Чарльз Сперджен — князь проповідників, який молився

Хто він був

Чарльз Гаддон Сперджен народився 19 червня 1834 року в Келведоні, графство Ессекс, Англія. Він був сином і онуком служителів-індепендентів, чия пуританська бібліотека змалку формувала його богословську уяву. Навернувся п’ятнадцятирічним під час снігової бурі в Колчестері, а ще до сімнадцяти років проповідував у переповнених залах. У дев’ятнадцять він прийняв запрошення до лондонської каплиці на Нью-Парк-стріт, і за два роки натовпи стали такими величезними, що біля дверей для порядку доводилося викликати поліцію. Столичний табернакль, збудований на п’ять тисяч місць, відкрився 1861 року й став кафедрою, з якої Сперджен проповідував своєму поколінню, — паралельно заснувавши пасторський коледж, сиротинець і десятки доброчинних справ. На час смерті в 1892 році, у п’ятдесят сім років, він був найбільш читаним проповідником у світі, — а за кожною проповіддю, кожною установою і кожним плідним служінням стояло молитовне життя, яке він незмінно називав прихованим джерелом усього видимого.

Його головне вчення про молитву

Найвідомішою ілюстрацією спільної молитви у Сперджена було те, що він називав «котельнею».

Щонеділі вранці, коли він стояв перед п’ятьма тисячами людей нагорі в Табернаклі, кілька сотень членів церкви збиралися в підвалі й безперервно молилися за богослужіння, що відбувалося над їхніми головами. Він не просто терпів цю практику — він вважав її найважливішим із усього, що діялося в будівлі. «Те молитовне зібрання внизу, — казав він своїм студентам, — і є джерелом сили тут, нагорі». Видиме служіння церкви працювало на невидимому паливі заступництва.

Це переконання спиралося на глибоке богослов’я про роль Святого Духа в молитві. Сперджен проповідував, що Дух не просто допомагає нашим молитвам — Він породжує їх у нас зсередини, коли ми самі не знаходимо слів. Павлова обітниця, що «сам Дух заступаєть ся за нас стогнаннєм невимовним» (Римлян 8:26, пер. Куліша), була для Сперджена не богословською приміткою, а практичним рятівним колом — особливо в темні періоди депресії, що переслідувала його більшу частину дорослого життя. Він навчав: коли віруючі стоять на колінах у цілковитому духовному банкрутстві, не здатні скласти жодного зв’язного речення молитви, саме тоді часто й відбувається найглибше заступництво — стогони, надто глибокі для слів, здіймаються крізь них, мов приплив, якого вони не викликали й не можуть пояснити.

Про наполегливість у молитві Сперджен говорив і громово, і ніжно водночас. Він довго проповідував на Ісусову притчу про невідступну вдову, наполягаючи, що в ній звучить «по всяк час», про яке сучасна церква ризикує забути: «Сказав же й приповість їм про те, що треба по всяк час молитись, а не внивати» (Луки 18:1, пер. Куліша). Він доводив, що Божі зволікання — не відмови. Бог — мудрий Батько, Який знає, що чекання формує характер того, хто молиться: поглиблює віру, очищає мотиви й робить людину здатною прийняти відповідь, коли вона нарешті прийде. «Благословення вже в дорозі, — казав Сперджен з кафедри. — Воно ближче, ніж ви думаєте. Не здавайтеся за п’ять хвилин до чуда».

Сперджен також навчав, що молитва й проповідь — не дві окремі справи, а один цілісний акт служіння. Проповідь без молитви за нею була, за його словами, «стрілою без тятиви». Він не сходив на кафедру, не побувши спершу на колінах, і закликав студентів пасторського коледжу робити те саме. Цю дисципліну він вважав непорушною: «Якщо сьогодні вранці я добре помолився, то ввечері добре проповідуватиму. Якщо в молитві я був холодним і квапливим, моя проповідь це відчує». Він описував не формулу, а реальність, яку переживав надто часто, щоб у ній сумніватися.

Щоб протистояти фальшивій покорі, яка заважала багатьом християнам сміливо просити, він часто звертався до великого запрошення з Послання до євреїв: «Приступаймо ж з одвагою до престола благодати, щоб прийняти милость і знайти благодать на поміч зачасу» (Євреїв 4:16, пер. Куліша).

Він наполягав, що приходити до престолу «з одвагою» — це не зухвалість, а послух. Бог відчинив тронну залу кров’ю Христа; несміливо підкрадатися до порога означало б зневажати жертву, що здобула цей доступ. Він хотів, щоб його люди молилися з упевненістю улюблених дітей, а не з тривогою чужинців.

Чи не найсильнішим пастирським словом Сперджена було його вчення про молитву в долині страждань.

Він страждав від подагри, хвороби Брайта й глибокої депресії — темряви, яку описував із надзвичайною як на свою епоху відвертістю. І все ж із цих періодів він виходив не озлобленим, а ще більш молитовним, переконаний, що саме в долині Бог найближче зустрічається зі Своїм народом. Саме тому він любив Псальму 62:8 — «Вповай, народе, на него по всякий час! Виливайте перед ним серця ваші!» — і проповідував її як заповідь для найтемнішої години. Вилити серце в молитві, навчав Сперджен, — це ознака не поразки віри, а її здоров’я. Серце, яке може вилитися перед Богом, долина не зламала — вона його відкрила.

Зрештою, він розумів молитву як головний засіб, яким Божі обітниці входять у звичайне життя. Слова Якова: «Много бо може молитва праведного ревна» (Якова 5:16, пер. Куліша) — були для Сперджена не мрійливою мовою, а робочим принципом усього його служіння. Він бачив, як це підтверджувалося, надто багато разів, щоб сумніватися.

Молитва рухала руку, що рухає світом, і ця рука доступна кожному віруючому, який лише захоче нею скористатися.

Молитва

Боже долини й гірської вершини, навчи нас молитися в темряві так само охоче, як і у світлі. Коли відповіді зволікають, поглиблюй нашу довіру, а не зменшуй надію. Дай нам святу впертість тих, хто збагнув, що Бог, Який змушує нас чекати, — це той самий Бог, Який ніколи не розчаровує. Амінь.