Про умертвіння гріха у віруючих
Обтяж своє сумління провиною недуги, що тебе бентежить

Розділ 12 · 13 хв читання · 17 хв слухання

Обтяж своє сумління провиною недуги, що тебе бентежить

Третя запропонована настанова: обтяж своє сумління провиною недуги, що тебе бентежить, — Шляхи й засоби, якими це можна зробити, — Четверта настанова: палке бажання визволення — П’ята: деякі недуги глибоко вкорінені в природних вдачах людей — Міркування про такі недуги; способи боротьби з ними — Шоста настанова: нагодам і перевагам гріха слід запобігати — Сьома настанова: першим порухам гріха слід рішуче опиратися.

Ось моя третя настанова, —

Обтяж своє сумління її провиною. Не лише зваж, що на ній лежить провина, але й обтяж своє сумління провиною її дійсних проривів і збурень.

Для належного застосування цього правила подам кілька окремих вказівок:—

1. Тримайся тут Божого методу: почни із загального, а відтак сходь до окремого:—

(1.) Обвинувать своє сумління тією провиною, що виявляється в ній з огляду на праведність і святість закону. Введи святий закон Божий у своє сумління, приклади до нього свою зіпсутість, молися, щоб це тебе зворушило. Зваж на святість, духовність, вогненну суворість, внутрішність, безумовність закону — і подивися, як ти можеш устояти перед ним. Дуже дбай, кажу, про те, щоб зворушувати своє сумління страхом Господнім у законі й тим, наскільки справедливо, щоб кожен твій переступ дістав належну відплату. Можливо, твоє сумління вигадуватиме викрутаси й ухиляння, щоб відвернути силу цього міркування, — як-от, що осудна сила закону тебе не стосується, що ти звільнений від неї, і таке інше; а отже, хоч ти йому й не відповідаєш, проте не мусиш так дуже цим журитися. Але, —

[1.] Скажи своєму сумлінню, що воно не може навести жодного слушного доказу того, що ти вільний від осудної сили гріха, доки твоя неумертвлена пожадливість лежить у твоєму серці; тож, можливо, закон доведе свій позов проти тебе аж до повного панування, і тоді ти — загублене створіння. Тому найкраще до кінця обміркувати, що він має сказати.

Безперечно, хто в найпотаємнішому закутку свого серця посилається на те, що він звільнений від осудної сили закону, щоб тим потай виправдовувати себе, даючи бодай найменшу поблажку якомусь гріхові чи пожадливості, той не здатен на євангельських підставах навести жодного доказу, який дав би хоч якусь стерпну духовну певність, що він справді належним чином звільнений від того, від чого вдає себе визволеним.

[2.] Хоч би яким був кінець, закон має від Бога доручення хапати переступників, де б їх не знайшов, і приводити їх перед Його престол, де вони мають самі за себе боронитися. Такий тепер і твій випадок: закон тебе викрив і поставить тебе перед Богом. Якщо можеш послатися на прощення — добре; якщо ні — закон зробить своє діло.

[3.] Хай там як, а властиве діло закону — викривати гріх у його провині, будити й упокорювати душу через нього, бути дзеркалом, що показує гріх у його барвах; і якщо ти відмовляєшся мати з ним справу з цієї причини, то це не з віри, а від жорстокості твого серця й облудності гріха.

Це двері, якими надто багато визнавців вийшли до відкритого відступництва. Вони вдавали, ніби здобули таке визволення від закону, що більше не питатимуть його проводу й настанови; більше не мірятимуть ним свого гріха. Помалу цей принцип непомітно перейшов від самого поняття до впливу на їхнє практичне розуміння, а заволодівши ним, розв’язав волю й почуття для всякої гидоти.

Отже, такими, кажу, шляхами, як ці, переконай своє сумління пильно прислухатися до того, що закон каже тобі в ім’я Господнє про твою пожадливість і зіпсутість. О! Якщо твої вуха відкриті, він заговорить голосом, від якого ти затремтиш, який кине тебе на землю й сповнить жахом. Якщо ти колись хочеш умертвити свої зіпсутості, мусиш прив’язати своє сумління до закону, закрити йому всі викрутаси й винятки, доки воно не визнає своєї провини з ясним і ґрунтовним усвідомленням; щоб відтак, як каже Давид, твоє «беззаконня завжди було перед тобою».

(2.) Принеси свою пожадливість до Євангелія, — не по полегшу, а для глибшого викриття її провини; поглянь на Того, Кого ти проколов, і сповнися гіркоти. Скажи своїй душі: «Що я вчинив? Яку любов, яке милосердя, яку кров, яку благодать я зневажив і потоптав! Чи так я відплачую Отцеві за Його любов, Синові за Його кров, Святому Духові за Його благодать? Чи так я віддячую Господеві? Чи я осквернив серце, яке Христос помер, щоб обмити, яке благословенний Дух обрав, щоб у ньому жити? І чи можу я після цього не впасти в порох? Що я скажу дорогому Господеві Ісусові? Як я підведу голову з якоюсь сміливістю перед Ним? Невже я так мало ціную спілкування з Ним, що задля цієї мерзенної пожадливості ледве залишив Йому якесь місце в своєму серці? Як мені втекти, коли я недбаю про таке велике спасіння? А тим часом, що я скажу Господеві? Любов, милосердя, благодать, доброту, мир, радість, розраду, — я зневажив їх усі й мав їх за ніщо, аби тільки плекати пожадливість у своєму серці. Чи дано мені побачити батьківське обличчя Боже для того, щоб я, дивлячись на Його лице, гнівив Його просто в лице? Чи душу мою обмито для того, щоб звільнити місце для нових осквернень? Невже я силкуватимусь звести нанівець мету Христової смерті? Невже я щодня засмучуватиму того Духа, яким я запечатаний на день викупу?» Щодня займай своє сумління цими перемовинами. Подивися, чи може воно встояти перед таким обтяженням своєї провини. Якщо від цього воно бодай якоюсь мірою не поникне й не розтане, боюся, що твій стан небезпечний.

2. Зійди до окремого. Як під загальним заголовком Євангелія слід розглядати всі його благодійства, як-от викуплення, виправдання тощо, так зокрема розглянь, як любов, явлена в них, діяла щодо твоєї власної душі, щоб обтяжити провину твоєї зіпсутості. Як-от, —

(1.) Зваж на безмежне довготерпіння й поблажливість Бога до тебе зокрема. Зваж, якими перевагами Він міг би скористатися проти тебе, щоб зробити тебе ганьбою й посміховиськом у цьому світі та предметом гніву навіки; як ти раз у раз чинив із Ним зрадливо й облудно, лестив Йому своїми устами, але порушував усі обіцянки й зобов’язання, — і то через той самий гріх, з яким ти тепер воюєш; а проте Він раз у раз щадив тебе, хоч ти, здається, зухвало випробовував, як довго Він може витримати. І чи ти ще грішитимеш проти Нього? чи ти ще втомлюватимеш Його і змушуватимеш Його служити твоїм зіпсутостям?

Хіба ти сам не раз не був готовий вирішити, що цілком неможливо, щоб Він довше терпів тебе; що Він відкине тебе й більше не буде милостивий; що все Його довготерпіння вичерпане, а пекло й гнів уже от-от готові для тебе? а проте, понад усі твої сподівання, Він повертався з відвідинами любові. І чи ти ще перебуватимеш у тому, що дратує очі Його слави?

(2.) Як часто ти був на порозі закам’яніння через облудність гріха, і безмежно багатою благодаттю Божою знову повертався до спілкування з Ним?

Хіба ти не помічав, що благодать занепадає; що втіха в обов’язках, установах, молитві й роздумах зникає; що схильності до розпущеного, недбалого життя розростаються; а ті, хто й раніше був заплутаний, — заплутуються майже без надії на поворот? Хіба ти не помічав, що втягнувся — та ще й із насолодою — у такі шляхи, товариства, компанії, якими Бог гидує? І чи ти ще наважишся підходити до краю закам’яніння?

(3.) Усі милостиві Божі дії щодо тебе — у провиденційних розпорядженнях, визволеннях, скорботах, милостях, утіхах — усе це має тут знайти своє місце. Цими, кажу, та подібними засобами обтяж своє сумління; і не відступай від нього, доки воно не буде ґрунтовно зворушене провиною зіпсутості, що живе в тобі, доки воно не відчує своєї рани й не ляже в порох перед Господом. Якщо цього не зробити як слід, усі інші зусилля ні до чого. Доки сумління має бодай якийсь засіб полегшити провину гріха, душа ніколи не візьметься рішуче за його умертвіння.

По-четверте. Бувши так зворушений своїм гріхом, далі здобудь постійне прагнення, зітхання за визволенням від його влади. Не дозволяй своєму серцю ні на мить задовольнятися своїм теперішнім станом і становищем. Палкі бажання будь-чого в речах природних і громадських не мають жодної цінності чи ваги, хіба лише настільки, наскільки вони спонукають і збуджують людину, в якій вони є, до старанного вжитку засобів, щоб досягти того, до чого вона прагне. У духовних речах інакше. Прагнення, зітхання й спрага визволення — це благодать сама по собі, що має могутню силу уподібнювати душу до того, чого вона прагне. Тому апостол, описуючи покаяння й побожну скорботу коринтян, зараховує до видатних благодатей, що тоді діяли, і цю: «бажаннє», 2 Коринтян 7:11. А в цьому випадку гріха, що живе в нас, і його сили — в якому стані він описує сам себе? Римлян 7:24. Його серце вибухає прагненнями в найпалкіший вислів бажання визволення. Отже, якщо такий стан святих при загальному розгляді гріха, що живе в нас, то наскільки ж він має посилюватися й зростати, коли до цього додається бентежна лють і сила якоїсь окремої пожадливості й зіпсутості! Будь певен: якщо ти не прагнеш визволення, ти його не матимеш.

Це зробить серце пильним до всякої нагоди взяти гору над своїм ворогом і готовим прийняти будь-яку допомогу, що дається для його знищення. Сильні бажання — саме життя того, що заповідане нам за всіх обставин: «по всяк час молячись»; а ні за яких обставин це не потрібніше, ніж за цих; вони приводять у дію віру й надію і є порухом душі до Господа.

Отже, приведи своє серце в стан спраги й зітхання; прагни, зітхай, взивай. Ви знаєте приклад Давида; мені не треба на ньому зупинятися.

П’ята настанова така, —

Зваж, чи не вкорінена недуга, що тебе бентежить, у твоїй природі, і чи не плекає, не підживлює й не посилює її твій природний склад. Схильність до деяких гріхів, безперечно, може лежати в природній вдачі й нахилах людей. У такому разі зваж, —

1. Це анітрохи не є применшенням провини твого гріха. Дехто з відвертим безбожництвом приписує тяжкі мерзоти своїй вдачі й нахилам; а чи не полегшують собі інші гніту провини своїх недуг тим самим міркуванням, — не знаю. Саме від гріхопадіння, від первородного зіпсуття нашої природи, у нашій природній вдачі перебуває fomes і поживок якогось гріха. Давид вважає те, що він був сформований у беззаконні й зачатий у гріху, обтяженням свого подальшого гріха, а не його зменшенням чи применшенням. Те, що ти особливо схильний до якоїсь грішної недуги, є лише особливим проривом первородної пожадливості в твоїй природі, що має особливо принижувати й упокорювати тебе.

2. Те, на чому ти маєш зосередитися з цієї причини щодо свого ходіння з Богом, — це те, що цією твоєю вдачею й нахилом гріхові, а також сатані, дається така велика перевага, що без надзвичайної пильності, дбайливості й старанності вони напевно переможуть твою душу. Тисячі з цієї причини стрімголов кинулися в пекло, хоча інакше вони принаймні могли б іти лагіднішим, менш зухвалим, менш згубним кроком.

3. Для умертвіння будь-якої недуги, так укоріненої в природі людини, крім усіх інших шляхів і засобів, уже названих чи тих, на яких ще належить зупинитися, є один особливо придатний засіб; це засіб апостола, 1 Коринтян 9:27: «А морю тїло моє і підневолюю». Підневолення самого тіла — це Божа установа, що веде до умертвіння гріха. Воно стримує природний корінь недуги й висушує його, позбавляючи ґрунт жирності. Можливо, через те, що папісти, люди, необізнані з праведністю Христовою, ділом Його Духа та всією справою, про яку йдеться, поклали всю вагу й наголос умертвіння на добровільні служіння й покути, що ведуть до підкорення тіла, не знаючи, по суті, справжньої природи ні гріха, ні умертвіння, — це може, з другого боку, стати для декого спокусою знехтувати деякі засоби упокорення, які Сам Бог визнає й установлює. Підневолення тіла у випадку, про який ідеться, через урізання природного апетиту, через піст, чування тощо, безперечно, приємне Богові, якщо тільки це робиться з такими застереженнями:—

(1.) Щоб зовнішнє ослаблення й виснаження тіла не вважали чимось добрим самим по собі або тим, у чому полягає якесь умертвіння, — це знову підвело б нас під тілесні установи; а лише засобом до поставленої мети, — ослаблення якоїсь недуги в її природному корені й осідку. Людина може бути виснажена тілом і душею водночас.

(2.) Щоб засоби, якими це робиться, — а саме піст, чування тощо, — не вважали речами, що самі по собі й силою власної могутності можуть спричинити справжнє умертвіння якогось гріха; бо якби могли, то гріх можна було б умертвити без жодної допомоги Духа в будь-якій невідродженій людині у світі. На них слід дивитися лише як на шляхи, якими Дух може виявляти, а часом і справді виявляє, силу для звершення Свого власного діла, особливо у згаданому випадку. Брак правильного розуміння й належного застосування цих та подібних міркувань породив серед папістів таке умертвіння, яке краще пасувало б коням та іншій польовій худобі, ніж віруючим.

Ось підсумок сказаного: коли недуга, на яку скаржаться, видається вкоріненою в природній вдачі й складі, то, приводячи свої душі до участі в крові й Дусі Христовім, слід докладати зусиль, щоб Божим шляхом стримати природний корінь цієї недуги.

Шоста настанова така, —

Зваж, якими нагодами, якими перевагами користувалася твоя недуга, щоб проявитися й виявити себе, і пильнуйся їх усіх.

Це одна частина того обов’язку, який наш благословенний Спаситель доручає Своїм учням під назвою пильнування: Марка 13:37, «усїм глаголю: Пильнуйте»; що в Луки 21:34 звучить так: «Остерегайте ся ж, щоб часом не обтягчились ваші серця». Пильнуйся всіх проривів своїх зіпсутостей. Я маю на увазі той обов’язок, у якому, за власним визнанням Давида, він вправлявся. «Я, — каже він, — беріг себе від свого беззаконня». Він пильнував усіх шляхів і дій свого беззаконня, щоб запобігти їм, щоб повстати проти них. Ось до чого нас закликано під назвою «зважати на наші дороги». Зваж, які шляхи, які товариства, які нагоди, які заняття, які справи, які обставини будь-коли давали чи зазвичай дають перевагу твоїм недугам, і уважно стань проти них усіх. Люди роблять це щодо своїх тілесних немочей і недуг. Пори року, харчі, повітря, що виявилися шкідливими, — їх уникатимуть. Хіба справи душі менш важливі? Знай, що той, хто зважується гратися з нагодами до гріха, зважиться й грішити. Хто наважиться піти на спокуси до нечестя, наважиться й на нечестя. Азаїл думав, що не буде таким нечестивим, як сказав йому пророк. Щоб переконати його, пророк каже йому не більше, як: «Ти будеш царем Сирії». Якщо він наважиться піти на спокуси до жорстокості, він буде жорстоким. Скажи людині, що вона вчинить такі й такі гріхи, — вона здригнеться від цього. Якщо ж ти зможеш переконати її, що вона наважиться піти на такі нагоди й спокуси до них, у неї залишиться мало підстав для її самовпевненості. Окремих вказівок, що належать до цього пункту, багато, але зараз на них не зупинятимемося. А що цей пункт не менш важливий за все вчення, яке тут розглядається, я докладно розглянув його в іншому трактаті — про входження в спокуси.

Сьома настанова така, —

Могутньо повставай проти перших порухів своєї недуги, її перших зачать; не дозволяй їй здобути ані найменшого ґрунту. Не кажи: «Аж досі вона дійде, а далі ні». Якщо їй дозволено один крок, вона зробить і другий. Неможливо поставити гріхові межі. Він — як вода в руслі: якщо раз прорветься, то потече своєю течією. Не дати йому діяти легше, ніж обмежити його. Тому Яків і подає ту послідовність і хід пожадливості, розд. 1:14, 15, щоб ми зупинялися при самому вході. Чи помічаєш ти, що твоя зіпсутість починає заплутувати твої думки? повстань усією своєю силою проти неї, з не меншим обуренням, ніж якби вона вже цілком звершила те, до чого прагне. Зваж, чого хоче нечиста думка: вона хоче, щоб ти валявся в безумстві й бруді. Спитай заздрість, чого вона хоче, — убивство й знищення на її кінці. Стань проти неї з не меншою силою, ніж якби вона вже цілком принизила тебе до нечестя. Без цього шляху ти не переможеш. Як гріх здобуває ґрунт у почуттях, щоб ті в ньому втішалися, так він здобуває його й у розумінні, щоб те легковажило ним.

Ви завершили: Обтяж своє сумління провиною недуги, що тебе бентежить

Назад Далі