Про умертвіння гріха у віруючих
Зважай на небезпечні симптоми будь-якої пожадливості

Розділ 10 · 15 хв читання · 19 хв слухання

Зважай на небезпечні симптоми будь-якої пожадливості

Окремі настанови щодо запропонованого вище випадку — Перше. Зважай на небезпечні симптоми будь-якої пожадливості — 1. Застарілість — 2. Мир, здобутий попри неї; різні способи, якими цього досягають — 3. Часті успіхи її спокус — 4. Боротьба душі проти неї лише доводами, взятими з наслідку — 5. Те, що її супроводить судове затвердіння — 6. Її опір окремим діям Божим — Стан людей, у яких це знаходять.

III. Коли вищенаведені загальні правила вже припущено, далі слід запропонувати окремі настанови душі для її проводу в той час, коли вона відчуває неспокій від якоїсь пожадливості чи недуги, — а це й є головне, до чого я прагну. З них одні попередні й підготовчі, а в інших міститься сама праця. До першого роду належать ось які:—

Перше. Зваж, які небезпечні симптоми супроводжують твою пожадливість чи йдуть поряд із нею, — чи має вона на собі якусь смертельну позначку, чи ні; якщо має, треба вдатися до надзвичайних засобів; звичайний шлях умертвіння тут не допоможе.

Ви скажете: «Що ж це за небезпечні ознаки й симптоми, ті відчайдушні супутники пожадливості, що живе в нас, які ви маєте на увазі?» Деякі з них я назву:—

1. Застарілість. — Якщо вона довго лежала, гниючи, у твоєму серці, якщо ти дозволив їй перебувати в силі й переважати, не намагаючись рішуче вбити її й вилікувати рани, яких ти від неї зазнав, протягом якогось тривалого часу, — твоя недуга небезпечна. Чи дозволяв ти світськості, честолюбству, жадобі до навчання поглинати інші обов’язки, ті обов’язки, у яких ти мав би постійно спілкуватися з Богом, протягом якогось тривалого часу? чи нечистоті — опоганювати твоє серце марними, безглуздими й лукавими уявленнями багато днів? Твоя пожадливість має небезпечний симптом. Так було й з Давидом: Псальма 38:5, «Смердять, гниють рани мої задля нерозуму мого.» Коли пожадливість довго лежить у серці, гниючи, ятрячись, роз’їдаючи, вона доводить душу до жалюгідного стану. У такому разі звичайний шлях упокорення не зробить справи: хоч би якою вона була, вона через це більш чи менш вкрадеться в усі здібності душі й привчить почуття до свого товариства й компанії; вона стає звичною для розуму й сумління, так що вони вже не жахаються її як чогось чужого, а поводяться з нею сміливо, як із тим, до чого звикли; ба більше, вона здобуде через це таку перевагу, що часто виявлятиме й виказуватиме себе, а на це взагалі ніхто не зверне уваги, як, здається, було з Йосипом, коли він клявся життям фараона. Якщо не вдатися до якогось надзвичайного шляху, така людина не має жодної підстави у світі сподіватися, що її кінець буде мир.

Бо, по-перше, як вона зможе розрізнити тривале перебування неумертвленої пожадливості і панування гріха, яке не може спіткати відродженої людини? По-друге, як вона може обіцяти собі, що з нею колись буде інакше або що її пожадливість перестане бунтувати й спокушати, коли бачить, що та закріпилася й перебуває, і так уже багато днів, і пройшла разом із нею через різноманітні обставини? Може, вона вже зазнала і милостей, і скорбот, і, можливо, таких визначних, що душа не могла не звернути на них особливої уваги; може, вона перебула не одну бурю й пройшла під великим розмаїттям дарів у служінні слова; і чи легко буде вигнати мешканця, що посилається на право давності? Старі занедбані рани часто смертельні, завжди небезпечні. Недуги, що живуть у нас, іржавіють і стають упертими, коли довго перебувають у легкості й спокої. Пожадливість — такий мешканець, що, коли може послатися на час і на якусь давність, його нелегко виселити. Як вона ніколи не вмирає сама собою, так, якщо її не вбивати щодня, вона завжди набиратиме сили.

2. Таємні виправдання серця, якими воно підтримує себе й зберігає свій мир попри те, що в ньому перебуває пожадливість, без рішучої євангельської спроби її умертвіння, — ще один небезпечний симптом смертельної недуги в серці. Є кілька способів, якими це може робитися. Я назву деякі з них; а саме, —

(1.) Коли людина, маючи думки, бентежні думки про гріх, замість того щоб узятися за його знищення, досліджує своє серце, щоб побачити, які докази доброго стану вона може знайти попри той гріх і пожадливість, аби з нею все було гаразд.

Збирати свій досвід Бога, пригадувати його, зводити докупи, розважати, випробовувати й використовувати — це чудова річ, обов’язок, що його виконували всі святі, схвалений і в Старому, і в Новому Завіті. Це була праця Давида, коли він «розмовляв із власним серцем» і пригадував колишню милість Господню. Це той обов’язок, до якого закликає нас Павло, 2 Коринтян 13:5. І як він сам по собі чудовий, так і краси йому додає належна пора — час випробування чи спокуси, чи неспокою серця через гріх, — це срібна оправа, що відтіняє це золоте яблуко, як каже Соломон. Але робити це з такою метою — щоб заспокоїти сумління, яке кричить і кличе зовсім до іншого, — це відчайдушна вигадка серця, закоханого в гріх. Коли сумління людини візьметься до неї, коли Бог докорятиме їй за грішну недугу її серця, а вона замість того, щоб домагатися, аби той гріх був прощений у крові Христовій і умертвлений Його Духом, полегшує собі іншими такими доказами, які має чи гадає, що має, і так виплутується з-під ярма, яке Бог накладав на її шию, — її стан дуже небезпечний, її рана ледве виліковна. Так юдеї, під уколами власного сумління й переконливою проповіддю нашого Спасителя, підтримували себе тим, що вони «дїти Авраамові», і на цій підставі прийняті Богом; і так виправдовували себе в усякому огидному беззаконні, на свою цілковиту погибель.

Це певною мірою означає благословляти самого себе й казати, що з тієї чи іншої причини матимеш мир, «хоч і додаєш пияцтво до спраги». Любов до гріха, зневага до миру й до всякого скуштування любові від Бога криються в такому стані. Така людина ясно показує, що коли б тільки могла зберегти надію уникнути «настигаючого гнїва», то цілком задовольнилася б бути безплідною у світі, на будь-якій віддалі від Бога, що не є остаточним відлученням. Чого можна чекати від такого серця?

(2.) Цей обман здійснюється й тоді, коли благодать і милість застосовують до неумертвленого гріха або до такого, якого не щиро намагаються умертвити. Це ознака серця, дуже заплутаного любов’ю до гріха. Коли людина має в серці таємні думки, подібні до думок Неємана про його поклоніння в домі Риммона: «У всьому іншому я ходитиму з Богом, а в цьому нехай Бог буде милостивий до мене», — її стан сумний. Правда, рішення такого роду — потурати собі в якомусь гріху з огляду на милість — здається, і безсумнівно за будь-якого стану справ є, цілком несумісним із християнською щирістю, є знаком лицеміра і є «оберненням благодаті Божої на розпусту»; та я не сумніваюся, що через підступність сатани й власне невір’я, яке в них лишається, діти Божі самі можуть інколи потрапляти в сіть цього обману гріха, інакше Павло ніколи б так не застерігав їх від нього, як це робить, Римлян 6:1, 2. Ба навіть, немає нічого природнішого, ніж те, що тілесні міркування з цієї причини вивищуються й міцніють. Тіло хотіло б, щоб йому потурали з огляду на благодать, і за кожне слово, сказане про милість, воно готове вхопитися, щоб перекрутити його до своїх зіпсутих цілей і намірів. Отже, застосовувати милість до гріха, не умертвлюваного рішуче, — це здійснювати мету тіла через Євангеліє.

Ці та багато інших способів і хитрощів обманливе серце інколи використовує, щоб виправдати себе у своїх мерзотах. Отже, коли людина зі своїм гріхом перебуває в такому стані, що в її серці переважає таємна прихильність до гріха, і хоч воля її не цілком на нього налаштована, все ж вона має до нього кволе, недовершене хотіння, вона чинила б його, якби не такі й такі міркування, і тому полегшує собі іншими способами, а не умертвінням і прощенням його в крові Христовій, — у тієї людини «смердять, гниють рани», і вона без швидкого визволення опиниться біля дверей смерті.

3. Часті успіхи гріха у спокушанні, у здобутті переважної згоди волі на нього, — ще один небезпечний симптом. Ось що я маю на увазі: коли згаданий гріх здобуває згоду волі з певною насолодою, то, хоч його й не вчинено насправді назовні, він усе ж має успіх. Людина з зовнішніх міркувань може бути не в змозі піти з гріхом аж до того, що Яків називає його «звершенням», щодо зовнішніх дій гріха, тоді як воля до гріха вже насправді може бути здобута; тоді, кажу, він має успіх. Отже, якщо якась пожадливість здатна аж так переважати в душі людини, то як її стан, можливо, дуже поганий і сама вона, може, невідроджена, так він принаймні ніяк не може бути дуже добрим, а є небезпечним; і по суті однаково, чи це робиться вибором волі, чи через неуважність, бо сама та неуважність певним чином обрана. Коли ми неуважні й недбалі там, де зобов’язані бути пильними й дбайливими, ця неуважність не знімає добровільності того, що ми через неї чинимо; бо хоч люди й не обирають і не вирішують бути недбалими й неуважними, але якщо вони обирають те, що зробить їх такими, то обирають і саму неуважність, як річ може бути обрана у своїй причині.

І нехай люди не думають, що зло їхніх сердець хоч якоюсь мірою применшується тим, що вони здебільшого, як здається, бувають захоплені зненацька до тієї згоди, яку, здається, на нього дають; бо саме недбалість у їхньому обов’язку пильнувати свої серця й видає їх тому заскоченню.

4. Коли людина бореться проти свого гріха лише доводами від наслідку чи від покарання, що за нього належить, — це ознака того, що гріх дуже заволодів волею і що в серці є надмір лукавства. Така людина, яка нічого не протиставляє спокушанню гріха й пожадливості у своєму серці, крім страху ганьби серед людей чи пекла від Бога, досить рішуче налаштована вчинити гріх, якби за ним не йшло жодне покарання; а чим це відрізняється від життя в практиці гріха, я не знаю. Ті, що належать Христові й у своєму послуху рухаються євангельськими началами, мають смерть Христову, любов Божу, огидну природу гріха, дорогоцінність спілкування з Богом, глибоко вкорінену відразу до гріха як гріха, щоб протиставити їх будь-якому спокушанню гріха, усім діям, змаганням, боротьбі пожадливості в їхніх серцях. Так чинив Йосип: «Як же вчиню ледарство велике се, — каже він, — й гріх перед Богом?» — перед моїм добрим і милостивим Богом. І Павло: «Бо любов Христова вимагає від нас»; і: «Мавши оце сї обітування, любі (мої), очищуймо себе від усякої нечистї тїла і духа», 2 Коринтян 7:1. Але якщо людина так перебуває під владою своєї пожадливості, що не має нічого, крім закону, щоб їй протиставити, якщо не може боротися з нею євангельською зброєю, а має з нею справу цілком пеклом і судом, які є власною зброєю закону, то цілком очевидно, що гріх заволодів її волею й почуттями до дуже великого переважання й підкорення.

Така людина, щодо згаданої окремої речі, скинула з себе провід оновлювальної благодаті й утримується від погибелі лише стримувальною благодаттю; і настільки вона відпала від благодаті й повернулася під владу закону. І чи можна думати, що це не велика образа для Христа, коли люди скидають Його легке, лагідне ярмо й правління і кидаються під залізне ярмо закону лише через потурання своїм пожадливостям?

Випробуй себе й цим: коли гріх змушує тебе зупинитися, так що ти мусиш або служити йому й за його наказом кинутися в безумство, як кінь, що чвалить у бій, або стати проти нього, щоб його придушити, — що ти кажеш своїй душі? чим ти докоряєш собі? Чи тільки цим: «Пекло буде кінцем цього шляху; помста спіткає мене й знайде мене»? Час тобі озирнутися довкола; зло лежить при дверях. Головний довід Павла, щоб показати, що гріх не матиме панування над віруючими, такий: «не під законом бо ви, а під благодаттю», Римлян 6:14. Якщо твої змагання проти гріха всі з міркувань закону, з начал і спонук закону, якої упевненості ти можеш досягти, що гріх не матиме над тобою панування, — а воно було б твоєю погибеллю?

Ба більше, знай, що цей запасний рубіж недовго протримається. Якщо твоя пожадливість вибила тебе з міцніших євангельських фортець, вона швидко переможе й тут. Не думай, що такі міркування визволять тебе, коли ти добровільно віддав своєму ворогові ті допомоги й засоби збереження, що мають у тисячу разів більшу силу. Будь певен у цьому: якщо ти швидко не вийдеш із цього стану, те, чого ти боїшся, прийде на тебе. Чого не роблять євангельські начала, того не можуть зробити спонуки закону.

5. Коли ймовірно, що у твоїй пожадливості, оскільки вона непокоїть, є чи може бути щось від судового затвердіння або принаймні від виховної кари. Це ще один небезпечний симптом. Що Бог інколи залишає навіть Своїх під бентежною владою принаймні якоїсь пожадливості чи гріха, щоб покарати їх за колишні гріхи, недбалість і безумство, у цьому я ніяк не сумніваюся. Звідси та скарга церкви: «Про що, Господи, допустив ти се на нас, щоб з путя твого ми збились, щоб закаменїло серце наше й перестало тебе боятись?» Ісаїї 63:17. Що так Він поводиться з невідродженими людьми, ніхто не сумнівається. Але як людині знати, чи є щось від Божої караючої руки в тому, що вона залишена в неспокої своєї недуги? Відп. Досліди своє серце й свої дороги. Який був стан і становище твоєї душі, перш ніж ти заплутався в тенетах того гріха, на який ти тепер так скаржишся? Чи був ти недбалий в обов’язках? Чи жив ти безладно для самого себе? Чи лежить на тобі провина якогось великого гріха, у якому ти не покаявся? Новий гріх може бути допущений, так само як нова скорбота послана, щоб нагадати про старий гріх.

Чи отримав ти якусь визначну милість, захист, визволення, яких не використав належним чином і за які не був вдячний? чи зазнавав ти якоїсь скорботи, не трудившись задля її призначеної мети? чи не скористався ти з нагод прославити Бога у своєму поколінні, які Він у Своєму доброму провидінні милостиво тобі дав? чи пристосувався ти до світу й людей його через надмір спокус у дні, в які живеш? Якщо бачиш, що такий був твій стан, — прокинься, клич до Бога; ти міцно спиш серед бурі гніву, що лютує довкола тебе.

6. Коли твоя пожадливість уже встояла проти окремих дій Божих, спрямованих проти неї. Цей стан описано, Ісаїї 57:17, «За гріх зажерливостї його я гнївивсь і карав його, скривав лице моє й досадував; він же ж відвернувся й пійшов по дорозї за своїм серцем.» Бог мав із ними справу щодо їхньої панівної пожадливості, і то кількома способами, — скорботою й залишенням; але вони вистояли проти всього. Це сумний стан, з якого людину може визволити ніщо, крім самої лише суверенної благодаті (як Бог висловлює це в наступному вірші), а такого визволення ніхто не повинен собі обіцяти чи на нього покладатися. Бог часто у Своїх провиденційних діях зустрічається з людиною й говорить окремо до зла її серця, як Він говорив до братів Йосипових, коли вони продали його в Єгипет. Це змушує людину замислитися над своїм гріхом і судити себе окремо за нього. Бог робить так, що про це говорить голос небезпеки, скорботи, клопоту, хвороби, у яких вона перебуває чи під якими є. Інколи, коли людина читає слово, Бог зупиняє її на чомусь, що ранить її до серця й струшує її щодо теперішнього стану. Ще частіше Він зустрічається з людьми, коли вони слухають проповідане слово, — Своє велике встановлення для переконання, навернення й збудування. Бог часто посікає людей мечем Свого слова в тому встановленні, б’є просто в їхню улюблену, пригріту на грудях пожадливість, стривожує грішника, спонукає його зобов’язатися до умертвлення й залишення зла свого серця. Отже, якщо пожадливість так ним заволоділа, що змушує його розірвати ці пута Господні й скинути з себе ці посторонки, — якщо вона долає ці переконання й знову повертається до свого давнього положення, — якщо вона може вилікувати рани, яких так зазнає, — та душа в сумному стані.

Невимовні лиха супроводжують такий стан серця. Кожне окреме застереження людині в такому становищі — неоціненна милість; як же тоді зневажає в них Бога той, хто встоює проти них! І яке безмежне терпіння в Бога, що Він не відкидає такого й не присягає в Своєму гніві, що той ніколи не ввійде в Його відпочинок!

Ці та багато інших ознак свідчать про пожадливість небезпечну, якщо не смертельну. Як наш Спаситель сказав про злого духа: «Се ж кодло не виходить, як тільки молитвою та постом», так кажу я про пожадливості цього роду. Звичайний шлях умертвіння тут не допоможе; треба обрати надзвичайні шляхи.

Це перша окрема настанова: зважте, чи пожадливість або гріх, з яким ви боретеся, має якийсь із цих небезпечних симптомів, що його супроводжують.

Перш ніж іти далі, я мушу дати вам одне застереження мимохідь, щоб ніхто не був обманутий сказаним. Хоч я й кажу, що вищезгадані речі й лиха можуть спіткати справжніх віруючих, нехай ніхто, хто знаходить те саме в собі, не робить звідси чи на цій підставі висновку, що він справжній віруючий. Це лиха, у які віруючі можуть упасти й якими можуть заплутатися, а не те, що робить людину віруючим. Людина з таким самим успіхом могла б зробити висновок, що вона віруюча, бо вона перелюбник, — адже Давид, який був віруючим, упав у перелюб, — як і робити висновок із наведених вище ознак, які є лихами гріха й сатани в серцях віруючих. Сьомий розділ Послання до Римлян містить опис відродженої людини. Хто розгляне сказане про її темний бік, про її невідроджену частину, про силу й насильство гріха, що живе в ній і лишається, і, оскільки знаходить подібне в собі, зробить висновок, що він відроджена людина, той помилиться у своїх розрахунках. Це все одно, якби ви міркували так: мудра людина може бути хвора й поранена, ба навіть чинити деякі речі нерозумно; отже, кожен, хто хворий і поранений і чинить нерозумно, — мудра людина. Або якби якесь нерозумне, потворне створіння, почувши, як хтось говорить про вродливу особу, що та мала знак чи шрам, який дуже її спотворював, зробило висновок, що, оскільки саме воно має шрами, родимки й бородавки, то воно теж вродливе. Якщо ви хочете мати докази того, що ви віруючі, вони мусять бути з тих речей, які роблять людей віруючими. Хто має ці речі в собі, той може сміливо зробити висновок: «Якщо я віруючий, то я найнещасніший із віруючих». Але що хтось є віруючим, на це він мусить шукати інших доказів, якщо хоче мати мир.

Ви завершили: Зважай на небезпечні симптоми будь-якої пожадливості

Назад Далі