Розділ 9 · 6 хв читання · 8 хв слухання
Без щирості в усьому не буде умертвлена жодна пожадливість
Друге загальне правило — Без щирості в умертвлянні кожної пожадливості не буде умертвлена жодна пожадливість — Часткове умертвлення завжди походить із зіпсутого начала — Тягар спокуси від якоїсь пожадливості часто буває покаранням за інші недбалості.
2. Друге начало, яке я на цю мету пропоную, таке:—
Без щирості й старанності в послуху в усьому неможливо досягти умертвлення жодної пожадливості, що мучить людину.
Попереднє стосувалося особи; це — самої справи. Трохи поясню це положення.
Людина бачить, що якась пожадливість довела її до описаного вище стану: вона могутня, сильна, бурхлива, бере в полон, мучить, непокоїть, забирає мир; людина не може цього витерпіти, тож повстає проти неї, молиться проти неї, стогне під нею, зітхає, прагнучи визволення; але тим часом, можливо, в інших обов’язках, — у постійному спілкуванні з Богом, — у читанні, молитві й роздумах, — в інших речах, які не одного роду з тією пожадливістю, що її мучить, — вона розпущена й недбала. Нехай така людина не думає, що колись дійде до умертвлення тієї пожадливості, якою вона збентежена. Це стан, що нерідко спіткає людей у їхній мандрівці. Ізраїльтяни, відчуваючи свій гріх, наближалися до Бога з великою старанністю й ревністю, з постом і молитвою, Ісаїї 58: багато сказано про їхню ревність у цій справі, вірш 2: «Вони щодня шукають Мене і раді пізнавати Мої дороги; вони питають у Мене постанов справедливості; вони втішаються наближенням до Бога». Але Бог усе це відкидає. Їхній піст — ліки, що їх не вилікують, а причина цього, подана у віршах 5–7, та, що вони були частковими в цьому обов’язку. Його вони старанно виконували, а в інших були недбалі й безтурботні. Хто має на собі «течу» (це вислів Святого Письма), що виникла з поганого стану тіла, набутого через нестриманість і погане харчування, — хай докладає до лікування своєї рани всієї старанності й уміння, які має, але якщо залишить загальний стан свого тіла в недугах, його праця й труд будуть марні. Такими ж будуть і зусилля того, хто намагатиметься спинити кривавий плин гріха й мерзоти у своїй душі, але не дбає однаково про весь свій духовний склад і будову. Бо, —
(1.) Цей рід зусиль до умертвлення походить із зіпсутого начала, підстави й основи, тож ніколи не дійде доброго кінця. Про справжні й угодні Богові начала умертвлення мова буде згодом. Ненависть до гріха як до гріха, а не лише як до того, що муляє чи непокоїть, відчуття любові Христової на хресті — ось що лежить в основі всякого справжнього духовного умертвлення. А те, про що я говорю, безперечно походить із себелюбства. Ти з усією старанністю й ревністю берешся умертвити таку-то пожадливість чи гріх; яка тому причина? Він непокоїть тебе, він забрав твій мир, він наповнює твоє серце смутком, тривогою й страхом; через нього ти не маєш спокою. Так; але, друже, ти занедбав молитву чи читання; ти був марнотний і розпущений у своїй поведінці в інших речах, які не одної природи з тією пожадливістю, що тебе мучить. Це не менші гріхи й лиха, ніж ті, під якими ти стогнеш. Ісус Христос пролив кров і за них. Чому ж ти не повстаєш і проти них? Якби ти ненавидів гріх як гріх, кожну лиху дорогу, ти пильнувався б не менше від усього, що засмучує й непокоїть Духа Божого, ніж від того, що засмучує й непокоїть твою власну душу. Очевидно, що ти борешся з гріхом лише через власну тривогу, яку він тобі завдає. Якби твоє сумління було спокійне під ним, ти облишив би його. Якби він не непокоїв тебе, то й ти не непокоїв би його. Чи ж можеш ти думати, що Бог підтримає такі лицемірні зусилля, — що Його Дух колись засвідчить зраду й неправду твого духу? Чи думаєш ти, що Він полегшить тобі те, що тебе мучить, щоб ти став вільний для того, що не менше засмучує Його? Ні. Бог каже: «Ось людина, яка, якби позбулася цієї пожадливості, ніколи більше Мене й не згадала б; хай бореться з нею, бо інакше вона пропаща». Нехай ніхто не думає виконати свою справу, коли не хоче виконувати Божої. Божа справа полягає в послуху в усьому; звільнитися від теперішнього тягаря — це лише їхня власна справа. Звідси й слова апостола, 2 Коринтян 7:1: «очищуймо себе від усякої нечистї тїла і духа, звершуючи сьвятість у страсї Божому». Якщо ми хочемо щось робити, мусимо робити все. Отже, угодне Богові не лише напружене протистояння тій чи іншій окремій пожадливості, а смиренний стан і настрій серця в усьому, з пильністю щодо кожного зла й до виконання кожного обов’язку.
(2.) Звідки ти знаєш, чи не попустив Бог, щоб пожадливість, якою ти був збентежений, набрала в тобі сили й влади над тобою, щоб покарати тебе за інші твої недбалості й загальну літеплість у ходінні перед Ним; або принаймні щоб пробудити тебе до роздуму над твоїми дорогами, щоб ти здійснив докорінну роботу й переміну в усьому своєму ходінні з Ним?
Лютування й панування окремої пожадливості звичайно є плодом і наслідком безтурботного, недбалого життя загалом, і то з подвійної причини:—
[1.] Як її природний наслідок, якщо можна так сказати. Пожадливість, як я загалом показав, перебуває в серці кожного, навіть найкращого, поки він живе; і не думайте, що Святе Письмо марно говорить, що вона підступна, хитра, лукава, — що вона зводить, вабить, воює, бунтує. Поки людина пильно стереже своє серце, її корінь і джерело, — поки понад усе, що слід берегти, вона береже своє серце, звідки виходи життя і смерті, — пожадливість у ньому в’яне й умирає. Але якщо через недбалість вона прорветься якимось окремим шляхом, знайде прохід до думок через почуття, а з них і через них, можливо, вибухне відкритим гріхом у поведінці, то її сила подається тим шляхом, який вона знайшла, і переважно туди вона тисне, аж поки, проклавши собі прохід, починає мучити й непокоїти, і її вже нелегко стримати: так, можливо, людині доведеться все життя в смутку боротися з тим, чому суворою і всебічною пильністю можна було б легко запобігти.
[2.] Як я сказав, Бог часто попускає це, щоб покарати нас за інші недбалості: бо як із нечестивими людьми, — Він віддає їх одному гріхові як суд за інший, більшому на покарання за менший, або такому, що триматиме їх міцніше й певніше, за той, від якого вони, можливо, могли б дістати визволення, — так і зі Своїми, Він може залишити, і залишає, їх часом на якісь мучливі недуги, щоб або запобігти іншому злу, або вилікувати його. Так було випущено на Павла посланця сатани, «щоб превеликими відкриттями надто не величатись». Хіба це не було виправленням марної самовпевненості Петра, що його було залишено, і він зрікся свого Учителя? Отож, якщо такий стан і становище пожадливості, коли вона переважає, що Бог часто попускає їй так переважати, принаймні щоб застерегти нас і впокорити нас, а може, й покарати та виправити нас за наше загалом розпущене й безтурботне ходіння, то чи можливо, щоб наслідок був усунутий, а причина тривала, — щоб окрема пожадливість була умертвлена, а загальний плин життя лишився невиправленим? Отже, хто хоче справді, докорінно й угодно Богові умертвити якусь пожадливість, що його непокоїть, нехай дбає про те, щоб бути однаково старанним в усіх частинах послуху, і нехай знає, що кожна пожадливість, кожне занедбання обов’язку обтяжливе для Бога, хоч для нього обтяжлива лише одна. Поки в серці перебуває зрадливість, готова потурати будь-якій недбалості, не прагнучи в усьому до всієї досконалості в послуху, душа немічна, бо не дає вірі здійснити всю її справу; і самолюбна, бо більше зважає на тривогу від гріха, ніж на його мерзоту й провину; і живе під постійним прогнівлюванням Бога: тож вона не може сподіватися втішного наслідку в жодному духовному обов’язку, за який береться, а тим більше в цьому, що його ми розглядаємо, бо він вимагає для свого здійснення іншого начала й іншого стану духу.