Восьмий етап

Коли вони відійшли від пастухів, то незабаром прийшли до місця, де Християнин зустрів одного Відвернувся, що жив у місті Відступництво. Тож пан Великосерд, їхній провідник, нагадав їм про нього, кажучи: Ось місце, де Християнин зустрів одного Відвернувся, що ніс на спині напис про свій бунт. І ось що я маю сказати про цього чоловіка: він не хотів слухати жодної поради, а коли вже почав падати, ніякі вмовляння не могли його спинити. Коли він прийшов до місця, де були хрест і гріб, то зустрів там одного, хто звелів йому поглянути туди; але він заскреготав зубами, затупотів ногами й сказав, що твердо вирішив повернутися до свого міста. Перш ніж він дійшов до брами, його зустрів Євангеліст і хотів був покласти на нього руки, щоб знову навернути його на дорогу; але цей Відвернувся опирався йому і, завдавши йому великої зневаги, переліз через мур і так вислизнув з його рук.

Тоді вони пішли далі; і якраз на тому місці, де колись пограбували Маловіра, стояв чоловік з оголеним мечем, і обличчя його було все в крові. Тоді пан Великосерд спитав: Хто ти? Чоловік відповів, кажучи: Я той, кого звуть Відважний-за-Правду. Я пілігрим і йду до Небесного Міста. Коли я йшов своєю дорогою, троє чоловіків обступили мене й поставили мені три вимоги: 1. Чи не пристану я до них. 2. Чи не повернуся туди, звідки прийшов. 3. Чи не помру на місці. Приповісток 1:11-14. На першу я відповів, що довгий час був чесною людиною, а тому не можна чекати, щоб я тепер кинув свій жереб разом зі злодіями. Тоді вони зажадали, щоб я сказав, що відповім на другу. Тож я сказав їм, що коли б не зазнав незручностей у тому місці, звідки прийшов, то зовсім його не покинув би; але, знайшовши, що воно мені зовсім не підходить і вельми для мене непожиточне, я покинув його заради цієї дороги. Тоді вони спитали, що я скажу на третю. І я сказав їм, що моє життя коштувало надто дорого, щоб я легковажно його віддав. До того ж, ви не маєте жодного права ставити мене отак перед вибором; тож як зачепите мене — на вашу голову. Тоді ці троє, а саме Шибайголова, Нерозважний і Настирливий, вихопили на мене мечі, і я теж вихопив свій проти них. Тож ми зчепилися, один проти трьох, і билися понад три години. Вони лишили на мені, як бачите, деякі знаки своєї відваги, а також забрали з собою деякі знаки моєї. Вони щойно пішли; гадаю, вони, як то кажуть, почули тупіт вашого коня і тому кинулися тікати.

Пан Великосерд: Але ж яка нерівна сила — троє проти одного.

Відважний-за-Правду: Це правда; але мало чи багато — ніщо для того, на чиєму боці правда: «Коли військо облогою проти мене стане, — сказав один, Псальма 27:3, — не боїться серце моє; як вдарять боєм на мене, я й тодї вповаю» і т. д. До того ж, — сказав він, — я читав у деяких літописах, що один чоловік бився з цілим військом; а скількох побив Самсон ослячою щелепою!

Пан Великосерд: Тоді провідник спитав: Чому ти не кликав на поміч, щоб хтось прийшов тебе рятувати?

Відважний-за-Правду: Я так і зробив — кликав до свого Царя, про Якого знав, що Він може мене почути й подати невидиму допомогу, і цього мені було досить.

Пан Великосерд: Тоді Великосерд сказав панові Відважному-за-Правду: Ти поводився гідно; дай-но мені глянути на твій меч. І той показав йому.

Узявши його в руку й подивившись на нього якийсь час, він сказав: О, це справжній єрусалимський клинок.

Відважний-за-Правду: Так і є. Дайте людині такий клинок, і руку, щоб ним орудувати, і вміння, щоб ним владати, — і вона може з ним піти хоч на ангела. Їй нема чого боятися, що він не витримає, аби тільки вміла ним рубати. Лезо його ніколи не затупиться. Він розтинає і тіло, і кості, і душу, і дух — усе. Євреїв 4:12.

Пан Великосерд: Але ж ти бився так довго; дивуюся, що ти не втомився.

Відважний-за-Правду: Я бився, аж поки меч не прикипів до моєї долоні; і тоді вони так злилися докупи, наче меч виріс із моєї руки; а коли кров потекла між пальцями, тоді я бився найзавзятіше.

Пан Великосерд: Ти добре вчинив; ти аж до крові стояв, борючись проти гріха. Ти залишишся з нами, входитимеш і виходитимеш з нами; бо ми твої товариші. Тоді вони взяли його, обмили йому рани й дали йому з того, що мали, щоб підкріпити його; і так пішли разом.

А коли вони йшли далі, пан Великосерд, оскільки дуже вподобав його (бо він щиро любив того, в кому бачив чоловіка діла й міцної руки), і оскільки в їхньому гурті були кволі й немічні, розпитував його про багато речей; і найперше — звідки він родом.

Відважний-за-Правду: Я з Темного Краю; бо там я народився, і там досі живуть мої батько й мати.

Пан Великосерд: Темний Край! — сказав провідник. — Чи не лежить він на тому ж узбережжі, що й Місто Погибелі?

Відважний-за-Правду: Так, саме там. А те, що спонукало мене вирушити в паломництво, було ось що. До наших країв прийшов один пан Кажи-Правду, і він розповідав усім, що зробив Християнин, який пішов із Міста Погибелі; а саме — як він покинув жінку й дітей і обрав собі життя пілігрима. Також упевнено розповідали, як він убив змія, що вийшов проти нього в дорозі, і як він дістався туди, куди прямував. Розповідали також, як його вітали в усіх оселях його Господа, а надто коли він прийшов до брами Небесного Міста; бо там, казав той чоловік, його зустрів звуком сурми цілий гурт Сяючих. Розповідав він також, як усі дзвони в місті дзвонили з радості, коли його приймали, і в які золоті шати його вдягли; і багато іншого, про що я тепер не розповідатиму. Одним словом, той чоловік так розповів історію Християнина та його мандрів, що серце моє запалало нетерплячим бажанням піти слідом за ним; і ні батько, ні мати не змогли мене втримати. Тож я пішов від них і отак дійшов аж сюди.

Пан Великосерд: Ти ж увійшов через браму, чи не так?

Відважний-за-Правду: Так, так; бо той самий чоловік казав нам також, що все буде марно, якщо ми не почнемо входити на цю дорогу через браму.

Пан Великосерд: Ось бачиш, — сказав провідник Християні, — паломництво твого чоловіка й те, що він ним здобув, розголошено всюди, далеко й близько.

Відважний-за-Правду: Як, то це дружина Християнина?

Пан Великосерд: Так, це вона; а це його четверо синів.

Відважний-за-Правду: Що, і вони теж ідуть у паломництво?

Пан Великосерд: Так, справді, вони йдуть слідом за ним.

Відважний-за-Правду: Як це тішить моє серце! Добра душа, як же він зрадіє, коли побачить, що ті, хто не хотів іти з ним, таки ввійдуть слідом за ним у брами Небесного Міста.

Пан Великосерд: Без сумніву, це буде йому втіхою; бо після радості бачити там самого себе буде радістю зустріти там свою жінку й дітей.

Відважний-за-Правду: Але тепер, коли ви вже заговорили про це, прошу, дозвольте мені почути вашу думку. Дехто сумнівається, чи ми впізнаємо одне одного, коли будемо там.

Пан Великосерд: Чи думаєш ти, що вони тоді знатимуть самих себе і що радітимуть, бачачи себе в тому блаженстві? А якщо вони думають, що знатимуть це й радітимуть, то чому б їм не знати й інших і не радіти також їхньому щастю? І ще: оскільки рідні — це наше друге «я», то хоч той стан там і скасується, та чому не можна розважливо дійти висновку, що ми радше будемо раді бачити їх там, ніж бачити, що їх там бракує?

Відважний-за-Правду: Що ж, я бачу, як ви на це дивитеся. Чи маєте ще про що спитати мене щодо того, як я почав паломництво?

Пан Великосерд: Так; чи були твої батько й мати згодні, щоб ти став пілігримом?

Відважний-за-Правду: О ні; вони вживали всіх можливих засобів, щоб умовити мене лишитися вдома.

Пан Великосерд: Як, що ж вони могли сказати проти цього?

Відважний-за-Правду: Вони казали, що це ледаче життя; і якби я сам не був схильний до лінощів і неробства, то ніколи не схвалив би долі пілігрима.

Пан Великосерд: А що ще вони казали?

Відважний-за-Правду: Та казали мені, що це небезпечна дорога; ба, найнебезпечніша дорога в світі, казали вони, — це та, якою ходять пілігрими.

Пан Великосерд: А чи показали вони тобі, чим ця дорога така небезпечна?

Відважний-за-Правду: Так; і то в багатьох подробицях.

Пан Великосерд: Назви деякі з них.

Відважний-за-Правду: Вони розповіли мені про Багно Зневіри, де Християнин мало не задихнувся. Вони казали мені, що в замку Вельзевула стоять напоготові лучники, щоб стріляти в тих, хто постукає в Тісну Браму, просячи впустити. Розповідали мені також про ліс і темні гори; про пагорб Трудність; про левів; а також про трьох велетнів — Кровожерного, Молота і Убий-Добро. Казали, крім того, що в Долині Приниження вештається мерзенний нечистий дух і що Християнин через нього мало не позбувся життя. До того ж, казали вони, тобі треба буде пройти Долиною Смертної Тіні, де водяться страховиська, де світло — темрява, де дорога повна сильць, ям, пасток і тенет. Розповідали мені також про велетня Відчая, про Замок Сумніву і про загибель, яку тут знайшли пілігрими. Ще казали, що мені доведеться пройти Зачаровану Землю, яка небезпечна; і що після всього цього я натраплю на ріку, через яку немає мосту; і що та ріка лежить між мною і Небесною країною.

Пан Великосерд: І це все?

Відважний-за-Правду: Ні. Вони казали мені також, що ця дорога повна ошуканців і людей, що чатують там, щоб звести добрих людей зі стежки.

Пан Великосерд: Але як же вони це доводили?

Відважний-за-Правду: Вони казали мені, що там чатує пан Світомудр, щоб ошукувати. Казали також, що на дорозі постійно трапляються Формаліст і Лицемір. Казали ще, що Корисливець, Балакун чи Димас от-от приберуть мене до рук; що Лестун зловить мене у свою сітку; або що разом із зеленоголовим Невігласом я самовпевнено піду до брами, звідки його відіслали назад до тієї діри, що була в схилі пагорба, і змусили піти манівцем до пекла.

Пан Великосерд: Запевняю тебе, цього було досить, щоб тебе знеохотити; але чи на цьому вони скінчили?

Відважний-за-Правду: Ні, стривайте. Вони розповіли мені також про багатьох, хто колись пробував іти тією дорогою і зайшов нею далеко, щоб побачити, чи не знайдуть там чогось із тієї слави, про яку стільки людей раз у раз стільки говорило; і як вони повернулися назад і картали себе за дурість, що взагалі ступили за поріг на ту стежку, — на втіху всій окрузі. І вони назвали декількох, хто так зробив, — як-от Упертий і Поступливий, Недовірливий і Боязкий, Відвернувся і старий Безбожник, і ще декілька; дехто з них, казали вони, заходив далеко, щоб подивитися, що там можна знайти, але жоден не здобув із тієї ходи користі навіть на вагу пір’їнки.

Пан Великосерд: Чи казали вони ще щось, щоб тебе знеохотити?

Відважний-за-Правду: Так. Вони розповіли мені про одного пана Лякливого, що був пілігримом, і про те, як дорога здалася йому такою самотньою, що він ніколи не мав на ній жодної спокійної години; і ще, що пан Зневіра мало не вмер на ній з голоду; ба, і ще (про що я мало не забув), що сам Християнин, про якого було стільки галасу, після всіх своїх пригод заради небесного вінця напевно втопився в Чорній Ріці й не ступив і кроку далі; тільки це, мовляв, зам’яли.

Пан Великосерд: І жодна з цих речей тебе не знеохотила?

Відважний-за-Правду: Ні; усе це здавалося мені просто нічим.

Пан Великосерд: Як же так сталося?

Відважний-за-Правду: Та я й далі вірив тому, що сказав пан Кажи-Правду; і це перенесло мене понад усе те.

Пан Великосерд: То ось що було твоєю перемогою — твоя віра.

Відважний-за-Правду: Так і було. Я повірив, а тому й вийшов, ступив на дорогу, бився з усіма, хто ставав проти мене, і, віруючи, дійшов до цього місця.

«Хто справжню мужність знати

Бажає — хай погляне:

Цей буде твердо стояти,

Хоч вітер, хоч негода стане.

Ніяка в світі зневіра

Не змусить його відректись

Від наміру першого, щирого —

Бути пілігримом.

Хто б не обступив його

З похмурими байками,

Самих себе лиш осоромлять;

Він дужчає з тими словами.

Лев його не злякає,

Він з велетнем стане на бій,

Та право своє відстоїть —

Бути пілігримом.

Ні мара, ні злий дух

Не зламають його відваги;

Він знає: в кінці шляху

Життя успадкує.

Тож геть, пусті химери!

Людських пересудів він не боїться;

Трудитиметься день і ніч,

Щоб бути пілігримом.»

На той час вони вже дійшли до Зачарованої Землі, де саме повітря навіювало сонливість. І місце те все поросло ожиною й терням, окрім тих місць, де то тут, то там стояла зачарована альтанка, на якій коли хто сяде або в якій засне, то, як дехто каже, ще питання, чи встане він коли-небудь, чи прокинеться знову в цьому світі. Тож цим лісом вони йшли всі гуртом, і пан Великосерд ішов попереду, бо він був провідником; а пан Відважний-за-Правду йшов позаду, як ар’єргард, боячись, щоб часом якийсь нечистий дух, чи дракон, чи велетень, чи злодій не напав на них ззаду і не накоїв лиха. Вони йшли тут, кожен тримаючи в руці оголений меч; бо знали, що місце небезпечне. А ще вони підбадьорювали одне одного, як тільки могли. Слабодухові пан Великосерд звелів іти відразу за собою; а пан Зневіра був під наглядом пана Відважного.

Та не пройшли вони й далеко, як великий туман і темрява впали на них усіх, так що довгий час вони ледве могли бачити одне одного. Тож якийсь час вони мусили шукати одне одного словами; бо йшли не видінням. Кожен може зрозуміти, що тут навіть найкращим із них ішлося сутужно; а наскільки ж гірше жінкам і дітям, які й ногами, і серцем були ще ніжні! Та все ж завдяки підбадьорливим словам того, хто вів попереду, і того, хто йшов позаду, вони сяк-так чвалали вперед.

Дорога тут до того ж була вельми виснажлива — через бруд і сльоту. І на всій цій землі не було жодного заїзду чи харчевні, де б могли підкріпитися слабші. Отож тут було кректання, і сопіння, і зітхання: один перечіпається через кущ, другий загрузає в багнюці, а діти, деякі з них, погубили черевики в болоті; той кричить: Я впав! а другий: Гей, де ви? а третій: Кущі так учепилися в мене, що, мабуть, я вже не вирвуся від них.

Тоді вони прийшли до альтанки, теплої, що обіцяла пілігримам неабиякий відпочинок; бо вгорі вона була гарно оздоблена, прикрашена зеленню, заставлена лавами й ослонами. Було в ній також м’яке ложе, на яке втомлені могли прилягти. Це, як ви розумієте, зваживши все, було спокусливо; бо пілігримів уже почала знесилювати погана дорога; але не було жодного з них, хто хоч би поворухнувся, щоб там зупинитися. Ба, наскільки я міг бачити, вони так пильно дослухалися до порад свого провідника, а він так вірно розповідав їм про небезпеки і про природу тих небезпек, коли вони до них підходили, що зазвичай, коли небезпеки були найближче, вони найбільше збиралися на силі й підбадьорювали одне одного зрікатися тіла. Ця альтанка звалася Друг Лінивого і була збудована навмисне, щоб заманити, коли вдасться, декого з пілігримів лягти там на спочинок, коли втомляться.

Я бачив у своєму сні, що вони йшли далі цією своєю пустельною землею, аж поки не прийшли до місця, де людина легко може збитися з дороги. І хоча за світла їхній провідник добре знав, як оминути ті дороги, що вели не туди, то в темряві він спинився в непевності. Але в кишені він мав мапу всіх доріг, що ведуть до Небесного Міста чи від нього; тож він викресав вогонь (бо він ніколи не ходить і без свого кресала) і дивиться у свою книгу, чи мапу, яка велить йому в тому місці пильно звернути праворуч. І якби він не був тут уважний і не заглянув у мапу, то всі вони, найпевніше, задихнулися б у багні; бо трохи попереду них, і то в кінці найчистішої дороги, була яма — ніхто не знає, яка глибока, — повна самого лише багна, зроблена там навмисне, щоб губити в ній пілігримів.

Тоді я подумав сам собі: Хто, вирушаючи в паломництво, не хотів би мати при собі одну з таких мап, щоб подивитися в неї, коли стане в непевності, якою дорогою йому треба йти?

Тоді вони йшли далі цією Зачарованою Землею, аж поки не прийшли туди, де стояла ще одна альтанка, збудована при самій битій дорозі. А в тій альтанці лежали двоє чоловіків, яких звали Безпечний і Надто-Сміливий. Ці двоє зайшли в паломництві аж досі; але тут, стомившись від дороги, сіли відпочити й міцно поснули. Коли пілігрими побачили їх, то зупинилися й похитали головами; бо знали, що сплячі в жалюгідному становищі. Тоді вони порадилися, що робити: чи йти далі, лишивши їх спати, чи підійти до них і спробувати їх розбудити; і вирішили підійти до них і розбудити їх, тобто, якщо вдасться; але з такою пересторогою: стерегтися, щоб самим не сісти й не скористатися запропонованою вигодою тієї альтанки.

Тож вони ввійшли, заговорили до тих людей і покликали кожного на ім’я, бо провідник, здається, знав їх; але не було ні голосу, ні відповіді. Тоді провідник став трясти їх і робити все, що міг, щоб їх розтормошити. Тоді один із них сказав: Я заплачу тобі, коли отримаю свої гроші. На що провідник похитав головою. Я битимуся, поки зможу тримати меч у руці, — сказав другий. На те один із дітей засміявся.

Тоді Християна спитала: Що це означає? Провідник сказав: Вони говорять уві сні. Хоч би ви їх штурхали, били чи робили з ними будь-що інше, вони відповідатимуть вам отак; або, як сказав колись один із таких, коли морські хвилі били на нього, а він спав, мов той, хто на щоглі корабля, Приповісток 23:34,35: як розбуркаюсь, то знов почну того ж шукати. Ви знаєте: коли люди говорять уві сні, вони кажуть будь-що; але їхніми словами не керує ні віра, ні розум. Тепер у їхніх словах немає зв’язку, як не було його й перше між тим, що вони вирушили в паломництво, і тим, що посідали тут. Ось у чому тут лихо: коли безпечні вирушають у паломництво, то двадцять проти одного, що з ними так і станеться. Бо ця Зачарована Земля — один із останніх притулків, які має ворог пілігримів; тому вона, як бачите, лежить майже в кінці дороги, і так вона стоїть проти нас із тим більшою перевагою. Бо коли, думає ворог, ці дурні найбільше захочуть сісти, як не тоді, коли втомляться? А коли найімовірніше втомляться, як не тоді, коли майже дійшли до кінця подорожі? Ось чому, кажу я, Зачарована Земля лежить так близько до краю Беула і так близько до кінця їхнього бігу. Тож нехай пілігрими пильнують себе, щоб не сталося з ними того, що сталося з цими, які, як бачите, поснули, і ніхто не може їх розбудити.

Тоді пілігрими з тремтінням захотіли йти вперед; тільки попросили свого провідника викресати вогонь, щоб решту дороги йти при світлі ліхтаря. Тож він викресав вогонь, і вони при тому світлі пройшли решту цієї дороги, хоч темрява була дуже велика. 2 Петра 1:19. Але діти почали тяжко знемагати, і вони взивали до Того, Хто любить пілігримів, щоб Він зробив їхню дорогу легшою. І коли вони пройшли ще трохи далі, знявся вітер, що розвіяв туман, і повітря стало чистішим. Та вони ще (і далеко) не вийшли із Зачарованої Землі; тільки тепер могли краще бачити одне одного й дорогу, якою мали йти.

А коли вони були вже майже в кінці цієї землі, то почули трохи попереду урочистий голос, наче когось, хто був дуже стривожений. Тож вони пішли далі й глянули поперед себе: і ось побачили, як їм здалося, чоловіка на колінах, з піднятими вгору руками й очима, який, як їм здалося, ревно говорив до Когось, Хто вгорі. Вони підійшли ближче, але не могли розчути, що він говорить; тож ішли тихенько, поки він не скінчив. Скінчивши, він підвівся й почав бігти до Небесного Міста. Тоді пан Великосерд гукнув йому вслід: Гей, друже, візьми нас за товаришів, якщо ти йдеш, як я гадаю, до Небесного Міста. Тож чоловік зупинився, і вони підійшли до нього. Та щойно пан Чесний побачив його, як сказав: Я знаю цього чоловіка. Тоді пан Відважний-за-Правду спитав: Будь ласка, хто ж це? Це один, сказав той, що походить з тих місць, де я жив. Його звуть Непохитний; він, безперечно, щирий і добрий пілігрим.

Тож вони зійшлися; і відразу Непохитний сказав старому Чесному: Гей, батьку Чесний, це ви? Еге ж, — сказав той, — я, так само певно, як і те, що ти тут. Щиро радий я, — сказав пан Непохитний, — що знайшов вас на цій дорозі. А я так само радий, — сказав другий, — що побачив тебе на колінах. Тоді пан Непохитний почервонів і сказав: Як, хіба ви мене бачили? Так, бачив, — мовив другий, — і серце моє зраділо, коли я це побачив. Як, а що ж ви подумали? — спитав Непохитний. Що подумав! — сказав старий Чесний. — Що я міг подумати? Я подумав, що на дорозі є чесна людина і що незабаром ми будемо в її товаристві. Якщо ви подумали не помилково, — сказав Непохитний, — то який же я щасливий! Але якщо я не такий, яким мав би бути, то мені одному це й нести. Це правда, — сказав другий, — але твій страх ще більше переконує мене, що між Князем пілігримів і твоєю душею все гаразд. Бо Він каже: «Щасливий чоловік, що все в страсї ходить». Приповісток 28:14.

Відважний-за-Правду: Ну, а скажи, брате, прошу тебе, що було причиною того, що ти оце щойно стояв на колінах: чи то якась особлива милість поклала на тебе зобов’язання, чи що?

Непохитний: Та ось, ми, як бачите, на Зачарованій Землі; і коли я йшов, то роздумував сам із собою, яка небезпечна тут дорога і скільки тих, хто в паломництві зайшов аж сюди, тут було зупинено й знищено. Думав я також про те, якою смертю це місце губить людей. Ті, хто вмирає тут, умирають не від якоїсь лютої недуги: смерть, якою вони вмирають, для них не тяжка. Бо хто відходить уві сні, той починає ту подорож з бажанням і втіхою. Ба, такі ще й покірно згоджуються з волею тієї хвороби.

Пан Чесний: Тоді пан Чесний перебив його і спитав: А ти бачив тих двох чоловіків, що спали в альтанці?

Непохитний: Авжеж, авжеж, бачив там Безпечного й Надто-Сміливого; і, наскільки я знаю, там вони й лежатимуть, доки не зогниють. Приповісток 10:7. Але дозвольте мені вести далі мою розповідь. Отож, коли я, як уже казав, отак роздумував, переді мною з’явилася жінка в дуже гарному вбранні, але стара, і запропонувала мені три речі, а саме: своє тіло, свій гаманець і своє ложе. Правду кажучи, я був і втомлений, і сонний. До того ж я бідний, як совеня, і відьма, мабуть, про це знала. Ну, я відштовхнув її раз і вдруге, але вона пропускала мої відмови повз вуха й усміхалася. Тоді я почав гніватися; але вона на це анітрохи не зважала. Тоді вона знову взялася пропонувати і сказала, що коли я дам їй над собою волю, вона зробить мене великим і щасливим; бо, сказала вона, я володарка світу, і люди стають щасливими через мене. Тоді я спитав, як її звати, і вона відповіла, що звати її пані Бульбашка. Від цього я ще більше від неї відсахнувся; але вона й далі ходила за мною зі своїми принадами. Тоді я, як ви бачили, став на коліна і, піднявши руки, з криком молився Тому, Хто сказав, що допоможе. І саме тоді, як ви підійшли, ця пані пішла своєю дорогою. Тоді я й далі дякував за це моє

велике визволення; бо я справді вірю, що вона не мала на думці нічого доброго, а радше шукала, як би зупинити мене в моїй мандрівці.

Пан Чесний: Без сумніву, задуми в неї були лихі. Але стривай, коли вже ти заговорив про неї, мені здається, що я або бачив її, або читав про неї якусь історію.

Непохитний: Може, ви зробили і те, і те.

Пан Чесний: Пані Бульбашка! Чи не висока це, показна жінка, трохи смаглява з лиця?

Непохитний: Правильно, ви влучили: саме така вона і є.

Пан Чесний: Чи не говорить вона дуже гладенько і чи не всміхається наприкінці кожного речення?

Непохитний: Ви знову влучили просто в ціль, бо саме так вона й поводиться.

Пан Чесний: Чи не носить вона при боці великого гаманця, і чи не буває часто в ньому її рука, що перебирає гроші, наче в них уся втіха її серця.

Непохитний: Саме так; якби вона стояла тут увесь цей час, ви не змогли б повніше змалювати її переді мною чи краще описати її риси.

Пан Чесний: Тоді той, хто малював її портрет, був добрим художником, а той, хто писав про неї, сказав правду.

Пан Великосерд: Ця жінка — відьма, і це силою її чарів ця земля зачарована. Хто кладе голову їй на коліна, той міг би так само покласти її на плаху, над якою висить сокира; а хто кладе око на її красу, тих вважають ворогами Бога. Це вона тримає в пишноті всіх тих, хто ворогує з пілігримами. Якова 4:4. Так, це вона відкупила багатьох людей від пілігримського життя. Вона велика пліткарка; вона завжди, і сама, і її доньки, тупцяє за п’ятами то одного пілігрима, то іншого, то вихваляючи, то ставлячи понад усе переваги цього життя. Вона зухвала й безсоромна розпусниця: заговорить із будь-ким. Бідних пілігримів вона завжди висміює, а багатих високо підносить. Якщо десь є хтось спритний добувати гроші, вона вихвалятиме його від хати до хати. Вона страшенно любить бенкети й гостини; вона завжди то за одним повним столом, то за іншим. Подекуди вона розпустила чутку, що вона богиня, і тому дехто їй поклоняється. Має вона свій час і відкриті місця для ошуканства; і скаже, і запевнятиме, що ніхто не покаже блага, рівного її благу. Вона обіцяє жити з дітьми дітей, аби тільки вони любили її й догоджали їй. В деяких місцях і деяким людям вона сипле зі свого гаманця золото, мов порох. Вона любить, щоб її шукали, добре про неї говорили і щоб вона лежала на грудях у людей. Вона ніколи не втомлюється вихваляти свій крам і найбільше любить тих, хто найкраще про неї думає. Декому вона обіцяє корони й царства, аби тільки послухали її поради; а проте багатьох вона довела до зашморгу, а в десять тисяч разів більше — до пекла.

Непохитний: О, — сказав Непохитний, — яка ж це милість, що я їй опирався; бо куди б вона могла мене затягти!

Пан Великосерд: Куди? Ні, ніхто, крім Бога, не знає куди. Але загалом, напевно, вона втягла б тебе в хотїння многі нерозумні і шкодливі, що топлять людей у безодню і погибель. 1 Тимотея 6:9. Це вона підбурила Авесалома проти його батька, а Єровоама — проти його пана. Це вона намовила Юду продати свого Господа і схилила Димаса покинути благочестиве життя пілігрима. Ніхто не розповість, скільки лиха вона коїть. Вона сіє розбрат між правителями й підданими, між батьками й дітьми, між сусідом і сусідом, між чоловіком і його дружиною, між людиною і нею самою, між тілом і духом. Тож, добрий пане Непохитний, будь таким, як твоє ім’я: щоб, все зробивши, стояти.

Від цієї розмови пілігримів охопила радість, змішана з тремтінням; але зрештою вони заспівали:

«Яка ж пілігриму біда грозить!

Скільки ж у нього ворогів!

Скільки доріг, щоб согрішить,

Не знає жоден із живих.

Хтось у рові пропав, а хтось

Лежить у багні, качаючись;

Хтось сковороди уникнув, та ось —

У вогонь стрибає, не вагаючись.»

Після цього я дивився, аж поки вони не прийшли до краю Беула, де сонце світить і вдень, і вночі. Тут, оскільки вони були втомлені, вони на якийсь час розташувалися відпочити. А що цей край був спільний для пілігримів і що сади й виноградники, які тут були, належали Цареві Небесного краю, то їм дозволено було вільно користуватися будь-якими Його речами. Але тут їх швидко підкріпив і недовгий відпочинок; бо дзвони так дзвонили, а сурми безнастанно сурмили так мелодійно, що вони не могли спати, і все ж набиралися стільки сил, ніби спали найміцнішим сном. Тут також усі, хто ходив вулицями, гомоніли: Ще пілігрими прийшли до міста! А інший відповідав, кажучи: А скільки сьогодні перейшло через воду і ввійшло в золоті ворота! І знову вигукували: Щойно до міста прийшов цілий легіон Сяючих, — з чого ми знаємо, що в дорозі ще є пілігрими; бо вони приходять сюди чекати на них і втішати їх після всієї їхньої скорботи. Тоді пілігрими встали й почали ходити туди й сюди. Але як же їхні вуха сповнилися тепер небесними звуками, а очі — радістю від небесних видінь! У цьому краю вони нічого не чули, не бачили, не відчували, не нюхали й не куштували такого, що було б противне їхньому шлункові чи розуму; тільки коли скуштували води з ріки, через яку мали переходити, їм здалося, що на піднебінні вона трохи гіркувата; але, проковтнута, вона виявилася солодшою.

У цьому місці вели запис імен тих, хто був пілігримом за давніх часів, і історію всіх славних діл, які вони вчинили. Тут також багато говорили про те, як ріка для одних мала свої приливи і які відпливи в неї бували, коли переходили інші. Для одних вона була майже суха, а для інших виходила з берегів.

У цьому місці міські діти ходили до Царських садів, збирали букетики для пілігримів і з великою любов’ю приносили їм. Тут також росли кипер із нардом і шафраном, аїр і цинамон, з усякими деревами ладанними, мирра й алое з усякими найкращими пахощами. Ними, поки пілігрими тут перебували, накурювали їхні кімнати, і ними намащували їхні тіла, щоб приготувати їх до переходу через ріку, коли настане призначений час.

І от, поки вони тут перебували й чекали на добру годину, по місту пішов гомін, що з Небесного Міста прибув гонець зі справою великої ваги до такої собі Християни, дружини пілігрима Християнина. Тож про неї розпитали й знайшли дім, де вона була. І гонець вручив їй листа. Зміст його був такий: Радій, добра жінко; приношу тобі вістку, що Учитель кличе тебе й чекає, що ти за десять днів станеш перед Ним в одежі безсмертя.

Прочитавши їй цього листа, він дав їй разом із ним певний знак, що він — справжній посланець і прийшов звеліти їй поспішати в дорогу. Знаком була стріла з вістрям, нагостреним любов’ю, що легко ввійшла в її серце; вона поступово діяла на неї так сильно, що в призначений час Християна мала відійти.

Коли Християна побачила, що прийшов її час і що вона перша з цього товариства має перейти ріку, вона покликала свого провідника, пана Великосерда, і розповіла йому, як стоять справи. Він сказав їй, що щиро радіє цій новині і був би радий, якби гонець прийшов по нього. Тоді вона попросила його порадити, як усе приготувати до її дороги. І він сказав їй: Так і так має бути, а ми, що залишимося, проведемо тебе до берега ріки.

Тоді вона покликала своїх дітей і благословила їх, і сказала їм, що з утіхою прочитала знак, поставлений на їхніх чолах, і рада бачити їх тут із собою, і що вони зберегли свою одежу такою білою. Нарешті вона відписала бідним те небагато, що мала, і звеліла своїм синам і невісткам бути готовими на той час, коли по них прийде посланець.

Сказавши ці слова своєму провідникові та дітям, вона покликала пана Відважного-за-Правду і сказала йому: Пане, ви скрізь показали себе щирим серцем; будьте вірні аж до смерті, і мій Цар дасть вам вінець життя. Одкриттє 2:10. Ще я прошу вас наглядати за моїми дітьми; і якщо коли побачите, що вони знесилюються, втіште їх словом. А мої доньки, дружини моїх синів, були вірні, і сповнення обітниці на них буде їхнім кінцем. А панові Непохитному вона дала перстень.

Тоді вона покликала старого пана Чесного і сказала про нього: «Ось справдї Ізраїлитянин, що в йому підступу нема!» Йоана 1:47. Тоді він сказав: Бажаю тобі погожого дня, коли вирушатимеш до гори Сіон, і радий буду бачити, що ти переходиш ріку сухими ногами. Але вона відповіла: Хоч мокро, хоч сухо — я прагну відійти; бо хоч би яка була погода в моїй дорозі, матиму досить часу, коли прийду туди, сісти, відпочити й обсохнути.

Тоді прийшов до неї той добрий чоловік, пан Кульгавий. І вона сказала йому: Твоя мандрівка досі була тяжка; але через це твій спочинок буде тим солодший. Пильнуй і будь готовий; бо тієї години, коли не думаєш, може прийти посланець.

Після нього прийшли пан Зневіра і його донька Налякана, і вона сказала їм: Ви повинні повік із вдячністю пам’ятати своє визволення з рук велетня Відчая і з Замку Сумніву. Наслідок тієї милості — те, що вас безпечно доведено аж сюди. Будьте пильні й відкиньте страх; будьте тверезі, і звершено вповайте.

Тоді вона сказала панові Слабодухові: Тебе визволено з пащі велетня Убий-Добро, щоб ти жив у світлі живих і з утіхою побачив свого Царя. Тільки раджу тобі покаятися у своїй схильності боятися й сумніватися в Його доброті, перш ніж Він пошле по тебе; щоб, коли Він прийде, тобі не довелося стояти перед Ним за цю провину, червоніючи.

І от наблизився день, коли Християна мала відійти. Дорога була повна людей, що прийшли подивитися, як вона вирушає. Аж ось усі береги по той бік ріки були повні коней і колісниць, що зійшли згори, щоб супроводити її до міської брами. Тож вона вийшла і ввійшла в ріку, помахавши на прощання тим, хто йшов за нею. Останні слова, які від неї чули, були: Іду, Господи, щоб бути з Тобою і благословляти Тебе! І її діти й друзі повернулися на своє місце, бо ті, що чекали на Християну, забрали її з їхніх очей. Тож вона пішла, і гукнула, і ввійшла в браму з усіма урочистостями радості, з якими до неї ввійшов її чоловік Християнин. Коли вона відходила, діти плакали. А пан Великосерд і пан Відважний грали на добре настроєних кимвалі й гуслах із радості. Тоді всі розійшлися по своїх місцях.

Згодом до міста знову прибув гонець, і справа його була до пана Кульгавого. Тож він розшукав його і сказав: Я прийшов від Того, Кого ти любив і за Ким ішов, хоч і на милицях; і моя вістка — сказати тобі, що Він чекає тебе за Своїм столом, щоб вечеряти з Ним у Його царстві, наступного дня після Великодня; тож приготуйся до цієї дороги. Тоді він також дав йому знак, що він — справжній посланець, кажучи: «Я розбив твою золоту чашу і розв’язав твій срібний шнур». Екклезіаста 12:6.

Після цього пан Кульгавий покликав своїх товаришів-пілігримів і сказав їм: По мене послали, і Бог неодмінно навідається й до вас. І він попросив пана Відважного скласти йому заповіт. А що не мав він чого відписати тим, хто його переживе, крім своїх милиць і добрих побажань, то сказав так: Ці милиці я відписую своєму синові, що піде моїми слідами, із сотнею щирих побажань, щоб він виявився кращим, ніж був я.

Тоді він подякував панові Великосердові за провід і доброту і вирушив у свою дорогу. Коли він прийшов на берег ріки, то сказав: Тепер мені більше не потрібні ці милиці, бо онде колісниці й коні, щоб мені їхати. Останні слова, які від нього чули, були: Вітаю тебе, життя! І він пішов своєю дорогою.

Після цього панові Слабодухові принесли звістку, що гонець сурмить у ріг біля дверей його кімнати. Тоді той увійшов і сказав йому: Я прийшов сказати тобі, що твій Господар потребує тебе і що зовсім незабаром ти маєш побачити Його обличчя в сяйві. А на доказ правдивості моєї вістки візьми цей знак: «Запоморочаться ті, що дивляться крізь вікна». Екклезіаста 12:3. Тоді пан Слабодух покликав своїх друзів і розповів їм, з якою справою до нього прийшли і який знак він отримав на доказ правдивості вістки. Тоді він сказав: Якщо мені нічого нікому відписати, то навіщо мені складати заповіт? А свій слабкий дух я залишу по собі, бо там, куди я йду, він мені не знадобиться, та й не варт він того, щоб дарувати його навіть найбіднішим пілігримам; тому, коли я відійду, прошу тебе, пане Відважний, закопати його в гнойовищі. Коли це було зроблено і настав день, коли він мав відійти, він увійшов у ріку, як і решта. Останні його слова були: Тримайтеся, віро й терпіння! І він перейшов на другий бік.

Коли минуло чимало днів, послали по пана Зневіру; бо прибув гонець і приніс йому таку вістку: Тремтливий чоловіче! Цим тебе кличуть бути готовим до наступного Господнього дня стати перед Царем і радісно вигукнути за своє визволення від усіх своїх сумнівів. І, — сказав посланець, — на доказ того, що моя вістка правдива, візьми ось це: і дав йому коника, щоб той став йому тягарем. Екклезіаста 12:5.

А донька пана Зневіри, на ім’я Налякана, почувши, що сталося, сказала, що піде разом із батьком. Тоді пан Зневіра сказав своїм друзям: Ви знаєте, якими ми з донькою були і як тяжко поводилися в кожному товаристві. Моя воля і воля моєї доньки така: щоб наших зневір і рабських страхів ніхто ніколи не приймав, від дня нашого відходу й повіки; бо я знаю, що після моєї смерті вони напрошуватимуться до інших. Бо, кажучи вам щиро, це привиди, яких ми прийняли, коли тільки почали бути пілігримами, і вже ніколи потім не могли їх позбутися; і вони блукатимуть і шукатимуть притулку в пілігримів; але заради нас зачиніть перед ними двері. Коли настав їм час відійти, вони підійшли до берега ріки. Останні слова пана Зневіри були: Прощавай, ноче; вітаю тебе, дню! Його донька переходила ріку, співаючи, але ніхто не міг зрозуміти, що вона співала.

Потім сталося так, що трохи згодом у місті з’явився гонець, який розпитував про пана Чесного. Він прийшов до дому, де той був, і вручив йому до рук ці рядки: Тобі наказано бути готовим до цього самого дня за тиждень, щоб стати перед своїм Господом у домі Його Отця. А на знак того, що моя вістка правдива: «Дочки сьпіву помовкнуть». Екклезіаста 12:4. Тоді пан Чесний покликав своїх друзів і сказав їм: Я вмираю, але заповіту не складатиму. А моя чесність піде зі мною; нехай скажуть про це тому, хто прийде після мене. Коли настав день, коли він мав відійти, він вирушив переходити ріку. А ріка на той час подекуди виступила з берегів; але пан Чесний ще за життя домовився з такою собі Доброю Совістю, щоб та зустріла його там; вона так і зробила, подала йому руку й допомогла перейти. Останні слова пана Чесного були: Благодать панує! І так він покинув світ.

Після цього пішла чутка, що пана Відважного-за-Правду покликав той самий гонець, що й інших, і що він мав на знак правдивості виклику те, «Що в нього розбився глек над криницею». Екклезіаста 12:6. Зрозумівши це, він покликав своїх друзів і розповів їм. Тоді він сказав: Я йду до мого Отця; і хоч я з великими труднощами дістався сюди, та тепер не жалкую за всіма клопотами, яких зазнав, щоб дійти туди, де я є. Мій меч я віддаю тому, хто прийде після мене в моїй мандрівці, а мою мужність і вміння — тому, хто зможе їх здобути. Мої знаки й рубці я несу з собою, щоб вони свідчили за мене, що я бився в битвах Того, Хто тепер буде моїм нагородителем. Коли настав день, коли він мав звідси відійти, багато хто провів його до берега ріки; і, входячи в неї, він сказав: «Де в тебе, смерте, жоло?» А коли пішов глибше, сказав: «Де в тебе, пекло, побіда?» 1 Коринтян 15:55. Так він перейшов, і всі сурми засурмили для нього на тому боці.

Тоді вийшов виклик для пана Непохитного. Цей пан Непохитний був той, кого решта пілігримів знайшла на колінах на Зачарованій Землі. І гонець приніс йому виклик розгорнутим у руках; зміст його був такий: він має приготуватися до зміни життя, бо його Господар не хоче, щоб він і далі був так далеко від Нього. Від цього пан Непохитний глибоко замислився. Ні, — сказав посланець, — тобі не треба сумніватися в правдивості моєї вістки; бо ось тобі знак її правдивості: «Твоє колесо поломилося над колодязем». Екклезіаста 12:6. Тоді він покликав до себе пана Великосерда, що був їхнім провідником, і сказав йому: Пане, хоч мені й не випало довго бути в вашому доброму товаристві за дні моєї мандрівки, та відтоді, як я вас пізнав, ви були мені корисні. Коли я виходив з дому, я залишив там дружину і п’ятеро маленьких дітей; дозвольте мені попросити вас, коли повертатиметеся (бо я знаю, що ви йдете й повертаєтеся до дому свого Господаря, сподіваючись бути провідником іще для інших святих пілігримів), пошліть до моєї родини і дайте їм знати все, що сталося і що ще станеться зі мною. Розкажіть їм також про моє щасливе прибуття до цього місця і про той блаженний стан, у якому я тепер і був останнім часом. Розкажіть їм також про Християнина і Християну, його дружину, і про те, як вона з дітьми пішла слідом за своїм чоловіком. Розкажіть їм також, який щасливий кінець вона мала і куди вона відійшла. Мені майже нічого послати своїй родині, хіба що молитви й сльози за них; досить буде, якщо ви дасте їм про це знати, — може, вони чогось досягнуть. Коли пан Непохитний так упорядкував свої справи і настав для нього час поспішати звідси, він теж зійшов до ріки. А на ріці тоді була велика тиша; тому пан Непохитний, зайшовши в неї до половини, постояв якийсь час і поговорив зі своїми товаришами, що провели його туди. І він сказав: Ця ріка для багатьох була жахом; так, і думка про неї часто лякала й мене; а тепер, здається, я стою спокійно; моя нога стоїть на тому, на чому стояли ноги священників, що несли ковчег завіту, поки Ізраїль переходив Йордан. Иозея 3:17. Вода, правда, гірка для піднебіння і холодна для шлунка; але думка про те, куди я йду, і про почет, що чекає на мене на тому боці, лежить у моєму серці, мов жаринка. Я бачу себе вже в кінці своєї мандрівки; мої тяжкі дні скінчилися. Я йду побачити ту голову, що була вінчана терням, і те обличчя, на яке плювали за мене. Досі я жив із чуток і вірою; а тепер іду туди, де житиму видінням і буду з Тим, у Чиєму товаристві знаходжу радість. Я любив слухати, коли говорили про мого Господа; і де тільки бачив на землі відбиток Його взуття, там і собі прагнув поставити ногу. Його ім’я було для мене як скринька з пахощами; так, солодше за всі пахощі. Його голос був для мене найсолодшим, і Його обличчя я прагнув бачити більше, ніж ті, що найбільше прагнуть сонячного світла. Його слова я збирав собі на поживу і як ліки від своїх знемог. Він тримав мене і беріг мене від моїх беззаконь; так, Він зміцнив мої кроки на Своїй дорозі.

І от, поки він так говорив, обличчя його змінилося; сильний у ньому зігнувся; і, сказавши: Візьми мене, бо я йду до Тебе, — він перестав бути видимим для них.

Але славно було бачити, як розлогий простір сповнився кіньми й колісницями, сурмачами й сопілкарями, співаками і тими, хто грає на струнних, щоб вітати пілігримів, коли вони підносилися вгору і один за одним входили в прекрасну браму міста.

А щодо дітей Християни, чотирьох хлопців, яких привела Християна, з їхніми дружинами і дітьми, то я не залишався там, де був, доки вони перейдуть. До того ж, відколи я звідти пішов, я чув, як хтось казав, що вони ще живі, і так буде, на збільшення церкви в тому місці, де вони були, ще якийсь час.

Якщо мені випаде знову піти тим шляхом, я, може, розповім тим, хто цього бажає, про те, про що тут мовчу; а тим часом кажу своєму читачеві:

ПРОЩАВАЙ.

КІНЕЦЬ.