Ендрю Маррей — пастир, який навчив Церкву молитися

Хто він був

Ендрю Маррей народився 9 травня 1828 року в Грааф-Рейнеті, Південна Африка, у родині шотландця за походженням, служителя Нідерландської реформатської церкви, чия віра була такою ж суворою і щирою, як капський фронтир.

Здобувши освіту в Абердині та Утрехті, Маррей 1848 року повернувся до Південної Африки й розпочав служіння, що тривало шість визначних десятиліть: спершу як роз’їзний служитель, що опікувався територією завбільшки з Англію, потім як один із провідників великого капського пробудження 1860 року і, зрештою, як письменник, чиї 240 книжок переклали десятками мов і прочитали мільйони людей. Він помер 1917 року у вісімдесят вісім років, усе ще пишучи. Пробудження у Вустері 1860 року, свідком і одним із провідників якого він був, назавжди переконало його, що кожне справжнє духовне пробудження народжується в молитві, і решту свого служіння він присвятив тому, щоб навчати церкву молитися глибоко, наполегливо й смиренно.

Його головне вчення про молитву

Богословська відправна точка Маррея була настільки ж радикальною, наскільки й простою: Ісус — не лише Той, до Кого ми молимося, а й наш Учитель молитви. Учні не просили Ісуса пояснити механіку молитви; вони просили Його навчити їх: «Господи, навчи нас молитись» (Луки 11:1, пер. Куліша). Вони бачили, як Він молиться, бачили, що приносить Його молитва, і розуміли, що Його молитва — не виконання якогось особливого божественного права, а вияв стосунків, до яких Він запрошує й їх. На цьому фундаменті Маррей збудував свій шедевр «З Христом у школі молитви»: віруючий не просто дізнається про молитву — він стає учнем Сина Божого в самому ділі молитви.

Ключем до цієї школи, навчав Маррей, є перебування в Христі. Ісус сказав про цей зв’язок прямо й беззастережно: «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся» (Йоана 15:7, пер. Куліша). Це не формула, щоб маніпулювати Богом, а опис стосунків. Гілка, що перебуває на лозі, не просить чогось чужого природі лози — вона втягує те, що вже тече лозою, і приносить плід, який сама лоза прагнула породити. Маррей навчав, що невідповідна молитва майже завжди в корені є проблемою перебування.

Коли слово Христове щедро живе у віруючому, його прохання дедалі більше відображають серце Христа — а такі прохання, писав Маррей, «не можуть залишитися без відповіді».

Тягар Маррея за заступницьку молитву був невіддільний від його богослов’я про відповідальність церкви перед світом. Він вірив, що Бог поставив церкву в проломі між святим Богом і світом у нужді, і Дух уповноважує її заступатися за тих, хто не може або не хоче молитися за себе. Він звертався до Ісаїї 62:6–7 — «О ви, що пригадуєте Господа, — не вмовкайте! Не вмовкайте перед ним, аж покіль не відновить він Ерусалима» — як до образу покликання заступника: не просто згадати перед Богом про потреби й піти далі, а наполягати зі святою невідступністю, доки щось не прорветься в невидимому світі. Сам Маррей роками — часом десятиліттями — молився за конкретних людей, конкретні народи й конкретні духовні стани, не бачачи видимої відповіді, і вірив, що невидима праця така ж реальна, якою колись її покаже видимий світ.

Його вчення про смирення й молитву було одним із найсвоєрідніших його внесків. Він написав цілу книжку на цю тему — під простою назвою «Смирення», — доводячи, що гордість є коренем усякої духовної поразки і що жодна молитва не досягає Бога без щирого самоприниження перед Ним. Молитва митаря в Луки 18:13 — «Боже, милостивий будь менї грішному» — була для нього взірцем не лише молитви навернення, а кожної молитви, щодня. Маррей навчав: щойно людина наближається до Бога бодай із тінню самовдоволення на устах, її молитва вже починає втрачати висоту.

Проте цю суворість Маррей урівноважував найщедрішими обітницями. Оскільки праведність Христа є становищем віруючого перед Отцем, упокорений віруючий може приходити з повною впевненістю: «Просїть, то й дасть ся вам; шукайте, то й знайдете; стукайте, то й відчинить ся вам» (Маттея 7:7, пер. Куліша). Смирення не зменшувало молитву — воно її очищало. Людина, що випорожнила себе від удавання, могла просити великого, бо просила не від власного імені, а в ім’я Сина Божого. Маррей писав: «Молитва смиренного — це молитва віри, а молитва віри — це молитва, на яку Бог відповідає».

Маррей також приділяв багато уваги тому, що він називав «молитвою Духа», — тій реальності, що Святий Дух не просто допомагає людській молитві, а породжує божественну молитву через людську посудину. Павлове запевнення, що «сам Дух заступаєть ся за нас стогнаннєм невимовним» (Римлян 8:26, пер. Куліша), означало для Маррея, що найглибше заступництво є не плодом власних духовних зусиль віруючого, а переливанням Духа Христового, Який живе в ньому. Практичний висновок звільняв: віруючому не треба виробляти палкість чи викликати напруження. Йому треба бути достатньо тихим, достатньо відданим і достатньо покірним, щоб власне заступництво Духа безперешкодно здіймалося крізь нього. Це була молитва, що зрушувала небо, бо це була власна молитва неба, що діяла через глиняну посудину.

Життя Маррея постійно приносило плід, бо його коріння сягало глибоко. Він проводив тривалі молитовні усамітнення, очолював молитовні конференції, що запалили кілька пробуджень, і в особистому житті втілював ті дисципліни, до яких закликав інших. Ті, хто його знав, описували його як людину надзвичайного, усталеного миру — плоду, казали найближчі, життя людини, яка навчилася покладати кожну турботу на Бога й залишати її там.

Молитва

Господи Ісусе, запиши нас до Твоєї школи молитви. Навчи нас смирення, що відчиняє двері неба, наполегливості, що тримається, доки не прийде благословення, і любові, що звертає нашу молитву назовні — до потреб інших. Будь нашим Учителем, і нехай наше життя стане свідченням відповіді на молитву. Амінь.