Служіння заступництва
Задля докучання його

Розділ 6 · 11 хв читання · 14 хв слухання

Задля докучання його

«Глаголю вам: Хоч і не дасть йому, вставши, що він йому друг, та задля докучання його, вставши, дасть йому, скільки йому треба». — Луки 11:8.

«Сказав же й приповість їм про те, що треба по всяк час молитись, а не внивати… Слухайте, що суддя неправедний каже! Бог же чи не помстив ся б за вибраних своїх, що голосять до Него день і ніч, хоч довго терпить про них? Глаголю вам, що помстить ся за них незабаром». — Луки 18:1–8.

Наш Господь Ісус уважав таким важливим, щоб ми знали потребу витривалості й докучання в молитві, що розповів дві притчі, аби навчити нас цього. Це достатній доказ того, що в цьому боці молитви ми маємо водночас і найбільшу її трудність, і найвищу її силу. Він хоче, щоб ми знали: в молитві не все буде легко й гладко; ми мусимо чекати труднощів, які можна подолати лише впертою, рішучою витривалістю.

У притчах наш Господь показує трудність з боку тих, до кого звернене прохання, а докучання — як потрібне, щоб подолати їхнє небажання слухати. У нашому ж спілкуванні з Богом трудність не з Його боку, а з нашого. У зв’язку з першою притчею Він каже нам, що наш Отець охочіше дає добре тим, хто просить у Нього, ніж будь-який земний батько дає своїй дитині хліб. У другій Він запевняє нас, що Бог прагне незабаром оборонити Своїх вибраних. Потреба в наполегливій молитві не може бути в тому, що Бога треба зробити охочим чи схильним благословити: ця потреба цілком у нас самих. Але оскільки неможливо було знайти земного прикладу люблячого батька чи охочого друга, на якому можна було б показати потрібний урок докучання, Він бере неохочого друга й неправедного суддю, щоб утвердити в нас віру, що витривалість може подолати кожну перешкоду.

Трудність не в Божій любові чи силі, а в нас самих і в нашій неспроможності прийняти благословення. І все ж через те, що в нас є ця трудність, цей брак духовної готовності, є трудність і в Бога. Його мудрість, Його праведність, ба навіть Його любов не наважуються дати нам те, що зашкодило б нам, якби ми прийняли це надто рано чи надто легко. Гріх або наслідок гріха, що унеможливлює для Бога дати відразу, — це перешкода як із Божого боку, так і з нашого; прорватися крізь цю силу гріха в нас самих чи в тих, за кого ми молимося, — ось що робить змагання й боротьбу молитви такою дійсністю. І тому в усі віки люди молилися — і слушно молилися — з відчуттям, що в небесному світі є труднощі, які треба подолати. Коли вони благали Бога усунути невідомі перешкоди і в тому витривалому благанні доходили до стану цілковитої зламаності й безпорадності, повної віддачі Йому, єдності з Його волею і віри, яка могла вхопитися за Нього, — перешкоди в них самих і на небі долалися разом. Як Бог переміг їх, так вони перемогли Бога. Як Бог бере гору над нами, так ми беремо гору в Бога.

Бог так створив нас, що чим ясніше ми бачимо розумність вимоги, тим щиріше їй віддаємося. Одна з великих причин нашої недбалості в молитві — те, що в заклику до такої тривалої молитви нам ввижається щось свавільне чи принаймні щось незбагненне. Якби нам вдалося побачити, що ця уявна трудність — Божественна необхідність і, з самої природи речей, джерело невимовного благословення, ми з радісним серцем охочіше віддалися б тривалій молитві. Подивімося, чи не зможемо ми зрозуміти, як трудність, що її ставить на нашому шляху заклик до докучання, є одним із наших найбільших привілеїв.

Не знаю, чи помічали ви коли-небудь, яку роль відіграють труднощі в нашому природному житті. Вони пробуджують сили людини, як ніщо інше. Вони зміцнюють і облагороджують характер. Нам кажуть, що одна з причин переваги північних народів, як-от Голландії й Шотландії, у силі волі й цілеспрямованості над народами сонячного Півдня, як-от Італії й Іспанії, полягає в тому, що клімат останніх був надто прекрасний, а життя, до якого він схиляє, надто легке й розслаблене, — труднощі ж, із якими мусили боротися перші, стали для них найбільшим благом; і як усю природу Бог так улаштував, що в сівбі й жнивах, як і в пошуках вугілля чи золота, нічого не знаходять без праці й зусиль. Що таке освіта, як не щоденний розвиток і вишкіл розуму новими труднощами, які учневі дають подолати? Щойно урок став легким, учня переводять до вищого й важчого. І для людства, і для окремої людини найвищих здобутків досягають саме в зустрічі з труднощами й у їхньому подоланні.

Так само й у нашому спілкуванні з Богом. Лише уявіть, що було б, якби Божій дитині досить було тільки стати на коліна й попросити, і одержати, і піти. Яка невимовна втрата для духовного життя настала б! Саме в трудності й зволіканні, що вимагають витривалої молитви, знаходиться справжнє благословення й блаженство небесного життя. Там ми пізнаємо, як мало ми втішаємося спілкуванням із Богом і як мало маємо живої віри в Нього. Ми відкриваємо, яке земне й недуховне ще наше серце, як мало в нас Божого Святого Духа. Там ми доходимо до пізнання власної немочі й негідності і віддаємося Божому Духові, щоб Він молився в нас, щоб ми зайняли своє місце в Христі Ісусі й перебували в Ньому як у своєму єдиному доводі перед Отцем. Там розпинаються наша власна воля, сила й доброта. Там ми встаємо в Христі до нового життя, і вся наша воля залежить від Бога й спрямована на Його славу. Почнімо ж хвалити Бога за потребу й трудність докучливої молитви як за один із Його найдобірніших засобів благодаті.

Лише подумайте, чим наш Господь Ісус завдячував труднощам на Своєму шляху. У Гетсиманії було так, наче Отець не хоче чути: Він молився ще ревніше, аж поки «почуто Його». На шляху, який Він проклав для нас, Він навчився послуху через те, що терпів, і так став досконалим; Його воля була віддана Богові; Його віра в Бога була випробувана й зміцнена; князь цього світу з усіма своїми спокусами був переможений. Це та нова й жива дорога, яку Він освятив для нас; саме у витривалій молитві ми ходимо з Ним і стаємо учасниками Його Духа. Молитва — це одна з форм розп’яття, нашого спілкування з Хрестом Христа, віддання нашого тіла на смерть. О християни! Чи не посоромимося ми нашого небажання жертвувати тілом, власною волею і світом, яке видно з нашого небажання багато молитися? Чи не навчимося ми уроку, якого однаково навчають і природа, і Христос? Трудність докучливої молитви — наш найвищий привілей; труднощі, які в ній треба подолати, приносять нам найбагатші благословення.

У докучанні є різні складники. Головні з них — витривалість, рішучість, напруженість. Воно починається з відмови відразу прийняти відмову. Воно зростає до рішучості витривати, не шкодуючи ні часу, ні зусиль, аж поки прийде відповідь. Воно підноситься до напруженості, в якій уся істота віддається Богові в благанні, і приходить сміливість ухопитися за Божу силу. Часом воно тихе й спокійне; часом палке й сміливе. То воно потребує часу й терпляче; то знову вимагає відразу того, чого прагне. У якій би формі воно не було, воно завжди означає і знає: Бог вислуховує молитву — я мушу бути вислуханим.

Пригадайте дивовижні приклади цього, які ми маємо у святих Старого Завіту. Подумайте про Авраама, як він благає за Содом. Знову й знову він відновлює свою молитву, аж поки вшосте мусить сказати: «Що ж, Господе, коли промовлю ще раз». Він не перестає, доки не пізнав Божої поблажливості, що щоразу погоджувався на його прохання, доки не пізнав, як далеко він може зайти, не ввійшов у Божу думку і тепер не спочиває в Божій волі. І задля нього було спасено Лота. «Спогадав Бог Авраама, і вислав Лота з руйновища». І чи не почнемо ми, що маємо для поган відкуплення й обітниці, яких Авраам ніколи не знав, більше благати за них Бога?

Подумайте про Якова, коли він боявся зустрічі з Ісавом. Ангел Господній зустрів його в темряві й боровся з ним. І коли ангел побачив, що не подужає його, сказав: «Пусти мене». А Яків сказав: «Не пущу». І там благословив його. І ця сміливість, що сказала: «Не пущу», — і силою добула від неохочого ангела благословення, була така мила Божим очам, що там йому дано нове ім’я: «Ізраїль — той, хто бореться з Богом, — ти бо з Богом боровсь і над людьми брати меш гору». І в усі віки Божі діти розуміли те, чого навчають дві Христові притчі: що Бог стримує Себе й шукає, як піти від нас, доки не буде переможене те, що в нас від тіла, самолюбства й лінощів, і ми так візьмемо гору в Нього, що Він зможе й муситиме благословити нас. О, чому стільки Божих дітей не мають жодного бажання цієї честі — бути князями Божими, тими, хто бореться з Богом і перемагає? Те, чого навчав нас наш Господь: «Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите», — це не що інше, як Його переказ Якового слова: «Не пущу; мусиш благословити мене». Ось те докучання, якого Він навчає і якого ми мусимо навчитися: вимагати благословення й брати його.

Подумайте про Мойсея, коли Ізраїль зробив золоте теля. Мойсей повернувся до Господа й сказав: «Ой, величезним гріхом провинили сї люде… Оце ж, коли б простив гріх їх! Коли ж нї, дак вичеркни мене з книги твоєї, що написав єси». Це було докучання, яке радше померло б, ніж не дістало б свого народу. Потім, коли Бог вислухав його й сказав, що пошле Свого ангела з народом, Мойсей прийшов знову і не заспокоївся, доки у відповідь на його молитву, щоб Бог Сам ішов із ними (33:12, 17, 18), Він не сказав: «І те, що промовив єси, сотворю». Після того, коли у відповідь на його молитву: «Покажи ж менї славу твою!» — Бог провів перед ним Свою доброту, він зараз же знову почав благати: «Нехай же йде Господь серед нас». І пробув він там із Господом сорок днів і сорок ночей (2 Мойсея 34:28). Про ці дні він каже: «Припав я до землї перед Господом сорок день і сорок ночей, як перше, хлїба не ївши й води не пивши, за всї гріхи ваші, якими ви согрішили». Як заступник, Мойсей удавався до докучання перед Богом — і переміг. Він доводить, що людина, яка справді живе близько до Бога і з якою Бог говорить лицем до лиця, стає учасником тієї самої сили заступництва, яка є в Тім, Хто сидить праворуч Бога і завжди живе, щоб молитися.

Подумайте про Іллю в його молитві — спершу про вогонь, а потім про дощ. У першій ви маєте докучання, яке вимагає й одержує негайну відповідь. У другій, коли він схилився до землі, поклавши обличчя між колінами, його відповіддю слузі, який ходив подивитися в бік моря і прийшов із вісткою: «Нема нїчого», — було: «Йди знов» — і так сім разів. Тут було докучання витривалості. Він сказав Ахавові, що буде дощ; він знав, що дощ іде; і все ж молився, доки не сповнилися сім разів. І саме про цього Іллю і цю молитву нас навчено: «Молїте ся один за одного… Ілия був чоловік подобний нам страстями… Много бо може молитва праведного ревна». Чи не знайдуться такі, що відчують спонуку закликати: «Де ж є Бог Ілиїн?» — Той Бог, Який викликає таку дієву молитву і так дивовижно її вислуховує? Хвала Його імені: Він і досі Той Самий. Нехай лише Його народ вірить, що Він і досі чекає, щоб до Нього зверталися! Віра в Бога, Який вислуховує молитву, зробить християнина таким, що любить молитву.

Ми пам’ятаємо ознаки справжнього заступника, як навчила нас їх притча. Відчуття потреби душ; Христова любов у серці; усвідомлення власного безсилля; віра в силу молитви; відвага витривати всупереч відмові; і певність щедрої нагороди, — ось ті настанови душі, що роблять християнина заступником і викликають силу переможної молитви. Це ті настанови, що становлять красу й здоров’я християнського життя, що роблять людину придатною бути благословенням у світі, що роблять її справжнім християнським працівником, який справді одержує від Бога хліб з неба, щоб роздавати голодним. Це ті настанови, що викликають найвищі, героїчні чесноти життя віри. Ніщо не дало благородству природного характеру так багато, як дух заповзятливості й відваги, який у подорожах чи на війні, у політиці чи науці бореться з труднощами й перемагає. Задля перемоги не шкодують ні праці, ні видатків. І невже ми, християни, не зможемо зустріти труднощі, які стрічаємо в молитві? Саме тоді, коли ми «трудимося» і «змагаємося» в молитві, оновлена воля утверджує своє царське право вимагати в ім’я Христа, чого хоче, і застосовує свою дану Богом силу, щоб впливати на долі людей. Невже люди світу жертвуватимуть вигодою й насолодою у своїх справах, а ми будемо такими боягузами й ледарями, що не проб’ємося до того місця, де можемо знайти волю для полонених і спасіння для тих, хто гине? Нехай кожен слуга Христа навчиться пізнавати своє покликання. Його Цар завжди живе, щоб молитися. Дух Царя завжди живе в нас, щоб молитися. Саме з неба треба зводити благословення, яких потребує світ, витривалою, докучливою, віруючою молитвою. Саме з неба, у відповідь на молитву, Святий Дух цілковито заволодіє нами, щоб чинити Своє діло через нас. Визнаймо, якою марною була наша велика праця через нашу малу молитву. Змінімо свій спосіб, і нехай віднині більше молитви, багато молитви, невпинна молитва будуть доказом того, що ми всього чекаємо від Бога і що віримо: Він вислуховує нас.

Ви завершили: Задля докучання його

Назад Далі