Розділ 4 · 5 хв читання · 6 хв слухання
Хто знаходить розраду в Бозі
Варто подумати, хто ж ті, кого втішає думка про Бога. Не ті занепалі, що безупинно гнівлять Бога і до яких сказано: “Горе ж вам, багатим! бо прийняли ви утїху вашу.” — а ті, хто може правдиво сказати: “Душа моя відмовилася від розради”. Добре тим, хто ще не має радості присутності Коханого, звертати свій погляд на майбутнє; і ті, хто гидує брати щось із потоку минущих насолод, щедро втішаються в надії тими радощами, що триватимуть вічно. Такі ті, хто шукає лиця Господа, Бога Якова, а не самих себе. Думка про Бога солодка тим, хто зітхає за Ним і з кожним подихом пригадує Його присутність; але, замість угамувати їхній голод за Ним, вона його збільшує. Це Він передрік словами: “Ті, що їдять Мене, ще прагнутимуть”, — і, ніби говорячи як той, хто голодує: “Пробудившись, буду образом твоїм насищатись”. Та блаженні вже й тепер ті, хто голодує і прагне правди, бо лише вони наситяться. Горе вам, роде лукавий і розбещений; горе вам, народе нерозумний і засліплений, що не любите думки про Нього, а боїтеся Його появи. Маєте слушну причину боятися, бо тепер ви не вирветеся з тенет птахолова; адже “котрі ж хочуть забагатїти, впадають у напасть й тенета” диявола. Того дня ви неминуче потрапите під страшний і, так, безнадійний вирок: “Ідїть од мене, прокляті, ув огонь вічний”. А яка ж солодка, яка ніжна та обітниця, яку, як ми чуємо, Церква щодня проголошує на згадку про Страсті: “Хто їсть тїло моє і пє мою кров, має життє вічнє”; а це означає: хто шанує Мою смерть і за Моїм прикладом умертвляє своє тіло на землі, той матиме вічне життя; або: якщо ти страждаєш зі Мною, то й царюватимеш зі Мною. Проте й досі багато хто, чуючи ці слова, відвертається й відходить засмучений, кажучи якщо не устами, то ділами: “Жорстоке се слово; хто може його слухати?” Ті, хто, замість берегти свої серця чистими й бути вірними Богові, воліють прив’язувати свої почуття до непевних скарбів, не можуть терпіти згадки про Хрест; сама думка про Страсті здається їм нестерпною. Як же такі витримають вирок Судді: “Ідїть од мене, прокляті, ув огонь вічний, приготовлений дияволові та ангелам його”? Ці слова розчавлять, мов величезна скеля, тих, на кого впадуть. А святі будуть благословенні. Як і Апостол, вони не мають іншого прагнення, як “чи то будучи дома, чи далеко від дому, бути Йому любими”. Вони теж почують свій вирок: “Прийдїть, благословенні Отця мого, осягнїть царство, приготовлене вам”. Того дня ті, хто не беріг свого серця в правоті, надто пізно відчують, яке солодке й легке ярмо і тягар Христа, яких вони через жорстокість свого серця гордо відмовлялися нести, ніби то був мерзенний і гнітючий вантаж. Неможливо, бідні раби, і трудитися заради багатств цього світу, і водночас хвалитися Хрестом нашого Спасителя Ісуса Христа; водночас прагнути земного й працювати для нього — і куштувати солодкість нашого Господа. Дуже страшним ви одного дня, безперечно, знайдете Того, думка про Кого ніколи не була вашою радістю.
А віруюча душа всім серцем зітхає за Богом і зосереджується на думці про Нього; вона хвалиться ганьбою Хреста, доки не може бачити свого Спасителя лицем до лиця. Вона — наче голубка Христова, і серед благ, які Він їй дарував, вона втішається сном і спокоєм. Її крила білі, як срібло, через чистоту й невинність, що належать, о Господи Ісусе, прагненню Твоєї невимовної солодкості; і понад те, вона сподівається, що в славі, яка відбивається від Твого лиця, її пір’я засяє, як золото — “котрих пірє золотом сяє”, — і вона переповниться радістю та буде залита світлом Твого обличчя в захваті святих. Тож має вона добру причину вже тепер радісно казати: “Лїва рука його під головою в мене, правою мене він обнімає.” Його ліва рука — це пам’ять про ту любов, величі якої ніхто ніколи не зрівняє, любов, якою Він поклав Своє життя за тих, кого любив. Його права рука — це блаженне бачення, яке Він обіцяв Своїм, і та втіха, якою Він наповнить і увінчає їх, коли вони втішатимуться Його божественною присутністю. У Псалмах написано: “По правицї твоїй блаженство по всяк час”. Тому Його права рука слушно є образом того божественного й обожнювального, того незбагненного щастя, яке належить баченню Бога. Так само ліва рука — наче осідок тієї дивовижної любові, про яку я говорив, про яку ми ніколи не можемо думати надто багато, бо саме на цю руку Наречена кладе свою голову й спочиває, доки не мине це беззаконня. Під її головою можемо розуміти намір її душі, який вона спирає на руку свого Нареченого, щоб через неміч не схилитися до самих лише земних принад; бо земний і тлінний тягар тіла тяжко гнітить душу і тягне її вниз від думок, до яких вона неодмінно підноситься, коли спочиває в спогляданні милосердя, на яке вона мала так мало права, любові такої щедрої і так рясно доведеної, лагідності й солодкості такої витривалої і такої вишуканої, такої неймовірної честі. Чи можливо, щоб усе це не підносило розуму, який над цим роздумує, відриваючи його від усякої негідної прив’язаності, проникаючи в нього дедалі глибше і змушуючи його зневажати все, чого не можна смакувати, не зрікшись цих вищих насолод? Їхня солодкість, мов рідкісні пахощі, вабить її; вона радісно прискорює крок, і її серце все палає любов’ю. Свідомість того, що її так ніжно люблять, змушує її вважати себе холодною, хоч любов — саме її життя. Яка ж це відплата за любов, що сходить з такої висоти і така дивовижна, якщо бідна порошинка вся згорить від вдячності й любові? Хіба не Велич небес полюбила першою? Хіба не явила вона себе цілком відданою справі її спасіння? Адже написано: “Так бо полюбив Бог сьвіт, що Сина свого єдинородного дав”. Це ясно написано про Бога Отця. І ще: “Оддав свою душу (життє) на смерть”; це сказано про Сина. А про Святого Духа читаємо: “Утїшитель же, Дух сьвятий, котрого пішле Отець в імя моє, Той научить вас усього, й пригадає вам усе, що я глаголав вам”. Із цього бачимо, що Бог любить нас, і любить усім Своїм єством; бо вся Пресвята Трійця любить нас, якщо ми сміємо так говорити про безмежне, незбагненне Буття, яке є єдине й неподільне.