Розділ 5 · 3 хв читання · 4 хв слухання
Обов’язок любити Бога
Усе сказане найясніше доводить обов’язок любити Бога і Його право на нашу любов. А як же з невірним? Як він не знає Бога Сина, так не знає й Отця, і Святого Духа; і як він не віддає слави Синові, так не славить ні Отця, що послав Його, ні Святого Духа, дар Їх обох. Він знає Бога менше, ніж ми, тож не дивно, що й любить Його менше. Проте одне він знає: Тому, Хто його створив, він винен цілого себе. А як же буде зі мною? Адже я не можу послатися на незнання. Я знаю, що Бог створив мене без жодної моєї заслуги, що Він задовольняє всі мої потреби, втішає мене Своїм співчуттям і править мною з дбайливою турботою; і не тільки це — я знаю, крім того, що Він мій Викупитель, Творець мого вічного спасіння, мій скарб і моя слава. Як написано: “В Господа милість і багацтво спасення в його”; “Своєю кровю, увійшов раз у сьвятиню, знайшовши вічне відкупленнє”. Він береже нас, як написано: “Знає Господь днї тих, що непорочні, і спадьщина їх буде по віки”. Він збагачує нас, як Сам сказав: “Міру добру, наталовану, й струснуту, й надто пересипану давати муть вам на лоно ваше”; і в іншому місці: “Нїяке око не видало иншого Бога крім тебе, що стільки вчинив би тим, що надїються на него”. Він сповнює нас славою, як каже Апостол: “Звідкіля ждемо і Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа, котрий переобразить тїло смирення нашого, щоб було подобне тїлу слави Його”. І ще: “Муки теперішнього часу недостойні слави, що має явитись в нас”; і цей теперішній час скорботи цього світу (такий короткий, такий швидкоплинний) (якщо тільки, зневажаючи видиме, ми звертаємо погляд на невидиме) “надто над міру приготовлює нам вічню вагу слави”.
За все це — “Чим віддячити менї Господеві”? І розум, і закон природи міцно зобов’язують мене віддатися неподільно Тому, від Кого я маю все, що маю, і присвятити все своє єство любові до Нього. А віра відкриває мені, що я тим більше зобов’язаний любити Його більше, ніж себе, чим краще розумію, що завдячую Його щедрості не лише всім, що я є, а й тим, що Він подарував мені Себе Самого.
Але зважмо: ще до того, як настав день християнської віри, перш ніж Бог зодягнувся в нашу плоть і помер на хресті, зійшов до пекла і вознісся до Отця, тобто перш ніж засяяла повнота Його любові до нас, — задовго до того людині було заповідано любити Господа, Бога свого, усім серцем своїм, усією душею своєю, усією силою своєю, тобто всім своїм єством, усією любов’ю, на яку вона здатна як створіння, обдароване розумом і волею. Хіба може бути несправедливо, що Бог вимагає для Себе Свого ж творіння і Своїх дарів? Чому б творінню не любити Бога, Який його створив, коли воно отримало й силу любити; і чому б не любити Його всіма своїми силами, якщо лише від Бога воно щось має? Зважмо й те, що людину не тільки покликано до буття з нічого, без жодної попередньої заслуги, а й покликано так, щоб піднести до високої гідності. Тоді ще ясніше побачимо наш обов’язок любити Його цілком і Його право на нашу любов. Більше того, коли людина опустилася до рівня худоби, що гине, хіба Бог не втрутився, щоб відновити й спасти її? Хіба це не диво Його доброти і Його милосердя? Бо через гріх ми впали з гідності нашого створення і стали подібні до вола, що їсть траву і не має світла розуму. Якщо я винен цілого себе своєму Творцеві, то чого ж я не винен своєму Викупителеві, і то такому Викупителеві! Створити було куди меншою справою, ніж викупити; бо Богові досить було сказати слово — і все постало; але щоб поправити падіння того, що створило одне слово, — яких див не мусив Він учинити, яких жорстокостей, ба навіть яких принижень не мусив Він зазнати!
Тож “Чим віддячити менї Господеві за добродїйства його, сотворені менї?” Створивши мене, Він дав мене самому собі; а коли віддав мені Себе, то повернув мене самому собі: спершу даний, а потім повернений, я подвійно винен Йому себе. Але що я винен Богові за дар Його Самого? Якби я віддав Йому все своє єство тисячу разів, що б це було в порівнянні з Богом?