Про умертвіння гріха у віруючих
Умертвіння гріха зокрема описане

Розділ 7 · 11 хв читання · 14 хв слухання

Умертвіння гріха зокрема описане

Умертвіння гріха зокрема описане — Різні його частини та ступені — Постійне ослаблення його кореня і начала — Сила пожадливості спокушати — Відмінності цієї сили щодо осіб і часів — Постійна боротьба проти гріха — Розгляд її частин — Успіх проти нього — Розгляд підсумку цього міркування.

Що означає умертвляти гріх загалом — а це прокладе дальшу дорогу для окремих настанов, — це те, що належить розглянути далі.

2. Умертвіння пожадливості полягає в трьох речах:—

(1.) У постійному її ослабленні. Кожна пожадливість є зіпсованою звичкою, або схильністю, що безупинно нахиляє серце до зла. Звідси той опис людини, в якої жодна пожадливість не умертвлена по-справжньому, 1 Мойсея 6:5: «Усі задуми думок серця її — тільки зло повсякчас». Вона завжди перебуває під владою сильного нахилу й схильності до гріха. А причина, чому природна людина не завжди, вдень і вночі, безперервно женеться за якоюсь однією пожадливістю, полягає в тому, що вона має служити багатьом, і кожна з них домагається задоволення; тому її носить із великою різноманітністю, але загалом вона завжди хилиться до догоджання собі.

Отже, припустімо, що пожадливість чи недуга, про умертвлення якої йдеться, сама по собі є сильною, глибоко вкоріненою, постійною схильністю і нахилом волі та почуттів до якогось діяльного гріха щодо його змісту, хоча вона й не завжди, під тим формальним оглядом, збуджує уяву, думки й задуми щодо свого предмета. Тому й кажуть про людей, що їхні «серця налаштовані на зло», нахил їхнього духу спрямований до нього, щоб «догоджати тілу». І гріховна, зіпсована звичка, як і в багатьох інших речах, так і в цьому, відрізняється від усіх будь-яких природних чи моральних звичок: адже тоді як ті нахиляють душу лагідно й відповідно до її природи, гріховні звички штовхають із силою та нестримністю; тому й сказано, що пожадливість бореться, або «воює проти душі», 1 Петра 2:11, — повстає чи підноситься війною з тим проводом і опором, які у війні звичайні, Римлян 7:23, — бере в полон, або дієво полонить після успіху в битві, — і все це діла великої сили й нестримності.

Я міг би повністю показати з того опису, який маємо про неї в Римлян 7, як вона затьмарює розум, гасить переконання, скидає з престолу розсудок, перериває силу й вплив будь-яких міркувань, які можна навести, щоб її стримати, і проривається крізь усе, спалахуючи полум’ям. Але це не моя теперішня справа. Отже, перше в умертвінні — це ослаблення цієї звички гріха, або пожадливості, щоб вона не поставала з тією силою, ревністю, частотою, не зачинала, не збурювалася, не дратувала, не зваблювала, не непокоїла, як вона природно схильна робити, Якова 1:14, 15.

Я хотів би мимохідь дати одне застереження, або правило, а саме: хоча кожна пожадливість за своєю природою однаково й повсюдно нахиляє і штовхає до гріха, проте це треба визнати з такими двома обмеженнями:—

[1.] Одна пожадливість, або пожадливість в одній людині, може дістати багато випадкових підсилень, піднесень і зміцнень, які можуть надати їй життя, сили й жвавості набагато більше, ніж має інша пожадливість, або та сама пожадливість (тобто того самого роду й природи) в іншій людині. Коли пожадливість збігається з природною будовою і вдачею, з відповідним способом життя, з нагодами, або коли сатана дістав до неї зручну рукоять, щоб нею керувати, — а він має на це тисячу способів, — тоді ця пожадливість стає сильною й нестримною понад інші, або більше, ніж та сама пожадливість в іншій людині; тоді її випари так затьмарюють розум, що хоч людина знає ті самі речі, що й раніше, проте вони не мають жодної сили чи впливу на волю, а зіпсовані почуття й пристрасті вона випускає на волю.

Але особливо пожадливість набирає сили через спокусу. Коли відповідна спокуса збігається з пожадливістю, вона дає їй нове життя, жвавість, силу, нестримність і лють, яких та, здавалося, раніше не мала і не була здатна мати. Прикладів цього можна було б навести багато; але довести це спостереження — мета певної частини іншого трактату.

[2.] Деякі пожадливості значно відчутніші й помітніші у своїх бурхливих діях, ніж інші. Павло розрізняє нечистоту і всі інші гріхи: 1 Коринтян 6:18, «Утїкайте від перелюбу. Усякий гріх, що робить чоловік, осторонь тїла; хто ж робить перелюб, проти свого тїла грішить.» Тому порухи цього гріха відчутніші, помітніші, ніж порухи інших; тоді як, можливо, любов до світу чи щось подібне панує в людині не менш постійно, ніж той гріх, проте не здіймає такої великої пожежі в усій людині.

І з цієї причини деякі люди можуть у власних думках і в очах світу вважатися людьми умертвленими, хоча в них пожадливість панує не менше, ніж у тих, хто з жахом кричить через її бентежні бурі, — ба навіть не менше, ніж у тих, кого її сила вже кинула в ганебні гріхи; тільки їхні пожадливості стосуються таких речей, які не здіймають у душі такої бурі і з якими вони мають справу в спокійнішому стані духу, бо сама будова природи зачеплена ними не так близько, як деякими іншими.

Отже, я кажу, що перше в умертвінні — це ослаблення цієї звички, щоб вона не штовхала й не збурювалася, як раніше; щоб не зваблювала й не відводила вбік; щоб не непокоїла й не бентежила; — убивання її життя, жвавості, швидкості й готовності до збудження. Це називається розпинати тіло з його пожадливостями: «розпяли тїло з страстьми і хотїннєм», Галат 5:24; тобто відібрати її кров і життєві соки, які дають їй міць і силу, — виснаження тіла смерті «день у день», 2 Коринтян 4:16.

Як людина, прибита до хреста: спершу вона борсається, і змагається, і кричить з великою силою й міццю, але коли її кров і життєві соки витікають, її змагання стають кволими й рідкими, крики — тихими й хрипкими, ледве чутними; — так і коли людина вперше береться за пожадливість чи недугу, щоб упоратися з нею, та з великою силою пручається, щоб вирватися; вона з ревністю й нетерпінням кричить, щоб її задовольнили й полегшили; але коли через умертвлення її кров і життєві соки випущено, вона рухається рідко й кволо, кричить скупо і ледве чутна в серці; часом у неї може бути передсмертна судома, що створює вигляд великої жвавості й сили, але вона швидко минає, особливо якщо не дати їй помітного успіху. Це апостол описує, як і в усьому розділі, так особливо в Римлян 6:6.

«Гріх, — каже він, — розіп’ято; його прибито до хреста». Навіщо? «щоб зникло тїло гріховне», — щоб сила гріха потроху ослабла й була скасована, — «щоб не служити нам більш гріху»; тобто щоб гріх не нахиляв і не штовхав нас з такою дієвістю, щоб зробити нас своїми слугами, як він робив досі. І це сказано не лише щодо тілесних і чуттєвих почуттів, чи бажань світських речей, — не лише щодо пожадливості тіла, пожадливості очей і гордості життя, — але також щодо тіла, тобто в розумі й волі, в тому опорі Богові, який є в нас від природи. Якої б природи не була бентежна недуга, якими б шляхами вона не виявлялася, чи то штовхаючи до зла, чи то перешкоджаючи тому, що добре, правило те саме; і якщо цього не зроблено дієво, жодна дальша боротьба не досягне поставленої мети. Людина може збивати гіркі плоди з лихого дерева, доки не втомиться; але поки корінь лишається в силі й жвавості, збивання теперішніх плодів не завадить йому приносити нові. Це безумство деяких людей: вони з усією ревністю й старанністю стають проти видимих виявів пожадливості, але, залишаючи начало й корінь незачепленими, можливо, навіть не дослідженими, вони мало або зовсім не просуваються в цій справі умертвіння.

(2.) У постійній боротьбі і змаганні проти гріха. Бути здатним завжди завдавати гріхові ударів — це немалий ступінь умертвіння. Коли гріх сильний і жвавий, душа ледве здатна чинити йому якийсь опір; вона зітхає, і стогне, і плаче, і тривожиться, як Давид каже про себе, але рідко сама переслідує гріх. Давид скаржиться, що його гріх «так міцно схопив його, що він не міг глянути вгору», Псальма 40:12. Як же мало тоді він був здатний боротися проти нього! Отже, для цієї боротьби проти гріха потрібні і в ній містяться різні речі:—

[1.] Знати, що людина має такого ворога, з яким їй доводиться мати справу, звернути на нього увагу, вважати його справжнім ворогом, і таким, якого треба знищити всіма можливими засобами, — ось що для цього потрібно. Як я вже казав, змагання це напружене й небезпечне, — воно точиться за речі вічності. Тому, коли люди мають легковажні й побіжні думки про свої пожадливості, це не великий знак того, що їх умертвлено або що вони на шляху до їх умертвлення. Це означає, що кожен знає «горе в серцї свойму», 1 Царів 8:38, без чого жодної іншої справи не можна зробити. Слід боятися, що дуже багато хто мало знає головного ворога, якого носить із собою у своїх грудях. Через це такі люди готові виправдовувати себе й нетерпляче ставитися до докору чи напоминання, не знаючи, що перебувають у якійсь небезпеці, 2 Паралипоменон 16:10.

[2.] Старатися пізнати шляхи, хитрощі, методи, переваги й нагоди її успіху — це початок цієї війни. Так люди чинять із ворогами. Вони вивідують їхні поради й задуми, обмірковують їхні цілі, розглядають, як і якими засобами ті раніше перемагали, щоб їм запобігти. У цьому полягає найбільша вправність у веденні війни. Заберіть це, і всяке ведення війни, в якому людська мудрість і старанність досягають найвищого розвитку, було б звірячим. Так чинять із пожадливістю ті, хто справді її умертвляє. Не лише тоді, коли вона діяльно дошкуляє, зваблює й зводить, але й на самоті вони розважають: «Це наш ворог; ось його шлях і поступ, ось його переваги, так він перемагав і так чинитиме, якщо йому не запобігти». Так і Давид: «гріх мій все передо мною», Псальма 51:3. І справді, одна з найдобірніших і найвидатніших частин практичної духовної мудрості полягає в тому, щоб виявити тонкощі, підступи й глибини будь-якого гріха, що живе в нас; розглянути й пізнати, в чому його найбільша сила, — як він звик користатися з нагод, можливостей, спокус, — які його доводи, приводи, міркування, — які його хитрощі, личини, виправдання; протиставити мудрість Духа хитрості давнього чоловіка; вистежувати цього змія в усіх його звивах і закрутах; бути здатним сказати навіть при найпотаємніших і (для звичайного стану серця) непомітних його діях: «Це твій давній шлях і поступ; я знаю, куди ти хилиш»; — і так бути завжди напоготові — це добра частина нашої війни.

[3.] Щодня навантажувати її всім тим, що буде згадано далі, що для неї тяжке, смертельне й згубне, — це вершина цього змагання. Така людина ніколи не вважає свою пожадливість мертвою через те, що та тиха, але й далі старається завдавати їй нових ран, нових ударів щодня. Так і апостол, Колосян 3:5.

Отже, поки душа в такому стані, поки вона так діє, вона безперечно бере гору; гріх під мечем і вмирає.

(3.) В успіху. Частий успіх проти будь-якої пожадливості — ще одна частина й ознака умертвіння. Під успіхом я розумію не просто зрив задумів гріха, щоб його не було зачато чи здійснено, а перемогу над ним і переслідування його аж до цілковитого підкорення. Наприклад, коли серце будь-коли застає гріх за працею — як він зводить, творить уявлення, щоб догоджати тілу, щоб виконувати його пожадливості, — воно негайно хапає гріх, і приводить його до закону Божого й любові Христової, засуджує його і доводить вирок до кінця.

Отже, я кажу: коли людина доходить до такого стану й становища, що пожадливість ослаблена в корені й началі, що її порухи й дії рідші й слабші, ніж раніше, так що вони не здатні перешкодити її обов’язкові чи порушити її мир, — коли вона може в тихому, спокійному стані духу виявити гріх і боротися проти нього, і мати успіх проти нього, — тоді гріх умертвлений у якійсь значній мірі, і, попри весь його опір, людина може мати мир з Богом усі свої дні.

Отже, до цих пунктів я відношу умертвіння, про яке йдеться, — тобто умертвіння будь-якої однієї бентежної недуги, через яку загальна розбещеність і зіпсутість нашої природи намагається виявити й показати себе:—

По-перше, ослаблення її внутрішньої схильності, через яку вона нахиляє, зваблює, штовхає до зла, бунтує, опирається, бореться проти Бога, — через насадження, постійне перебування й плекання начала благодаті, що стоїть у прямій протилежності до неї і руйнує її, — це його основа. Так через насадження й зростання смирення ослаблюється гордість, гнів — терпеливістю, нечистота — чистотою розуму й сумління, любов до цього світу — небесним налаштуванням думок: а це благодатні дари Духа, або та сама постійна благодать, що різно діє через Святого Духа відповідно до різноманітності чи розмаїття предметів, на яких вона виявляється; так само як ті інші — це різні пожадливості, або та сама природна зіпсутість, що різно діє відповідно до різних переваг і нагод, які вона зустрічає. — Швидкість, охочість, жвавість Духа, або нової людини, у змаганні з пожадливістю, про яку йдеться, у радісній боротьбі проти неї всіма шляхами й усіма засобами, що для цього призначені, постійно користаючи з допомоги, наданої проти її порухів і дій, — це друге, чого для цього потрібно. — Успіх у різних ступенях супроводжує ці дві речі. І це, якщо недуга не має непереможної переваги від свого природного становища, може дійти до такої всебічної перемоги, що душа вже ніколи відчутно не відчуватиме її опору, і, в усякому разі, напевно дійде до дарованого сумлінню миру згідно зі змістом завіту благодаті.

Назад Далі