Розділ 2 · 8 хв читання · 10 хв слухання
Вступ
Один друг, почувши, що готується до друку ця книжка, спитав мене, чим вона відрізнятиметься від попередньої на ту саму тему — «З Христом у школі молитви». Відповідь на це запитання, мабуть, і буде найкращим вступом, який я можу дати до цієї книжки.
Якщо попередня праця й знайшла якийсь відгук, то, що стосується її змісту, це слід приписати тому, що в ній на перший план було висунуто дві великі істини. Перша — певність, що молитва буде вислухана. Дехто вважає, що просити й чекати відповіді — не найвища форма молитви. Спілкування з Богом, без жодного прохання, — це, мовляв, більше, ніж благання. У проханні є щось від себелюбства й торгу, — поклонятися більше, ніж випрошувати. Іншим же так затуляє очі думка, що молитва так часто лишається без відповіді, що вони більше думають про духовну користь від самого вправляння в молитві, ніж про справжні дари, які можна нею одержати. Визнаючи, що в цих поглядах є частка правди, коли тримати їх на належному місці, «Школа молитви» показує, як наш Господь постійно говорив про молитву як про засіб одержати те, чого ми бажаємо, і як Він усіма можливими способами прагне пробудити в нас упевнене сподівання відповіді. Я прийшов до того, щоб показати: те, що молитва, в якій людина може ввійти в думку Божу, може виявити царську силу оновленої волі й звести на землю те, чого без молитви не було б дано, — це найвищий доказ того, що людину створено на подобу Божого Сина. Її визнано гідною ввійти в спілкування з Ним не лише в обожнюванні та поклонінні, а й у тому, що її воля справді долучається до правління світом і людина стає свідомим руслом, через яке Бог може здійснити Свій вічний задум. Книжка намагалася повторити й утвердити ті дорогоцінні істини, які Христос так невпинно проповідує: благословення молитви в тому, що ви можете просити й одержувати, чого схочете; найвище вправляння і слава молитви в тому, що наполеглива, докучлива молитва може перемогти й одержати те, чого Бог спершу не міг і не хотів дати.
Разом із цією істиною дуже виразно постала й друга, коли ми вивчали слова Учителя. На запитання: «Але чому ж, коли відповідь на молитву обіцяно так певно, є безліч молитов без відповіді?» — ми знайшли, що Христос навчав нас: відповідь залежить від певних умов. Він говорив про віру, про витривалість, про молитву в Його ім’я, про молитву згідно з волею Божою. Але всі ці умови зводилися до однієї, центральної: «Коли пробувати мете в менї, чого схочете, просити мете, і станеть ся». Стало ясно, що сила молитися дієвою молитвою віри залежить від життя. Лише для людини, яка віддала себе на те, щоб жити так цілковито в Христі й для Христа, як гілка живе у виноградній лозі й для лози, ці обітниці можуть справдитися. «Того дня», — сказав Христос, маючи на увазі день П’ятидесятниці, — «просити мете в імя моє». Лише в житті, сповненому Святого Духа, можна пізнати справжню силу просити в Христове ім’я. Це привело до наголосу на тій істині, що звичайне християнське життя не може привласнити собі цих обітниць. Щоб молитися з силою, потрібне духовне життя, цілком здорове й міцне. Таке навчання природно вело до того, щоб наполягати на потребі життя цілковитої посвяти. Не один розповідав мені, як саме під час читання тієї книжки він уперше побачив, яким є те краще життя, яким можна жити — і яким треба жити, якщо дивовижні Христові обітниці мають справдитися для нас.
Щодо цих двох істин у цій книжці нічого не змінилося. Хотілося б лише висловити їх так ясно й сильно, щоб допомогти кожному улюбленому братові-християнинові набути правильного уявлення про дійсність і славу нашого привілею як Божих дітей: «Чого схочете, просити мете, і станеть ся». Ця книжка завдячує своєю появою бажанню утвердити дві істини, яких я раніше не відчував так, як тепер.
Перша — що Христос справді задумав молитву як ту велику силу, якою Його Церква має виконувати своє діло, і що занедбання молитви — головна причина того, що Церква не має більшої сили над масами в християнських і в поганських країнах. У першому розділі я розповів, як зміцніли мої переконання щодо цього і що дало привід до написання книжки. Вона має бути — від мене самого, від моїх братів у служінні й від усього Божого народу — визнанням недоліків і гріха і водночас закликом повірити, що все може бути інакше і що Христос чекає, щоб Своїм Духом зробити нас здатними молитися так, як Він того хоче. Цей заклик, звісно, повертає мене до того, про що я говорив у зв’язку з попередньою книжкою: є життя в Дусі, життя перебування в Христі, доступне нам, у якому сила молитви — і сила молитися, і сила одержувати відповідь — може здійснитися такою мірою, яку раніше ми й не вважали б можливою. Кожна невдача в молитовному житті, кожне бажання чи надія справді посісти місце, яке Христос приготував для нас, приводять нас до самого кореня вчення про благодать, як вона виявляється в християнському житті. Лише через повну віддачу себе життю перебування, через підкорення повноті Духового проводу й оживлення молитовне життя може бути відновлене до справді здорового стану. Я глибоко відчуваю, як мало мені вдалося висловити це в книжці так, як хотілося б. Я молився і вірю, що Бог, Який вибирає немічне, використає її для Своєї слави.
Друга істина, яку я намагався утвердити, — що ми маємо надто мале уявлення про те місце, яке заступництво, на відміну від молитви за себе, повинно займати в Церкві й у християнському житті. У заступництві наш Цар на престолі знаходить Свою найвищу славу; в ньому і ми знайдемо свою найвищу славу. Через нього Він продовжує Своє спасенне діло і без нього нічого не може вчинити; лише через нього ми можемо виконувати своє діло, і без нього ніщо не має сили. У ньому Він повсякчас одержує від Отця Святого Духа й усі духовні благословення, щоб їх уділяти; у ньому й ми покликані прийняти в себе повноту Божого Духа разом із силою уділяти духовне благословення іншим. Сила Церкви справді благословляти спирається на заступництво — на прохання й одержання небесних дарів, щоб нести їх людям. Оскільки це так, не дивно, що там, де через брак навчання чи духовного розуміння ми покладаємося на власну старанність і зусилля, на вплив світу й тіла, і більше працюємо, ніж молимося, присутність і сила Божа не виявляються в нашій праці так, як нам хотілося б.
Такі думки спонукали мене замислитися, що можна зробити, щоб пробудити віруючих до усвідомлення їхнього високого покликання в цьому і допомогти їм та навчити їх брати в цьому участь. Тож ця книжка відрізняється від попередньої спробою відкрити практичну школу й запросити всіх, хто ніколи не брав систематичної участі у великому ділі заступництва, почати й віддатися йому. Є десятки тисяч працівників, які пізнали й дивовижно переконуються на ділі, що може молитва. Але є десятки тисяч таких, що працюють, майже не молячись, і стільки ж іще таких, що не працюють, бо не знають як і де, — і всіх їх можна було б здобути, щоб поповнити військо заступників, які мають звести небесні благословення на землю. Задля них і задля всіх, хто відчуває потребу в допомозі, я підготував поради й вказівки для місячної школи заступництва (див. Додаток). Я просив тих, хто захоче приєднатися, почати з того, щоб щодня свідомо віддавати цьому ділу принаймні десять хвилин. Саме роблячи, ми вчимося робити; саме коли ми беремося і починаємо, приходить допомога Божого Духа. Саме тоді, коли ми щодня чуємо Божий заклик і відразу втілюємо його в життя, в нас почне жити усвідомлення: «І я — заступник»; і ми відчуємо потребу жити в Христі й бути сповненими Духа, якщо маємо виконувати це діло належно. Ніщо так не випробовує й не пожвавлює християнського життя, як чесна спроба бути заступником. Важко уявити, скільки виграємо ми самі й Церква, якщо всім серцем приймемо почесне місце, яке пропонує нам Бог. Щодо школи заступництва, я певен, що наслідком першого місяця навчання буде пробудження відчуття, як мало ми вміємо заступатися. А другий і третій місяць можуть лише поглибити свідомість нашого незнання й непридатності. Це буде невимовне благословення. Визнання «Про що бо молитись нам так, як треба, не знаємо» — це вступ до досвіду «Сам Дух заступаєть ся за нас»: свідомість нашого незнання приведе нас до того, щоб покладатися на Духа, Який молиться в нас, і відчути потребу жити в Дусі.
Ми багато чули про систематичне вивчення Біблії і хвалимо Бога за тисячі й тисячі біблійних гуртків і біблійних читань. Хай усі провідники таких гуртків подумають, чи не могли б вони відкрити молитовні гуртки — допомагаючи своїм учням молитися на самоті й навчаючи їх бути насамперед людьми молитви. Хай служителі запитають себе, що можуть зробити в цьому вони. Віра в Боже слово ніде не може так вправлятися й удосконалюватися, як у заступництві, що просить, і чекає, і виглядає відповіді. По всьому Письму, в житті кожного святого, в житті Божого Сина, в усій історії Божої Церкви Бог насамперед є Богом, Який вислуховує молитву. Спробуймо ж допомогти Божим дітям пізнати свого Бога й підбадьорити всіх Божих слуг трудитися з упевненістю: «Головна й найблаженніша частина моєї праці — просити й одержувати від мого Отця те, що я можу принести іншим».
Тепер легко зрозуміти, що зміст цієї книжки буде не чим іншим, як підтвердженням двох великих уроків попередньої і закликом утілити їх у життя. «Чого схочете, просити мете, і станеть ся»; «Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите»: ці великі молитовні обітниці як частину того, чим Церкву наділено силою для її діла, треба приймати як буквально й справді правдиві. «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас»; «Того дня просити мете в імя моє»: ці великі молитовні умови загальні й незмінні. Життя, що перебуває в Христі й сповнене Духа, життя, цілком віддане, як гілка, ділу виноградної лози, має силу вимагати здійснення цих обітниць і молитися дієвою молитвою, що багато може. Господи, навчи нас молитись.
ЕНДРЮ МЮРРЕЙ.
Веллінгтон, 1 вересня 1897.