Девід Брейнерд — полум’я, що горіло яскраво й недовго

Хто він був

Девід Брейнерд народився 20 квітня 1718 року в Геддемі, штат Коннектикут, у пуританській родині, яку рано поранило горе: обоє його батьків померли ще до того, як йому виповнилося п’ятнадцять. Він вступив до Єльського коледжу в 1739 році, у розпал Великого пробудження, у 1742 році був виключений за необачне зауваження в пору релігійних суперечок, і конгрегаціоналісти відмовили йому в рукоположенні.

Уповноважений Шотландським товариством поширення християнського знання, він служив місіонером серед корінних народів Америки в Нью-Йорку, Нью-Джерсі та Пенсильванії аж до своєї смерті від туберкульозу в 1747 році, у двадцять дев’ять років, — у домі Джонатана Едвардса, який відредагував і видав його щоденник. Відтоді цей щоденник, мабуть, послав на місійне поле більше людей, ніж будь-який інший небіблійний текст в історії церкви; його читали й берегли Вільям Кері, Джон Веслі, Джим Елліот і мільйони звичайних християн упродовж трьох століть.

Його головне вчення про молитву

Щоденник Брейнерда — це, по суті, богослов’я молитви, написане не тезами, а досвідом.

Це незручна книжка. Це сирий, неприкрашений опис душі в майже постійній муці: депресія така глибока, що він описував себе як людину, яка часом не може підвестися з ліжка; самотність така гостра, що він почувався «немов створіння, вигнане зі світу»; фізична слабкість така тяжка, що інколи він проповідував, кашляючи кров’ю з легень.

Та крізь усе це — і значною мірою саме через усе це — він був приведений до такої глибини молитви, якої ніколи не досягали його сучасники, що жили зручніше.

Головною нотою Брейнердового богослов’я молитви була абсолютна достатність Бога перед лицем абсолютної недостатності того, хто молиться. Він нічого не мав принести Богові — ні здоров’я, ні красномовства, ні природної харизми, ні організаційних ресурсів. Він мав зламаний дух і відчайдушну потребу. І він відкрив, що в Божому задумі саме цього й потрібно: «Жертва Богу дух сокрушений; серця сокрушеного і смиренного ти не відкидаєш, Боже.» (Псальма 51:17, пер. Куліша). Його зламаність була не духовною вадою, яку треба подолати. Це була духовна кваліфікація, яку Бог особливо шанував. Кожному пробудженню в історії церкви передувала саме така молитва — молитва людей, у яких не лишилося нічого, крім Бога, і які відкрили, що Бога, власне, досить.

Брейнерд цілими днями перебував у пущі довкола своєї маленької хатини, простягнувшись на мерзлій землі, і молився за корінні народи, серед яких жив. Він описував ці пори так живо, що читач відчуває під ним холодну землю і вагу неба над ним. Він не розігрував святість перед глядачами — глядачів не було. Він був хворим молодим чоловіком, сам-один у пущі, що пробивався до Бога всім, що мав, — а мав він небагато, — і знаходив, що Бог дає йому натомість усе потрібне. Він писав про «боротьбу з Богом у молитві» і про те, що виходив із цих пір не з тріумфальною енергією природно міцних людей, а з чимось тихішим, тривкішим і могутнішим: з усталеною певністю, що Бог його почув.

Пробудження в Кроссвіксунгу, у Нью-Джерсі, у серпні 1745 року було прямим плодом цих молитов.

Брейнерд місяцями заступався за тамтешню громаду делаварів, часто молячись за конкретних людей поіменно, часто зі сльозами. Коли 8 серпня зійшов Дух, Він зійшов із такою силою, що вся громада плакала, переживала докори сумління й волала про милість. Сам Брейнерд був такий хворий, що ледве міг спостерігати, що відбувається, але розпізнав це з абсолютною певністю: це була відповідь на молитву. Не на його витончені богословські аргументи чи вправне слово — на його молитву. Слова Захарії 4:6 могли б бути девізом усього його служіння: «Нї військом, нї силою вашою, тілько моїм духом, говорить Господь сил небесних» (пер. Куліша).

Він також навчав власним прикладом зв’язку між особистою чесністю і дієвим заступництвом.

Брейнерд нещадно досліджував себе. Його щоденник містить десятки записів, у яких він визнає гордість, холодність, духовну непослідовність і постійну спокусу впасти у відчай. Він приносив кожну з цих речей Богові з такою прозорістю, що його щоденник став незручним читанням для поколінь християн. Але сама його прозорість була формою молитви — тієї, яку описує Псальма 62:8: «Вповай, народе, на него по всякий час! Виливайте перед ним серця ваші» (пер. Куліша). Брейнерд виливав своє серце — і гарне, і потворне, віру й сумнів, любов і виснаження — і знаходив, що Бог є прибіжищем, досить просторим, щоб умістити все це.

Джонатан Едвардс, прочитавши щоденник Брейнерда, зауважив, що він пробудив у ньому прагнення глибшого молитовного життя більше, ніж майже будь-що інше з прочитаного. Молодий чоловік, який помер у двадцять дев’ять років, невідомий і неоплаканий ширшим світом, мав більший вплив на молитовне життя наступних поколінь, ніж більшість уславлених імен його доби. Такий парадокс у серці Царства: ті, хто здавався найслабшим, найзламанішим, найприхованішим, часто ставали тими, крізь кого Божа сила текла найвільніше.

Молитва

Господи, як Девіда Брейнерда, навчи нас молитися в нашій слабкості, а не лише в силі. Нехай наша зламаність стане посудиною для Твоєї сили, і нехай стислість нашого земного життя поглибить нашу наполегливість у заступництві за тих, хто ще не чув Твого імені. Амінь.