Вступ: таємниця тих, хто сколихнув світ

Є сила, якої не створить жодна армія, не запровадить жоден уряд і не виробить жодна установа. Її не можна розлити по пляшках, упакувати чи купити. Вона не має відділу зв’язків із громадськістю і не здіймає галасу перед своїм приходом. Та коли вона сходить, народи здригаються, закам’янілі серця розбиваються й відкриваються, а неможливе розвіюється, мов ранковий туман. Ця сила — відповідь на молитву: безпосередній, особистий, суверенний відгук живого Бога на зойк Його народу.

І чоловіки, про яких розповідає ця книга, навчилися — кожен по-своєму — за неї вхоплюватися.

Сторінки церковної історії рясніють надзвичайними відповідями на молитву, але вони не були випадковими. Вони стали плодом життя чоловіків і жінок, які повірили Богові на слово, коли Він проголосив: «Покликни до мене, й я обізвуся, та й обявлю тобі велике й неописане, чого досї не знав єси» (Еремії 33:3, пер. Куліша). Цей вірш — не ввічлива пропозиція неуважного божества. Це смілива обітниця Всемогутнього — відкрите запрошення, що лунає крізь століття до кожної душі, готової наблизитися. Чоловіки з цієї книги почули це запрошення й відповіли на нього своїм життям.

Хто такий молитовний воїн? Це не просто людина, яка молиться гучно чи з помітним хвилюванням, хоча буває і те, і те. Молитовний воїн — це той, хто відкрив, що молитва — не монолог, посланий угору в байдужу тишу, а справжня розмова з Богом, Який палко, особисто й суверенно цікавиться справами Своїх дітей. Це той, хто здійснив великий обмін — проміняв тривожні зусилля на мир, про який пише Павло: «Не журіть ся нїчим, а у всьому молитвою і благаннєм з подякою нехай обявляють ся прошення ваші перед Богом. І мир Божий, що вище всякого розуму, нехай хоронить серця ваші і мислї ваші в Христї Ісусї» (Филипян 4:6–7, пер. Куліша).

Він збагнув, що простір між його колінами й підлогою — насправді найплідніший простір у всесвіті.

Ці десятеро чоловіків походили з різних століть, різних континентів, мали різну вдачу й належали до різних богословських традицій. Один був громовим вікторіанським проповідником, що заповнював найбільшу аудиторію Лондона. Інший — кволим молодим місіонером, який помирав від туберкульозу в американській глушині.

Один був сином валлійського шахтаря, який вимолював переломні моменти світової війни.

Інший — хлопцем із Йоркширу, який довіряв Богові прогодувати дві тисячі сиріт, ані разу не попросивши в людей жодного пенні. Їх єднали не характери чи методи, а абсолютне, непохитне переконання: молитва не доповнює працю для Царства — вона і є ця праця. Усе інше — плоди.

Сам Ісус дав взірець цього переконання. Він розповів учням притчу саме для того, щоб показати, «що треба по всяк час молитись, а не внивати» (Луки 18:1, пер. Куліша). Ці слова — «по всяк час» — вражають. Не тоді, коли є настрій. Не лише в хвилини кризи. По всяк час. Молитовний воїн сприймає цю заповідь серйозно й відповідає на неї ритмом життя, у якому молитва — не окрема шухляда, а клімат, усепроникна атмосфера, в якій минає все життя. Як Павло стиснув це у двох словах: «Без перестану молїтесь» (1 Солунян 5:17, пер. Куліша).

Ці чоловіки заплатили ціну за своє молитовне життя. Вони платили сном, вигодою, репутацією, а часом і здоров’ям. Джон Гайд виснажив себе довгими ночами заступництва зі сльозами; друзі розповідали про лікаря, який виявив, що його серце зміщене в грудях, і вірили, що це наслідок молитовної напруги. Девід Брейнерд цілими днями лежав ниць на холодній землі в лісах Нью-Джерсі, надто слабкий, щоб підвестися, але надто обтяжений, щоб перестати молитися. Е. М. Баундз протягом останніх двох десятиліть життя вставав щоранку о четвертій годині, віддаючи перші години кожного дня Богові, а вже потім усім іншим. Ріс Хауеллс і його студенти часом молилися цілими ночами в найтемніші місяці Другої світової війни. Це не були безтурботні люди, що шукали вигоди. Це були воїни.

І все ж кожен із них свідчив, що ця ціна — ніщо проти нагороди. Вони відкрили те, що знав псалмоспівець: «Вповай, народе, на него по всякий час! Виливайте перед ним серця ваші!» (Псальма 62:8, пер. Куліша). Вони виливали свої серця — і переконалися, що Бог підхопив кожну краплю. Вони просили — і отримали. Шукали — і знайшли.

Вони стукали — і бачили, як розчиняються двері, яких не зрушила б жодна людська рука. Слова Ісуса справдилися для них, як справджуються для кожного покоління, що наважується їм повірити: «Просїть, то й дасть ся вам; шукайте, то й знайдете; стукайте, то й відчинить ся вам: кожен бо, хто просить, одержує; і хто шукає, знаходить; і хто стукає, тому відчиняють» (Маттея 7:7–8, пер. Куліша).

Яків, пишучи з натхнення Святого Духа, не говорив абстракціями, коли проголосив: «Много бо може молитва праведного ревна» (Якова 5:16, пер. Куліша).

Він вказував на щось справжнє, щось перевірене, щось, що чоловіки з цієї книги довели своїм життям. Молитва діє. Не завдяки тому, хто молиться, а завдяки Тому, Хто відповідає.

Ці розділи — не академічні біографії. Це запрошення. Читаючи їх, ви знову й знову опинятиметеся на порозі глибшого життя — життя, у якому Бог не екстрений контакт, а щоденний супутник, не останній засіб, а перша реакція. Таке життя доступне вам. Це спадщина кожної Божої дитини, яка готова шукати Отця всім серцем.

Нехай ці десять життів пробудять у вас щось святе. Нехай вони викличуть у вас невдоволення поверховою, поспішною, механічною релігійністю. Нехай вони поставлять вас на коліна зі свіжим голодом і новим очікуванням — і нехай ви знайдете там того самого невичерпного Бога, Який чекав на цих чоловіків.