Життя і щоденник Девіда Брейнерда
Праця серед індіанців біля Розвилок Делаверу та в їхніх околицях—ідолопоклонницьке свято й танець—подорож пущею до Опегольгаупунга, або до Саскуеганни—будує хатину біля Розвилок Делаверу—деякі ознаки дії Духа серед індіанців—подорож до Нової Англії, щоб зібрати гроші

Розділ 7 · 49 хв читання · 1 год 3 хв слухання

Праця серед індіанців біля Розвилок Делаверу та в їхніх околицях—ідолопоклонницьке свято й танець—подорож пущею до Опегольгаупунга, або до Саскуеганни—будує хатину біля Розвилок Делаверу—деякі ознаки дії Духа серед індіанців—подорож до Нової Англії, щоб зібрати гроші

13 червня 1744 р. — 18 червня 1745 р.

13 червня 1744. [В Елізабеттауні.] — «Чимало часу витратив на те, щоб написати звіт про індіанські справи для відправлення до Шотландії; трохи — на розмови з друзями; але не мав великої духовної радості.»

У вівторок, 19 червня, він вирушив у дорогу і за три дні дістався свого житла біля Розвилок Делаверу. Подорож відбув у великій тілесній слабкості, але день у день мав утіху в душі.

День Господній, 24 червня. — «Надзвичайно кволий; ледве можу ходити; проте відвідав своїх індіанців і доклав багато зусиль, щоб навчати їх; трудився з деякими, які були дуже вороже налаштовані до християнства. Мій розум був дуже обтяжений вагою і труднощами моєї праці. Уся моя опора й надія на успіх, здавалося, була тільки на Бога, і я бачив, що лише Він може зробити їх готовими прийняти науку. Моє серце було дуже занурене в молитву: я посилав Богові мовчазні прохання навіть тоді, коли говорив до них. О, коли б я завжди міг іти в силі Господній!

25 червня. — «Почувався здоров’ям трохи краще, ніж останнім часом, і зміг значну частину дня провести в молитві та зосередженому навчанні. Мав у молитві більше свободи й палкості, ніж звичайно останнім часом; особливо прагнув Божої присутності в моїй праці і того, щоб бідні язичники навернулися. А у вечірній молитві моя віра й надія на Бога дуже піднеслися. Для ока розуму все, що стосується навернення язичників, темне, як північ; і все ж я не можу не надіятися на Бога, що Він звершить серед них щось славне. Моя душа дуже прагнула поширення Царства Відкупителя на землі. Дуже боявся, щоб не допустити якоїсь марної думки й так не втратити того відчуття божественних речей, яке я тоді мав. О, коли б мати незмінний небесний настрій душі!

26 червня. — «Уранці мої бажання, здавалося, підносилися й вільно здіймалися до Бога. Більшу частину дня був зайнятий перекладанням молитов мовою індіанців-делаварів; зустрів великі труднощі, бо мій перекладач був зовсім необізнаний із цією справою. Та хоч я був дуже знеохочений надзвичайною складністю цієї праці, проте Бог підтримав мене, а особливо ввечері дав мені солодке підкріплення. У молитві моя душа розширилася, а віра відчутно проявилася в дії; я міг волати до Бога за моїх бідних індіанців; і хоча справа їхнього навернення здавалася у людей не можливою, та у Бога ж, бачив я, все можливе. Моя віра дуже зміцнилася, коли я споглядав, яку дивовижну допомогу Бог подав Своїм слугам Неемії та Ездрі, коли вони відновлювали Його народ і знову утверджували Його давню церкву. Я мав велику допомогу в молитві за моїх дорогих друзів-християн і за інших, яких вважав людьми без Христа; але найбільше дбав про бідних язичників і про тих, хто доручений моїй опіці; міг невпинно молитися за них і надіявся, що Бог прихилить небо і зійде для їхнього спасіння. Мені здавалося, що не може бути такої перешкоди, яка змогла б зупинити це славне діло, коли живий Бог, як я твердо надіявся, узявся за нього. Я перебував в урочистому настрої душі, підносячи серце до Бога, щоб Він дав мені допомогу й благодать, щоб я більше помер для цього теперішнього світу, щоб уся моя душа завжди була поглинута турботою про поширення Христового Царства. Щиро бажав, щоб Бог іще більше очистив мене, щоб я був вибраною посудиною, щоб нести ймя Його перед поган.

28 червня. — «Провів ранок, читаючи кілька частин Святого Письма, і в палкій молитві за моїх індіанців, щоб Бог установив серед них Своє Царство і привів їх до Своєї церкви. Близько дев’ятої відійшов до свого звичного місця усамітнення в лісі і там знову мав певну допомогу в молитві. Моя велика турбота була про навернення язичників до Бога; і Господь допоміг мені благати Його про це. Під полудень поїхав верхи до індіанців, щоб проповідувати їм; і поки їхав, моє серце підносилося до Бога в молитві за них; я міг вільно сказати Богові, що Він знає: справа, якою я зайнятий, не моя, а Його власна, і що навернути бідних індіанців буде для Його власної слави; і, благословенний Бог, я не відчував жодного бажання їхнього навернення для того, щоб здобути від світу честь як знаряддя цього. Мав певну свободу, говорячи до індіанців.

30 червня. — «Моя душа була дуже урочиста, коли я читав Боже слово, особливо дев’яту главу книги Даниїла. Я бачив, як Бог закликав Своїх слуг до молитви і спонукав їх боротися з Ним, коли мав намір подати Своїй церкві якусь велику милість. І, на жаль, мені було соромно за себе, коли я думав про свою млявість і бездіяльність, тоді як, здавалося, стільки треба було зробити для будування Сіону. О, як же лежить у руїнах Сіон! Я прагнув, щоб Божа церква поширилася; міг молитися, думаю, з вірою; моя душа, здавалося, відчутно покладалася на Бога і могла боротися з Ним. Потім вийшов надвір до одного місця солодкого усамітнення; мав певну допомогу в молитві, усвідомлював свою велику потребу в божественній допомозі й відчував, як моя душа відчутно залежить від Бога. Благословенний Бог, цей тиждень був для мене втішним.

День Господній, 1 липня. — «Коли я прийшов до них, мій розум був збентежений, і я зовсім не відчував того солодкого уповання на Бога, яким моя душа втішалася в минулі дні. Провів передобідню пору в такому стані духу і проповідував індіанцям без жодного запалу серця. Пополудні, коли почав проповідувати, я ще почувався безплідним, і так близько пів години: мені здавалося, що я нічого не знаю й нічого не маю сказати індіанцям; але незабаром я знайшов у собі дух любові, і тепла, і сили, щоб звертатися до бідних індіанців, і Бог допоміг мені благати їх, „навернутись від усїх поганських дурниць до Бога живого;“ я переконаний, що Господь торкнувся їхнього сумління, бо я ніколи не бачив у них такої уваги. Коли я пішов від них, то весь час, поки їхав до свого помешкання за три милі, провів у молитві та хвалі Богові. Коли я проїхав понад дві милі, мені спало на думку знову присвятити себе Богові, що я й зробив із великою урочистістю та невимовною втіхою; особливо ж знову віддав себе Йому на служіння. Це я зробив Божою благодаттю, сподіваюся, без жодного винятку чи застереження, анітрохи не відступаючи перед будь-якими труднощами, що могли супроводжувати цю велику й благословенну працю. Мені здавалося, що в цьому присвяченні себе я був цілком вільний, радісний і повний. Уся моя душа волала: „Господи, Тобі присвячую себе! О, прийми мене, і дай мені бути Твоїм навіки. Господи, я нічого іншого не бажаю; я не бажаю нічого більшого. О прийди, прийди, Господи, прийми бідного хробака. Моє серце раділо моєю особливою працею як місіонера; раділо, що мені потрібно в багатьох відношеннях зрікатися себе, і я далі віддавав себе Богові й благав у Нього милості, молячись безупинно кожної хвилини з солодкою палкістю. Моє тіло, останнім часом дуже слабке й виснажене, тепер значною мірою знесилилося: пальці мої стали дуже кволі й трохи заніміли, так що я ледве міг випростати їх, а коли зліз із коня, то насилу міг іти; усі суглоби мої, здавалося, розслабилися. Але я відчував рясну силу в нутряному чоловіку. Проповідував білим людям; Бог дуже допоміг мені, особливо в молитві. Декілька моїх бідних індіанців були так зворушені, що теж прийшли на зібрання, і один, здавалося, був дуже стривожений.

3 липня. — «Був іще дуже слабкий. Цього ранку міг молитися з глибоким відчуттям своєї потреби в Божій допомозі і, вірю, мав певну віру в дії; і, благословенний Бог, міг досить довго благати Його. Справді, Бог добрий до мене. Але моя душа сумувала й тужила через мою гріховність і безплідність і прагнула більше віддаватися Богові. Близько дев’ятої знову усамітнився для молитви і, з Божої доброти, мав благословенний дух молитви; моя душа любила цей обов’язок і прагнула в ньому Бога. О, як солодко бути Господнім, відчутно бути відданим Йому! Яка благословенна доля — Бог! Який славний, який любий Він Сам у Собі! О, моя душа прагнула використовувати час цілком для Бога! Більшу частину дня провів, перекладаючи молитви індіанською мовою. Увечері знову міг палко боротися з Богом у молитві. Міг зберігати настрій духу недовірливий до себе й пильний, і ревниво остерігався, щоб не допустити безтурботності та самовпевненості.

6 липня. — «Прокинувся цього ранку в страху Божому і перші хвилини після пробудження провів у молитві про освячення, щоб моя душа була обмита від своєї надмірної нечистоти й скверни. Вставши, провів якийсь час, читаючи Боже слово, і в молитві. Я волав до Бога, відчуваючи свою велику убогість. Останнім часом мене найбільше турбують здібності до служіння і навернення язичників. Торік я прагнув бути приготованим до світу слави і якнайшвидше відійти з цього світу; але останнім часом майже вся моя турбота — про навернення язичників, і заради цього я прагну жити. Але, благословенний Бог, у мене менше бажання жити заради будь-яких світських насолод, ніж будь-коли досі. Я прагну й люблю бути мандрівником і потребую благодаті, щоб наслідувати життя, труди й страждання святого Павла серед язичників. І коли я тепер прагну святості, то не так для себе, як колись, а радше щоб завдяки їй стати „здатним слугою нового завіту,“ особливо для язичників.

7 липня. — «Цього ранку дуже нездужав, і вся моя снага була вичерпана й вигасла; але був зворушений і підкріплений, читаючи солодку розповідь про те, як Ілля був узятий на небо, і мав певне почуття й палкість у молитві; дуже прагнув дарів і благодатей для служіння, щоб міг зробити щось для Божої справи. Потім був підкріплений і підбадьорений, читаючи перший Випадок совісті Аллейна і т. д. — тоді міг молитися з певним запалом душі — боявся безтурботності та самовпевненості і прагнув святості.

День Господній, 8 липня. — «Минулої ночі нездужав — не міг спокійно відпочити. Мав певну невелику допомогу, проповідуючи індіанцям, а потім зміг проповідувати білим людям з певною силою, особливо наприкінці моєї проповіді, на текст з Еремії 3:23: „Справдї, даремно ми надїялись на ті горби“ і т. д. Господь також певною мірою допоміг мені в першій молитві; благословенне ім’я Його. Під вечір, хоч і дуже втомлений, зміг читати Боже слово з певним солодким смаком до нього і молитися з почуттям, палкістю і, вірю, з вірою; моя душа відчутніше, ніж звичайно, залежала від Бога. Був пильний, чутливий і ревниво стежив за своїм серцем, щоб не допустити безтурботності й марних думок і не засмутити благословенного Духа, щоб Він не відняв Своїх солодких, добрих і ніжних впливів. Прагнув „розвязатись (із тїлом), та з Христом бути,“ більше, ніж будь-коли останнім часом. Моя душа надзвичайно єдналася зі святими давніх часів, так само як і з тими, що живуть нині; особливо моя душа танула від прагнення спільноти Іллі та Єлисея. Міг волати до Бога з дитячим духом і якийсь час невпинно перебувати в молитві. Мав велике розширення в солодкому обов’язку заступництва; міг згадати безліч дорогих друзів і дорогоцінних душ, а також Христових служителів. Перебував у цьому настрої, боячись кожної пустої думки, аж поки не заснув.

21 липня. — «Цього ранку я був тяжко пригнічений провиною й соромом через відчуття внутрішньої мерзенності й нечистоти. Близько дев’ятої відійшов до лісу помолитися, але не мав великої втіхи; я здавався собі найпідлішим, найнікчемнішим створінням на землі і ледве міг жити сам із собою; таким нікчемним і мерзенним я собі здавався, що думав, ніколи не зможу підвести обличчя на небі, якщо Бог зі Своєї безмежної благодаті приведе мене туди. Під вечір мій тягар щодо праці серед індіанців почав дуже зростати, і його обтяжило те, що я почув кілька речей, які видавалися дуже невтішними, зокрема що вони мали намір зібратися наступного дня на ідолопоклонницьке свято й танець. Тоді я почав мучитися; я думав, що мушу з обов’язку совісті піти й спробувати розігнати їх, але не знав, як за таке взятися. Проте я усамітнився для молитви, надіючись на силу згори. У молитві я був надзвичайно розширений, і моя душа була так вилита, як, пам’ятаю, бувала хіба що будь-коли в моєму житті. Я був у такій муці й благав із такою щирістю та настирливістю, що, коли підвівся з колін, відчув себе надзвичайно слабким і знесиленим; ледве міг іти прямо; суглоби мої розслабилися; піт стікав по моєму обличчю й тілу, і моє єство, здавалося, ось-ось розпадеться. Наскільки я міг судити, я був цілком вільний від самолюбних цілей у моїх палких благаннях за бідних індіанців. Я знав, що вони зібралися поклонятися бісам, а не Богові; і це спонукало мене щиро волати, щоб Бог нині з’явився й допоміг мені в моїх спробах розігнати це ідолопоклонницьке зібрання. Моя душа довго благала, і я думав, що Бог почує і піде зі мною, щоб обстояти Свою власну справу: мені здавалося, що я покладаюся на Бога щодо Його присутності й допомоги. І так я провів вечір, безупинно молячись про божественну допомогу і про те, щоб не покладатися на себе, але й далі мати всю свою опору в Богові. Те, що я пережив, було надзвичайним і справді невимовним. Усе тут, на землі, зникло, і ніщо, здавалося, не мало для мене якоїсь значної ваги, крім святості серця й життя та навернення язичників до Бога. Усі мої турботи, страхи й бажання, про які можна було б сказати, що вони світського характеру, зникли і в моїх очах важили не більше, ніж подув вітру. Я надзвичайно прагнув, щоб Бог здобув Собі ім’я серед язичників; і я звертався до Нього з найбільшою свободою, кажучи, що Він знає: я „ставлю Його над усї радощі мої.“ Справді, я не мав жодного уявлення про радість від цього світу; мені було байдуже, де і як я житиму чи які злигодні перенесу, аби тільки міг здобувати душі для Христа. Я перебував у цьому настрої весь вечір і ніч. Коли я спав, мені снилися ці речі; а коли прокидався (як часто бувало), то перше, про що я думав, була ця велика праця — благати за Бога проти сатани.

День Господній, 22 липня. — «Коли я прокинувся, моя душа була обтяжена тим, що, здавалося, стояло переді мною. Я волав до Бога ще до того, як зміг підвестися з ліжка; і щойно одягнувся, відійшов до лісу, щоб вилити свою обтяжену душу перед Богом, особливо благаючи допомоги в моїй великій праці, бо ледве міг думати про щось інше. Я мав ту саму свободу й палкість, що й минулого вечора; і з невимовною свободою знову віддав себе Богові — на життя чи на смерть, на всі злигодні, до яких Він покличе мене серед язичників; і відчував, ніби ніщо не може відвернути мене від цієї благословенної праці. Я мав сильну надію, що Бог „прихилить небо і зійде“ і вчинить якесь дивовижне діло серед язичників. Поки я їхав до індіанців, три милі, моє серце безперестанку підносилося до Бога, благаючи Його присутності й допомоги; і я надіявся і майже очікував, що Бог зробить цей день днем Своєї сили й благодаті серед бідних індіанців. Коли я прийшов до них, то застав їх за їхньою гульнею; але з Божої доброти я переконав їх припинити й послухати мою проповідь; проте все ще не видно було серед них нічого з особливої Божої сили. Пополудні знову проповідував їм і помітив, що індіанці були тверезіші, ніж раніше; але все ж не бачив серед них нічого особливого. Тож сатана скористався з нагоди, щоб спокушати й бити мене цими проклятими навіюваннями: Бога немає, а якщо й є, то Він не може навернути індіанців, поки вони не матимуть більше знання, і т. д. Я був дуже слабкий і втомлений, і душа моя була пригнічена збентеженням; але я був мертвий для всього світу і твердо вирішив і далі чекати на Бога щодо навернення язичників, хоч диявол і спокушав мене до протилежного.

24 липня. — «Проїхав близько сімнадцяти миль на захід через страхітливу гору до гурту індіанців. Зібрав їх майже тридцятеро; проповідував їм увечері і заночував серед них. Був слабкий і почувався до певної міри безутішним; проте не міг думати з вільним серцем ні про які інші обставини чи заняття в житті. Усе моє бажання було — навернення язичників; і вся моя надія була на Бога. Бог не дозволяє мені тішити чи втішати себе надією побачитися з друзями, повернутися до моїх дорогих знайомих і втішатися світськими вигодами.

День Господній, 5 серпня. — «Хоч і дуже слабкий, я двічі відвідав бідних індіанців і проповідував їм, і був підкріплений набагато понад мої сподівання. Справді, Господь дав мені певну свободу й палкість у зверненні до них, хоч я не мав сили стояти й мусив сидіти весь час. Під вечір був надзвичайно слабкий, знесилений, хворий і сповнений болю. Я здаюся собі подібним до людини, яка все своє майно склала в один маленький човен, що на нещастя дрейфує вниз бурхливим потоком. Бідний власник стоїть на березі, і дивиться, і оплакує свою втрату. Але, на жаль, хоч усе моє, здається, пливе за течією, і я стою й бачу це, я не смію оплакувати; бо це ще більше пригнічує мій дух і посилює мої тілесні недуги! Тому я змушений розважати себе дрібницями; хоча водночас боюся, і часто почуваюся так, ніби винен у марнуванні часу. І часто моє сумління так мучиться через цей жалюгідний спосіб проводити час, що я не маю спокою; хоч не маю ні сили розуму, ні сили тіла, щоб ужити його з більшою користю. О, коли б Бог змилувався над моїм стривоженим станом!»

Наступні три тижні його хвороба була не така тяжка; і він до певної міри був здатний до справ, як громадських, так і особистих, хоч мав деякі напади, коли його недуга дуже брала гору. Загалом він мав також значно більше внутрішньої допомоги й душевної сили. Він часто висловлює велике прагнення поширення Христового Царства, особливо через навернення язичників до Бога; і говорить про цю надію як про всю свою втіху й радість. Він і далі висловлює свої звичні прагнення святості, життя для Бога і відчуття власної негідності. Кілька разів він говорить, що здавався собі найпідлішим створінням на землі; а одного разу каже, що справді думав, ніби немає жодного з Божих дітей, хто б так далеко не досягав тієї святості й досконалості в послуху, якої вимагає Бог, як він. Він говорить, що почувається мертвішим, ніж будь-коли, до втіх світу. Іноді згадує про особливу допомогу, яку мав у цей час, проповідуючи індіанцям, і про ознаки релігійного неспокою серед них. Говорить також про допомогу в молитві за відсутніх друзів, а особливо за служителів і кандидатів на служіння; і про велику втіху, якою тішився в товаристві кількох служителів, що приїхали відвідати його.

1 вересня. — «Після періоду великої слабкості так зміцнився, що зміг дві чи три години писати на божественну тему. Мав певну втіху й солодкість у речах божественних і святих; і в міру того, як мої тілесні сили певною мірою відновилися, моя душа, здавалося, теж стала дещо бадьорою і зайнятою Божими речами.

День Господній, 2 вересня. — «Зміг говорити до моїх бідних індіанців з великою турботою й палкістю; і я переконаний, що Бог дав мені змогу виявляти віру в Нього, поки я говорив до них. Я помітив, що деякі з них боялися слухати й прийняти християнство, щоб їх не зачарували й не отруїли котрісь із пау-вау: але я зміг переконувати їх не боятися цих; і, покладаючись на Бога щодо безпеки й визволення, я кинув виклик усім цим силам темряви, щоб вони зробили найгірше спершу мені. Я сказав своїм людям, що я християнин, і запитав, чому ж пау-вау не зачарують і не отруять мене. Я майже ніколи не відчував так гостро своєї власної негідності, як у цьому вчинку. Я бачив, що йдеться про Божу честь; і бажав бути збереженим — не з самолюбних намірів, — а на свідчення божественної сили й доброти та істинності християнства, і щоб Бог був прославлений. Потім я знайшов, що моя душа радіє в Бозі за Його допомагаючу благодать.»

Після цього він вирушив у подорож до Нової Англії і був відсутній у місці свого проживання, біля Розвилок Делаверу, близько трьох тижнів. Більшу частину цього часу він був у кволому стані. Але в останній частині подорожі виявив, що значно поправився здоров’ям і силами.

26 вересня. — «Поїхав додому до Розвилок Делаверу. Яку ж маю причину благословляти Бога, Який беріг мене, поки я проїхав понад чотириста двадцять миль, і „зберіг усї костї мої, і нї одна з них не переломилась!“ Моє здоров’я також значно відновилося. О, коли б я міг присвятити Богові все своє! Це все, чим я можу Йому віддячити.»

Коли він почав тут проповідувати, то мав не більше двадцяти — двадцяти п’яти слухачів; згодом їхнє число зросло до сорока чи більше; і часто більшість тих, хто належав до цих місць, сходилася слухати його проповідь. У листі до преподобного пана Пембертона він пише: «Наслідки, які істини Божого слова мали для деяких індіанців у цьому місці, дещо підбадьорливі. Чимало з них уже відреклися від ідолопоклонства і відмовляються брати участь у тих бенкетах, які вони мали звичай приносити в жертву певним гаданим невідомим силам. А декілька з них уже значний час виявляють серйозну турботу про вічне благо своєї душі і далі „про дорогу до Сиону питати“ з такою старанністю, почуттям і належною дбайливістю, що це дає мені підставу надіятися: „Бог, Який, як я вірю, розпочав у них цю справу,“ продовжуватиме її, аж поки вона не завершиться їхнім спасенним наверненням до Нього. Вони не тільки гидують своїми давніми ідолопоклонницькими уявленнями, а й намагаються відвернути від них своїх друзів. І як вони шукають спасіння для власних душ, так, здається, і бажають, а деякі з них і докладають зусиль, щоб інші були спонукані робити те саме.

«Є також багато труднощів, які супроводжують навернення цих бідних поган до християнства.

«По-перше, їхні уми сповнені упереджень проти християнства через порочне життя й нехристиянську поведінку деяких із тих, хто зветься християнами. Ці не тільки подають їм найгірші приклади, але деякі з них ще й старанно, прямо словами, відраджують їх ставати християнами, передбачаючи, що коли ті навернуться до Бога, то „надія їх неправедного заробітку“ тим самим пропаде.

«І ще: ці бідні язичники надзвичайно прив’язані до звичаїв, переказів і баєчних уявлень своїх батьків. А одне з них, здається, лежить в основі всіх інших їхніх уявлень, а саме: що „не той самий Бог створив їх, Хто створив білих людей“, а інший, який звелів їм жити полюванням тощо і не переймати звичаїв білих людей. Тому, коли їх закликають стати християнами, вони часто відповідають, що „житимуть так, як жили їхні батьки, і підуть до своїх батьків, коли помруть“. А якщо згадати чуда Христа і Його апостолів на доказ істинності християнства, вони й собі згадують різні чуда, які, як розповідали їм батьки, колись чинилися серед індіанців і в які сатана змушує їх вірити. Вони дуже віддані ідолопоклонству і часто влаштовують бенкети, які споживають на честь якихось невідомих істот, що, на їхню думку, говорять до них у снах, обіцяючи їм успіх у полюванні та інших справах, якщо вони приноситимуть їм жертви. Нерідко вони приносять жертви також духам померлих, які, як вони гадають, потребують ласки від живих і водночас перебувають у такому стані, що можуть щедро віддячити за всі виявлені їм послуги доброти. І всі свої лиха вони приписують занедбанню цих жертв.

«Крім того, вони дуже бояться тих своїх одноплемінників, яких називають пау-вау і яким приписують силу зачаровувати чи отруювати людей на смерть або принаймні завдавати їм тяжких мук. І вони побоювалися, що саме така сумна доля — бути зачарованими — спіткає їх, якщо вони стануть християнами.

«Так само великою перешкодою для того, щоб навернути їх до християнства, є їхній спосіб життя. Вони майже безперестанку кочують з місця на місце, і лише зрідка випадає нагода навчати декого з них».

1 жовтня.—«Займався приготуваннями до задуманої подорожі на Саскуеганну. Кілька разів усамітнювався в лісі для потаємних обов’язків і намагався благати, щоб Божа присутність ішла зі мною до бідних поган, до яких я вирушав проповідувати Євангеліє. Надвечір проїхав верхи близько чотирьох миль і зустрів брата Байрема, який прибув на моє прохання, щоб бути моїм супутником у подорожі до індіанців. Я зрадів, побачивши його, і вірю, що Бог зробив його розмову корисною для мене. Мені здавалося, що він більше вмер для світу, для його тривожних клопотів і принадних речей, ніж я; і це змусило мене зазирнути в себе й глибше відчути свою провину, невдячність і нужденність.

2 жовтня.—«Вирушив у подорож разом із дорогим братом Байремом, моїм перекладачем і двома старшинами-індіанцями з Розвилок Делаверу. Проїхали близько двадцяти п’яти миль і заночували в одному з останніх будинків на нашій дорозі; далі не було нічого, крім жахливої, виючої пустелі.

3 жовтня.—«Ми рушили своєю дорогою в пустелю і натрапили на найважчий і найнебезпечніший шлях з усіх, які будь-хто з нас коли-небудь бачив. Перед нами не було майже нічого, крім високих гір, глибоких долин і страхітливих скель, крізь які доводилося прокладати путь. Проте частину дня я мав деяку духовну радість, і мій розум був напружено зайнятий роздумами над божественною темою. Під вечір моя кобила застрягла ногою між каменями й упала піді мною, але з Божої доброти я не забився. Проте вона зламала ногу; а що ми були в такому страшному місці й майже за тридцять миль від будь-якого житла, я не бачив жодної змоги зберегти їй життя, тож мусив її вбити й продовжувати подорож пішки. Цей випадок змусив мене дивуватися Божій доброті до мене: адже мої кості не поламалися і безліч їх не сповнилася тяжким болем. Якраз як смеркло, ми розклали вогонь, нарубали трохи кущів і зробили над головами накриття, щоб захиститися від морозу, який тієї ночі був дуже сильний, і, віддавши себе Богові в молитві, лягли на землю й спокійно спали».

Наступного дня вони рушили далі в дорогу, а на ніч так само отаборилися в лісі.

5 жовтня.—«Ми досягли річки Саскуеганни в місці, що зветься Опегольгаупунг, і знайшли там дванадцять індіанських осель. Привітавши царя по-дружньому, я сказав йому про свою справу і що я бажаю навчати їх християнства. Після певної наради індіанці зібралися, і я проповідував їм. А коли закінчив, спитав, чи послухають вони мене ще раз. Вони відповіли, що поміркують про це, і невдовзі передали мені, що негайно прийдуть, якщо я проповідуватиму; так я й зробив, і обидва рази говорив вільно. Коли я знову спитав їх, чи слухатимуть мене далі, вони відповіли, що послухають наступного дня. Я надзвичайно гостро відчував неможливість зробити хоч щось для бідних язичників без особливої допомоги згори; і моя душа, здавалося, спочивала на Богові й полишала Йому чинити, як Йому до вподоби, у тому, що, як я бачив, було Його власною справою. Справді, з Божої доброти я відчував дещо з такого настрою душі майже весь час, поки подорожував туди, а певною мірою — і ще до того, як вирушив.

6 жовтня.—«Встав рано й благав Господа про допомогу в моїй великій справі. Близько полудня знову проповідував індіанцям, а пополудні відвідував їх від хати до хати й запрошував прийти послухати мене знову наступного дня і відкласти до понеділка свій намір полювати, до якого вони якраз бралися. „Цієї ночі“, вірю, „Господь став передо мною“, щоб підбадьорити й укріпити мою душу: я провів понад годину в потаємному усамітненні; мені було дано „виливати серце моє перед Богом“ про примноження благодаті в моїй душі, про обдарування для служіння, про успіх серед бідних індіанців, про Божих служителів і Його народ, про далеких дорогих друзів тощо. Благословенний Бог!

8 жовтня.—«Відвідав індіанців, маючи намір попрощатися з ними, бо гадав, що цього ранку вони рано вийдуть на полювання; але понад мої сподівання й надію вони побажали ще раз послухати мою проповідь. Я радо виконав їхнє прохання, а потім намагався відповісти на їхні заперечення проти християнства.

9 жовтня.—«Ми встали близько четвертої ранку і, віддавши себе Богові в молитві та попросивши Його особливого захисту, близько п’ятої вирушили в дорогу додому й неухильно їхали аж до початку сьомої вечора; тоді розклали собі вогонь, зробили накриття з кори й так відпочили. Надвечір дорогою я мав кілька ясних і втішних думок на божественну тему. Уночі довкола нас вили вовки; але Бог зберіг нас».

Наступного дня вони встали рано, а ввечері прибули до ірландського поселення, з яким Брейнерд був знайомий, і заночували там. Другого дня і він, і пан Байрем проповідували тамтешнім людям.

12 жовтня.—«Приїхав додому до свого житла, де виливав душу перед Богом у потаємній молитві й намагався благословляти Його за Його щедру доброту до мене в недавній подорожі. Навряд чи я коли-небудь мав краще здоров’я, принаймні в останні роки; і Бог дивовижно, майже чудесно, підтримував мене серед утоми в дорозі й під час ходи пішки. Благословенний Господь, Який безперестанку зберігає мене.

День Господній, 14 жовтня.—«Я пішов на місце прилюдного богослужіння, підносячи серце до Бога, щоб Він дав допомогу й благодать у моїй великій праці; і Бог був милостивий до мене, допомагаючи мені благати Його про святість і вживати перед Ним найсильніших доводів, узятих із втілення та страждань Христа, — саме задля тієї мети, щоб люди стали святими. Потім мені було дано велику поміч у проповіді. Не знаю, чи коли-небудь Бог допомагав мені проповідувати так прямо й так виразно розрізняючи, щоб випробувати стан людей. З безмежної Божої доброти я відчував те, що говорив; і Він дав мені змогу викладати божественну істину з незвичайною ясністю.

24 жовтня.—«Близько полудня поїхав до свого народу; пробув там деякий час і помолився з ними; відчував настрій мандрівника на землі; дуже прагнув покинути цю похмуру оселю, але все ж знаходив у собі терпіння й покору. А повертаючись від індіанців додому, весь час підносив серце до Бога. Увечері мав благословенний час на самоті в молитві; мені було дано взивати до Бога з дитячим духом протягом майже години; мав солодку свободу, благаючи за себе, за дорогих друзів, за служителів і за декого з тих, хто готується до цієї праці, і за Божу Церкву; і прагнув сам бути таким же жвавим у служінні Богові, як ангели.

26 жовтня.—«Уранці моя душа танула від відчуття Божої доброти й милосердя до такого мерзенного, недостойного черв’яка. Я радів, спираючись на Бога і покладаючи на Нього всю свою надію. Душа моя надзвичайно сумувала через гріх і цінувала святість та прагнула її; мені глибоко, але солодко ранило серце, коли я думав, як я зловживав добрим Богом. Я прагнув бути досконало святим, щоб не засмучувати милостивого Бога, Який і далі любить, хоч Його любов’ю зловживають! Я прагнув святості більше заради цього, ніж заради власного щастя; і все ж у цьому й було моє найбільше щастя — ніколи більше не безчестити, а завжди прославляти благословенного Бога.

31 жовтня.—«Усвідомлював свою безплідність і занепад у Божих справах: моя душа млоїла, коли я згадував ту палкість, яку мав перед престолом благодаті. О, думав я, якби я тільки міг бути духовним, палким, з небесним розумом і з любов’ю линути до Бога, — це було б для мене краще за життя! Моя душа надзвичайно прагнула смерті, щоб звільнитися від цієї млявості й безплідності і стати навіки діяльною в служінні Богові. Мені здавалося, що я живу ні для чого й не роблю жодного добра: і о, який тягар такого життя! О смерте, смерте, мій добрий друже, поспіши й визволи мене від млявої смертності, і зроби мене духовним і бадьорим навіки!»

5 листопада.—Він вирушив у подорож до Нью-Йорка і був поза домом понад два тижні. Він потерпав від холоду й негоди, дуже знесилився, а коли повертався з Нью-Йорка до Нью-Джерсі, захворів і був затриманий на деякий час.

21 листопада.—«Їхав верхи з Ньюарка до Рокситікуса в холод і мало не знемігся від нього. Мав певну солодкість у розмові з дорогим паном Джонсом, коли обідав у нього. Моя душа любить Божий народ, а надто служителів Ісуса Христа, які зазнають тих самих випробувань, що і я.

22 листопада.—«Їхав своєю дорогою з Рокситікуса до Делаверу. Мене дуже мучили застуда й головний біль. Близько шостої вечора я заблукав у пустелі й блукав по скелях і горах, униз страшними кручами, через болота та найжахливіші й найнебезпечніші місця; а що ніч була темна, так що видно було лише кілька зірок, я був у великій небезпеці. Мене дуже проймав холод, мучив головний біль, а до того ще й нудота; так що кожен крок давався мені болісно. Протягом кількох годин поспіль я майже не мав надії, що мені не доведеться пролежати всю ніч у лісі в такому жалюгідному стані. Але близько дев’ятої години я, з щедрої Божої доброти, знайшов будинок, і мене гостинно прийняли. Так я часто наражався на негоду, а інколи пролежував просто неба цілу ніч; але Бог досі зберігав мене, і благословенне Його ім’я. Такі втоми й злигодні, як ці, відлучають мене від землі; і, вірю, зроблять небо солодшим. Колись, коли я отак терпів холод, дощ тощо, я схильний був тішити себе думками про те, як утішатимуся затишним домом, теплим вогнем та іншими зовнішніми вигодами; але тепер вони мають менше місця в моєму серці (з Божої благодаті), і мій погляд більше звернений до Бога по втіху. У цьому світі я сподіваюся скорботи; і тепер вона не видається мені дивною, як колись. У такі тяжкі часи я не підлещуюся до себе думкою, що згодом стане краще; а радше думаю, наскільки гірше могло б бути; наскільки більших випробувань зазнали інші Божі діти; і наскільки більші ще, можливо, приготовані для мене. Благословенний Бог за те, що Він робить думки про кінець моєї подорожі та про мій відхід великою втіхою для мене в найгостріших випробуваннях; і майже ніколи не дає цим думкам супроводжуватися жахом чи тугою; навпаки, часто їх супроводжує велика радість.

23 листопада.—«Відвідав хворого чоловіка; розмовляв і молився з ним. Потім зайшов до іншого дому, де був небіжчик, уже прибраний до поховання; подивився на тіло й прагнув, щоб настав і мій час розвязатись і бути з Христом. Потім близько першої години пішов додому до свого житла. Почувався кепсько; але зміг читати більшу частину пообіддя».

Протягом наступних дванадцяти днів він багато часу важко працював разом з іншими, щоб збудувати собі маленьку хатину чи курінь і жити в ній самому впродовж зими. Проте він часто проповідував індіанцям і згадує про особливу допомогу, яку мав раз у раз, звертаючись до них, а також про те, що інколи мав значне підбадьорення від уваги, з якою вони слухали. Але у вівторок, 4 грудня, він поринув у великий відчай, побачивши, що більшість із них гуртом ідуть на ідолопоклонницький бенкет і танець, після того як він доклав чимало зусиль, щоб відмовити їх від цього.

6 грудня.—«Маючи тепер щасливу нагоду усамітнитися у власному домі, який я недавно здобув і в який переселився; зважаючи на те, що вже давно я не міг — чи то через тілесну неміч, чи то через брак усамітнення, чи через якусь іншу перешкоду — присвятити хоч трохи часу потаємному постові й молитві; зважаючи також на велич моєї праці, на надзвичайні труднощі, що її супроводжують, і на те, що мої бідні індіанці тепер поклоняються бісам, попри всі зусилля, яких я доклав до них, — а це майже пригнічує мій дух; до того ж зважаючи на мою надзвичайну безплідність, духовну омертвілість і пригніченість останнім часом, а також на силу деяких особливих проявів зіпсованості, — я відклав цей день для потаємної молитви й посту, щоб благати Божого благословення для себе, для мого бідного народу, для моїх друзів і для Божої Церкви. Спершу я відчував велику неохоту до обов’язків цього дня через удавану неможливість їх виконати; але Господь допоміг мені подолати цю трудність. Богові було до вподоби через уживання засобів дати мені деяке ясне переконання в моїй гріховності й відкрити мені горе в моєму власному серці зворушливіше, ніж я мав останнім часом. А надто я побачив свою гріховність у тому, що, коли Бог відступав від мене, я, замість жити й умирати в пошуках Його, схилявся до однієї з двох речей: або виявляти непристойну прихильність до якихось земних речей, неначе з них можна черпати щастя; або потай бути норовливим і нетерплячим і непристойно прагнути смерті, так що інколи мені здавалося, що я не можу знести думки, що моє життя має ще тривати. Те, що часто штовхало мене до цього нетерплячого бажання смерті, була зневіра в тому, що я зможу зробити в житті хоч якесь добро: і я обирав смерть, а не життя, змарноване ні на що. Але тепер Бог дав мені усвідомити мій гріх у цих речах і дав змогу взивати до Нього про прощення. Та це було ще не все, чого я потребував, бо моя душа видавалася надзвичайно оскверненою, моє серце здавалося гніздом гадюк або кліткою нечистих і огидних птахів; і тому я прагнув очиститися „кровю кроплення, що очищає од усякого гріха“. Сподіваюся, мені було дано молитися про це з вірою. Я мав набагато більше зосередженості, палкості й духовності, ніж сподівався; Бог був до мене кращим, ніж мої страхи. Надвечір я відчув, як моя душа радіє, що Бог незмінно блаженний і славний і що Він буде прославлений, хоч що станеться з Його творіннями. Мені було дано витривати в молитві аж до вечора, коли я побачив таку велику потребу в Божій допомозі в усьому, що не знав, як перестати, і забув, що потребую їжі. Благословенний Господь за будь-яку допомогу в минулому дні.

7 грудня.—«Провів деякий час у молитві вранці; мав певну свободу й теплоту в цьому обов’язку і палко прагнув бути „вірним аж до смерти“. Трохи часу писав на божественну тему; потім відвідав індіанців і проповідував їм; але не мав серця говорити до них і не міг цього робити інакше, як силуючи себе: я знав, що їм, певно, ненависно мене слухати, бо вони щойно повернулися додому зі свого ідолопоклонницького бенкету й служіння бісам. Увечері мав певну свободу в молитві й роздумах.

12 грудня.—«Був дуже слабкий; але мав деяку допомогу в потаємній молитві, і мені було дано з утіхою й солодкістю взивати: „Прийди, Господи Ісусе! прийди, Господи Ісусе! прийди хутко“. Моя душа „жадала Бога, живого Бога“. О, як чудово молитися під таким солодким впливом! О, наскільки це краще, ніж потрібна людині їжа! Того разу я не мав жодної охоти їсти (хоч був уже пізній ранок), бо земна їжа здавалася зовсім несмачною. О, наскільки „ласкавість твоя над вино солодша“, ніж найсолодше вино! — Пополудні я відвідав індіанців і проповідував їм, але в глибокій пригніченості. Застав свого перекладача в певній тривозі за свою душу, що було для мене деякою втіхою, і водночас сповнило мене новою турботою. Я дуже прагнув його навернення; підносив за нього серце до Бога, поки говорив із ним; прийшов додому й виливав душу перед Богом за нього; мав певну свободу в молитві і, здається, зміг усе полишити на Бога.

18 грудня.—«Пішов до індіанців і говорив до них майже годину, не маючи жодної сили дістатися до їхніх сердець. Але врешті я відчув певну палкість, і Бог допоміг мені говорити з теплотою. Мій перекладач також дістав дивовижну допомогу; і невдовзі більшість дорослих були глибоко зворушені, і сльози котилися їм по щоках. Один старий чоловік, якому, гадаю, було сто років, був такий зворушений, що плакав і, здавалося, переконався у важливості того, чого я їх навчав. Я пробув з ними чималий час, напучуючи й настановляючи їх; і пішов, підносячи серце до Бога в молитві й хвалі, і підбадьорював та напучував свого перекладача: „Силкуйтесь увійти тїсними ворітьми“. Прийшов додому й провів більшу частину вечора в молитві та подяці; і відчув, що серце моє дуже розширилося й ожило. Я дуже турбувався, щоб Господня праця, яка, здавалося, почалася, тривала з силою, на навернення бідних душ і на славу Божої благодаті.

19 грудня.—«Провів більшу частину дня в молитві до Бога про вилиття Його Духа на мій бідний народ, а також щоб благословити Його ім’я за те, що Він пробудив мого перекладача й деяких інших і вчора дав нам деякі ознаки Своєї присутності. І благословенний Бог, я мав велику свободу п’ять чи шість разів протягом дня в молитві та хвалі і відчував на своєму дусі важку турботу про спасіння тих дорогоцінних душ і про поширення Царства Відкупителя серед них. Моя душа сподівалася на Бога, що моє служіння матиме певний успіх: благословенне Його ім’я за таку велику надію.

21 грудня.—«Мені знову було дано молитися зі свободою, бадьорістю й надією. Богові було до вподоби зробити цей обов’язок утішним і приємним для мене, так що я з радістю витривав у ньому й знову й знову до нього вертався. Ближче до полудня відвідав свій народ і весь час дорогою до них провів у молитві, прагнучи побачити серед них Божу силу, бо дещо з неї з’явилося минулого вівторка; і мені було солодко спочивати й сподіватися на Бога. Проповідував їм двічі, і то у двох різних місцях: щоразу мав значну свободу, як і мій перекладач. Декілька з них ішли за мною з одного місця до другого; і мені здавалося, що серед них можна було розгледіти певний Божий вплив. Увечері знову мав допомогу в молитві. Благословенний Господь.

25 грудня.—«Минулої ночі майже не мав спокійного сну через тілесну неміч і через напружені вчорашні заняття; проте моє серце було досить жваве в молитві й хвалі. Я радів Божою славою і блаженством і тішився тим, що Бог є Бог і що Він незмінно володіє славою і блаженством. Хоч Бог держав повійки очей моїх, проте Він допоміг мені з користю вжити час серед болів і немочі в безперервних роздумах над Луки 13:7: „Ось три роки приходжу, шукаючи овощу“ тощо. Мої роздуми були солодкі; і я прагнув поставити перед грішниками їхній гріх і небезпеку».

Він ще кілька днів перебував у дуже поганому стані щодо тілесного здоров’я, що, здається, було для нього великою перешкодою в його релігійних вправах і заняттях. Проте він згадує про певну міру Божої допомоги день у день протягом решти цього тижня. Цього тижня він кілька разів проповідував своїм індіанцям; і серед них і далі була помітна певна турбота про свої душі.

9 січня 1745.—«Уранці Богові було до вподоби розвіяти ту похмурість, яка останнім часом гнітила мій розум, і дати мені свободу й солодкість у молитві; я був підбадьорений, укріплений, і мені було дано благати про благодать для себе і про милосердя для моїх бідних індіанців; і мені солодко допомагалося в моєму заступництві перед Богом за інших. Благословенне Його святе ім’я на віки віків. Амінь, і амінь. Те, що останнім часом видавалося найважчим і майже неможливим, тепер видавалося не тільки можливим, а й легким. Моя душа так раділа, перебуваючи безперестанно в молитві в цю благословенну пору, що я не мав жодного бажання до потрібної їжі: я навіть боявся взагалі перестати молитися, щоб не втратити цієї духовності й цієї благословенної вдячності Богові, яку тоді відчував. Тепер я цілком охоче погоджувався жити й зазнавати всіх випробувань, які ще можуть чекати мене у світі скорботи; але все ж прагнув неба, щоб прославляти Бога досконалим чином. „О, прийди, Господи Ісусе, прийди хутко“.

День Господній, 3 лютого.—«Уранці я трохи звільнився від тієї похмурості й сум’яття, якими останнім часом сильно мучився мій розум; і мені було дано молитися з певним спокоєм і втіхою. І все ж я йшов до своїх індіанців, тремтячи; але Богові було до вподоби вислухати мої зойки й подати мені велику допомогу; так що я відчув мир у власній душі; і був певен, що коли б жоден з індіанців не мав користі з моєї проповіді, а всі вони були б засуджені, то я все одно був би прийнятий і нагороджений як вірний; бо я переконаний, що Бог дав мені змогу бути таким. Потім мав добру міру допомоги в іншому місці; і дуже прагнув навернення бідних індіанців».

Наступної неділі він проповідував у Гринвічі, у Нью-Джерсі. Увечері проїхав вісім миль, щоб відвідати хворого чоловіка при смерті, і застав його вже без мови й без пам’яті.

11 лютого. — «Близько світанку хворий помер. Це видовище мене зворушило; ранок я провів із тими, хто оплакував його; і після молитви та деякої розмови з ними повернувся до Гринвіча і знову проповідував на Псальма 89:15. Господь дав мені певну допомогу; я відчував солодку любов до душ і до Царства Христового і прагнув, щоб бідні грішники „розуміли голос торжествуючий“. Кілька людей були глибоко зворушені. Після зібрання я зміг вільно і з тривогою за них поговорити з деякими людьми, що звернулися до мене в духовному смутку. Покинув те місце в солодкому спокої і поїхав додому, до свого житла, милі за вісім звідти. Розмовляв із друзями і декому наполегливо викладав Божі істини. Увечері був у найурочистішому настрої душі, який, здається, будь-коли пам’ятаю. Не знаю, чи колись смерть здавалася мені реальнішою, чи колись я так виразно бачив себе мертвим тілом, покладеним і вбраним для спочинку в мовчазній могилі, як цього разу. І все ж я почувався надзвичайно спокійно; мій розум був зібраний і тихий, і смерть видавалася без жала. Думаю, я ніколи не відчував такого цілковитого умертвіння щодо всього створеного, як тепер. О, якою великою і урочистою справою здавалося померти! О, як вона кладе в порох найбільшу честь! І о, якими марними й нікчемними здавалися багатства, почесті й насолоди світу! Я не міг, я не смів навіть подумати про жодну з них; бо смерть, смерть стояла при дверях. О, я міг бачити себе мертвим, і покладеним, і замкненим у труні, і опущеним у холодну могилу — з найбільшою урочистістю, але без жаху! Більшу частину вечора провів у розмові з дорогим другом-християнином. Благословенний Бог за втіхи минулого дня.

15 лютого. — «Майже цілий день був зайнятий писанням. Увечері мав велику допомогу в роздумах над тим дорогоцінним текстом, Йоана 7:37: „Став Ісус, та й покликнув“ і т. д. Тоді я мав солодке відчуття вільної благодаті Євангелії; моя душа була підбадьорена, зігріта й оживлена. Мої бажання линули до Бога в молитві; і моя душа пильнувала, боячись утратити такого Гостя, якого я тоді приймав. Я довго перебував у молитві та роздумах, перемежовуючи одне з другим, і не хотів, щоб будь-що відвернуло мене від такого солодкого заняття. Я прагнув проголосити благодать, над якою тоді роздумував, усьому світові грішників. О, яке живе і дїйственне слово благословенного Бога!

День Господній, 17 лютого. — «Проповідував білим людям [бо мого перекладача не було] у пустелі, на сонячному схилі пагорба; зібралося чимало людей, які жили — принаймні багато з них — не менш як за тридцять миль одне від одного; деякі прийшли майже за двадцять миль. Я говорив до них цілий день на Йоана 7:37: „Став Ісус, та й покликнув, глаголючи: Коли хто жаждує“ і т. д. По обіді Богові було вгодно дати мені велику свободу й палкість у проповіді, і я зміг наслідувати приклад Христа в цьому тексті, Який став і покликнув. Думаю, навряд чи будь-коли в житті я міг показати вільну Божу благодать гинучим грішникам із більшою свободою і простотою. Потім я зміг щиро запросити Божих дітей знову прийти і пити з цього джерела води життя, з якого вони досі черпали невимовну втіху. Це був для мене дуже втішний час. У зібранні було багато сліз; і я не сумніваюся, що Дух Божий був там, переконуючи бідних грішників у тому, що їм потрібен Христос. Увечері я почувався зібрано й утішено, хоч і дуже втомився. Мав деяке солодке відчуття величі й слави Божої; моя душа раділа, що Він — „над усїм Бог, благословенний по віки;“ але мене надто обступали гості й розмови, і я прагнув більше бути насамоті з Богом. О, коли б я міг повік благословляти Бога за милість цього дня, Який „відповів мені радощами серця мого“.

День Господній, 24 лютого. — «Уранці був дуже збентежений. Мого перекладача не було, і я не знав, як виконати свою працю серед індіанців. Проте поїхав до них і знайшов голландця, щоб перекладав мені, хоч він і був дуже мало придатний до цієї справи. Потім прийшов і проповідував небагатьом білим людям на Йоана 6:67. Тут Господь, здавалося, певною мірою зняв із мене тягар, особливо під кінець проповіді: я мав свободу розкривати любов Христа до Його власних дорогих учнів. Коли решта світу покидає Його і Він покидає їх, тоді Він обертається до Своїх і каже: Чи й ви хочете йти? Я мав відчуття вільної благодаті Христа до Його власного народу в такі часи загального відступництва, і коли вони самі певною мірою відпадають разом зі світом. О, вільна благодать Христа, що Він своєчасно нагадує Своєму народові про небезпеку відпадіння і запрошує їх витривало триматися Його! Я побачив, що душі, які відпадають і, здавалося, от-от підуть зі світом, можуть повернутися і бути Ним прийняті одразу, не маючи нічого, що б їх рекомендувало, попри всі їхні колишні відпадіння. Так моя проповідь відповідала станові моєї власної душі; бо останнім часом я відчував великий брак цього відчуття й розуміння Божої благодаті і часто дуже тривожився у своїй душі через те, що не розумів належно цієї криниці, відкритої на змиттє гріха; і надто трудився для духовного життя, миру совісті й зростання у святості власною силою. Тепер Бог певною мірою показав мені рамено всякої сили і криницю всякої благодаті. Увечері я почувався урочисто, спираючись на вільну благодать щодо допомоги, прийняття і миру совісті.

6 березня. — «Більшу частину дня провів, готуючись до подорожі в Нову Англію, і якийсь час — у молитві, особливо з огляду на неї. Боявся, що покину криницю води живої і пробуватиму черпати задоволення з дїравих колодязїв — моїх дорогих друзів і знайомих, яких міг зустріти в дорозі. Я дивився на Бога, щоб Він уберіг мене від цієї марноти, як і від інших. Надвечір і ввечері мене відвідали деякі друзі, серед яких, сподіваюся, були справжні християни; вони виявили до мене сердечну прихильність і, здавалося, сумували, що я збираюся їх покинути, — особливо тому, що я не сподівався надовго затриматися серед них, якщо доживу до повернення. О, який добрий був до мене Бог! Як Він піднімав мені друзів у кожному місці, куди кликало мене Його провидіння! Друзі — велика втіха; і це Бог дає їх; це Він робить їх прихильними до мене. „Прославляй, душе моя, Господа, і не забудь усї добродїйства його!“»

. З того, що виявилося згодом, видно, що він мав намір переселитися і жити серед індіанців на річці Саскуеганна.

Наступного дня він вирушив у дорогу, і минуло близько п’яти тижнів, перш ніж він повернувся. Особливу мету цієї подорожі він сам згодом пояснює у своєму щоденнику під 21 березня, де, розповідаючи про розмову з одним служителем у Новій Англії, каже: «Обміркували з ним, як зібрати трохи грошей серед друзів-християн, щоб утримувати мого співробітника в пустелі (адже я провів уже два роки в дуже самотній спосіб), щоб ми були разом, як Христос посилав Своїх учнів по двоє; і оскільки це була головна справа, яку я мав на увазі, вирушаючи в цю подорож, то я доклав до неї зусиль і сподіваюся, що Бог дасть їй успіх, якщо це буде на Його славу.» Спершу він побував у різних частинах Нью-Джерсі і відвідав там кількох служителів; потім поїхав до Нью-Йорка, а звідти в Нову Англію, об’їхавши різні частини Коннектикуту. Потім він повернувся до Нью-Джерсі і зустрівся з кількома служителями у Вудбриджі, «які,» — каже він, — «зібралися там порадитися про справи Царства Христового.» У цій подорожі він, здається, здебільшого був вільний від меланхолії і багато разів мав надзвичайну допомогу в прилюдному служінні, а його проповідь іноді супроводжувалася вельми обнадійливими ознаками доброго впливу на слухачів. Він також мав багато часів особливої втіхи й духовного відсвіження в розмовах зі служителями та іншими друзями-християнами, а також у роздумах і молитві насамоті.

13 квітня. — «Приїхав додому, до свого житла біля Розвилок Делаверу; міг згадувати доброту Господа, Який тепер беріг мене, поки я проїхав у цій подорожі повних шістсот миль, і зберіг так, що жодна з моїх кісток не зламалася. Благословенний Господь, що зберіг мене в цій виснажливій подорожі і безпечно повернув до мого власного дому. Воістину, це Бог підтримував мене і стеріг мої кроки.

День Господній, 14 квітня. — «Був тілесно розбитий утомою від недавньої подорожі; але все ж зміг із деякою свободою проповідувати чималому зібранню білих людей, що зійшлися з усіх околиць, на Езекиїла 33:11: „Так певно, як я живу, говорить Господь“ і т. д. Мав набагато більше допомоги, ніж очікував.»

Цього тижня він їздив до Філадельфії, щоб схилити губернатора використати свій вплив на вождя Шести Націй, з яким той підтримував тісну дружбу, щоб вождь дозволив йому жити на Саскуеганні й навчати індіанців, які живуть на їхніх землях.

26 квітня. — «Розмовляв із другом-християнином із деякою теплотою і відчував дух умертвіння щодо світу в дуже великій мірі. Потім зміг палко молитися і солодко покладатися на Бога щодо „усе до життя і побожности“. Якраз увечері мене відвідав дорогий друг-християнин, з яким я годину чи дві провів у розмові про саму душу релігії. Є багато людей, з якими я можу говорити про релігію; але, на жаль, знаходжу мало таких, з якими можу говорити саму релігію; але, благословенний Господь, є дехто, хто любить живитися ядром, а не шкаралупою.

30 квітня. — «Ледве міг ходити і змушений був більшу частину дня лежати в ліжку; і проводив час дуже самотньо, не маючи сили ні читати, ні роздумувати, ні молитися, і не маючи з ким розмовляти в цій пустелі. О, як тяжко минає час, коли я не можу нічого робити з якоюсь доброю метою, а, здається, змушений марнувати дорогоцінний час! Але останнім часом я зрозумів, що мій обов’язок — розважати себе всіма дозволеними засобами, щоб бути придатним хоча б невеличку частину свого часу трудитися для Бога. І ось у чому різниця між моїми теперішніми розвагами і тими, яких я колись шукав, коли був у природному стані. Тоді я робив зі своїх розваг бога, втішався ними, нехтуючи Богом, і черпав із них найвище задоволення. Тепер я користуюся ними як засобами, що допомагають мені жити для Бога, незмінно втішаючись Ним, а не ними, і черпаючи найвище задоволення з Нього. Тоді вони були моїм усім; тепер вони лише засоби, що ведуть до мого всього. І ті речі, що є найбільшою розвагою, коли до них вдаються з такою метою, не перешкоджають, а сприяють моїй духовності; і я бачу тепер, більше ніж будь-коли, що вони абсолютно необхідні.

2 травня. — «Увечері, почуваючись трохи краще, я пішов у ліс і мав солодкий час роздумів і молитви. Мої думки линули до Псальма 17:15: „Пробудившись, буду образом твоїм насищатись.“ І це був для мене справді дорогоцінний текст. Я прагнув проповідувати всьому світові; і мені здавалося, що всі вони неодмінно мусять розтанути, почувши такі дорогоцінні Божі істини, які я тоді бачив. Мої думки були надзвичайно ясні, і моя душа відсвіжилася. Благословенний Господь, що в моїй недавній і теперішній слабкості, ось уже багато днів поспіль, мій розум не похмурий, як буває іншим разом.

7 травня. — «Провів день переважно в приготуваннях до подорожі в пустелю. Був усе ще слабкий і турбувався, як здійсню таку важку подорож; але мені бракувало тілесної сили, щоб провести день у пості й молитві.»

Наступного дня він зі своїм перекладачем вирушив у подорож на Саскуеганну. Дорогою туди, через пустелю, він зазнав великих злигоднів і втоми; там, переночувавши одну ніч просто в лісі, він потрапив під північно-східну бурю, у якій ледь не загинув. Не маючи жодного укриття і не можучи розпалити вогню під такою зливою, він не мав би жодної полегші, якби зупинився; тож вирішив іти далі в надії знайти якийсь прихисток, без якого, як він думав, неможливо пережити ніч; але їхні коні, наївшись отруйної трави через брак іншого корму в тому місці, де вони ночували напередодні, так захворіли, що на них не можна було ні їхати, ні вести їх, і довелося гнати їх поперед себе та йти пішки; аж поки, з Божої милості, якраз у сутінках вони не дійшли до хатини з кори, де й переночували. Прибувши на Саскуеганну, він проїхав близько ста миль уздовж річки і відвідав багато індіанських містечок і поселень; бачив представників семи чи восьми племен і проповідував різним народам через різних перекладачів. Іноді він був дуже знеохочений і занепадав духом через опір, який виявляли індіанці щодо християнства. Іншим разом його підбадьорювала готовність, яку деякі з цих людей виявляли слухати, і їхня охота навчатися. Тут він зустрів декого з тих, хто колись був його слухачами в Каунауміку і переселився сюди; вони з великою радістю знову побачили і почули його. Він провів два тижні серед індіанців на цій річці і пройшов через багато трудів і злигоднів, ночуючи на землі кілька тижнів, а іноді й просто неба. Зрештою, коли він їхав пустелею, він тяжко занедужав: його схопила пропасниця, за якою прийшли пекуча гарячка і нестерпний біль у голові й нутрощах, із великою кровотечею, так що він думав, що мусить загинути в пустелі. Але врешті, дійшовши до хатини одного торговця з індіанцями, він дістав дозвіл там залишитися; і хоча не мав ні ліків, ні придатної для себе їжі, Богові було вгодно приблизно після тижня страждань полегшити йому настільки, що він зміг їхати верхи. Він вирушив додому з Джункаути, острова далеко вниз по річці, де жило чимало індіанців, які видавалися вільнішими від упереджень проти християнства, ніж більшість інших індіанців; і прибув до Розвилок Делаверу в четвер, 30 травня, проїхавши в цій подорожі близько трьохсот сорока миль. Додому він повернувся дуже ослаблим і пригніченим духом, що дуже заважало йому в релігійних вправах. Проте в неділю, проповідувавши індіанцям, він проповідував білим людям із деяким успіхом на Ісаїї 53:10: «Та Господу вгодно було його вбити» і т. д., — і деякі пробудилися від його проповіді. Наступного дня його дуже гнітив брак духовного життя і палкості.

5 червня. — «Уранці відчував спрагу за Богом. Увечері мав дорогоцінний час усамітнення: мені було даровано кілька ясних і солодких роздумів над священним текстом; Божі речі відкривалися ясно й певно і мали на собі Божу печать. Моя душа також поширилась і відсвіжилася в молитві; я радо перебував у цьому обов’язку і мав солодку допомогу в молитві за моїх братів-християн і дорогих братів у служінні. Благословенний дорогий Господь за такі радощі. О, як солодко і дорогоцінно мати ясне розуміння і ніжне відчуття тайни благочестя, справжньої святості та подібності до найкращої з істот! О, яке це блаженство — бути настільки подібним до Бога, наскільки можливо створінню бути подібним до свого великого Творця! Господи, дай мені більше Твого образу; „пробудившись, буду ним насищатись“.»

У п’ятницю, 7 червня, він здійснив подорож майже в п’ятдесят миль до Нешаміні, щоб допомогти під час святого причастя, яке мало відбутися в молитовному домі пана Бітті; його запросили туди він сам і його громада.

8 червня. — «Був надзвичайно слабкий і втомлений від учорашньої їзди в спеку; але, оскільки мене просили, я проповідував по обіді переповненому зібранню на Ісаїї 40:1: „Утїшайте, втїшайте мій нарід, говорить Бог наш“. Богові було вгодно дати мені велику свободу в розкритті скорбот Його народу і в тому, щоб показати їм утішні міркування. І, благословенний Господь, це був солодкий час розчулення в зібранні.

День Господній, 9 червня. — «Відчував певне палке бажання, щоб Божа присутність була з Його народом в урочистій нагоді цього дня. До полудня проповідував пан Бітті; і в зібранні була помітна деяка теплота. Потім я допомагав у звершенні Вечері Господньої; а під кінець її говорив до множества без підготовки, певною мірою спираючись на те священне місце, Ісаїї 53:10: „Та Господу вгодно було його вбити.“ Тут Бог дав мені велику допомогу у зверненні до грішників, і слово супроводжувалося дивовижною силою: багато десятків, якщо не сотні, у тому великому зібранні, що налічувало три чи чотири тисячі, були глибоко зворушені; так що був „голосний плач, як плач у Гададриммонї“.

10 червня. — «Проповідував із доброю мірою ясності й деякою солодкою теплотою на Псальма 17:15: „Пробудившись, буду образом твоїм насищатись.“ І, благословенний Бог, у зібранні була велика урочистість і увага, і солодке відсвіження серед Божого народу, як було видно тоді й згодом.

11 червня. — «Провів день переважно в розмовах із дорогими друзями-християнами і мав деяке солодке відчуття Божих речей. О, як бажано перебувати в товаристві дорогих Божих дітей! „Це ті величні на землі“, про яких я справді можу сказати: „вони уся моя радість“. О, яку радість дасть зустріти їх усіх у стані досконалості! Господи, приготуй мене до того стану.

18 червня. — «Вирушив із Нью-Брансвіка з наміром відвідати деяких індіанців у місці під назвою Кроссвіксунг, у Нью-Джерсі, ближче до моря. По обіді прибув до місця під назвою Кренбері і, зустрівши там поважного служителя, пана Макнайта, заночував у нього. Мав деяке поширення серця і свободу в молитві з кількома людьми.»

Вид на струмок і село Кросвікс, Нью-Джерсі, липень 1833 р.

Ви завершили: Праця серед індіанців біля Розвилок Делаверу та в їхніх околицях—ідолопоклонницьке свято й танець—подорож пущею до Опегольгаупунга, або до Саскуеганни—будує хатину біля Розвилок Делаверу—деякі ознаки дії Духа серед індіанців—подорож до Нової Англії, щоб зібрати гроші

Назад Далі