Розділ 9 · 12 хв читання · 15 хв слухання
Хто збавить?
«Чи то ж нема балзаму в Галаадї? чи то ж нема там лїкаря? Чом нема вилїчення дочцї народу мого?» — Ієремії 8:22.
«Вернїтеся ж, непокірливі дїти, я вилїчу-прощу непокірливість вашу. Ось ми йдемо до тебе, ти бо єси Господь, Бог наш!» — Ієремії 3:22.
«Оздоров же мене, Господи, так я й одужаю». — Ієремії 17:14.
«Окаянний я чоловік! хто мене збавить од тїла смерти сієї? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого. Закон бо духа життя в Христї Ісусї визволив мене від закону гріха і від смерти». — Римлян 7:24; 8:2.
Під час однієї з наших конференцій до мене прийшов один пан, щоб попросити поради й допомоги. Він, очевидно, був ревним і добре навченим християнином. Кілька років він жив у дуже важкому оточенні, намагаючись свідчити про Христа. Наслідком було відчуття невдачі й нещастя. Він скаржився, що не має смаку до Слова і що хоч і молиться, але так, ніби його серце не в цьому. Коли він говорив з іншими чи давав комусь трактат, то робив це з почуття обов’язку: любові й радості не було. Він прагнув сповнитися Божим Духом, але що більше шукав цього, то далі воно, здавалося, віддалялося. Що йому думати про свій стан, і чи є з нього якийсь вихід?
Я відповів, що, як мені здається, вся справа дуже проста: він живе під законом, а не під благодаттю. Доки так буде, ніякої переміни не може статися. Він уважно слухав, але не зовсім розумів, що я маю на увазі.
Я нагадав йому про різницю, про цілковиту протилежність між законом і благодаттю. Закон вимагає, благодать дарує. Закон наказує, але не дає сили послухатися; благодать обіцяє і виконує, робить усе, що нам треба зробити. Закон обтяжує, пригнічує й засуджує; благодать утішає, робить сильним і радісним. Закон звертається до власного «я», щоб воно зробило все, що може; благодать указує на Христа, щоб Він зробив усе. Закон кличе до зусиль і напруження і жене нас до мети, якої ми ніколи не можемо досягти; благодать творить у нас усю благословенну Божу волю. Я показав йому, що першим його кроком має бути не боротьба проти всієї цієї невдачі, а повне її прийняття — разом з уроком власного безсилля, якого Бог намагався його навчити, — і, з таким визнанням, упасти перед Богом у цілковитій безпорадності. Саме там він навчиться, що коли благодать не дасть йому визволення й сили, він ніколи не зможе робити краще, ніж робив досі, і що благодать справді все вчинить для нього. Він мусить вийти з-під закону, з-під влади власного «я» та власних зусиль і стати під благодать, дозволивши Богові робити все.
У пізніших розмовах він сказав мені, що діагноз хвороби був правильний. Він визнав, що благодать мусить робити все. А проте думка, що ми мусимо щось робити, що ми принаймні мусимо внести свою вірність, щоб забезпечити діло благодаті, сиділа в ньому так глибоко, що він боявся, що його життя не стане дуже іншим: він не витримає напруження нових труднощів, назустріч яким тепер ішов. Попри всю велику ревність, у ньому звучала прихована нотка відчаю: він не міг жити так, як знав, що повинен. Я вже казав у вступному розділі, що на деяких наших зібраннях помічав цей тон безнадії. І немає такого служителя, який, тісно стикаючись з душами, що прагнуть жити цілком для Бога, «ходити достойно перед Господом у всякому догоджуванню», не знав би, що це унеможливлює справжній поступ. А якщо говорити саме про брак молитви і про бажання жити повнішим життям молитви, то скільки ж труднощів треба долати! Ми так часто вирішували молитися більше й краще — і зазнавали невдачі. Ми не маємо тієї сили волі, яку мають дехто, щоб одним рішенням повернутися й змінити свої звички. Тиск обов’язків такий самий великий, як і завжди; так важко знайти час для більшої молитви; справжньої насолоди в молитві, яка допомогла б нам витривати, ми не відчуваємо; ми не маємо сили благати й просити так, як повинні; наші молитви, замість бути радістю й силою, стають джерелом постійного самоосуду й сумнівів. Ми часом сумували, і визнавали, і вирішували; але, правду кажучи, ми не очікуємо жодної великої переміни, бо не бачимо до неї шляху.
Очевидно, доки панує такий дух, надії на поліпшення дуже мало. Зневіра неминуче приносить поразку. Одне з перших завдань лікаря — завжди пробудити надію; без неї, він знає, його ліки часто мало допоможуть. Жодне навчання з Божого Слова про обов’язок, нагальну потребу, благословенний привілей більшої молитви, дієвої молитви не допоможе, доки чути таємний шепіт: надії немає. Наша перша турбота — виявити приховану причину невдачі й відчаю, а тоді показати, наскільки Божественно певне визволення. Якщо ми не хочемо вдовольнитися своїм станом, ми мусимо прислухатися до питання і приєднатися до нього: «Чи то ж нема балзаму в Галаадї? чи то ж нема там лїкаря? Чом нема вилїчення дочцї народу мого?» Ми мусимо почути і прийняти в серце Божественну обітницю разом з відповіддю, яку вона знайшла: «Вернїтеся ж, непокірливі дїти, я вилїчу-прощу непокірливість вашу. Ось ми йдемо до тебе, ти бо єси Господь, Бог наш!» Ми мусимо прийти з особистою молитвою і з вірою, що буде особиста відповідь. Чи не почнемо ж ми вже тепер домагатися цього щодо браку молитви і вірити, що Бог нам допоможе: «Оздоров же мене, Господи, так я й одужаю».
Завжди важливо відрізняти ознаки хвороби від самої хвороби. Слабкість і невдача в молитві — ознака слабкості духовного життя. Якби хворий попросив лікаря дати йому щось, що підбадьорило б його слабкий пульс, йому сказали б, що це мало йому допоможе. Пульс — показник стану серця й усього організму: лікар намагається відновити здоров’я. Кожен, хто прагнув би молитися вірніше й дієвіше, мусить навчитися ось чого: усе його духовне життя хворе і потребує відновлення. Лише тоді, коли він гляне не тільки на свої недоліки в молитві, а й на брак у житті віри, ознакою якого вони є, він повністю усвідомить, наскільки серйозна ця хвороба. Тоді він побачить, що потрібна докорінна переміна всього його життя й поведінки, якщо його молитовне життя, яке є просто пульсом духовного організму, має свідчити про здоров’я й силу. Бог так створив нас, що виконання кожної здорової функції приносить радість. Молитва має бути для здорової людини такою ж простою і природною, як дихання чи праця. Неохота, яку ми відчуваємо, і невдача, яку визнаємо, — це власний Божий голос, що кличе нас визнати свою хворобу і прийти до Нього по зцілення, яке Він обіцяв.
Яка ж хвороба, ознакою якої є брак молитви? Ми не знайдемо кращої відповіді, ніж та, на яку вказують слова: «Не під законом бо ви, а під благодаттю».
Тут нам підказано можливість двох типів християнського життя. Може бути життя почасти під законом, а почасти під благодаттю; або ж життя цілком під благодаттю, у повній свободі від власних зусиль і в повному досвіді Божественної сили, яку вона може дати. Справжній віруючий може все ще жити почасти під законом, у силі власних зусиль, намагаючись зробити те, чого він не може виконати. Постійна невдача в його християнському житті, яку він визнає, спричинена лише одним: він покладається на себе і намагається зробити все, що може. Він, правда, молиться і чекає від Бога допомоги, але все ж діло має виконати він сам, своєю силою, з Божою допомогою. Ми знаємо, як у Посланнях до Римлян, Коринтян і Галатів Павло говорить, що вони не прийняли знову духа неволі, що вони вільні від закону, що вони вже не раби, а сини; що нічого вони не мають так стерегтися, як того, щоб знову не піддатися під ярмо неволі. Скрізь — протиставлення закону і благодаті, тіла, яке під законом, і Духа, Який є даром благодаті і через Якого благодать виконує все своє діло. У наші дні, так само як і в ті перші віки, велика небезпека — жити під законом і служити Богові силою тіла. Для переважної більшості християн це, здається, стан, у якому вони лишаються все життя. Звідси такий великий брак справжнього святого життя і сили в молитві. Вони не знають, що всяка невдача може мати лише одну причину: люди прагнуть самі зробити те, що тільки благодать може вчинити в них, і що благодать неодмінно вчинить.
Багато хто не захоче визнати, що це їхня хвороба, що вони не живуть «під благодаттю». Неможливо, кажуть вони. «Усією глибиною серця, — вигукує християнин, — я вірю і знаю, що в мені немає нічого доброго і що всім я завдячую самій лише благодаті». «Я присвятив своє життя, — каже служитель, — і знаходив свою славу в тому, щоб проповідувати й звеличувати вчення про дармову благодать». «А я, — відповідає місіонер, — як міг би я навіть подумати про те, щоб побачити поган спасенними, якби вся моя надія не була на звістку, яку я приніс, і на силу рясної Божої благодаті, на яку я покладався?» Певно ж, ви не можете сказати, що наші невдачі в молитві — а ми з сумом їх визнаємо — спричинені тим, що ми не живемо «під благодаттю»? Це не може бути нашою хворобою.
Ми знаємо, як часто людина може хворіти, не знаючи про це. Те, що вона вважає легким нездужанням, виявляється небезпечною недугою. Не будьмо надто впевнені, що ми значною мірою не живемо ще «під законом», вважаючи, що живемо цілком «під благодаттю». Дуже часто причина цієї помилки — обмежене значення, яке надають слову «благодать». Як ми обмежуємо Самого Бога своїми дрібними чи невіруючими думками про Нього, так ми обмежуємо Його благодать саме тоді, коли милуємося такими висловами, як «багацтво благодати», «надзвичайно рясна благодать». Хіба сам вислів «рясна благодать» — від книги Беньяна й донині — не обмежували однією великою, благословенною істиною про дармове виправдання з повсякчас оновлюваним прощенням і вічною славою для найгірших грішників, тоді як інша, так само благословенна істина про «рясну благодать» в освяченні не пізнана до кінця? Павло пише: «Много більше ті, хто прийняв наддостаток благодати… царювати муть в життю одним Ісусом Христом». Це царювання в житті, як переможця над гріхом, — уже тут, на землі. «Де ж намножилось гріха» в серці й житті, «там ще більший наддостаток благодати, щоб… благодать царювала через правду» в усьому житті й єстві віруючого. Саме про це царювання благодаті в душі Павло питає: «Чи будемо грішити, що ми не під законом, а під благодаттю?» — і відповідає: «Нехай не буде». Благодать — це не лише прощення гріха, а й сила над ним; благодать займає те місце, яке в житті мав гріх, і береться царювати силою Христового життя так, як гріх царював усередині силою смерті. Саме про цю благодать сказав Христос: «Доволї з тебе благодати моєї», а Павло відповів: «Лучче хвалитись менї немощами моїми… коли бо я немочний, тодї я сильний». Саме про цю благодать, яка, коли ми готові визнати себе цілком безсилими й безпорадними, приходить, щоб усе вчинити в нас, Павло навчає в іншому місці: «Силен же Бог всякою благодаттю збогатити вас, щоб у всьому всякого часу всякий достаток маючи, збагачувались ви всяким добрим дїлом».
Часто бувало, що людина, яка шукала Бога і спасіння, довго читала Біблію і все ж так і не побачила істини про дармове, повне й негайне виправдання вірою. Коли ж її очі відкрилися і вона прийняла цю істину, вона з подивом знаходила її всюди. Так само й багато віруючих, які тримаються вчення про дармову благодать у застосуванні до прощення, ніколи не бачили його дивовижного значення: що благодать береться творити в нас усе наше життя і справді давати нам силу кожної миті на все, чим Отець хоче, щоб ми були, і що Він хоче, щоб ми робили. Коли Боже світло осяває наше серце цією благословенною істиною, ми розуміємо, що має на увазі Павло: «Не я ж, а благодать Божа». Тут знову маємо два види християнського життя. Одне — у якому це «Не я» — я ніщо, я нічого не можу — ще не стало дійсністю. Друге — коли дивовижний обмін уже відбувся і благодать заступила місце наших зусиль, і ми кажемо й знаємо: «Живу ж уже не я, а живе Христос у менї». Тоді це може стати досвідом усього життя: «Намножила ся ж благодать Господа нашого вірою і любовю, що в Христї Ісусї».
Улюблене Боже дитя! Як ви думаєте, чи не можливо, що саме цього бракувало у вашому житті, що саме в цьому причина вашої невдачі в молитві? Ви не знали, як благодать дала б вам силу молитися, якби лише все життя опинилося під її владою. Ви ревними зусиллями намагалися подолати свою неохоту чи мертвість у молитві — і зазнали невдачі. Ви намагалися збудити себе до неї всіма спонуками сорому чи любові, які лише могли вигадати, — і це не допомагало. Чи не варто спитати Господа, чи не правдивіша для вас звістка, яку я приношу вам як Його слуга, ніж ви думаєте? Ваш брак молитви спричинений хворим станом життя, і ця хвороба — не що інше, як ось що: ви не прийняли для щоденного життя і для кожного обов’язку того повного спасіння, яке несе слово: «Не під законом бо ви, а під благодаттю». Таке ж всеосяжне і глибоке, як вимога закону й царювання гріха, — ба навіть ще рясніше — забезпечення благодаті і сила, якою вона дає нам царювати в житті. (Примітка B.)
У розділі, що йде за тим, у якому Павло написав: «Не під законом бо ви, а під благодаттю», він малює нам картину життя віруючого під законом з тим гірким досвідом, яким воно закінчується: «Окаянний я чоловік! хто мене збавить од тїла смерти сієї?» Його відповідь на це питання — «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого» — показує, що є визволення від життя, яке перебуває в полоні лихих звичок, проти яких марно боролися. Це визволення — через Святого Духа, Який дає повний досвід того, що життя Христа може вчинити в нас: «Закон бо духа життя в Христї Ісусї визволив мене від закону гріха і від смерти». Закон Божий міг лише віддати нас під владу закону гріха й смерті. Благодать Божа може ввести нас у свободу Духа і зберегти нас у ній. Ми можемо бути визволені від сумного життя під владою, що тримала нас у полоні, так що ми не робили того, чого хотіли. Дух життя в Христі може визволити нас від постійної невдачі в молитві і дати нам силу й у цьому ходити достойно перед Господом, у всякому догоджуванні Йому.
О, не втрачайте надії, не занепадайте духом: є бальзам у Галааді; є там Лікар; є зцілення для нашої недуги. Що неможливе для людини, можливе для Бога. Чого ви не бачите змоги зробити, те зробить благодать. Визнайте хворобу; довіртеся Лікареві; домагайтеся зцілення; моліться молитвою віри: «Оздоров же мене, так я й одужаю». Ви теж можете стати людиною молитви і молитися тією дієвою молитвою, що багато може.