогують із пілігримами; бо ми чули, що десь неподалік є один такий неабиякий. А Гай знав його лігвище краще за мене, бо жив у тих краях. Тож ми шукали й шукали, аж нарешті побачили вхід до його печери; тоді ми зраділи й підбадьорилися духом. Отож ми підійшли до його лігва; і ось, коли ми прийшли туди, він уже затяг силоміць у свою сітку цього бідолаху, пана Слабодуха, і збирався його прикінчити. Та коли побачив нас, то, як ми гадали, подумавши, що має ще одну здобич, залишив бідолаху в норі й вийшов. Тож ми завзято взялися до бою, і він щосили відбивався; але зрештою його повалено на землю, голову йому відтято й виставлено край дороги на страх тим, хто згодом чинив би таке безбожжя. А що я кажу вам правду, то ось і сам цей чоловік, щоб це засвідчити, — його вихопили, мов ягня з пащі лева.

Пан Слабодух: Тоді сказав пан Слабодух: Я переконався, що це правда, на свою біду і на свою втіху: на біду — коли він щомиті погрожував обгризти мої кістки; а на втіху — коли побачив, що пан Великосерд і його друзі зі зброєю підходять так близько, щоб мене визволити.

Пан Святий: Тоді сказав пан Святий: Є дві речі, які мусять мати ті, що йдуть дорогою пілігримів: мужність і незаплямоване життя. Якщо не матимуть мужності, то ніколи не втримаються на своїй дорозі; а якщо житимуть розпусно, то саме ім’я пілігрима засмердять.

Пан Люби-Святих: Тоді сказав пан Люби-Святих: Сподіваюся, серед вас ця пересторога не потрібна; але, по правді, багато хто з тих, що вирушають у дорогу, радше показують себе чужими для пілігримства, ніж чужинцями й пілігримами на землі.

Пан Не-Смію-Брехати: Тоді сказав пан Не-Смію-Брехати: Це правда. Немає в них ні пілігримового вбрання, ні пілігримової мужності; вони ходять не прямо, а криво, ногами на всі боки; один черевик повернутий досередини, другий — назовні; і панчохи ззаду подерті: тут латка, там дірка, на ганьбу їхньому Господеві.

Пан Покаянний: Цим, — сказав пан Покаянний, — вони мали б журитися; і навряд чи пілігримам та їхній Мандрівці пілігрима буде дано тієї ласки, якої вони прагнуть, доки дорогу не очистять від таких плям і вад. Так вони сиділи, розмовляли й проводили час, аж поки на стіл не подали вечерю; тоді вони сіли до неї й підкріпили свої втомлені тіла; а потім пішли на спочинок.

Отож вони довго пробули на ярмарку, в домі пана Мнасона, який згодом віддав свою доньку Благодать за Самуїла, сина Християнина, а свою доньку Марту — за Йосипа.

Час, який вони, як я казав, тут пробули, був довгий, бо тепер було вже не так, як за колишніх часів. Тож пілігрими познайомилися з багатьма добрими людьми з міста і служили їм, чим могли. Милість, як завжди, багато трудилася для бідних; тому їхні животи й плечі благословляли її, і вона була там окрасою свого визнання. А щоб сказати правду про Благодать, Фиву і Марту, то всі вони були дуже доброї вдачі й чинили багато добра кожна на своєму місці. Усі вони також були дуже плідні; тож ім’я Християнина, як уже було сказано, мало жити у світі.

Поки вони тут перебували, з лісу вийшла потвора й повбивала багато люду в місті. Вона також забирала їхніх дітей і вчила їх ссати її щенят. І ніхто в місті не смів навіть глянути цій потворі в обличчя; але всі тікали, щойно зачувши шум її наближення.

Потвора ця не була схожа на жодного звіра на землі. Тіло в неї було як у дракона, і мала вона сім голів і десять рогів. Вона чинила страшне спустошення серед дітей, а проте нею правила жінка. Одкриттє 17:3. Ця потвора ставила людям умови; і ті люди, що любили своє життя більше, ніж свої душі, приймали ці умови. Так вони й підкорялися їй.

Тоді пан Великосерд разом із тими, що приходили відвідати пілігримів у домі пана Мнасона, уклали угоду піти й вступити в бій з цим звіром, чи не вдасться їм визволити людей цього міста з лап і пащі цього так ненажерливого змія.

Тоді пан Великосерд, пан Сокрушений, пан Святий, пан Не-Смію-Брехати і пан Покаянний зі своєю зброєю вийшли їй назустріч. Спершу потвора дуже лютувала й дивилася на цих ворогів з великою зневагою; але вони, міцні воїни, так її відлупцювали, що змусили відступити; тоді вони знову повернулися до дому пана Мнасона.

Треба вам знати, що потвора мала певні пори, коли виходила й нападала на дітей міських людей. У ці пори ці хоробрі мужі чатували на неї й раз у раз на неї нападали; тож із часом вона стала не тільки поранена, а й кульгава. Та й спустошення серед дітей міщан вона вже не чинить такого, як колись; і дехто твердо вірить, що цей звір помре від своїх ран.

Тож це принесло панові Великосерду та його товаришам велику славу в цьому місті; так що багато хто з тих людей, які й не мали смаку до цих речей, усе ж ставилися до них із шанобливою повагою. Саме через це пілігримам тут не заподіяли великої шкоди. Щоправда, були й дехто з найпідліших, що бачили не більше за кріта й розуміли не більше за скотину; ті не мали жодної пошани до цих мужів і не зважали на їхню відвагу й подвиги.