Про любов до Бога
Нагорода за любов до Бога

Розділ 7 · 7 хв читання · 9 хв слухання

Нагорода за любов до Бога

Погляньмо, яка нам користь від любові до Бога. Хай ми бачимо це зовсім недосконало — це краще, ніж бути до цього сліпими. Ми говорили (хоч і негідно Бога, але як тільки могли) про Боже право на нашу любов; тепер поговоримо про нагороду, яку Він пов’язав із нашою любов’ю до Нього; бо хоч ми мусимо любити Бога незалежно від будь-якої нагороди, нагороду за те, що Його любили, ми все одно отримаємо. Справжня любов не може залишитися без платні, хоч вона й не наймитська і не шукає свого. Любов — це порив душі, а не угода; вона не є наслідком домовленості і не здобувається умовою; вона вільна у своїх поривах і уподібнює нас до себе; а справжня любов — сама собі задоволення. Її нагорода — в тому, кого вона любить; бо хай би що ми, здавалося, любили, якщо наша справжня мета — щось інше,

то насправді ми любимо саме те інше, а не те, через що наше серце намагається його досягти. Святий Павло проповідував Євангеліє не заради щоденного хліба, а хліб, що підтримував його життя, давав йому змогу проповідувати Євангеліє. Любив він Євангеліє, а не хліб. Справжня любов не шукає нагороди, але заслуговує на неї; цілком певно, що ніхто не пропонує платити за любов, хоч вона не тільки заслуговує на свою нагороду, а й неодмінно її отримає. У нижчих справах — кого збуджує обіцянка нагороди? Тих, хто млявий і не любить. Чи спаде кому на думку платнею переконувати тих, хто палко прагне, щоб їм дозволили служити? Голодному не дають грошей, щоб він погодився їсти, так само як ніжній матері — щоб вона годувала груддю свою дитину, чи виноградареві — щоб він беріг свій виноградник, чи господареві — щоб він відбудував свій зруйнований дім. Тим паче той, хто любить Бога, не потребує, щоб його спонукали обіцянкою нагороди, іншої, ніж Сам Бог; інакше він любив би нагороду, а не Бога.

Розумній істоті природно бажати того, що видається їй, відповідно до її власного способу мислення, кращим за те, що вона має; і ніколи не бути задоволеною, якщо добра річ позбавлена саме тієї якості, якій вона віддає перевагу. Якщо людина любить красу, вона прагнутиме того, що здається їй найкрасивішим. Якщо вона пишається тим, що має дуже цінний коштовний камінь, вона прагнутиме мати ще пишніший; і хай яке багатство вона має, її природа — хотіти більшого. Хіба ми не бачимо щодня, як власник величезних маєтків і статків скуповує ще більше землі й ніколи не задовольняється, хіба що розширює свої володіння? Ті, хто живе у величезних палацах, — хіба вони не будують без кінця нових, завжди щось переробляючи, роблячи кутасте круглим, а кругле кутастим? Хіба люди на високих посадах не прагнуть постійно вищих, не силкуються невпинно піднятися через честолюбство, яке дедалі важче вгамувати? Цьому неспокою немає меж, бо в усіх таких речах неможливо досягти того, що було б абсолютно добрим і найвищим. Але не дивно, що доки людина бачить перед собою щось більше й досконаліше, вона не задоволена тим меншим і гіршим, що має. Що справді видається безмежно нерозумним — то це вічно прагнути речей, які не можуть навіть приспати наших бажань, а тим паче їх задовольнити. Що ж із цього виходить? А ось що: серце, спокушене безліччю оманливих принад, марно виснажує себе, завжди чогось жадає і ні в що не ставить те, чим уже втішалося, порівняно з тим, що воліло б мати; і, мучене бажанням того, чого не має, втрачає всяку радість від того, що має. Усього мати не можна; за те мале, що можна здобути, доводиться платити працею; і втішатися ним доводиться з тремтінням, ба навіть із жалюгідною певністю, що одного дня його доведеться втратити, хоч дня того й не знаєш.

Я описав поведінку викривленої волі, що наосліп шукає найвищого блага. Вона марно поспішає, іграшка власної марноти, ошукана неправдою. Навіщо виснажувати день у безплідній боротьбі то туди, то сюди, щоб смерть застала тебе незадоволеним? У таких тенетах заплутуються безбожні, що, мов нерозумні, кружляють навколо, щоб здобути те, чого прагнуть їхні душі. Вони марнують своє життя в даремних зусиллях і не доходять до досконалого щастя; бо закохані в створіння, а не в Творця, і випробовують їх одне за одним, перш ніж їм бодай спаде на думку випробувати Господа, Який створив їх усі. Та якби вони навіть дістали те, чого прагнуть їхні серця, і заволоділи світом без Того, Хто є його Творцем, то зрештою відчули б — за тим самим законом, що керував їхнім життям, — що мусять мати Його, або ніколи не матимуть спокою. Вони переходили від одного честолюбного прагнення до іншого, завжди жадаючи чогось кращого; і тепер, ставши володарями всього на небі й на землі, вони скоро виявили б, що всього цього замало, і збагнули б, що змушені шукати Того, Кого їм досі бракує, — мусять шукати Самого Бога. Тільки-но збагнеш це, тільки-но досягнеш

Його — настає мир; далі йти неможливо. Душа мусить вигукнути: “Менї ж благо приблизитись до Бога”; або: “Кого маю в небі? І крім тебе нема для мене втїхи на землї.” І ще: “Скеля серця мого й доля моя — Бог по віки”. Саме так душа неминуче дійшла б до Бога, якби могла по черзі випробувати все, що нижче за Нього. Але життя надто коротке, і сил забракло б для такої спроби; та й суперників надто багато. Неможливо випробувати всі створіння й переконатися, що вони недостатні. Легше й корисніше було б зробити цю роботу в уяві, ніж насправді. Нашому розумові дано більше жвавості й проникливості, ніж серцю, саме для того, щоб він ішов попереду і не давав серцю прив’язатися до того, чого розум перед тим не визнав бажаним. “Всього дослїджуйте; доброго держітесь.” Перший має готувати ґрунт для другого, щоб серце йшло за судом розуму. Інакше немає надії дати відповідь на питання: “Хто вийде на гору Господню, і хто буде стояти на сьвятому місцї його?” — і марно ми маємо розумний дух, якщо чинимо, як худоба, і слухаємося лише своїх чуттів, а розум не втручається. Ті, кого не веде розум, справді біжать на перегонах, але біжать без надії перемогти.

Як же їм перемогти, коли вони дбають не про нагороду насамперед, а ставлять її на останнє місце? Як їм не заплутатися в лабіринті без початку й кінця? Не так із праведними. Застережені докором, звернутим до тих, хто так блукає (бо широка й утоптана дорога, що веде до смерті), вони обирають царський шлях, що не звертає ні праворуч, ні ліворуч, бо “Путь праведного рівна”. Вони обирають найкоротшу дорогу, керуючись словом, таким же простим, як і спрощувальним, яке велить їм не зважати на те, що бачать їхні очі, а продати все й роздати бідним; бо блаженні справді такі бідні, і їхнє Царство Небесне. Господь знає дорогу праведних і схвалює її. Знає Він і дорогу грішника, на якій той неминуче загине. Праведні щасливі у своїй бідності, а багаті незадоволені у своєму достатку; бо мудрий каже: “Хто ж любить багацтво, не похіснуєсь ним”. А “Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситять ся”. Правда — їхня необхідна пожива. Щодо речей цього світу, то душа живиться ними не більше, ніж тіло повітрям. Якби ми побачили голодного, що широко роззявленим ротом вдихає повітря і довгими ковтками п’є вітер, щоб угамувати спрагу, ми сказали б: “Бідолашний безумець!” Так само й з тими, хто намагається наситити душу земними благами, які лише роздувають її, мов вітром, і живлять її не більше, ніж духовні речі живлять наше тіло. “Благослови, душе моя, Господа” — Того, Хто насичує добром твоє бажання. Він наповнює тебе зі Своєї повноти: водночас дає тобі те, чого ти бажаєш, і спонукає тебе бажати більшого. Він випереджає, Він підтримує, Він наповнює тебе; Він розпалює бажання в твоєму серці, і Він Сам — Предмет усякого бажання.

Я сказав, що причина нашої любові до Бога — Сам Бог, і це добре сказано, бо Він — і діюча причина, і остаточна мета нашої любові. Він такий, що неможливо знати Його і не любити; і не надіятися на Нього; бо якби ми не надіялися досконало любити Його згодом, наша теперішня любов до Нього була б нічим. Нашу любов Його любов і готує, і винагороджує. Він першим любить нас зі Своєї надзвичайної доброти; тоді вимагає належної відповіді любові й дозволяє нам у майбутньому найславніші надії. Він щедрий до тих, хто Його кличе, але не може дати нічого кращого за Себе Самого. Він Сам — мета наших заслуг і наша нагорода. Він — пожива святих душ, викуп тих, хто ще в полоні. Якщо Господь добрий до душі, що Його шукає, то який же Він до тієї душі, що Його знайшла? Але це може видатися дивним: ніхто не може шукати Господа, якщо вже не знайшов Його; бо Його воля — бути знайденим, щоб Його ще більше шукали, і бути шуканим, щоб Його ще повніше знаходили. Та хоч Його можна шукати й знаходити, випередити Його неможливо. Він завжди перший; і якщо ми кажемо: “Вранцї зустрічає тебе молитва моя”, — то цілком певно, що та молитва була б дуже холодною, якби, о Боже, її не випереджало Твоє натхнення.

Ми говорили про звершення любові до Бога; погляньмо тепер, які її початки.

Ви завершили: Нагорода за любов до Бога

Назад Далі