Необхідність молитви
Молитва і довіра

Розділ 4 · 10 хв читання · 13 хв слухання

Молитва і довіра

«Одного вечора я вийшов зі своєї контори в Нью-Йорку, і в обличчя мені бив пронизливо холодний вітер. Я мав при собі, як мені здавалося, свій товстий теплий шарф, але коли взявся застібатися від негоди, виявив, що його немає. Я повернувся, оглянув вулиці, обшукав контору, але марно. Тоді я зрозумів, що, мабуть, загубив його, і помолився Богові, щоб знайти його, бо погода була така, що йти далі без шарфа було б великим ризиком. Я знову оглянув довколишні вулиці, але безуспішно. Раптом я побачив на протилежному боці дороги чоловіка, який тримав щось у простягнутій руці. Я перейшов до нього і спитав, чи це не мій шарф. Він подав його мені й сказав: „Його приніс до мене вітер“. Той, Хто їде на бурі, використав вітер, щоб відповісти на молитву». — ВІЛЬЯМ ГОРСТ.

МОЛИТВА не стоїть окремо. Це не відокремлений обов’язок і не незалежний принцип. Вона живе в поєднанні з іншими християнськими обов’язками, пов’язана з іншими принципами, є спільницею інших чеснот. Але з вірою молитва з’єднана нерозривно. Віра надає їй барви й тону, формує її характер і забезпечує її плоди.

Довіра — це віра, що стала абсолютною, утвердженою, довершеною. Зрештою, у вірі та в її здійсненні є певна відвага ризику. Але довіра — це тверде переконання, це віра в повному розквіті. Довіра — свідомий акт, факт, який ми відчуваємо. За поняттям Писання, це око новонародженої душі і вухо оновленої душі. Це чуття душі: духовне око, вухо, смак, дотик — усе це, одне й друге, стосується довіри. Яка ж світла, яка виразна, яка свідома, яка могутня і, понад усе, яка біблійна така довіра! Яка відмінна від багатьох форм сучасного вірування, таких кволих, сухих і холодних! Ці нові різновиди вірування не дають відчути своєї присутності, і від них не буває тієї радості, про яку сказано: «радуєтесь радістю невимовною і преславною». Здебільшого це лише мандри душі по всяких «а раптом». У них немає безпечної, певної довіри ні до чого. Уся справа відбувається у царині «Можливо» і «Мабуть».

Довіра, як і життя, — це відчуття, хоч і значно більше, ніж відчуття. Невідчутне життя — це суперечність; невідчутна довіра — це хибна назва, ілюзія, суперечність. Довіра — найвідчутніша з усіх властивостей. Вона вся — відчуття, і діє лише через любов. Невідчутна любов так само неможлива, як і невідчутна довіра. Довіра, про яку ми зараз говоримо, — це переконання. Невідчутне переконання? Яка безглуздість!

Довіра бачить, як Бог діє тут і тепер. Ба більше. Вона підноситься на високу вершину і, вдивляючись у невидиме й вічне, усвідомлює, що Бог уже зробив те, про що просять, і вважає це вже зробленим. Довіра вносить вічність у літопис і події часу, перетворює суть надії на дійсність здійснення і змінює обітницю на теперішнє володіння. Ми знаємо, коли довіряємо, так само як знаємо, коли бачимо, так само як усвідомлюємо своє відчуття дотику. Довіра бачить, приймає, тримає. Довіра — сама собі свідок.

Проте досить часто віра надто слабка, щоб одразу здобути найбільше Боже добро; тож вона мусить чекати в любовному, сильному, молитовному, наполегливому послуху, доки не зросте в силі й не зможе звести вічне в царину досвіду й часу.

На цьому місці довіра збирає докупи всі свої сили. Тут вона тримається. І в цій боротьбі хватка довіри стає могутнішою, і вона бере для себе все, що Бог зробив для неї у Своїй вічній мудрості й повноті благодаті.

Коли йдеться про чекання в молитві, наймогутнішій молитві, віра підноситься на найвищий рівень і справді стає Божим даром. Вона стає благословенним настроєм і виявом душі, якого досягають постійним спілкуванням з Богом і невтомним зверненням до Нього.

Ісус Христос ясно навчав, що віра — це умова, за якої молитва дістає відповідь. Коли наш Господь прокляв смоковницю, учні дуже здивувалися, що вона справді всохла, і їхні слова виказували їхнє недовір’я. Тоді Ісус сказав їм: «Майте віру Божу.»

«Істино глаголю вам: Що хто скаже горі сїй: Двигнись і кинь ся в море, та й не сумнити меть ся в серцї своїм, а вірувати ме, що, що каже, станеть ся, буде йому, що скаже. Тим глаголю вам: Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам.»

Ніде довіра не зростає так легко й так рясно, як у молитовній кімнаті. Її розкриття й розвиток швидкі й здорові, коли ці зустрічі відбуваються регулярно й належно. Коли вони щирі, повні й вільні, довіра надзвичайно процвітає. Боже око й Божа присутність дають довірі міцне життя, так само як око й присутність сонця змушують рости плоди й квіти і все робить радісним і світлим, сповненим повнішого життя.

«Майте віру Божу.» «Вповай на Господа» — ось головна нота й основа молитви. Насамперед це довіра не до Божого Слова, а радше довіра до Божої Особи. Бо довіра до Божої Особи мусить передувати довірі до Божого Слова. «Віруйте в Бога і в мене віруйте.» — ось чого наш Господь вимагає від особистої довіри Своїх учнів. Особа Ісуса Христа мусить бути в центрі погляду довіри. Цю велику істину Ісус прагнув закарбувати в Марті, коли її брат лежав мертвий у домі у Віфанії. Марта засвідчила свою віру в те, що її брат воскресне:

«Каже Марта до Него: Я знаю, що воскресне у воскресенню останнього дня.»

Ісус підносить її довіру понад сам факт воскресіння — до Своєї власної Особи, кажучи:

«Я воскресеннє і життє. Хто вірує в мене, коли й умре, жити ме. І всякий, хто живе й вірує в мене, не вмре по вік. Чи віруєш сьому? Каже Йому: Так, Господи, я увірувала, що Ти єси Христос, Син Божий, грядущий на сьвіт.»

Довіра до історичного факту чи до самого запису може бути дуже пасивною, але довіра до особи оживляє цю якість, робить її плідною, наповнює її любов’ю. Довіра, яка наповнює молитву, зосереджена на Особі.

Довіра сягає навіть далі. Довіра, що надихає нашу молитву, мусить бути не лише довірою до Особи Бога і Христа, а й до Їхньої здатності та готовності дати те, про що молимося. Сказано не лише: «Вповайте ж на Господа», а й: «бо Господь Бог — се твердиня вічна».

Довіра, якої наш Господь навчав як умови дієвої молитви, — це довіра не голови, а серця. Це довіра, яка «не сумнити меть ся в серцї своїм». Така довіра має Боже запевнення, що її буде вшановано щедрими й повними відповідями. Сильна обітниця нашого Господа зводить віру в теперішнє і розраховує на відповідь тепер.

Чи віримо ми без сумніву? Коли ми молимося, чи віримо ми, що одержимо те, чого просимо, не колись у майбутньому, а що одержуємо це тут і тепер? Ось чого навчає це надихаюче місце Писання. Як нам треба молитися: «Прибав нам віри», — доки не зникне сумнів і беззастережна довіра не назве обіцяні благословення своїми власними.

Це нелегка умова. Її досягають лише після багатьох невдач, після довгої молитви, після багатьох чекань, після тривалого випробування віри. Нехай наша віра так зростає, доки ми не усвідомимо й не приймемо всієї повноти, що є в тому Імені, яке ручається зробити так багато.

Наш Господь ставить довіру в саму основу молитви. Тло молитви — довіра. Усе звершення Христового служіння й праці залежало від беззастережної довіри до Його Отця. Осердя довіри — Бог. Гори труднощів і всі інші перешкоди для молитви усуває з дороги довіра та її мужній зброєносець — віра. Коли довіра досконала й без сумніву, молитва — це просто простягнута рука, готова прийняти. Довершена довіра — це довершена молитва. Довіра чекає одержати те, чого просить, — і одержує. Довіра — це не переконання, що Бог може благословити, що Він благословить, а що Він благословляє тут і тепер. Довіра завжди діє в теперішньому часі. Надія дивиться в майбутнє. Довіра дивиться на теперішнє. Надія очікує. Довіра володіє. Довіра приймає те, що здобуває молитва. Тож молитві завжди потрібна стала й рясна довіра.

Сумний брак довіри в учнів і, як наслідок, їхня невдача зробити те, для чого їх було послано, видно з випадку з біснуватим сином, якого батько привів до дев’ятьох із них, поки їхній Учитель був на горі Преображення. До цих людей привели тяжко ураженого хлопця, щоб вони вилікували його від недуги. Їм було доручено саме таку працю. Це була частина їхньої місії. Вони спробували вигнати з хлопця диявола, але зазнали явної поразки. Диявол виявився їм не під силу. Вони були принижені своєю невдачею і сповнені сорому, тоді як їхні вороги тріумфували. Серед замішання, що супроводжує невдачу, наближається Ісус. Йому розповідають про обставини і про умови, пов’язані з ними. Ось подальша розповідь:

«Озвав ся ж Ісус і рече: О кодло невірне та розвратне! Доки буду з вами? доки терпіти му вас? Приведїть менї його сюди. І погрозив йому Ісус і вийшов з него диявол, і одужав хлопець з того часу. Приступивши тодї ученики до Ісуса, сказали на самотї: Чом не змогли ми вигнати його? Се ж кодло не виходить, як тільки молитвою та постом.»

У чому ж була трудність цих людей? Вони недбало плекали свою віру молитвою, і через це їхня довіра цілком підвела. Вони не довіряли ні Богові, ні Христові, ні справжності Його місії, ні своєї. Так бувало багато разів відтоді, у багатьох кризах Божої Церкви. Невдача ставалася від браку довіри або від слабкості віри, а це, своєю чергою, — від браку молитовності. Багато невдач у зусиллях заради пробудження мали ту саму причину. Віру не плекали й не робили могутньою молитвою. Занедбана внутрішня комірчина — розгадка більшості духовних невдач. І це так само правдиво щодо нашої особистої боротьби з дияволом, як і тоді, коли ми виходили, намагаючись виганяти з людей бісів. Багато бувати на колінах в особистому спілкуванні з Богом — єдина запорука, що Він буде з нами і в нашій особистій боротьбі, і в наших зусиллях навернути грішників.

Скрізь, коли люди приходили до Нього, наш Господь ставив на перше місце довіру до Нього і до Божественності Його місії. Він не давав визначення довіри і не пропонує богословського обговорення чи аналізу її, бо знав, що люди побачать, чим є віра, з того, що віра робила; і з її вільного вияву довіра виростала сама собою в Його присутності. Вона була плодом Його праці, Його сили та Його Особи. Вони створювали атмосферу, найсприятливішу для її вияву й розвитку. Довіра надто чудово проста для словесного визначення; надто щира й безпосередня для богословської термінології. Сама простота довіри збиває з пантелику багатьох людей. Вони дивляться кудись удалину, чекаючи, що станеться щось велике, а тим часом «Близько тебе слово в устах твоїх і в серцї твоїм».

Коли Яірові принесли сумну звістку про смерть його доньки, наш Господь утрутився: «Не лякайсь, — спокійно сказав Він, — тільки віруй.» Жінці, хворій на кровотечу, яка тремтячи стояла перед Ним, Він сказав:

«Дочко, віра твоя спасла тебе. Йди з упокоєм, і будь здорова від недуги твоєї.»

Коли двоє сліпих ішли за Ним, пробиваючись до дому, Він сказав:

«По вірі вашій нехай станеть ся вам. І відкрились їм очі.»

Коли розслабленого спустили крізь дах дому, де навчав Ісус, і четверо його друзів поклали його перед Ним, про це записано так:

«Бачивши Ісус віру їх, рече розслабленому: Бодрись, сину; одпускають ся тобі гріхи твої.»

Коли Ісус відпустив сотника, чий слуга тяжко хворів і який прийшов до Ісуса з молитвою, щоб Він сказав цілюще слово, навіть не йдучи до його дому, Він зробив це так:

«І рече Ісус до сотника: Йди, і, як вірував єси, станеть ся тобі. І одужав слуга його тієї самої години.»

Коли бідний прокажений упав до ніг Ісуса і благав про полегшення: «Господи, коли хочеш, то зможеш очистити мене», — Ісус негайно виконав його прохання, і чоловік прославив Його гучним голосом. Тоді Ісус сказав йому: «Уставши йди; віра твоя спасла тебе.»

Сирофінікіянка прийшла до Ісуса з бідою своєї ураженої доньки, роблячи цю біду своєю, з молитвою: «Господи, поможи менї», — і витримала страшну й героїчну боротьбу. Ісус ушановує її віру й молитву, кажучи:

«Жінко, велика віра твоя: нехай станеть ся тобі, як бажаєш. І одужала дочка її з того часу.»

Після того як учні цілком не змогли вигнати диявола з хлопця, хворого на падучу, батько враженого юнака прийшов до Ісуса з жалібним і майже розпачливим зойком: «Коли що зможеш, поможи нам, змилосердившись над нами». Але Ісус відповів: «Коли можеш у те вірувати, то все можливе віруючому.»

Сліпий Вартимей, що сидить при дорозі, чує нашого Господа, коли Той проходить повз, і жалібно, майже з розпачем кричить: «Сину Давидів Ісусе, помилуй мене.» Чуйне вухо нашого Господа одразу вловлює звук молитви, і Він каже жебракові:

«Іди, віра твоя спасла тебе. І зараз прозрів він, й пійшов слїдом за Ісусом дорогою.»

Плачучій, покаяній жінці, яка обмивала Його ноги сльозами й витирала їх волоссям своєї голови, Ісус говорить підбадьорливі, втішні для душі слова: «Віра твоя спасла тебе; йди з упокоєм.»

Одного дня Ісус зцілив десятьох прокажених водночас у відповідь на їхню спільну молитву: «Ісусе, наставниче, помилуй нас.» — і звелів їм піти й показатися священикам. «І сталось, як пійшли вони, очистились.»

Ви завершили: Молитва і довіра

Назад Далі