Розділ 3 · 10 хв читання · 12 хв слухання
Брак молитви
«Не маєте, тим що не просите». — Якова 4:2.
«Бачив він, що нема й чоловіка (праведного), й дивився, що нема кому заступитись». — Ісаїї 59:16.
«Нема, хто б призивав імя твоє, хто б постановив твердо, за тебе держатись». — Ісаїї 64:7.
На нашій останній Веллінгтонській конференції для поглиблення духовного життя, у квітні, ранкові зібрання було присвячено молитві й заступництву. Велике благословення ми знайшли і в слуханні того, чого Слово навчає про їхню потребу й силу, і в участі в безперервному спільному благанні. Багато хто відчув, що ми надто мало знаємо про витривалу, наполегливу молитву і що це справді одна з найбільших потреб Церкви.
Протягом останніх двох місяців я відвідав чимало конференцій. На першій із них, голландській місіонерській конференції в Ланглаагте, темою промов було обрано молитву. На наступній, у Йоганнесбурзі, один брат, що займається торгівлею, висловив своє глибоке переконання, що велика потреба Церкви нашого часу — більше духу й практики заступництва. Тижнем пізніше ми мали голландську конференцію служителів у Вільній Державі, де після двох днів богослужінь у громаді, присвячених ділу Святого Духа, три дні розглядали стосунок Духа до молитви. На зібраннях служителів, що відбувалися на більшості наступних конференцій, ми знову й знову поверталися до цієї теми, і всюди лунало визнання: «Ми молимося надто мало!» А разом із цим, здавалося, був і страх, що під тиском обов’язків і силою звички майже неможливо сподіватися на якусь велику зміну.
Не можу передати, яке глибоке враження справили на мене ці розмови. Найбільше — думка, що в Божих слуг може бути щось на зразок безнадії щодо того, чи можлива цілковита зміна і справжнє визволення від невдачі, яка не може не заважати і нашій радості в Бозі, і нашій силі в служінні Йому. І я молився, щоб Бог дав мені слова, які не лише допомогли б звернути увагу на це зло, а й, особливо, пробудили б віру й упевненість, що Бог Своїм Духом зробить нас здатними молитися так, як належить.
Дозвольте мені почати — задля тих, чию увагу ніколи не було звернено на цю справу, — з кількох фактів, які доводять, наскільки загальним є відчуття недоліку в цьому.
Торік було надруковано звіт про промову до служителів доктора Вайта з Вільної церкви Святого Георгія в Единбурзі. У ній він сказав, що, будучи молодим служителем, думав, ніби з часу, що лишається в нього від пастирських відвідин, він повинен якомога більше проводити над книжками у своєму кабінеті. Він хотів годувати свій народ найкращим, що тільки міг для нього приготувати. Але тепер він навчився, що молитва важливіша за науку. Він нагадав своїм братам про обрання дияконів, які мали опікуватися збіркою пожертв, щоб дванадцятеро могли «у молитві і в служенню слова пробувати», і сказав, що часом, коли диякони приносили йому платню, він мусив запитувати себе, чи був він таким же вірним у своєму зобов’язанні, як диякони — у своєму. Йому здавалося, що вже майже запізно надолужити втрачене, і він закликав своїх братів більше молитися. Яке урочисте визнання й застереження з одного з найвищих місць: «Ми молимося надто мало!»
Під час конференції на Ріджент-сквер два роки тому ця тема виникла в розмові з одним відомим лондонським служителем. Він доводив, що коли молитві треба віддавати стільки часу, то це означатиме нехтувати невідкладними вимогами обов’язку: «Ось ранкова пошта, ще до сніданку, з десятьма чи дванадцятьма листами, на які треба відповісти. Потім чекають засідання комітетів і безліч інших зобов’язань — більш ніж досить, щоб заповнити день. Важко збагнути, як це можна зробити».
Моя відповідь по суті була така: це просто питання того, чи Божий заклик до нашого часу й уваги важливіший за людський. Якщо Бог чекає, щоб зустрітися з нами й дати нам благословення та силу з неба для Свого діла, то недалекоглядно ставити іншу працю на місце, яке мали б займати Бог і чекання на Нього.
На одному з наших зібрань служителів наглядач великої округи виклав справу так: «Я встаю вранці й маю пів години з Богом, у Слові й молитві, у своїй кімнаті перед сніданком. Я виходжу і цілий день зайнятий безліччю справ. Не думаю, що минає багато хвилин, щоб я не зітхнув у молитві про провід чи допомогу. Закінчивши денну працю, я повертаюся до вечірньої молитви й говорю з Богом про працю минулого дня. Але про ту напружену, конкретну, наполегливу молитву, про яку говорить Письмо, знаєш мало». Що ж, запитав він, я маю думати про таке життя?
Усі ми знаємо різницю між людиною, чиїх прибутків ледве вистачає, щоб утримувати родину й підтримувати свою справу, та іншою, чий дохід дає їй змогу розширювати справу й допомагати іншим. Може бути ревне християнське життя, в якому молитви досить, щоб не дати нам відступити й лише втримати становище, якого ми досягли, без особливого зростання в духовності чи в подобі Христові. Така постава радше оборонна — вона намагається відбити спокусу, — ніж наступальна, що простягається до вищих досягнень. Якщо справді має бути поступ від сили до сили, з якимсь великим досвідом Божої сили, що освячує нас самих і зводить справжнє благословення на інших, то мусить бути більше конкретної та витривалої молитви. Навчання Письма про те, щоб голосити день і ніч, бути непереставаючими в молитві, пильнувати в молитві, бути вислуханим задля докучання свого, мусить певною мірою стати нашим досвідом, якщо ми справді хочемо бути заступниками.
На найближчій же конференції те саме питання поставили дещо інакше: «Я очолюю місійну станцію, і мені треба дбати про велику віддалену округу. Я бачу важливість рясної молитви, і все ж моє життя майже не лишає для неї місця. Невже нам примиритися з цим? Чи скажіть нам, як досягти того, чого ми прагнемо?» Я визнав, що ця трудність загальна. Я згадав слова одного з найшанованіших наших південноафриканських місіонерів, який уже відійшов до свого спочинку: він скаржився на те саме. «О п’ятій ранку біля дверей уже чекають на ліки хворі. О шостій приходять друкарі, і я мушу дати їм роботу й навчати їх. О дев’ятій мене кличе школа, а до пізньої ночі я зайнятий великим листуванням». У відповідь я навів голландське прислів’я: «Що є найважче, те мусить найбільше важити», — тобто мусить посідати перше місце. Божий закон незмінний: як на землі, так і в наших стосунках із небом ми одержуємо лише стільки, скільки даємо. Якщо ми не готові заплатити ціну й пожертвувати часом, увагою і тим, що здається законними чи необхідними обов’язками, задля небесних дарів, то нам не варто сподіватися на великий досвід сили небесного світу в нашій праці. Усі присутні приєдналися до сумного визнання: про це думали й над цим сумували безліч разів; і все ж якось усі ці невідкладні вимоги й усі марні рішення більше молитися стояли на перешкоді. Не буду тепер розповідати, до яких подальших думок привела нас ця розмова; їхню суть можна знайти в деяких наступних розділах цієї книжки.
Дозвольте покликати ще лише одного свідка. Під час своєї подорожі я зустрівся з одним із коулійських отців, який щойно провів реколекції для духовенства Англійської церкви. Мені було цікаво почути від нього, якого напрямку навчання він дотримується. У розмові він ужив вислів «розпорошеність через справи», і з’ясувалося, що він вважає це однією з найбільших трудностей, з якими йому доводиться мати справу в собі та в інших. Про себе він сказав, що за обітницями свого ордену він зобов’язаний особливо віддаватися молитві. Але йому це дуже важко. Щодня він мусив бувати в чотирьох різних кінцях міста, в якому жив; попередник лишив йому на руках чимало комітетів, де від нього чекали, що він робитиме всю роботу; здавалося, ніби все змовилося, щоб утримати його від молитви.
Усіх цих свідчень, безперечно, досить, щоб стало ясно: молитва не має того місця, яке повинна мати в нашому служительському й християнському житті; це недолік, у якому всі готові визнатися; а перешкоди на шляху до визволення такі, що повернення до справжнього, повного молитовного життя видається майже неможливим. Благословенний Бог — «Неможливе у людей — можливе у Бога»! «Силен же Бог всякою благодаттю збогатити вас, щоб у всьому всякого часу всякий достаток маючи, збагачувались ви всяким добрим дїлом». Повірмо ж, що Божий заклик до рясної молитви не мусить бути тягарем і причиною постійного самоосуду. Він хоче, щоб це була радість. Він може зробити її натхненням, що дає нам силу для всієї нашої праці й зводить Його силу, щоб вона діяла через нас у наших ближніх. Не біймося визнати повною мірою гріх, що нас соромить, а тоді стати проти нього в ім’я нашого могутнього Викупителя. Світло, яке показує нам наш гріх і засуджує нас за нього, покаже нам і шлях із нього — до життя у свободі, яке подобається Богові. Якщо ми дозволимо цій одній справі — невірності в молитві — викрити в нас той брак у християнському житті, який лежить у її корені, Бог використає це відкриття, щоб дати нам не лише силу молитися, якої ми прагнемо, а й радість нового, здорового життя, природним виявом якого є молитва.
Яким же шляхом наше відчуття браку молитви може стати засобом благословення, входом на стежку, на якій це зло можна подолати? Як наше спілкування з Отцем у невпинній молитві й заступництві може стати тим, чим воно повинне бути, щоб благословенні були ми і світ довкола нас? Як мені здається, ми мусимо почати з повернення до Божого Слова, щоб дослідити, яке місце Бог призначив молитві в житті Своєї дитини та Своєї Церкви. Новий погляд на те, чим є молитва згідно з волею Божою, чим можуть бути наші молитви через благодать Божу, звільнить нас від тих кволих, хибних поглядів на безумовну потребу невпинної молитви, які лежать у корені нашої невдачі. Коли ми збагнемо розумність і слушність цього Божого установлення й цілком переконаємося, як дивовижно воно узгоджується з Божою любов’ю і нашим власним щастям, ми звільнимося від хибного враження, ніби це свавільна вимога. Ми всім серцем і душею погодимося з ним і радітимемо ним як єдиним можливим шляхом, яким небесне благословення може прийти на землю. Кожна думка про повинність і тягар, про власні зусилля й напругу зникне в благословенній вірі, що як просте дихання в здоровому природному житті, такою простою буде й молитва в християнському житті, яке веде й сповнює Божий Дух.
Коли ми заглибимося в це навчання Божого Слова про молитву й приймемо його, нас буде приведено до того, щоб побачити, як наша невдача в молитовному житті походила від невдачі в житті в Дусі. Молитва — одна з найнебесніших і найдуховніших функцій життя в Дусі. Як могли б ми намагатися чи сподіватися виконувати її так, щоб це подобалося Богові, якщо наша душа не в цілковитому здоров’ї, а наше життя не справді опанував і не рухає Божий Дух? Розуміння того місця, яке Бог призначив молитві і яке лише вона може займати в повноцінному християнському житті, покаже нам, що ми не жили справжнім, рясним життям і що будь-яка думка про те, щоб молитися більше й дієво, буде марною, поки нас не приведено в ближчі стосунки з нашим благословенним Господом Ісусом. Христос — наше життя, Христос живе в нас, і настільки дійсно, що Його молитовне життя на землі й заступництво на небі вдихаються в нас саме тією мірою, якою наша віддача себе й наша віра це допускають і приймають. Ісус Христос — Цілитель усіх недуг, Переможець усіх ворогів, Визволитель від усякого гріха; якщо наша невдача навчить нас знову звернутися до Нього й знайти в Ньому благодать, яку Він дає, щоб молитися так, як належить, то це приниження може стати нашим найбільшим благословенням. Об’єднаймося ж усі в молитві до Бога, щоб Він навідав наші душі й зробив нас здатними до того діла заступництва, яке нині є найбільшою потребою Церкви й світу. Лише заступництвом можна звести з неба ту силу, яка дасть Церкві змогу перемогти світ. Розбудімо ж дрімотний дар, що лежить невикористаний, і намагаймося зібрати, вишколити й згуртувати якомога більше людей, щоб вони були тими, хто нагадує Богові, і не давали Йому спокою, доки Він не зробить Свою Церкву радістю на землі. Ніщо, крім напруженої, віруючої молитви, не може протистояти напруженому духові світськості, на який усюди скаржаться.