Розділ 5 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Молитва і бажання
«Знайдуться такі, що глузуватимуть з мене й казатимуть мені триматися свого шевського ремесла й не морочити собі голови філософією та богослов’ям. Але Божа істина так палала в моїх кістках, що я взяв до рук перо і почав записувати те, що бачив». — ЯКОБ БЕМЕ.
БАЖАННЯ — це не просто звичайна забаганка; це глибоко вкорінена спрага, напружене прагнення досягти. У царині духовних справ воно — важлива супутниця молитви. Таке важливе, що можна сказати: бажання — майже неодмінна суть молитви. Бажання передує молитві, супроводжує її, і молитва йде за ним слідом. Бажання йде попереду молитви, і молитва його породжує й посилює. Молитва — це висловлене вголос бажання. Якщо молитва — це прохання до Бога про щось, то молитву треба висловити. Молитва виходить назовні. Бажання мовчить. Молитву чути; бажання — не чути. Що глибше бажання, то сильніша молитва. Без бажання молитва — це безглузде бурмотіння слів. Такої поверхової, формальної молитви, без серця, без почуття, без справжнього бажання, слід уникати, як моровиці. Вона — марнування дорогоцінного часу, і жодного справжнього благословення від неї не буває.
І все ж, навіть якщо виявиться, що бажання справді немає, нам треба молитися попри все. Ми повинні молитися. Це «повинні» з’являється для того, щоб плекати і бажання, і його вираження. Боже Слово цього вимагає. Наш розум каже нам, що ми повинні молитися, — молитися, хочеться нам чи ні, — і не дозволяти почуттям визначати наші молитовні звички. За таких обставин ми повинні молитися про бажання молитися, бо таке бажання дане Богом і народжене небом. Нам треба молитися про бажання; а коли бажання дано, молитися так, як воно підказує. Брак духовного бажання має засмучувати нас і спонукати оплакувати його відсутність, ревно шукати, щоб його було даровано, — аби відтепер наша молитва була виявом «щирого бажання душі».
Усвідомлення потреби породжує, або має породжувати, ревне бажання. Що сильніше усвідомлення потреби перед Богом, то більшим має бути бажання і то ревнішою молитва. «Вбогі духом» якнайкраще здатні молитися.
Голод — це живе відчуття тілесної потреби. Він спонукає просити хліба. Так само внутрішнє усвідомлення духовної потреби породжує бажання, а бажання вибухає молитвою. Бажання — це внутрішнє прагнення того, чого ми не маємо, чого потребуємо, — того, що Бог обіцяв і що можна здобути ревним благанням перед Його престолом благодаті.
Духовне бажання, піднесене на вищий щабель, — свідчення нового народження. Воно народжується в оновленій душі:
«Яко ж новорожденні дїти будьте жадні словесного чистого молока, щоб у ньому виросли.»
Відсутність цього святого бажання в серці — вагомий доказ або того, що духовне захоплення занепало, або того, що нове народження так і не відбулося.
«Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситять ся.»
Ці дані небом апетити — доказ оновленого серця, свідчення пробудженого духовного життя. Тілесні апетити властиві живому тілу, а не трупові, а духовні бажання належать душі, оживленій для Бога. І як оновлена душа голодує й прагне праведності, так ці святі внутрішні бажання вибухають ревною, благальною молитвою.
У молитві ми цілком покладаємося на Ім’я, заслугу й заступницьку силу Ісуса Христа, нашого великого Первосвященика. Сягнувши глибше за супутні умови й сили молитви, ми доходимо до її життєвої основи, що міститься в людському серці. Це не просто наша потреба; це прагнення серця до того, чого ми потребуємо і про що відчуваємо спонуку молитися. Бажання — це воля в дії; сильне, свідоме прагнення, збуджене у внутрішній природі, до якогось великого добра. Бажання підносить предмет свого прагнення і зосереджує на ньому думку. У ньому є вибір, і сталість, і полум’я, і молитва, що на ньому ґрунтується, ясна й конкретна. Вона знає свою потребу, відчуває й бачить те, що її задовольнить, і поспішає це здобути.
Святому бажанню дуже допомагає благоговійне споглядання. Роздуми над нашою духовною потребою і над Божою готовністю й силою її задовольнити допомагають бажанню зростати. Зосереджена думка перед молитвою посилює бажання, робить його наполегливішим і допомагає вберегтися від загрози особистої молитви — блукання думок. Ми набагато частіше підводимо в бажанні, ніж у його зовнішньому вираженні. Ми зберігаємо форму, а внутрішнє життя тим часом в’яне й майже вмирає.
Можна добре спитати: чи не кволість наших бажань Бога, Святого Духа й усієї Христової повноти є причиною того, що ми так мало молимося і так мляво поводимося в молитві? Чи справді ми відчуваємо ці внутрішні зітхання бажання за небесними скарбами? Чи збурюють наші душі до могутньої боротьби вроджені стогони бажання? Горе нам! Вогонь горить надто слабко. Полум’яний жар душі охолов до прісної літеплості. Слід пам’ятати, що саме це було головною причиною сумного й відчайдушного стану лаодикійських християн, про яких написано страшний осуд, що вони були «багатий, і збагатїв, і нїчого не потрібую» і не знали, що вони — «бідолашний, і мізерний, і вбогий, і слїпий».
І ще: можна добре запитати — чи маємо ми те бажання, яке тягне нас до близького спілкування з Богом, яке сповнене невимовного палання і тримає нас там крізь муку напруженого, глибоко зворушеного благання? Наші серця дуже потребують переробки — не лише щоб вигнати з них зло, а й щоб вкласти в них добро. А основа й натхнення для того, щоб добро ввійшло, — сильне, рушійне бажання. Це святе й палке полум’я в душі пробуджує зацікавлення неба, привертає Божу увагу і віддає в розпорядження тих, хто його має, невичерпні багатства Божественної благодаті.
Згасання полум’я святого бажання руйнує життєві й наступальні сили церковного життя. Бог потребує, щоб Його представляла полум’яна Церква, — інакше Його, власне, не представлено зовсім. Сам Бог увесь палає вогнем, і Його Церква, якщо вона має бути подібною до Нього, також мусить бути розпечена до білого. Великі й вічні інтереси народженої небом, даної Богом віри — єдине, чим Його Церква може дозволити собі палати. Проте святій ревності не треба бути метушливою, щоб бути всепоглинною. Наш Господь був утіленою протилежністю нервової збудливості, цілковитою протилежністю нетерпимої чи галасливої декламації, і все ж ревність Божого дому поглинала Його; і світ досі відчуває жар Його лютого, всепоглинного полум’я і відгукується на нього з дедалі більшою готовністю і дедалі ширшим відгуком.
Брак палкості в молитві — певна ознака браку глибини й напруженості бажання; а відсутність напруженого бажання — певна ознака того, що Бога немає в серці! Знизити запал — означає відступити від Бога. Він може терпіти і терпить багато немочей і помилок у Своїх дітях. Він може простити і простить гріх, коли грішник кається й молиться, але дві речі для Нього нестерпні — нещирість і літеплість. Брак серця й брак жару — дві речі, яких Він гидує, і лаодикійцям Він сказав словами безсумнівної суворості й осуду:
«О, коли б ти був зимний або гарячий! Тим то, яко ж лїтний єси, і нї зимний нї гарячий, викину тебе з уст моїх.»
Це був висловлений Божий присуд про брак вогню в одній із семи церков, і це Його обвинувачення окремим християнам за згубний брак святої ревності. У молитві вогонь — рушійна сила. Релігійні принципи, що не спалахують полум’ям, не мають ні сили, ні дії. Полум’я — крило, на якому підноситься віра; палкість — душа молитви. Саме про ревну молитву сказано: «Много бо може молитва праведного ревна.» Любов запалюється полум’ям, і палкість — її життя. Полум’я — повітря, яким дихає справжній християнський досвід. Він живиться вогнем; він витримає що завгодно, тільки не кволе полум’я; і він умирає, застиглий і виснажений до самого нутра, коли довколишня атмосфера холодна чи тепла.
Справжня молитва мусить палати. Християнське життя й характер мають палати вогнем. Брак духовного жару породжує більше невірства, ніж брак віри. Не бути всепоглинно зацікавленим небесним — означає не цікавитися ним зовсім. Полум’яні душі — ті, хто перемагає в день битви, ті, від кого Царство Небесне зазнає натиску і хто здобуває його силою. Божу твердиню беруть лише ті, хто штурмує її у страшній ревності, хто бере її в облогу з полум’яною, невгасимою ревністю.
Ніщо, крім розпеченості для Бога, не збереже небесного жару в наших серцях у ці холодні дні. Перші методисти не мали в своїх церквах опалення. Вони казали, що полум’я на лавах і вогонь на кафедрі мусять їх зігрівати. І нам, сьогоднішнім, потрібно, щоб живе вугілля з Божого жертівника і всепоглинне полум’я з неба палали в наших серцях. Це полум’я — не розумова запальність і не тілесна енергія. Це Божественний вогонь у душі, напружений, що випалює шлак, — сама суть Божого Духа.
Жодна вченість, жодна чистота мови, жодна широта розумового світогляду, жодні квіти красномовства, жодна особиста привабливість не можуть замінити брак вогню. Молитва підноситься вогнем. Полум’я дає молитві і доступ, і крила, і прийняття, і силу. Немає ладану без вогню; немає молитви без полум’я.
Палке бажання — основа безупинної молитви. Це не поверхова, мінлива схильність, а сильне прагнення, невгасимий запал, що просочує, розпалює, палить і закріплює серце. Це полум’я теперішнього й діяльного принципу, що здіймається до Бога. Це запал, рушений бажанням, що пробиває собі шлях вогнем до престолу милосердя і домагається свого. Саме завзятість бажання дає перемогу в боротьбі, у великій битві молитви. Саме тягар вагомого бажання протвережує, позбавляє спокою і приводить до тиші душу, щойно вийшовши з могутньої боротьби. Саме всеохопна природа бажання озброює молитву тисячею доводів і зодягає її непереможною мужністю та всеперемагаючою силою.
Сирофінікіянка — наочний урок бажання, усталеного у своїй сталості, але невразливого у своїй напруженості й завзятій сміливості. Невідступна вдова уособлює бажання, що досягає мети крізь перешкоди, нездоланні для кволіших поривів.
Молитва — не повторення пустої вистави; і не невизначений, розлитий навсібіч галас. Бажання, запалюючи душу, тримає її біля предмета, якого вона шукає. Молитва — неодмінна сторона духовної звички, але вона перестає бути молитвою, коли її провадить сама лише звичка. Саме глибина й напруженість духовного бажання дають молитві напруженість і глибину. Душа не може бути млявою, коли її запалює й розпалює якесь велике бажання. Нагальність нашого бажання тримає нас біля бажаного з такою чіпкістю, яка не дозволяє себе ні послабити, ні розслабити; вона залишається, і благає, і не відступає, і не відпускає, доки благословення не буде даровано.
«Господи, не відпущу Тебе, Доки не благословиш мене; Не відвертай Свого лиця: Нагальна, пильна в мене справа».
Таємниця малодушності, браку невідступності, браку мужності й сили в молитві криється в слабкості духовного бажання, а занедбання молитви — страшна ознака того, що це бажання перестало жити. Та душа відвернулася від Бога, яку бажання за Ним уже не тягне до внутрішньої комірчини. Не може бути успішної молитви без усепоглинного бажання. Звісно, може бути багато позірної молитви без жодного бажання.
Можна перелічити багато речей і охопити багато простору. Але чи бажання складає цей перелік? Чи бажання накреслює простір, який треба охопити? Від відповіді залежить, чи наше благання — пусте базікання, чи молитва. Бажання напружене, але вузьке; воно не може розлитися на широкий простір. Воно хоче небагато речей, і хоче їх дуже, так дуже, що ніщо, крім Божої готовності відповісти, не може дати йому полегшення чи вдоволення.
Бажання б’є в ціль одним пострілом. Бажаних речей може бути багато, але кожну з них відчувають і висловлюють окремо й конкретно. Давид не прагнув усього; і не дозволяв своїм бажанням розпорошуватися повсюди й ні в що не влучати. Ось як линули і висловлювалися його бажання:
«Одного в Господа прошу, одного тілько бажаю: жити в домі Господнїм поки життя мого, щоб дивитись на благость Господню і служити в храмі його.»
Саме ця єдиність бажання, ця визначеність прагнення має вагу в молитві і жене молитву просто до осердя й центру забезпечення.
У Заповідях блаженства Ісус промовив слова, що прямо стосуються вроджених бажань оновленої душі, та обітницю, що їх буде задоволено: «Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситять ся.»
Отже, ось основа молитви, яка вимагає відповіді: сильне внутрішнє бажання ввійшло в духовний апетит і домагається насичення. Горе нам! Надто вже правдиво й часто буває, що наші молитви діють у посушливій царині простого бажання-забаганки чи в безлистій місцині завченої молитви. Іноді, справді, наші молитви — лише шаблонні вирази усталених фраз і умовних розмірів, свіжість і життя яких давно минули.
Без бажання немає тягаря душі, немає відчуття потреби, немає палкості, немає бачення, немає сили, немає жару віри. Немає могутнього натиску, немає тримання за Бога безсмертною, відчайдушною хваткою: «Не пущу; мусиш благословити мене.» Немає цілковитого самозречення, як у Мойсея, коли він, поглинутий муками відчайдушного, завзятого й усепоглинного благання, вигукнув: «Оце ж, коли б простив гріх їх! Коли ж нї, дак вичеркни мене з книги твоєї, що написав єси.» Або як у Джона Нокса, коли він благав: «Дай мені Шотландію, або я помру!»
Бог могутньо наближається до душі, що молиться. Бачити Бога, знати Бога і жити для Бога — ось мета всякої справжньої молитви. Отже, молитва, зрештою, натхненна шукати Бога. Молитовне бажання палає прагненням бачити Бога, мати ясніше, повніше, солодше й багатше одкровення Бога. Тож для тих, хто так молиться, Біблія стає новою Біблією, а Христос — новим Спасителем, у світлі й одкровенні внутрішньої комірчини.
Ми знову й знову повторюємо, що палке бажання — розширене і дедалі ширше — найкращих і наймогутніших дарів і чеснот Божого Духа є законною спадщиною справжньої й дієвої молитви. Себе і служіння не можна розлучити — неможливо роз’єднати. Більше того: бажання мусить стати глибоко особистим, мусить бути зосереджене на Бозі з ненаситним голодом і спрагою за Ним і Його праведністю. «Душа моя жадає Бога, живого Бога.» Неодмінна вимога всякої справжньої молитви — глибоко вкорінене бажання, яке шукає Самого Бога і не вгамовується, доки найдобірніші дари небесного дарування не будуть щедро й рясно даровані.