Про умертвіння гріха у віруючих
Роздуми про превосходство величності Божої

Розділ 13 · 16 хв читання · 21 хв слухання

Роздуми про превосходство величності Божої

Восьма настанова: роздуми про превосходство величності Божої — Наше незнання Його, запропоноване й розглянуте.

По-восьме, привчай і вправляй себе в таких роздумах, які можуть повсякчас наповнювати тебе самоприниженням і думками про власну нікчемність; як-от, —

1. Багато роздумуй про превосходство величності Божої і про безмежну, незбагненну відстань між тобою і Ним. Часті думки про це не можуть не наповнити тебе відчуттям власної нікчемності, а воно глибоко вражає корінь будь-якого гріха, що живе в нас. Коли Йов доходить ясного пізнання величі й превосходства Бога, він сповнюється відразою до себе і схиляється до упокорення, Йова 42:5, 6. І в якому стані, за власним свідченням пророка Авакума, опинився він, збагнувши величність Божу? розд. 3:16. Йов каже: «кругом Бога страшна величність». Звідси й та думка давніх, що, побачивши Бога, вони помруть. Святе Письмо рясніє цим самоупокорювальним міркуванням, кажучи, що перед Богом люди землі — «як саранча», що вони «менш пустого нїчого значать», що їх «на вазї важять за пилинку». Багато думай у такому дусі, щоб упокорити гордість свого серця і зберігати душу смиренною в собі. Ніщо не зробить тебе менш схильним піддатися оманам гріха, ніж такий стан серця. Думай велико про велич Божу.

2. Багато думай про своє незнання Його. Хоч ти знаєш досить, щоб тримати себе низько й смиренно, та яка ж мала частка того, що ти знаєш про Нього! Споглядання цього привело того мудрого мужа до тієї думки про себе, яку він висловлює, Приповісток 30:2–4: «Справдї, я більший невіжа, нїж хто небудь зміж людей, і мудростї людської нема в менї; Я премудростї не вивчивсь, і знання сьвятих я не маю. Хто взійшов на небо, й зійшов із неба? Хто вітри стулив у кулацї в себе? Хто, мов в одежину, повгортав води (надземні)? Хто поставив всї земні гряницї? Яке імя йому? Яке імя синові його? Хиба ти се знаєш?» Трудися й цим упокорити гордість свого серця. Що ти знаєш про Бога? Яка ж це мала частка! Який Він неосяжний у Своїй природі! Чи можеш ти без жаху зазирнути в безодню вічності? Ти не можеш витримати променів Його славного буття.

Оскільки я вважаю це міркування дуже корисним для нашого ходіння з Богом — настільки, наскільки воно узгоджується з тією синівською сміливістю, яка дана нам в Ісусі Христі, щоб наближатися до престолу благодаті, — я ще докладніше на ньому зупинюся, щоб залишити тривале враження від нього в душах тих, хто прагне смиренно ходити з Богом.

Тож розваж, кажу, щоб тримати своє серце в постійному благоговійному страху перед величністю Божою, що люди найвищих і найвидатніших осягнень, найближчого й найзадушевнішого спілкування з Богом, усе ж у цьому житті знають про Нього та Його славу зовсім мало. Бог відкриває Своє ім’я Мойсеєві — найславніші властивості, які Він виявив у завіті благодаті, 2 Мойсея 34:5, 6; проте все це лише Божа «спина». Усе, що Мойсей пізнає через це, — мале й низьке порівняно з досконалостями Його слави. Тому саме з особливим відношенням до Мойсея сказано: «Бога нїхто не бачив нїколи», Йоана 1:18; про нього, у порівнянні з Христом, він говорить у вірші 17; і про нього тут сказано: «Бога нїхто», — ні, навіть не Мойсей, найвидатніший з-поміж них, — «не бачив нїколи». Ми багато говоримо про Бога, можемо розмовляти про Нього, Його шляхи, Його діла, Його задуми цілий день; а правда в тому, що ми знаємо про Нього дуже мало. Наші думки, наші роздуми, наші висловлювання про Нього низькі, багато з них негідні Його слави, і жодне не сягає Його досконалостей.

Ви скажете, що Мойсей був під законом, коли Бог огортав Себе темрявою, а Свою думку — прообразами, хмарами й темними установленнями; — а під славним сяйвом Євангелія, яке виявило на світло життя й безсмертя, коли Бога відкрито з Його власного лона, ми тепер знаємо Його набагато ясніше, і таким, яким Він є; ми тепер бачимо Його лице, а не лише Його спину, як бачив Мойсей.

Відп. 1. Я визнаю величезну й майже незбагненну різницю між тим знайомством з Богом, яке ми маємо тепер, після того як Він промовив до нас через Свого власного Сина, і тим, що мала більшість святих під законом; бо хоч їхні очі були такі ж добрі, гострі й ясні, як наші, їхня віра й духовне розуміння не поступалися нашим, а предмет був для них такий самий славний, як і для нас, проте наш день ясніший, ніж був їхній: хмари розвіяні й розігнані, нічні тіні минули й зникли, сонце зійшло, і засоби бачення стали досконалішими й яснішими, ніж колись. Проте, —

2. Те особливе бачення Бога, яке мав Мойсей, 2 Мойсея 34, було євангельським баченням, баченням Бога, Який «милосердний і ласкавий» тощо, і все ж воно назване лише Його «спиною»; тобто чимось низьким і убогим у порівнянні з Його превосходствами й досконалостями.

3. Апостол, якнайвище підносячи цю славу світла над славою закону і показуючи, що тепер «покривало», яке спричиняло темряву, зняте, так що ми «відкритим», тобто непокритим, «лицем» дивимося «на славу Господню», каже нам, як саме: «як у дзеркало», 2 Коринтян 3:18. «Як у дзеркало» — що це означає? Ясно, досконало? На жаль, ні! Він каже вам, як це є, 1 Коринтян 13:12: «Бачимо бо тепер через дзеркало, в загадцї», — каже він. Апостол говорить тут не про підзорну трубу, що допомагає бачити віддалені речі; та й які ж убогі ці помічники! як далеко не сягаємо ми правди речей, попри їхню допомогу! Він натякає на дзеркало (у якому є лише невиразні подоби й образи речей, а не самі речі), і саме з баченням у ньому порівнює наше знання. Він каже вам також, що все, що ми бачимо, δι’ ἐσόπτρου, «через дзеркало», є в αἰνίγματι — «в загадцї», у темряві й неясності. А говорячи про себе, — а він, напевно, бачив значно ясніше за будь-кого з нині живих, — він каже нам, що бачив лише ἐκ μέρους, — «від части». Він бачив лише спину небесних речей, вірш 12, і порівнює все знання про Бога, якого досяг, із тим знанням речей, яке мав, коли був дитиною, вірш 11. Це μέρος, що не сягає τὸ τέλειον· ба більше, таке, що καταργηθήσεται, — «буде знищене», або скасоване. Ми знаємо, які слабкі, кволі й непевні уявлення та поняття мають діти про будь-які речі глибшого змісту; як, коли вони виростають і їхні здібності та обдарування розвиваються, ті уявлення зникають, і вони їх соромляться. Похвала дитині — любити, шанувати свого батька, вірити йому й слухатися його; але щодо її знань і понять — батько знає її дитячість і нерозумність. Попри всю нашу впевненість у високих осягненнях, усі наші поняття про Бога лише дитячі щодо Його безмежних досконалостей. Ми шепелявимо й белькочемо і здебільшого самі не знаємо, що кажемо, навіть у наших найточніших, як нам здається, уявленнях і поняттях про Бога. Ми можемо любити, шанувати нашого Отця, вірити Йому й слухатися Його; і з цим Він приймає наші дитячі думки, бо вони лише дитячі. Ми бачимо лише Його спину; ми знаємо про Нього мало. Звідси та обітниця, якою ми так часто підкріплюємося й утішаємося в нашій скруті: «побачимо Його, яко ж єсть»; ми побачимо Його «лицем до лиця»; «пізнаємо, як і ми пізнані; осягнемо те, заради чого й ми осягнені», 1 Коринтян 13:12, 1 Йоана 3:2; і, ствердно: «Нині ми Його не бачимо»; — і все це веде до висновку, що тут ми бачимо лише Його спину; не таким, яким Він є, а в темному, неясному зображенні; не в досконалості Його слави.

Цариця Савська багато чула про Соломона й склала собі через це високі думки про його пишноту; але коли прийшла й побачила його славу, мусила визнати, що їй не розповіли й половини правди. Ми можемо гадати, що вже тут досягли великого знання, ясних і високих думок про Бога; але, на жаль! коли Він уведе нас у Свою присутність, ми вигукнемо: «Ми ніколи не знали Його таким, яким Він є; і тисячна частка Його слави, досконалості й блаженства ніколи не входила в наші серця».

Апостол каже нам, 1 Йоана 3:2, що ми не знаємо, чим будемо ми самі, — якими знайдемо себе наприкінці; тим паче не ввійде в наші серця збагнути, що таке Бог і яким ми Його знайдемо. Розгляньмо або Того, Кого маємо пізнати, або шлях, яким ми Його пізнаємо, і це ще ясніше виявиться:—

(1.) Ми так мало знаємо про Бога, бо пізнати так маємо саме Бога, — тобто Того, Хто описав Себе нам значною мірою саме тим, що ми не можемо Його пізнати. Що ж іще Він має на увазі, коли називає Себе невидимим, незбагненним тощо? — тобто Тим, Кого ми не знаємо і не можемо знати таким, яким Він є. І подальший наш поступ полягає більше в пізнанні того, чим Він не є, ніж того, чим Він є. Так Його описано як безсмертного, безмежного, — тобто Він не такий, як ми: не смертний, не скінченний і не обмежений. Звідси той славний опис Його, 1 Тимотея 6:16: «один, що має безсмертє, і живе в сьвітлї неприступному, котрого не бачив нїхто з людей, анї бачити не може». Його світло таке, що до нього не може наблизитися жодне створіння. Його не видно не тому, що Його не можна бачити, а тому, що ми не можемо витримати Його вигляду. Світло Бога, в Якому немає жодної темряви, забороняє будь-якому створінню всякий доступ до Нього. Ми, що не можемо дивитися на сонце в його славі, надто слабкі, щоб витримати проміння безмежної ясності. З цього міркування, як було сказано, мудрий муж визнає себе «справжнім скотом, що не має людського розуму», Приповісток 30:2; — тобто він не знав нічого в порівнянні з Богом; так що, здавалося, втрачав увесь свій розум, щойно доходив до роздумів про Нього, Його діло й Його шляхи.

У цьому міркуванні нехай наші душі зійдуть до деяких подробиць:—

[1.] Щодо буття Бога: ми настільки далекі від його пізнання — такого, щоб могли навчати про нього одне одного словами й висловами, — що творити якісь уявлення про нього в нашому розумі за допомогою тих подоб і вражень від речей, через які ми здобуваємо знання про всі інші речі, означає робити собі ідола і так поклонятися богові власного виробу, а не Богові, Який створив нас. Ми так само добре й так само законно могли б витесати Його з дерева чи каменю, як утворити Йому в нашому розумі буття, пристосоване до наших уявлень. Найвище, до чого сягають найкращі наші думки про буття Боже, — це те, що ми не можемо мати про нього жодних думок. Наше знання про якесь буття справді низьке, коли воно підноситься не вище, ніж до знання того, що ми його не знаємо.

[2.] Є деякі речі про Бога, про які Він Сам навчив нас говорити й упорядкував наші вислови про них; але коли ми так і робимо, ми не бачимо самих речей; ми їх не знаємо. Вірити й дивуватися — ось усе, чого ми досягаємо. Ми визнаємо, як нас навчено, що Бог безмежний, всемогутній, вічний; і ми знаємо, які суперечки й поняття точаться довкола всюдиприсутності, неосяжності, безмежності й вічності. У нас, кажу, є слова й поняття про ці речі; але що ми знаємо про самі речі? що ми з них осягаємо? Чи може людський розум зробити щось більше, ніж поглинути себе в безмежній безодні, яка є ніби ніщо; віддати себе тому, чого він не може збагнути, а тим паче висловити? Хіба наш розум не стає «нерозумним, мов скотина», у спогляданні таких речей, і хіба він тоді не ніби не існує? Так, досконалість нашого розуміння в тому, щоб не розуміти й на тому спочити. Це лише спина вічності й безмежності, яку ми ледь бачимо краєм ока. Що ж скажу про Трійцю, або про існування окремих Осіб в одній і тій самій неподільній сутності, — таємницю, яку багато хто заперечує, бо ніхто її не розуміє, — таємницю, у якій кожна буква таємнича? Хто може пояснити народження Сина, походження Духа чи різницю між одним і другим? Але я не наводитиму далі прикладів окремих речей. Та безмежна й незбагненна відстань, що лежить між Ним і нами, тримає нас у темряві щодо будь-якого бачення Його лиця чи ясного розуміння Його досконалостей.

Ми знаємо Його радше з того, що Він робить, ніж з того, чим Він є, — з того, що Він робить нам добро, а не з Його сутнісної доброти; і яка ж мала частка Його, як каже Йов, цим відкривається!

(2.) Ми мало знаємо Бога, бо тут ми пізнаємо Його лише вірою. Я не говоритиму зараз ні про ті залишкові відбитки в серцях усіх людей від природи, що Бог є, ні про те, чого їх можна розумно навчити про цього Бога з діл Його творіння й провидіння, які вони бачать і споглядають. Це знання, за загальним визнанням і на сумному досвіді всіх віків, таке слабке, низьке, темне й заплутане, що ніхто й ніколи на його підставі не прославив Бога так, як належало, а, попри все своє знання про Бога, люди насправді були «безбожні в сьвітї».

Головне, а по суті майже єдине знайомство, яке ми маємо з Богом і з тим, як Він Себе виявляє, — через віру. «вірувати мусить бо, хто приходить до Бога, що Він єсть, і хто Його шукає, тих нагороджує», Євреїв 11:6. Наше знання про Нього і про те, що Він нагороджує (а це основа нашого послуху, чи приходу до Нього), — це віра. «ходимо вірою, а не видїннєм», 2 Коринтян 5:7; — Διὰ πίστεως οὐ διὰ εἴδους· вірою, і то вірою настільки, щоб не мати жодного виразного уявлення, образу чи подоби того, у що ми віримо. Віра — це весь доказ «річей невидимих», який ми маємо, Євреїв 11:1. Я міг би тут зупинитися на її природі і з усіх її супутніх обставин і стосунків показати, що з того, що ми знаємо лише вірою, ми знаємо тільки спину. Щодо її походження, вона збудована цілком на свідченні Того, Кого ми не бачили; як каже апостол: «Як можете ви любити Того, Кого не бачили?» — тобто Того, про Кого ви знаєте, що Він є, лише вірою. Віра приймає все на Його свідчення — Того, Чиє буття вона приймає лише на Його ж власне свідчення. Щодо її природи, це згода на підставі свідчення, а не очевидність на підставі доведення; а її предмет, як було сказано раніше, вищий за нас. Тому нашу віру, як уже було зазначено, названо «баченням у загадці, як через дзеркало». Усе, що ми знаємо цим шляхом (а все, що ми знаємо про Бога, ми знаємо цим шляхом), — лише низьке, темне й неясне.

Але ви скажете: «Усе це правда, але це так, можливо, лише для тих, хто не знає Бога таким, яким Він відкритий в Ісусі Христі; з тими, хто знає, справа інша. Правда, „Бога нїхто не бачив нїколи“, але „єдинородний Син, що в лонї Отця, той вияснив“, Йоана 1:18; і „Син Божий прийшов, і дав нам розум, щоб пізнавали Бога правдивого“, 1 Йоана 5:20. Сяйво „благовістя слави Христа, котрий єсть образ Бога“ осяває віруючих, 2 Коринтян 4:4; ба більше, „Бог, що звелів світлу засяяти з темряви, сяє в їхніх серцях, щоб дати їм пізнання Його слави в лиці Його Сина“, вірш 6. Тож „хоч ми й були тьмою“, але тепер ми „сьвітло в Господї“, Єфесян 5:8. І апостол каже: „Ми всі відкритим лицем бачимо славу Господню“, 2 Коринтян 3:18; і ми тепер настільки далекі від того, щоб бути в такій темряві чи на такій відстані від Бога, що „спільність наша з Отцем і Сином Його“, 1 Йоана 1:3. Світло Євангелія, яким тепер відкрито Бога, славне; не зірка, а сонце в своїй красі зійшло над нами, і покривало знято з наших облич. Тож хоч невіруючі, ба навіть, можливо, деякі слабкі віруючі можуть бути в певній темряві, проте ті, хто має хоч якесь зростання чи значні осягнення, мають ясне бачення й огляд лиця Божого в Ісусі Христі».

На це я відповідаю, —

[1.] Правда в тому, що всі ми знаємо про Нього досить, щоб любити Його більше, ніж любимо, щоб радіти Ним і служити Йому, вірити Йому, слухатися Його, покладати на Нього надію — понад усе, чого ми досі досягли. Наша темрява й слабкість — не виправдання для нашої недбалості й непослуху. Хто ж ходив відповідно до того знання, яке мав про досконалості, превосходства й волю Божу? Мета Бога, коли Він дає нам тут якесь знання про Себе, — щоб ми Його «яко Бога прославляли»; тобто любили Його, служили Йому, вірили Йому й слухалися Його, — віддавали Йому всю честь і славу, які належать від убогих грішних створінь Богові й Творцеві, що прощає гріхи. Усі ми мусимо визнати, що ніколи не були цілковито перетворені на образ того знання, яке мали. І якби ми добре використовували наші таланти, нам могли б довірити більше.

[2.] Порівняно, те знання, яке ми маємо про Бога через об’явлення Ісуса Христа в Євангелії, надзвичайно видатне й славне. Воно таке в порівнянні з будь-яким знанням про Бога, якого можна було б досягти інакше або яке було передане в законі за Старого Завіту, що мав лише тінь добрих речей, а не сам їхній образ; це апостол докладно розгортає, 2 Коринтян 3. Христос тепер, у ці останні дні, відкрив Отця з Його власного лона, звістив Його ім’я, виявив Його думку, волю й задум у значно ясніший, видатніший і виразніший спосіб, ніж Він робив раніше, поки тримав Свій народ під виховною опікою закону; і саме це здебільшого мається на увазі в місцях, згаданих вище. Ясне, прозоре подання й звіщення Бога та Його волі в Євангелії прямо звеличене в порівнянні з будь-яким іншим способом Його самооб’явлення.

[3.] Різниця між віруючими й невіруючими щодо знання полягає не стільки в предметі їхнього знання, скільки в способі пізнання. Деякі невіруючі можуть знати більше й уміти сказати більше про Бога, Його досконалості та Його волю, ніж багато віруючих; але вони не знають нічого так, як належить, нічого правильним чином, нічого духовно й спасенно, нічого у святому, небесному світлі. Превосходство віруючого не в тому, що він має широке осягнення речей, а в тому, що те, що він осягає, — хай це, можливо, й дуже мало, — він бачить у світлі Духа Божого, у спасенному світлі, що перетворює душу; і саме це дає нам спілкування з Богом, а не допитливі думки чи хитромудро вигадані поняття.

[4.] Ісус Христос Своїм словом і Духом відкриває серцям усіх Своїх Бога як Отця, як Бога в завіті, як Того, Хто нагороджує, — в усякому разі досить, щоб навчити нас слухатися Його тут і привести нас до Його лона, щоб спочити там, насолоджуючись Ним навіки. Але все ж тепер,

[5.] Попри все це, ми знаємо про Нього лише малу частку; ми бачимо лише Його спину. Бо, —

1-ше. Мета всього євангельського об’явлення не в тому, щоб зняти покривало з сутнісної слави Божої, аби ми бачили Його таким, яким Він є, а лише в тому, щоб звістити про Нього стільки, скільки Він вважає достатнім як основу нашої віри, любові, послуху й приходу до Нього, — тобто тієї віри, якої Він тут від нас очікує; такого служіння, яке личить убогим створінням серед спокус. Але коли Він покличе нас до вічного, безперервного захоплення й споглядання, Він по-новому відкриє Себе, і весь образ речей, як він тепер лежить перед нами, мине, мов тінь.

2-ге. Ми тупі й повільні серцем, щоб приймати те, що відкрито в слові; Бог через нашу неміч і слабкість тримає нас у постійній залежності від Нього щодо науки й об’явлень про Себе з Його слова і ніколи в цьому світі не доводить жодну душу до межі того, що можна з’ясувати й відкрити зі слова: тож хоч спосіб об’явлення в Євангелії ясний і очевидний, проте ми мало знаємо про самі речі, що в ньому відкриті.

Тож оживімо вжиток і призначення цього міркування: хіба належне усвідомлення цієї незбагненної величі Бога й тієї безмежної відстані, на якій ми від Нього стоїмо, не наповнить душу святим і благоговійним страхом перед Ним, так що вона перебуватиме в стані, непридатному для зростання чи розквіту будь-якої пожадливості? Нехай душа постійно привчається до благоговійних думок про велич і всюдиприсутність Бога, і вона буде дуже пильною щодо будь-якої негідної поведінки. Розважте, з Ким ви маєте справу, — адже «наш Бог — огонь пожирающий»; і у вашому найглибшому збентеженні перед Його присутністю й оком знайте, що сама ваша природа надто тісна, щоб вмістити уявлення, гідні Його сутнісної слави.

Назад Далі