Про любов до Бога
Перший ступінь любові

Розділ 8 · 3 хв читання · 4 хв слухання

Перший ступінь любові

Любов — одне з чотирьох природних почуттів, які всім відомі й яких не треба перелічувати. Отже, цілком природно і слушно передусім любити Творця природи; і перша заповідь, яка є найбільшою, звучить так: “Люби Господа Бога твого”. Але природа надто ніжна й слабка для такої заповіді; вона мусить почати з любові до себе; це любов, яку називають тілесною: нею людина любить насамперед і понад усе себе, як написано: “Перш не духовне (було), а душевне”. Ми любимо спершу з природи, а не із заповіді: “Нїхто бо ще нїколи тїла свого не зненавидїв”. Але якщо ця любов надто зросте, якщо вона, мов ріка між берегами, вийде з них і заллє довколишні землі, вона стає хтивістю, і проти неї поставлено таку греблю: “Люби ближнього твого, як себе самого”. Слушно, щоб той, хто поділяє нашу природу, поділяв і нашу любов. Тож якщо хтось не може так любити своїх братів, щоб думати про їхні потреби, чи навіть, скажімо, про їхні втіхи, нехай відмовить собі саме в цьому, щоб навчитися. Нехай людина думає про себе скільки завгодно, аби лише дбала так само думати й про свого ближнього. Ось, о людино, та вуздечка і та справедлива межа, які накладає на тебе закон твого єства і твоє сумління, щоб ти не дав своєму себелюбству захопити тебе до загибелі, віддавши свою природу на ласку ворогів твоєї душі, тобто твоїх пристрастей. Куди краще ділитися з ближніми, ніж із ворогами; і якщо, як радить мудрий, людина зрікається своїх пристрастей, задовольняється їжею та одягом і готова поміркувати свою любов до тих тілесних речей, що воюють проти духу, то, думаю, вона без великих труднощів віддасть ближньому те, у чому відмовляє ворогові своєї душі. Її любов буде втримана в межах справедливості й поміркованості з тієї хвилини, як вона присвятить своїм братам те, у чому відмовляє собі. Себелюбство стає доброзичливістю, ширше розгортаючись.

А що, як, уділяючи ближньому, ми самі опинимося в нестатку? Який наш порятунок? Молитва. Нам треба лише з довірою молитися до Того, Хто дає всім щедро й не докоряє, до Кого Псалмоспівець промовляє: “Одкриваєш руку свою, і насичуєш всяке живе”; бо ми не можемо сумніватися, що Той, Хто більшості людей дає більше, ніж їм потрібно, охоче дасть тому, хто молиться про необхідне; адже написано: “Шукайте перш царства Божого та правди Його; се ж усе додасть ся вам”. Цим Бог зобов’язується забезпечити необхідним того, хто зрікається себе й любить свого ближнього; бо взяти на себе ярмо чистоти й тверезості, замість бути рабом своїх пристрастей, — це і є шукати насамперед Царства Божого та благати Його допомоги проти тиранії гріха; а справедливість полягає в тому, щоб ділитися своїми природними благами з тими, хто поділяє нашу природу. Але щоб любов до ближнього була цілком правильною, Бог мусить мати в ній Свою частку; неможливо любити ближнього так, як належить, інакше як у Бозі. А хто не любить Бога, не може нічого любити в Ньому. Тож ми мусимо почати з любові до Бога, а тоді в Ньому любити ближнього. Бог — Творець, як і всього іншого, так і нашої любові до Нього; і більше того: як Він створив природу, так Він її й підтримує, бо вона не могла б ні виникнути, ні існувати без Нього. Щоб ми добре це пізнали і нічого не приписували собі, Бог у глибині Своєї мудрості й любові підкорив нас скорботам. Немічні й убогі, ми змушені звертатися до Бога, а спасені Ним, віддаємо славу Його імені. Ось Його власні слова: “Клич мене в день тїсноти; я визволю тебе, і ти прославиш мене”. Так людина, за природою тваринна і тілесна, що не любить нікого, крім себе, через любов до себе доходить до любові до Бога, усвідомлюючи, що всю свою спроможність, принаймні до добра, вона має від Бога і без Нього не може нічого вдіяти.

Ви завершили: Перший ступінь любові

Назад Далі