Про умертвіння гріха у віруючих
Коли серце стривожене гріхом, не говори йому миру, доки не заговорить його Бог

Розділ 14 · 18 хв читання · 24 хв слухання

Коли серце стривожене гріхом, не говори йому миру, доки не заговорить його Бог

Дев’ята настанова: коли серце стривожене гріхом, не говори йому миру, доки не заговорить його Бог — Мир без огиди до гріха нездоровий; таким самим є мир, який ми самі собі відмірюємо — Як нам пізнати, коли ми самі відмірюємо собі мир — Настанови щодо цього дослідження — Марність того, щоб говорити собі мир легковажно; а також того, щоб робити це з якоїсь однієї окремої причини, а не з огляду на все.

По-дев’яте: якщо Бог тривожить серце провиною його недуг — чи то щодо їхнього кореня й перебування в ньому, чи то щодо будь-яких їхніх проривів, — стережися, щоб ти не говорив собі миру раніше, ніж його скаже Бог; але слухай, що Він каже твоїй душі. Це наша наступна настанова, і без її дотримання серце буде надзвичайно відкрите для оманливості гріха.

Це справа великої ваги. Сумно, коли людина обманює в цьому власну душу. Усі застереження, які Бог з ніжності до наших душ дає нам, щоб ми випробовували й досліджували себе, мають на меті запобігти цьому великому злу — безпідставно говорити собі мир; а це, зрештою, означає благословляти себе всупереч Богові. Моє завдання не в тому, щоб наполягати на небезпеці цього, а в тому, щоб допомогти віруючим цьому запобігти і дати їм знати, коли вони так чинять.

Щоб правильно застосувати цю настанову, зауважте, —

1. Що як велике право й верховна влада Бога — давати благодать, кому Він захоче («кого хоче, милує», Римлян 9:18; і серед усіх синів людських Він кличе, кого хоче, і освячує, кого хоче), так і серед тих, кого Він так покликав і виправдав і кого Він спасе, Він усе ж залишає за Собою це право — говорити мир, кому захоче і в якій мірі захоче, навіть серед тих, кому Він подарував благодать. Він «Бог всякої утїхи» в особливий спосіб у Своєму поводженні з віруючими; тобто тих добрих речей, які Він тримає під замком у Своїй родині й видає з них усім Своїм дітям, як Йому вгодно. На цьому наголошує Господь, Ісаїї 57:16–18. Там розглядається саме той випадок, про який ми зараз говоримо. Коли Бог каже, що вилікує їхні рани й розради їхню безутішність, Він в особливий спосіб привласнює Собі це право: «Я творю його», вірш 19; — «Навіть щодо цих бідних поранених створінь я творю його і, згідно з моєю верховною владою, даю його, як мені вгодно».

Тому, як буває з уділенням благодаті щодо тих, хто перебуває в стані природи, — Бог чинить це з великою вибагливістю, і Його дії в цьому, коли Він бере одних і залишає інших, щодо зовнішніх ознак часто йдуть цілком осторонь і навіть усупереч усім імовірним очікуванням, — так само буває і з Його уділенням миру й радості щодо тих, хто перебуває в стані благодаті: Він часто дає їх цілком усупереч нашим очікуванням, щодо будь-яких видимих підстав Його розпоряджень.

2. Як Бог творить його для кого захоче, так Христові належить право донести його до сумління. Звертаючись до Лаодикійської церкви, яка фальшиво загоїла свої рани й говорила собі мир, коли не повинна була, Він бере Собі такий титул: «Я — Амінь, сьвідок вірний», Одкриттє 3:14. Він свідчить про наш стан таким, яким він є насправді. Ми, можливо, помиляємося і даремно тривожимо себе або лестимо собі на хибних підставах, але Він — «Амінь, сьвідок вірний»; і що Він каже про наш стан і становище, те й є насправді. Ісаїї 11:3: про Нього сказано, що «судити ме він не, як око бачить», — не за якимось зовнішнім виглядом чи за чимось, у чому можна помилитися, як схильні робити ми; але Він розсудить і вирішить кожну справу такою, якою вона є насправді.

Узявши ці два попередні зауваження, я дам кілька правил, за якими люди можуть пізнати, чи Бог говорить їм мир, чи вони лише самі собі говорять мир:—

1. Люди напевно говорять собі мир самі, коли це їхнє дійство не супроводжується найбільшою огидою, яку тільки можна уявити, до того гріха, щодо якого вони говорять собі мир, і відразою до самих себе через нього. Коли люди, поранені гріхом, стривожені й збентежені, знаючи, що немає для них ліків, окрім самого лише Божого милосердя через кров Христову, тому дивляться на нього і на обітниці завіту в ньому і на цій підставі заспокоюють свої серця, що з ними буде добре і що Бог піднесеться, щоб бути милостивим до них, — а проте їхні душі не доведені до найбільшої огиди до того гріха чи гріхів, через які вони стривожені, — це означає лікувати себе самих, а не бути вилікуваними від Бога. Це лише великий і сильний вітер, до якого Господь близько, але Господа немає у вітрі. Коли люди справді «поглянуть на того, що його прокололи», — а без цього немає ні зцілення, ні миру, — вони «будуть голосити по нему», Захарії 12:10; вони голоситимуть по Ньому саме з цієї причини і гидуватимуть гріхом, який Його проколов. Коли ми йдемо до Христа по зцілення, віра дивиться на Нього особливо як на проколеного. Віра споглядає Христа по-різному, відповідно до тих нагод, з якими вона до Нього звертається і має з Ним спілкування. Іноді вона споглядає Його святість, іноді Його силу, іноді Його любов, [іноді] Його ласку в Отця. А коли вона йде по зцілення й мир, то дивиться передусім на кров завіту, на Його страждання; бо «се кара за ввесь мир наш упала на него, й ми його ранами оздоровлені», Ісаїї 53:5. Коли ми шукаємо зцілення, треба дивитися на Його рани, — не на зовнішню їхню історію, як чинять папістські благочестивці, але на любов, доброту, таємницю й задум хреста; а коли ми шукаємо миру, перед нашими очима має бути Його кара. Отож це, кажу я, якщо воно чиниться за Божою думкою і в силі того Духа, що вилитий на віруючих, породить огиду до того гріха чи гріхів, через які шукають зцілення й миру. Так Езекиїла 16:60,61: «Та я спогадаю про мій завіт із тобою за часів молодощів твоїх, та й відновлю завіт віковічний з тобою». А що тоді? «І спогадаєш про блудні дороги твої та й засоромишся». Коли Бог приходить, щоб говорити мир у певному завіті миру, це сповнює душу соромом за всі ті дороги, якими вона відчужувалася від Нього. І одне з того, що апостол згадує як супутнє тій побожній печалі, яка супроводжується покаянням на спасіння, про яке ніколи не жалкують, — це помста: «яке (відомщеннє)!» 2 Коринтян 7:11. Вони оглядалися на свої провини з обуренням і помстою за своє безумство в них. Коли Йов доходить до повного зцілення, він вигукує: «Тепер я гиджуся собою», Йова 42:6; і доки він так не зробив, не мав тривкого миру. Він, можливо, міг би заспокоїти себе тим ученням про дармову благодать, яке так чудово проповідував Елігу, розд. 33, від вірша 14 до 30; але тоді він лише затягнув би свої рани шкіркою: він мусить дійти до огиди до себе, якщо хоче дійти до зцілення. Так було і з тими, про кого Псальма 78:33–35, у їхньому великому лихові й збентеженні через гріх і з причини гріха. Я не сумніваюся, що, звертаючись до Бога в Христі (а що вони так робили, видно з імен, які вони Йому дають: вони називають Його своєю Скелею і своїм Викупителем — двома словами, що всюди вказують на Господа Христа), вони говорили собі мир; але чи був він здоровий і тривкий? Ні; він минув, як рання роса. Бог не говорить їхнім душам жодного слова миру. Але чому ж вони не мали миру? Бо у своєму зверненні до Бога вони лестили Йому. А як це видно? Вірш 37: «Серце бо їх не статкувало перед ним, завіту його вірно вони не сповняли»; вони не мали ні огиди до того гріха, щодо якого говорили собі мир, ні відмови від нього. Хай людина звертається як завгодно по зцілення й мир, хай звертається до правдивого Лікаря, хай робить це правильним шляхом, хай заспокоює своє серце обітницями завіту; а проте, коли мир сказано, якщо він не супроводжується огидою й відразою до того гріха, який був раною і спричинив тривогу, — це мир не Божого творіння, а нашого власного придбання. Це лише затягування рани шкіркою, тоді як стрижень лежить на дні, який гноїтиметься, і гнитиме, і роз’їдатиме, доки знову не прорветься назовні з бридотою, мукою й небезпекою. Хай не думають бідні душі, що ходять такою стежкою, — які більше відчувають тягар гріха, ніж скверну нечистоти, що його супроводжує; які звертаються по милість, так, до Господа в Христі звертаються вони по милість, а проте хочуть тримати солодкий шматок свого гріха під язиком, — хай вони, кажу я, ніколи не думають мати правдивого й міцного миру. Наприклад, ти помічаєш, що твоє серце біжить за світом, і це заважає тобі в спілкуванні з Богом; Дух виразно каже тобі: «Коли хто любить сьвіт, нема любови Отцївської у ньому». Це спонукає тебе мати справу з Богом у Христі задля зцілення твоєї душі, заспокоєння твого сумління; але разом із тим глибока огида до самого зла не перебуває на тобі; так, можливо, воно тобі досить-таки подобається, і лише щодо його наслідків воно тобі не до вподоби. Можливо, ти будеш спасенний, але так, як через вогонь, і Бог матиме з тобою певну роботу, перш ніж закінчить; але в цьому житті ти матимеш мало миру, — ти будеш хворим і знесиленим усі свої дні, Ісаїї 57:17. Це обман, що лежить у корені миру багатьох визнавців і нищить його. Вони з усієї сили добиваються милості й прощення і, здається, мають велике спілкування з Богом, коли це роблять; вони лежать перед Ним, оплакують свої гріхи й безумства, так що хто завгодно подумав би, та й самі вони думають, що тепер уже напевно вони розлучилися зі своїми гріхами; і так вони приймають милість, яка на короткий час задовольняє їхні серця. Але коли доходить до ретельного дослідження, виявляється, що зберігалося якесь потаємне застереження на користь того безумства чи безумств, про які йшлося, — принаймні не було тієї глибокої відрази до нього, яка необхідна; і весь їхній мир швидко виявляється слабким і гнилим, ледве тривалішим, ніж слова благання про нього в їхніх устах.

2. Коли люди відмірюють собі мир на підставі висновків, до яких їх доведуть їхні переконання й розумові начала, — це фальшивий мир, і він не втримається. Я трохи поясню, що маю на увазі. Людина дістала рану від гріха; на її сумлінні лежить переконання в якомусь гріху; вона не ходила праведно, як личить Євангелію; не все гаразд і як слід між Богом і її душею. Тепер вона обмірковує, що робити. Світло вона має і знає, якою стежкою їй іти і як її душу зцілювано раніше. Зважаючи, що Божі обітниці — це зовнішній засіб застосування для зцілення її ран і заспокоєння її серця, вона йде до них, досліджує їх, знаходить одну чи кілька з них, буквальні вислови яких прямо підходять до її стану. Вона каже собі: «Бог говорить у цій обітниці; тут я візьму собі пластир такий довгий і широкий, як моя рана»; і так прикладає слово обітниці до свого стану й сідає собі в мирі. Це ще одне явлення на горі; Господь близько, але Господа в цьому немає. Це не була праця Духа, який один може докорити нам «за гріх, і за правду, і за суд», а самі лише дії розумної, мислячої душі. Як існує, кажемо ми, три роди життя, — рослинне, чуттєве і розумне, або мисляче, — то деякі речі мають лише рослинне; деякі також чуттєве, і воно включає перше; деякі мають розумне, яке охоплює й передбачає обидва інші. Отже, той, хто має розумне, діє не лише відповідно до цього начала, але й відповідно до обох інших, — він росте й відчуває. Так і з людьми в Божих речах. Деякі — лише природні й розумні люди; деякі мають додане переконання з просвіченням; а деякі справді відроджені. Отож той, хто має останнє, має також і обидва попередні; і тому він діє іноді за началами розумної людини, іноді за началами просвіченої людини. Його правдиве духовне життя не є началом усіх його рухів; він не завжди діє в його силі, і не всі його плоди — від того кореня. У випадку, про який я говорю, він діє лише з начала переконання й просвічення, яким підсилено його первісні природні здібності; але Дух зовсім не віє над усіма цими водами. Візьмімо приклад: припустімо, що рана й тривога душі виникли через повторні падіння, — а хоч яким би не було те зло чи безумство, хоч яким малим за самою своєю суттю, проте немає глибших ран, ніж ті, що завдаються душі з цієї причини, і немає більших тривог; — у збентеженні свого розуму людина знаходить ту обітницю, Ісаїї 55:7: «Господь помилує, і Бог наш щедро простить», — Він помножить чи додасть прощення, Він чинитиме це знову і знову; або ту, що в Осії 14:4: «О, я вилїчу-прощу їх зраду, полюблю їх по моїй ласкавостї». Людина це обмірковує і на цій підставі виводить собі мир; чи застосовує це Дух Божий, чи ні, чи дає Він життя й силу буквам, чи ні, — до того їй байдуже. Вона не прислухається, чи говорить Бог Господь мир. Вона не чекає на Бога, який, можливо, досі ховає Своє обличчя і бачить, як бідне створіння краде мир і втікає з ним, знаючи, що настане час, коли Він знову візьметься за нього й покличе його до нової відплати; коли воно побачить, що марно ступати бодай крок туди, куди Бог не веде його за руку.

Я бачу тут, щоправда, різні інші питання, що з цього виникають і самі напрошуються. Я не можу взятися за всі: про одне трохи скажу.

Отже, можна сказати: «Оскільки це, здається, і є та стежка, якою Святий Дух веде нас для зцілення наших ран і заспокоєння наших сердець, то як нам пізнати, коли ми йдемо самі, а коли й Дух іде з нами?»

Відп. (1.) Якщо хтось із вас у цьому збився з дороги, Бог незабаром дасть вам це пізнати; бо, крім того, що ви маєте Його обітницю: «Він веде покірних до правди, і вказує смирному дорогу свою», Псальма 25:9, — Він не дасть вам завжди блукати. Він, кажу я, не дозволить, щоб вашу наготу прикривало фігове листя, але забере його і ввесь мир, який ви в ньому маєте, і не дасть вам осісти на такій гущі. Ви швидко пізнаєте, що ваша рана не загоєна; тобто ви незабаром дізнаєтеся з наслідку, чи так воно з вами, чи ні. Мир, який ви таким чином здобуваєте й отримуєте, не втримається. Поки розум переважений власними переконаннями, тривогам нема за що вчепитися. Зачекайте трохи, і всі ці міркування охолонуть і зникнуть перед обличчям першої спокуси, яка постане. Але, —

(2.) До цього шляху звичайно вдаються без чекання; а саме воно є тією благодаттю і тим особливим ділом віри, якого Бог вимагає, щоб воно чинилося в такому стані. Я знаю, що Бог іноді приходить до душі миттєво, в одну мить, наче ранячи й зцілюючи її водночас, — як, я переконаний, було у випадку з Давидом, коли він відрізав полу Саулового одягу; але звичайно в такому випадку Бог вимагає чекання й праці, уважності, як око слуги на свого пана. Каже пророк Ісая, розд. 8:17: «От і надїюсь я на Господа, хоч він і закрив лице своє від дому Яковового». Бог хоче, щоб Його діти, коли втекли з Його дому, полежали якийсь час біля Його дверей, а не відразу вривалися до Нього; хіба що Він Сам візьме їх за руку й утягне всередину, коли вони так засоромлені, що не сміють до Нього підійти. Отож ті, хто лікує себе сам, або люди, що говорять собі мир, звичайно поспішають; вони не хочуть баритися; вони не слухають, що говорить Бог, але йдуть уперед, щоб бути вилікуваними.

(3.) Такий шлях, хоч він і може заспокоїти сумління й розум — розумну, висновкову частину душі, — проте не підсолоджує серце спокоєм і благодатним вдоволенням. Відповідь, яку він отримує, дуже подібна до тієї, яку Єлисей дав Нааманові: «Йди з упокоєм»; вона заспокоїла його розум, але я дуже сумніваюся, чи підсолодила його серце або дала йому якусь радість у вірі, крім тієї природної радості, яка тоді збудилася в ньому через його зцілення. «Хиба ж слова мої не добродїйні?» — каже Господь, Михея 2:7. Коли Бог говорить, у Його словах є не лише правда, яка може відповідати переконанню нашого розуміння, але вони також добродійні; вони приносять те, що солодке, і добре, і бажане для волі й почуттів; через них «душа вертається до спокою свого», Псальма 116:7.

(4.) І що найгірше, цей шлях не виправляє життя, не зцілює зла, не лікує недуги. Коли Бог говорить мир, Він веде і стереже душу, щоб вона «не вернулася знову до нерозуму». Коли ми говоримо його самі, серце не відривається від зла; ба навіть, це найпевніший у світі шлях привчити душу до ремесла відступництва. Якщо, приклавши собі пластир, ти помічаєш, що радше знову підбадьорився до бою, ніж зовсім відучився від нього, то надто очевидно, що ти працював із власною душею, але Ісуса Христа і Його Духа там не було. Так, і часто природа, зробивши свою справу, ще до того, як мине кілька днів, прийде по свою нагороду; і, бувши діяльною в справі зцілення, буде готова міркувати на користь нового поранення. Коли Бог говорить мир, з ним приходить стільки солодкості й таке відкриття Його любові, що це сильно зобов’язує душу більше не чинити лукаво.

3. Ми говоримо собі мир, коли робимо це легковажно. На це пророк скаржиться щодо деяких учителів: Еремії 6:14: «Легко важять вони собі рани в людей моїх і думають хутко позагоювати». І так буває з деякими людьми: вони роблять зцілення своїх ран легкою справою; погляд, кидок віри на обітниці — і справу зроблено, і на тому все скінчено. Апостол каже нам, що деяким «не було користне їм слово проповідї, не зєднавшись з вірою», Євреїв 4:2, — μὴ συγκεκραμένος· «воно не було добре розчинене» і змішане з вірою. Це не просто погляд на слово милості в обітниці, але воно має бути змішане з вірою, доки не ввійде в саму її природу; і тоді воно справді чинить добро душі. Якщо на твоєму сумлінні була рана, яка супроводжувалася слабкістю й неспокоєм, від яких ти тепер звільнився, то як ти до цього дійшов? «Я подивився на обітниці прощення й зцілення і так знайшов мир». Так, але, можливо, ти надто поспішив, ти зробив це поверхово, ти не живився обітницею так, щоб змішати її з вірою, щоб уся її сила розлилася у твоїй душі; ти лише зробив це легковажно. Ти побачиш, що твоя рана невдовзі знову прорветься; і ти пізнаєш, що не вилікуваний.

4. Хто говорить собі мир з якоїсь однієї причини, а водночас на його духові лежить інше зло не меншої ваги, щодо якого він не мав жодної справи з Богом, — та людина кричить «Мир», коли миру немає. Щоб трохи пояснити, що я маю на увазі: людина знову і знову нехтувала якимось обов’язком, можливо, тоді, коли за всією справедливістю він від неї належав; її сумління збентежене, її душа поранена, нема спокою в її костях через її гріх; вона звертається по зцілення і знаходить мир. А тим часом, можливо, світськість, чи гордість, чи якесь інше безумство, яким Дух Божий надзвичайно засмучений, лежить у пазусі тієї людини, і ні вони її не тривожать, ні вона їх. Хай та людина не думає, що хоч якась частка її миру — від Бога. Тоді буде з людьми добре, коли вони однаково зважатимуть на всі Божі заповіді. Бог виправдає нас від наших гріхів, але не виправдає найменшого гріха в нас: «Не твоїм чистим очам дивитись на лиходїйства».

5. Коли люди самі від себе говорять мир своєму сумлінню, рідко буває, щоб Бог говорив їхнім душам упокорення. Божий мир — це мир, що упокорює, мир, що розтоплює серце, як було у випадку з Давидом; ніколи не було такого глибокого упокорення, як тоді, коли Натан приніс йому звістку про його прощення.

Але ви скажете: «Коли ми можемо взяти втіху обітниці як свою, щодо якоїсь особливої рани, для заспокоєння серця?»

По-перше, загалом — коли її говорить Бог, хоч би коли це було, раніше чи пізніше. Я вже казав вам, що Він може зробити це в саму мить гріха, і то з такою непереборною силою, що душа неодмінно мусить прийняти в цьому Його думку; іноді Він змусить нас чекати довше: але коли Він говорить, хай раніше чи пізніше, хай коли ми грішимо чи каємося, хай який завгодно стан наших душ, — якщо Бог говорить, його треба прийняти. Немає нічого, через що в нашому спілкуванні з Ним Господь, якщо можна так сказати, більше засмучувався б нами, ніж наші невіруючі страхи, які не дають нам прийняти ту сильну втіху, яку Він так охоче хоче нам дати.

Але ви скажете: «Ми там, де й були. Коли Бог говорить її, ми мусимо її прийняти, це правда; але як нам пізнати, коли Він говорить?»

(1.) Хотів би я, щоб усі ми на ділі дійшли до цього — приймати мир, коли ми переконані, що Бог його говорить і що наш обов’язок — його прийняти. Але, —

(2.) Є, якщо можна так сказати, таємний інстинкт у вірі, яким вона пізнає голос Христа, коли Він справді говорить; як дитя стрепенулося в утробі, коли блаженна Діва прийшла до Єлисавети, так віра стрепенеться в серці, коли Христос справді наближається до нього. «Вівці мої, — каже Христос, — знають голос мій», Йоана 10:4; — «Вони знають мій голос; вони звикли до його звучання»; і вони знають, коли Його уста відкриваються до них і сповнені благодаті. Наречена була в сумному стані, Пісень 5:2, — заснула в безпечності; але щойно Христос заговорить, вона вигукує: «ось голос милого!» Вона знала Його голос і так звикла до спілкування з Ним, що відразу його розпізнає; так буде і з вами. Якщо ви вправлятиметеся в знайомстві й спілкуванні з Ним, то легко розрізните Його голос і голос чужого. І візьміть із собою цей κριτήριον: коли Він говорить, то говорить так, як ніколи не говорила людина; Він говорить із силою і так чи інакше зробить, що «серця ваші горітимуть у вас», як Він учинив з учнями, Луки 24. Він робить це, коли «крізь дїрку руку просунув», Пісень 5:4, — тобто посилає Свого Духа у ваші серця, щоб заволодіти вами.

Той, хто має почуття, вправлені розрізняти добро і зло, бо виріс у судженні й досвіді завдяки постійному спостереженню за шляхами Христового спілкування, за способом дії Духа і за наслідками, які Він звичайно породжує, — той найкращий суддя для себе в цьому випадку.

По-друге, якщо слово Господнє чинить добро вашим душам, то це говорить Він; якщо воно упокорює, якщо очищує і служить тим цілям, задля яких дано обітниці, — а саме: щоб прихилити серце, очистити, розтопити й прив’язати до послуху, до спустошення себе тощо. Але це не моя справа; і я не відхилятимуся далі, розвиваючи цю настанову. Без її дотримання гріх матиме великі переваги, щоб закам’янити серце.

Ви завершили: Коли серце стривожене гріхом, не говори йому миру, доки не заговорить його Бог

Назад Далі