Життя і щоденник Девіда Брейнерда
Частина перша його публічного щоденника про початок і поступ дивовижного діла благодаті серед індіанців у Нью-Джерсі та Пенсильванії, що вівся за дорученням Шотландського товариства поширення християнського знання.—Початок його праці в Кроссвіксунгу.—Відновлення праці на Розвилках Делаверу

Розділ 8 · 1 год 20 хв читання · 1 год 43 хв слухання

Частина перша його публічного щоденника про початок і поступ дивовижного діла благодаті серед індіанців у Нью-Джерсі та Пенсильванії, що вівся за дорученням Шотландського товариства поширення християнського знання.—Початок його праці в Кроссвіксунгу.—Відновлення праці на Розвилках Делаверу

19 червня.—5 листопада 1745 року.

[Тепер ми дійшли до тієї частини життя Брейнерда, коли він мав найбільший успіх у своїх трудах для блага душ і в особливому своєму ділі місіонера серед індіанців. Після всієї його боротьби в молитві й мук народження за їхнє навернення — після піднесених надій і сподівань, розчарувань і підбадьорень; після того, як він прагнув Бога, наполегливо молячись, трудячись і страждаючи, ніби крізь довгу ніч, — нарешті світає: «посилає на ніч сльози, а досьвіта радість». Він ішов, плачучи, «несе сїмя сїяти», а тепер вертається «веселий, несучи снопи свої». Бажана подія нарешті здійснюється; але в такий час, у такому місці й серед таких людей, про які він навряд чи будь-коли й думав.]

«Кроссвіксунг, у Нью-Джерсі, 17 червня 1745 року.

19 червня.—«Більшу частину часу протягом понад року я провів серед індіанців на Розвилках Делаверу, у Пенсильванії. За цей час я двічі подорожував до Саскуеганни, щоб говорити з індіанцями на цій річці про християнство; і оскільки ні в тому, ні в іншому місці не було помітно жодного значного особливого успіху, дух мій був пригнічений, і я неабияк знеохотився. Почувши, що в місці, яке зветься Кроссвіксунг, у Нью-Джерсі, майже за вісімдесят миль на південний схід від Розвилок Делаверу, живе чимало індіанців, я вирішив їх відвідати й подивитися, що можна зробити для їхнього навернення до християнства; і відповідно цього дня прибув до них.

«У місці, яке я відвідав, я застав дуже мало людей і побачив, що індіанці в цих краях дуже розпорошені. В одному місці жило не більше двох-трьох родин; і ці невеликі поселення були за шість, десять, п’ятнадцять, двадцять або тридцять миль, а деякі й далі, від того місця. Проте я проповідував тим небагатьом, кого застав; вони виявилися добре налаштованими, серйозними й уважними, і не схильними до прискіпувань та заперечень, як це робили індіанці деінде. Закінчивши свою проповідь, я повідомив їм (а там були лише кілька жінок і дітей), що охоче відвідаю їх знову наступного дня. Тоді вони відразу вирушили в дорогу й пройшли десять чи п’ятнадцять миль, щоб сповістити деяких своїх друзів, що жили на такій відстані. Ці жінки, подібно до жінки самарянської, здавалося, бажали, щоб і інші побачили чоловіка, який розповів їм, що вони чинили у своєму минулому житті, і про нещастя, що супроводжувало їхні ідолопоклонницькі шляхи.

20 червня.—«Відвідав індіанців і знову проповідував їм, як і обіцяв. Чимало людей зібралося на запрошення своїх друзів, які слухали мене напередодні. Ці теж виявилися такими ж уважними, сумирними й добре налаштованими, як і інші; і ніхто не висловлював жодних заперечень, як це зазвичай робили індіанці в інших місцях.

22 червня.—«Знову проповідував індіанцям. Їхнє число, яке спочатку становило сім чи вісім осіб, тепер зросло майже до тридцяти. Серед них була не лише урочиста увага, але й, як було видно, божественна істина справила на їхні уми досить значне враження. Дехто почав відчувати своє нещастя й загибельний стан і, здавалося, шукав визволення з нього.

День Господній, 23 червня.—«Проповідував індіанцям і провів з ними день. Їхнє число все зростало; і всі, ніби одностайно, раділи моєму приходу до них. Ні від кого з них не почулося жодного слова проти християнства, хоча в минулі часи вони були так само налаштовані проти всього такого, як будь-які інші індіанці. Деякі з них ще кілька місяців тому гнівалися на мого перекладача за те, що він намагався навчити їх дечого з християнства.

24 червня.—«Проповідував індіанцям на їхнє бажання і з їхньої власної ініціативи. Бачити бідних язичників, які прагнуть слухати Євангеліє Христове, — це надихало мене говорити до них, хоча я був тоді дуже слабкий і сили мої були вкрай виснажені. Вони слухали з найбільшою серйозністю й старанністю; і серед них була помітна певна турбота про спасіння своєї душі.

27 червня.—«Знову відвідав індіанців і проповідував їм. Їхнє число тепер сягнуло близько сорока осіб. Їхня урочистість і увага не слабшали, а в багатьох із них стала дуже помітною значна турбота про свої душі.

28 червня.—«Оскільки індіанці, а їх зібралося чимало, прийшли зі своїх різних і далеких осель, вони попросили мене проповідувати їм двічі на день, бажаючи почути якомога більше, поки я з ними. Я радо виконав їхнє прохання і не міг не дивуватися доброті Бога, Який, як я був переконаний, так схилив їх шукати дороги спасіння.

29 червня.—«Двічі проповідував індіанцям. Бачив, як мені здавалося, руку Божу дуже явно і досить дивовижним чином, що дбала про їхнє прожиття разом, аби вони могли навчатися божественних речей; бо цього дня і напередодні, відійшовши лише трохи від місця наших щоденних зібрань, вони вбили трьох оленів, що було своєчасною допомогою в їхніх потребах і без чого вони не могли б прожити разом, щоб відвідувати засоби благодаті.

День Господній, 30 червня.—«І цього дня двічі проповідував. Помітив серед бідних язичників ще більше турботи й зворушення, ніж будь-коли; так що вони навіть змусили мене залишитися з ними ще довше, хоча мій організм був надзвичайно виснажений, а здоров’я дуже підірване недавніми втомами й трудами, а особливо моєю недавньою подорожжю до Саскуеганни в травні, під час якої я кілька тижнів поспіль ночував на землі.

1 липня.—«Знову двічі проповідував дуже серйозному й уважному зібранню індіанців; вони тепер навчилися бути присутніми на богослужінні з християнською благопристойністю в усьому. Їх тепер було від сорока до п’ятдесяти осіб, старих і молодих. Я досить довго розмовляв з ними більш особисто, розпитуючи, що вони пам’ятають з великих істин, яких їх навчали день у день; і можу справедливо сказати, що було дивовижно бачити, як вони сприйняли й зберегли дані їм настанови і якої міри знання дехто з них набув за кілька днів.

2 липня.—«Мусив залишити цих індіанців у Кроссвіксунгу, вважаючи своїм обов’язком, щойно дозволить здоров’я, знову відвідати тих, що на Розвилках Делаверу. Коли я прийшов попрощатися з ними й поговорити особисто з кожним, усі вони щиро розпитували, коли я прийду знову, і висловлювали велике бажання навчатися далі. З власної волі вони домовилися, що коли я знову прийду, вони всі зберуться й житимуть разом, доки я перебуватиму з ними; і що докладуть усіх зусиль, щоб зібрати всіх інших індіанців у цих краях, які живуть ще далі. Коли я розлучався з ними, одна сказала мені з рясними сльозами, „що вона бажала б, щоб Бог змінив її серце;“ інша — що „вона хоче знайти Христа;“ а один старий чоловік, що був одним з їхніх вождів, гірко плакав, турбуючись про свою душу. Тоді я пообіцяв їм повернутися якнайшвидше, як тільки дозволять моє здоров’я та справи в інших місцях, і неабияк тривожився при розлуці, щоб добрі враження, тоді помітні в багатьох із них, не ослабли й не зникли, коли припиняться засоби. Проте я не міг не сподіватися, що Той, Хто, як я вірив, розпочав добре діло серед них і Хто, як я знав, не потребує засобів, щоб продовжувати його, підтримає й поширить його. Водночас мушу зізнатися, що я часто бачив, як обнадійливі ознаки серед індіанців деінде виявлялися зовсім марними, і здавалося, що це була б надто велика милість, якби Бог тепер, після того, як я пройшов крізь такий довгий ряд майже безплідних трудів і втом, і після того, як мої зростаючі надії так часто зазнавали краху серед цих бідних язичників, дав мені якийсь особливий успіх у моїх трудах серед них; я не міг повірити й ледве смів сподіватися, що все закінчиться так щасливо; і навряд чи будь-коли я почувався більш завислим між надією і страхом у будь-якій справі чи будь-коли, ніж у цій.

«Це обнадійливе налаштування й готовність приймати настанову, що тепер помітні серед індіанців, здається, були щасливим наслідком переконання в гріху, яке пережили один чи двоє з них деякий час тому на Розвилках Делаверу; і які відтоді намагалися показати своїм друзям зло ідолопоклонства. Хоча інші індіанці, здавалося, мало зважали на них і радше висміювали їх, проте це, можливо, привело їх у задумливий настрій душі або принаймні дало їм деякі думки про християнство й збудило в деяких із них цікавість послухати; і так приготувало шлях для теперішньої обнадійливої уваги. Думка, що тут могло бути саме так, підбадьорила мене, що Бог може подібним чином благословити засоби, які я вживав серед індіанців в інших місцях, де поки що цього не видно. Якщо так, то нехай Його ім’я має за це славу; бо я навчився з досвіду, що тільки Він може відкрити вухо, привернути увагу й схилити серця бідних, затьмарених, упереджених язичників приймати настанову.»

Розвилки Делаверу, у Пенсильванії, липень 1745 року.

День Господній, 14 липня.—«Двічі говорив до індіанців. Декілька з них виглядали стривоженими і, як я маю підстави думати, певною мірою були переконані Божественним Духом у своєму гріху й нещасті; так що вони багато плакали весь час богослужіння. Потім говорив до кількох білих людей, що були присутні.

18 липня.—«Проповідував моєму народу, який слухав старанно, понад те, що було звичайним серед цих індіанців; і деякі з них, здавалося, турбувалися про свої душі.

День Господній, 21 липня.—«Проповідував спершу індіанцям, потім кільком присутнім білим людям, а пополудні знову індіанцям. Божественна істина, здавалося, справила дуже значне враження на декількох із них і викликала рясні сльози.

«Цього дня мій перекладач і його дружина публічно визнали свою віру в Христа, ставши першими навернениками серед індіанців, на яких можна покладати надію. Обоє були пробуджені до урочистої турботи про свої душі; обоє, судячи з усього, прийшли до усвідомлення свого нещастя й загубленості в самих собі; обоє, здавалося, були втішені божественною розрадою; і очевидно, що обоє пережили велику, і я не можу не сподіватися, спасенну переміну.

«Можливо, буде приємно й корисно, якщо я подам КОРОТКУ РОЗПОВІДЬ ПРО ДУХОВНІ ЗМАГАННЯ ТА ДОСВІД ЦЬОГО ЧОЛОВІКА відтоді, як він зі мною; особливо через те, що він служить моїм перекладачем для інших. Коли я вперше найняв його на цю справу, на початку літа 1744 року, він добре підходив для своєї праці щодо знання індіанської та англійської мов, а також звичаїв обох народів; і щодо його бажання, щоб індіанці пристосувалися до звичаїв і укладу англійців, а особливо до їхнього способу життя. Але, здавалося, на його розум релігія не справила майже жодного враження, і в цьому відношенні він був дуже непридатний для своєї праці, бо не міг ні зрозуміти, ні передати іншим багато важливих речей; так що я трудився у великій скруті, звертаючись до індіанців, через те що йому бракувало досвідного, а також глибшого доктринального знайомства з божественними істинами; і часом дух мій занепадав, і я дуже знеохочувався через цю трудність, особливо коли помічав, що божественна істина багато тижнів поспіль не справляла на його розум майже жодного враження. Щоправда, після того як я його найняв, він поводився тверезо, хоча до того був запеклим п’яницею, і, здавалося, чесно, наскільки був здатен, виконував свою роботу. Особливо він виявляв велике бажання, щоб індіанці зреклися своїх язичницьких уявлень і звичаїв і пристосувалися до звичаїв християнського світу. Але все ж він, здавалося, зовсім не турбувався про власну душу, аж поки не пробув зі мною чималий час.

«Наприкінці липня 1744 року я проповідував зібранню білих людей з більшою свободою й палкістю, ніж міг би звертатися до індіанців, поки вони не набули більшої міри доктринального знання. Він був тоді присутній і дещо пробудився до турботи про свою душу; так що наступного дня він вільно розмовляв зі мною про свої духовні справи і дав мені нагоду докласти подальших зусиль, щоб закріпити в його розумі враження про його загибельний стан. Я ясно помічав деякий час після цього, що він звертався до індіанців з більшою турботою й палкістю, ніж раніше.

«Але ці враження, здавалося, швидко ослабли; і він залишався здебільшого безтурботним і безпечним, аж до пізньої осені наступного року, коли тіло його ослабло й знесиліло, і він кілька тижнів поспіль був тяжко нездужав. У цю пору божественна істина опанувала ним і справила глибоке враження на його розум. Він опинився у великій тривозі за свою душу; і його переживання тепер були не скороминущими й непостійними, а постійними й тривкими, так що його розум був обтяжений день у день; і його великим питанням тепер було: „Що йому робити, щоб спастись?“ Ця духовна тривога брала гору, аж поки сон здебільшого не відійшов від нього, і він мав мало спокою вдень і вночі; але ходив під великим тягарем на душі, бо ще міг ходити, і здавався своїм сусідам іншою людиною, і ті не могли не дивитися на його поведінку з подивом. Пробувши деякий час у цьому змаганні, коли він силкувався здобути милість, він, за його словами, ніби побачив перед собою неприступну гору. Він, як йому здавалося, пробивався до неба; але „його дорогу було загороджено терниною, так що він не міг зрушити ні на дюйм далі“. Він дивився туди й сюди, але не міг знайти жодного шляху. Він думав, що якби тільки зміг пробитися крізь це терня й будяки та видертися на перший крутий схил гори, то тоді, можливо, була б для нього надія; але не міг знайти ні шляху, ні засобу, щоб цього досягти. Тут він трудився якийсь час, але все марно. Він побачив, за його словами, що йому неможливо будь-коли самому подолати цю нестерпну трудність — „Йому не було зовсім ніякого сенсу далі боротися й силкуватися“. Тут, каже він, він перестав силкуватися й відчув, що щодо його власних сил справа його безнадійна і що всі його спроби були й повік будуть марними й безплідними. Проте за такого бачення речей він був спокійніший і врівноваженіший, ніж тоді, коли намагався сам собі допомогти.

«Коли він розповідав мені про ці свої переживання, я побоювався, що те, про що він розповідав, було лише витвором його власної уяви, а не наслідком якогось божественного просвічення розуму. Але перш ніж я встиг висловити свої побоювання, він додав, що тоді відчував себе в жалюгідному й загибельному стані; що ясно бачив, що він робив усі свої дні; і що він „ніколи не зробив жодного доброго діла“, як він висловився. Він знав, що не був винен у деяких лихих учинках, у яких, як він знав, були винні деякі інші. Він не мав звички красти, сваритися й убивати; а ці пороки поширені серед індіанців. Він також знав, що зробив багато правильного; він був добрим до своїх сусідів тощо. Але все ж він вигукував, що „ніколи не зробив жодного доброго діла“, маючи на увазі, що ніколи нічого не робив з правильного принципу і з правильною метою. „І тоді я подумав,“ — сказав він, — „що мушу пропасти в пекло; що для мене нема надії, бо я ніколи не можу зробити нічого доброго: і хоч би як довго Бог залишав мене в спокої і хоч би як я старався, все одно я не робитиму нічого, крім лихого.“

«Ця подальша розповідь про його переживання переконала мене, що це не був лише витвір його уяви, оскільки він так очевидно вмирав для самого себе й відривався від покладання на власну праведність і добрі діла, до яких люди в занепалому стані так прив’язані і на які так готові покладати надію на спасіння.

«У його баченні речей того часу була ще одна дуже примітна річ. Він не тільки бачив, за його словами, в якому жалюгідному стані перебуває він сам, але бачив також, що й світ довкола нього загалом перебуває в тому ж загибельному становищі, попри те, що багато хто визнавав християнство і плекав надію здобути вічне щастя. Це він бачив ясно, „ніби його тепер розбудили від сну, або ніби хмару зняли з його очей“. Він бачив, що життя, яким він жив, було дорогою до вічної смерті, що він тепер стоїть на краю нескінченного нещастя; а коли оглядався довкола, бачив безліч інших, які жили таким самим життям, як і він, людей, у яких було не більше доброти, ніж у нього, і які все ж мріяли, що вони цілком у безпеці, як колись і він. З їхніх розмов і поведінки він був цілком переконаний, що вони ніколи не відчували свого гріха й нещастя так, як він тепер відчував свої.

«Пробувши деякий час у такому стані, усвідомлюючи неможливість допомогти собі чим-небудь, що він міг зробити, або бути визволеним будь-якою створеною рукою, так що він „вважав усе втраченим“, щодо власних спроб, і став спокійнішим і врівноваженішим, — тоді, каже він, йому ніби вкарбувалося в розум, наче хтось чутно промовив до нього: „Є надія, є надія.“ Після цього його душа, здавалося, заспокоїлася й певною мірою вдовольнилася, хоча він не мав значної радості.

«Тут він не може чітко пригадати, яке бачення Христа мав, або ясно розповісти, як його душа прийняла Його, що робить його досвід ще більш сумнівним і менш переконливим для нього самого й для інших, ніж могло б бути, якби він чітко пам’ятав свої уявлення й порухи свого розуму в ту пору. Але ці душевні змагання супроводжувалися й завершилися дуже великою переміною в цій людині; так що можна було справедливо сказати, що він став іншою людиною, якщо не новою людиною. Його розмова й поведінка дуже змінилися; і навіть безтурботний світ не міг не дивуватися, що з ним сталося, що зробило таку велику переміну в його вдачі, мові й поведінці. Особливо дивовижна зміна сталася в його публічному служінні. Тепер він звертався до індіанців з чудовою палкістю і ледве знав, коли зупинитися. Іноді, коли я закінчував свою проповідь і повертався додому, він залишався, щоб повторити й утовкмачити сказане.

«Його переміна тривка, а життя його, наскільки я знаю, бездоганне й донині; хоча вже минуло понад шість місяців, відколи він пережив цю переміну; і за цей час він був якнайбільше відкритий спокусі міцних напоїв у різних місцях, де вони лилися вільно, як вода; і все ж ніколи, наскільки я знаю, не виявив до них жодної жаги. Здається, він має досить значний досвід духовних змагань і з почуттям говорить про боротьбу й розраду справжнього християнина. Його серце відгукується на упокорливі для душі доктрини благодаті, і він ніколи не виглядає більш задоволеним, ніж коли чує про абсолютну суверенність Бога і спасіння грішників шляхом самої лише дарової благодаті. Останнім часом він також більше впевнився щодо власного стану і дуже просвітився й дістав допомогу в своїй праці; так що він став для мене великою втіхою.

«Після пильного спостереження за його серйозною й благочестивою розмовою, його християнською вдачею і бездоганною поведінкою протягом такого тривалого часу, а також за його досвідом, про який я розповів, я думаю, що маю підстави сподіватися, що він „сотворений в Христї Ісусї на добрі дїла“. Його звуть Мойсей Фінда Фаутаурі. Йому близько п’ятдесяти років, і він досить добре знає язичницькі уявлення й звичаї своїх одноплемінників; і тому тепер краще здатен їх викривати. Я переконаний, що він уже був і, сподіваюся, ще буде благословенням для інших індіанців.

23 липня.—«Проповідував індіанцям, але слухачів було мало: ті, що постійно вдома, останнім часом, здається, перебувають під деякими враженнями релігійного характеру.

30 липня.—«Говорив до кількох із мого народу і дав їм деякі особливі поради й настанови, бо тепер мав на якийсь час залишити їх, щоб знову відвідати індіанців у Нью-Джерсі. Вони дуже уважно слухали мою мову і щиро бажали знати, коли я маю намір повернутися до них знову.»

Кроссвіксунг, (Нью-Джерсі,) серпень 1745 року.

3 серпня.—«Я відвідав індіанців у цих краях у червні минулого року і пробув з ними чималий час, проповідуючи майже щодня; у ту пору Богу було угодно вилити на них дух пробудження й турботи про свої душі та дивовижно привернути їхню увагу до божественних істин. Тепер я застав їх серйозними, а декількох із них — у глибокій тривозі за участь у Христі. Їхнє усвідомлення свого грішного й загибельного стану за моєї відсутності дуже поглибилося завдяки трудам і зусиллям преподобного Вільяма Теннента, до якого я радив їм звертатися по настанову і в домі якого вони часто бували, поки мене не було. Цього дня я проповідував їм, маючи на увазі Одкриттє 22:17. „А хто хоче, нехай приймає воду життя дармо;“ хоча я не міг претендувати на те, щоб розібрати цю тему серед них методично. Господь, я переконаний, дав мені змогу досить незвичайним чином поставити перед ними Господа Ісуса Христа як доброго й милосердного Спасителя, Який запрошує стривожених і гинучих грішників прийняти вічну милість. Незабаром серед них стала помітна дивовижна тривога. Там було разом близько двадцяти дорослих осіб, бо багато індіанців із віддалених місць ще не встигли прийти після мого повернення сюди; і не більше двох, яких я бачив би з сухими очима.

«Дехто дуже тривожився і виявляв палку тугу душі за Христом, щоб Він спас їх від нещастя, яке вони відчували й якого боялися.

День Господній, 4 серпня.—«Бувши запрошений сусіднім служителем допомогти в звершенні Господньої вечері, я виконав його прохання і взяв індіанців із собою; не лише тих, що були разом напередодні, але й багатьох інших, які йшли послухати мене; так що всього було майже п’ятдесят, старих і молодих. Вони були присутні на кількох проповідях того дня; і деякі з них, що розуміли англійську, були дуже зворушені; а в усіх, здавалося, певною мірою зросла турбота про душу.

«Тепер почала дуже виразно проявлятися зміна в їхніх звичаях. Увечері, коли вони зібралися разом вечеряти, то не куштували ані шматочка, доки не послали по мене, щоб я прийшов і попросив благословення на їхню їжу; і тоді чимало з них плакали, особливо коли я нагадав їм, як вони в минулі часи справляли свої бенкети на честь бісів і нехтували дякувати за них Богові.

5 серпня.—«Після того як проповідь виголосив інший служитель, проповідував я і завершив прилюдну частину урочистості словами з Йоана 7:37; у своїй промові я звернувся окремо до індіанців, які сиділи в одній частині дому осібно від інших; тоді один чи двоє з них, які перед тим були мало зворушені, як вони згодом мені розповіли, були вражені глибокою тривогою, а в інших тривога значно зросла. Увечері, коли більша частина їх зібралася в домі, де я зупинився, я говорив до них і побачив, що всі без винятку були поглинуті турботою про свої душі й допитувалися, „що їм робити, щоб спастись“. Уся їхня розмова між собою оберталася довкола релігійних речей, і в цьому їм допомагав мій перекладач, який був з ними вдень і вночі.

«Цього дня одна жінка, яка дуже тривожилася за свою душу відтоді, як уперше почула мою проповідь минулого червня, здобула втіху, як я вірю, міцну й добре обґрунтовану. Вона, здавалося, була сповнена любові до Христа. Водночас вона поводилася смиренно й лагідно і, видно, нічого так не боялася, як образити й засмутити Того, Кого любила її душа.

6 серпня.—«Уранці я говорив до індіанців у домі, де ми зупинилися. Багато з них були глибоко зворушені й виявляли дивовижну ніжність серця, так що кількох слів про справи їхніх душ було досить, щоб сльози текли рясно, а з грудей виривалося багато ридань і стогонів. По обіді, коли вони повернулися на місце, де я зазвичай проповідував серед них, я знову говорив до них там. Усього було близько п’ятдесяти п’яти осіб; з них близько сорока могли брати участь у Божому служінні з розумінням. Я говорив на 1 Йоана 4:10: „У сьому любов“ і т. д. Вони, здавалося, жадібно слухали, але нічого особливо надзвичайного не було видно, крім їхньої уваги, аж до кінця моєї промови; а тоді Божа істина подіяла з дивовижною силою й викликала серед них велику тривогу. Навряд чи троє із сорока могли стримати сльози й гіркі крики. Усі вони, як один, здавалося, у душевній агонії прагнули здобути участь у Христі; і що більше я говорив про любов і милосердя Бога, Який послав Свого Сина страждати за гріхи людей, і що більше запрошував їх прийти й стати причасниками Його любові, то тяжчою ставала їхня скорбота, бо вони відчували, що самі не здатні прийти. Дивно було бачити, як їхні серця, здавалося, були пронизані ніжними й зворушливими запрошеннями Євангелії, хоч до них не було сказано жодного слова, що навіювало б страх.

«Цього дня двоє людей здобули полегшення й утіху, яка, коли я став докладно розпитувати їх, виявилася міцною, розумною й біблійною. Розпитавши про підстави їхньої втіхи й сказавши багато такого, що вважав для них доречним, я запитав їх, чого ще вони хочуть, щоб Бог для них зробив. Вони відповіли, що „хочуть, щоб Христос зовсім дочиста обмив їхні серця“ і т. д. Такими дивовижними були тепер діла Господні, що про цей день я не можу сказати менше, та й більше казати не потрібно, ніж те, що правиця Господня була в ньому могутньо й чудесно явлена.

7 серпня.—«Проповідував індіанцям з Ісаїї 53:3-10. Слово супроводжувала надзвичайна сила, і в зібранні була велика тривога, хоча навряд чи така, як попереднього дня, тобто не зовсім така загальна. Проте більшість були глибоко зворушені, і багато хто перебував у великій скорботі за свою душу; а дехто не міг ні ходити, ні стояти, а лежав ниць на землі, ніби пронизаний у саме серце, і невпинно волав про милість. Кілька людей були щойно пробуджені; і примітно, що тільки-но вони приходили з віддалених околиць, Дух Божий, здавалося, охоплював їх тривогою за їхні душі. Після закінчення прилюдного служіння я знайшов ще двох, які нещодавно здобули втіху і щодо яких я мав добру надію; і третю людину, щодо якої я не міг не плекати певної надії, хоча її стан не здавався таким ясним, як в інших; отже, тепер усього було шестеро тих, хто дістав певне полегшення у своїх духовних скорботах, і п’ятеро, чий досвід здавався цілком ясним і переконливим. Варто зауважити, що ті, хто першими здобув утіху, загалом були глибоко вражені тривогою за свої душі ще тоді, коли я проповідував їм минулого червня.

8 серпня.—«По обіді я проповідував індіанцям; їх тепер було близько шістдесяти п’яти осіб: чоловіків, жінок і дітей. Я говорив на Луки 14:16-23, і мені було даровано незвичайну свободу. Поки я говорив прилюдно, серед них була помітна велика тривога; але потім, коли я заговорив докладніше то з одним, то з іншим, кого бачив у великій тривозі, сила Божа, здавалося, зійшла на зібрання, „мов віючий буйний вітер“, і з приголомшливою могутністю повалила все перед собою. Я стояв вражений тією силою, що охопила слухачів майже всіх без винятку, і не міг порівняти її ні з чим влучніше, ніж з нездоланною силою могутнього потоку чи розбурханої повені, яка своєю нестримною вагою й натиском валить і змітає все, що трапляється на її шляху. Майже всі люди всякого віку разом схилилися під тягарем тривоги, і навряд чи хоч один міг устояти перед поштовхом цієї дивовижної дії. Старі чоловіки й жінки, які багато років були нещасними п’яницями, і деякі маленькі діти, не старші за шість чи сім років, були в скорботі за свої душі, так само як і люди середнього віку. Було очевидно, що ці діти, принаймні деякі з них, не просто злякалися, бачачи загальну тривогу, а усвідомили свою небезпеку, зіпсутість своїх сердець і своє нещастя без Христа, як дехто з них це висловив. Найупертіші серця тепер мусили схилитися. Один із провідних чоловіків серед індіанців, який раніше був найбільш безтурботним і самоправедним і вважав свій стан добрим, бо знав більше, ніж колись знала більшість індіанців, і який напередодні з великою самовпевненістю сказав мені, що „він християнин уже понад десять років“, тепер був охоплений урочистою тривогою за свою душу й гірко плакав. Інший чоловік, похилого віку, який був убивцею, пау-вау, тобто чаклуном, і горезвісним п’яницею, теж був тепер доведений до того, що з рясними сльозами волав про милість і гірко скаржився, що не може тривожитися ще більше, коли бачить, яка величезна його небезпека.

«Майже всі вони в кожній частині дому, а багато хто й надворі, молилися й волали про милість; а багато хто не міг ні ходити, ні стояти. Їхня тривога, кожного за себе, була така велика, що ніхто, здавалося, не зважав на тих, хто був поруч, але кожен вільно молився за себе. Я схиляюся до думки, що, на їхнє власне відчуття, вони були так само усамітнені, наче кожен був сам-один у найглухішій пустелі; або, радше, я вірю, що вони не думали ні про що, крім самих себе та свого стану, і тому кожен молився окремо, хоч усі були разом. Мені здавалося, що тепер точно сповнилося те пророцтво з Захарії 12:10, 11, 12; бо тепер був „голосний плач, як плач у Гададриммонї“;—і кожен, здавалося, „ридав окроме“. Мені думалося, що це дуже нагадувало той день Божої сили, про який згадано в Иозея 10:14; бо мушу сказати, що я ніколи не бачив такого дня в усіх відношеннях: це був день, у який, я переконаний, Господь багато зробив, щоб зруйнувати царство темряви серед цього народу.

«Ця тривога загалом була цілком розумна й слушна. Ті, хто був пробуджений уже чималий час, скаржилися передусім на зіпсутість своїх сердець; а ті, хто пробудився нещодавно, на зіпсутість свого життя і вчинків; і всі боялися Божого гніву та вічної муки як заслуженої відплати за свої гріхи. Деякі з білих людей, які прийшли з цікавості послухати, „що хоче сей балакайло сказати“ бідним темним індіанцям, були глибоко пробуджені; а деякі, здавалося, були поранені баченням свого загибельного стану. Ті, хто нещодавно здобув полегшення, були в цей час сповнені втіхи. Вони були спокійні й зібрані й, здавалося, раділи в Христі Ісусі. Дехто з них брав своїх стривожених друзів за руку, розповідаючи їм про доброту Христа й про втіху, якою можна втішатися в Ньому, і так запрошував їх прийти й віддати Йому свої серця. Я помічав, як деякі з них найщирішим і нелукавим чином, без жодного наміру привернути до себе увагу, підносили очі до неба, ніби благаючи милості, коли бачили скорботу бідних душ навколо себе. Цього дня був один надзвичайний випадок пробудження, якого я не можу тут не відзначити. Молода індіанка, яка, як я вірю, ніколи раніше не знала, що має душу, і навіть ніколи не думала про таке, почувши, що серед індіанців діється щось дивне, прийшла, як видно, подивитися, у чому річ. Дорогою до індіанців вона зайшла туди, де я жив; і коли я сказав їй, що незабаром збираюся проповідувати індіанцям, вона засміялася й ніби глузувала, але все ж пішла до них. Не встиг я далеко просунутися у своїй прилюдній промові, як вона дієво відчула, що має душу; а ще до кінця моєї промови була так переконана у своєму гріху та нещасті й так стривожена турботою про спасіння своєї душі, що здавалася пронизаною стрілою і невпинно кричала. Вона не могла ні ходити, ні стояти, ні сидіти на місці, якщо її не підтримували. Після закінчення прилюдного служіння вона лежала ниць на землі, ревно молячись, і не зважала ні на кого й нічого не відповідала тим, хто до неї говорив. Я прислухався до її слів і зрозумів, що суть її молитви була така: „Guttummauhalummeh wechaumeh kmeleh Nolah“, тобто „Змилуйся наді мною і допоможи мені віддати Тобі моє серце“. Так вона безперестанку молилася багато годин поспіль. Це був справді дивовижний день Божої сили, і, здавалося, його було досить, щоб переконати атеїста в істинності, важливості й силі Божого слова.

9 серпня.—«Провів майже весь день з індіанцями; першу його частину я розмовляв наодинці з багатьма з них, а особливо з деякими, хто нещодавно здобув утіху, намагаючись дізнатися про її підстави, а також дати їм деякі доречні настанови, застереження й поради.

«По обіді говорив до них прилюдно. Тепер було присутніх близько сімдесяти осіб, старих і молодих. Я розкрив і застосував притчу про сівача, Маттея 13. Мені було дано говорити дуже просто, і згодом я побачив, що ця промова була для них дуже повчальною. Поки я говорив прилюдно, серед них було багато сліз, але не було великого крику; однак деякі були глибоко зворушені кількома словами з Маттея 11:28: „Прийдїть до мене, всї знеможені“ і т. д., якими я закінчив свою промову. Але коли я надвечір розмовляв із двома чи трьома пробудженими, Божий вплив, здавалося, могутньо супроводжував те, що їм говорилося, і вони закричали в душевній муці, хоча я не сказав ані слова, що навіювало б страх, а навпаки, виклав перед ними повноту й усевистачальність Христових заслуг і Його готовність спасти всіх, хто приходить до Нього, і тому закликав їх прийти без зволікання. Крик цих людей незабаром почули інші, які, хоч перед тим були розпорошені, негайно зібралися довкола. Тоді я продовжував у тому самому дусі євангельського запрошення, аж поки всі, крім двох чи трьох, не розтанули в сльозах і криках; і, здавалося, у найбільшій скорботі прагнули знайти й забезпечити собі участь у великому Відкупителі. Деякі, у кого напередодні лише трохи сколихнулися почуття, тепер, здавалося, були глибоко зворушені й поранені в серце; і тривога загалом була майже така ж поширена, як попереднього дня. Справді, серед них був дуже голосний плач, і все ж кожен, здавалося, ридав окроме. Бо така велика була їхня тривога, що майже кожен молився й волав за себе, наче нікого поруч не було. „Guttummauhalummeh; Guttummauhalummeh“, тобто „Змилуйся наді мною; змилуйся наді мною“, був загальним криком. Дуже зворушливо було бачити бідних індіанців, які ще днями галасували й верещали на своїх ідолослужительських бенкетах і п’яних гулянках, а тепер з такою настійливістю волали до Бога, щоб дістати участь у Його дорогому Сині! Знайшов двох чи трьох людей, які, як я мав підстави сподіватися, від минулого вечора здобули втіху на добрих підставах; і вони разом з іншими, хто здобув утіху, були вкупі й, здавалося, дуже раділи, що Бог з такою силою провадить Своє діло в інших.

10 серпня.—«Поїхав верхи до індіанців і почав розмовляти наодинці з тими, хто здобув утіху й задоволення, намагаючись навчати, спрямовувати, застерігати й утішати їх. Але інші, прагнучи почути кожне слово про духовні справи, незабаром зібралися один за одним; і коли я понад пів години говорив до молодих навернених, вони, здавалося, глибоко розчулилися Божими речами й палко прагнули бути з Христом. Я розповідав їм про досконалу чистоту побожної душі та повну насолоду Христом одразу після її розлучення з тілом; і що вона буде навіки незбагненно щасливішою, ніж вони коли-небудь бували хоч на короткий час, коли Христос здавався їм близьким у молитві чи в інших обов’язках. Щоб підготувати ґрунт для розмови про воскресіння тіла, а відтак і про повне блаженство людини, я сказав: „Але, можливо, дехто з вас скаже: я люблю своє тіло так само, як і душу, і не можу стерпіти думки, що моє тіло лежатиме мертве, хоч би моя душа й була щаслива“. На це всі вони радісно відповіли: „Muttoh, Muttoh“, ще перш ніж я встиг розвинути те, що мав намір сказати про воскресіння; тобто „Ні, ні“. Вони не зважали на свої тіла, аби тільки їхні душі могли бути з Христом. Тоді вони, здавалося, готові були бути далеко від тіла, щоб домувати у Господа.

«Провівши з ними деякий час, я звернувся до інших індіанців і говорив до них з Луки 19:10: „Прийшов бо Син чоловічий, щоб шукати й спасати погибше. Не встиг я довго говорити, як їхня тривога дуже зросла, і дім сповнився криками й стогонами. Коли я наголошував на співчутті й піклуванні Господа Ісуса Христа про тих, що загинули, які вважали себе пропащими й не могли знайти жодного шляху порятунку, це ще більше розчулювало їх і посилювало їхню скорботу через те, що вони не можуть знайти такого доброго Спасителя й прийти до Нього.

«Декілька людей, які раніше були лише злегка пробуджені, тепер були глибоко поранені усвідомленням свого гріха та нещастя. Особливо один чоловік, який ніколи раніше не був пробуджений, тепер мусив відчути, що „слово Господнє живе і дїйственне, і гостріще всякого обоюдного меча“. Він, здавалося, був пронизаний у серце скорботою, і його тривога видавалася розумною й біблійною, бо він сказав, що „все беззаконня його минулого життя постало свіжим у його пам’яті і що він бачив усі мерзенні вчинки, які колись чинив, ніби вони були вчинені лише вчора“.

«Знайшов одного, хто нещодавно здобув утіху після гнітючої скорботи, що тривала день у день. Не міг не радіти й не дивуватися Божій доброті в тому, що відкрилося цього дня. Здається, кожна промова приносить якесь добро; щодня дехто пробуджується вперше, а дехто дістає втіху. Відрадно було спостерігати поведінку тих, хто здобув утіху: поки інші були охоплені страхом і тривогою, вони підносили за них свої серця до Бога.

День Господній, 11 серпня.—«Зранку говорив на притчу про блудного сина. Луки 15. Не помітив такої надзвичайної дії слова на зібрання, як у минулі дні. Було багато байдужих глядачів з-поміж білих людей, різного штибу. По обіді я говорив на частину проповіді Петра. Дїяння 2. А наприкінці своєї промови до індіанців звернувся до білих людей; і Божа істина, здавалося, тоді супроводжувалася силою як для англійців, так і для індіанців. Кілька білих язичників були пробуджені й уже не могли залишатися бездіяльними глядачами, а збагнули, що й вони мають душі, які можуть спасти або погубити, так само як і індіанці; і велика тривога поширилася по всьому зібранню; тож і цей день виявився днем Божої сили, особливо під кінець, хоча вплив, що супроводжував слово, тепер здавався навряд чи таким могутнім, як у деякі минулі дні.

«Число індіанців, старих і молодих, тепер перевищувало сімдесят; і цього дня один чи двоє, які ніколи раніше не виявляли тривоги за свої душі, були пробуджені. Ті, хто здобув полегшення й утіху і дав обнадійливі докази того, що пережив спасенну переміну, видавалися смиренними й побожними і поводилися пристойно, як личить християнам. Мене підбадьорило бачити ніжність сумління, що виявлялася в деяких із них; один такий випадок я не можу не відзначити. Помітивши вранці, що одна з них дуже засмучена, я спитав про причину її смутку й дізнався, що біда була в тому, що вона напередодні ввечері розгнівалася на свою дитину, а тепер її мучив страх, чи не був її гнів надмірним і гріховним; це так засмутило її, що вона прокинулася й почала ридати ще до світанку і плакала кілька годин поспіль.

14 серпня.—«Провів день з індіанцями. Був серед них один, хто деякий час тому покинув свою дружину, як це в них звично, і взяв іншу жінку; а тепер, опинившись під певними серйозними враженнями, він дуже переймався саме цією справою, і, здавалося, цілком переконався в беззаконності такого звичаю й палко прагнув знати, чого Бог хоче від нього в його теперішніх обставинах. Коли їм розкрили Божий закон щодо шлюбу, і розпитали про причину, з якої він покинув дружину, і коли з’ясувалося, що вона не дала йому жодного справедливого приводу, через нецнотливість, покинути її, і що вона готова простити йому його минулу провину й надалі жити з ним у мирі, а до того ж наполягала на тому, що має право жити з ним, тоді йому сказали, що його неодмінний обов’язок полягає в тому, щоб відректися від жінки, яку він узяв останньою, і прийняти іншу, свою законну дружину, і жити з нею в мирі до кінця життя. На це він охоче й радо пристав; і відтак прилюдно відрікся від жінки, яку взяв останньою, і пообіцяв жити зі своєю дружиною й бути добрим до неї до кінця життя; а вона також пообіцяла йому те саме. Тут виявився ясний доказ сили Божого слова над їхніми серцями. Гадаю, ще кілька тижнів тому й цілий світ не зміг би переконати цього чоловіка скоритися християнським правилам у цій справі.

«Я не був вільний від побоювань, що такий крок може бути подібний до того, як наливати „нового вина у старі міхи“, і що дехто може упередитися проти християнства, побачивши, яких вимог воно ставить. Але оскільки чоловік дуже переймався цією справою, її вирішення не можна було більше відкладати; і це, здавалося, мало серед індіанців радше добрий, ніж поганий наслідок, бо вони загалом визнали, що закони Христові щодо шлюбних справ добрі й правильні. По обіді я проповідував їм з промови апостола до Корнилія. Дїяння 10:34. Серед них була помітна певна зворушена тривога, хоча й не така, як у кількох попередніх днях. Вони й далі приходили й слухали, наче від цього залежало їхнє життя, і Господнє діло, здавалося, і далі поступало вперед і поширювалося серед них.

15 серпня.—«Проповідував з Луки 4:16-21. Слово супроводжувалося силою над серцями слухачів. Серед них була велика тривога, багато сліз і зворушливих криків; а деякі були глибоко поранені й стривожені за свої душі. Були й щойно пробуджені, які прийшли лише цього тижня, а в інших, здавалося, поглиблювалося усвідомлення гріха. Ті, хто здобув утіху, також були підбадьорені й укріплені; і діло благодаті, здавалося, поступало вперед в усіх відношеннях. Почуття громади загалом не були так сильно зворушені, як у деякі минулі дні; але їхні серця, здавалося, були так само урочисто й глибоко вражені Божою істиною, як і раніше, принаймні в багатьох випадках, хоча тривога не здавалася такою загальною і не досягала кожного так, як це, видно, було кілька днів тому.

16 серпня.—«Чимало часу провів у розмовах з індіанцями. Знайшов одну, яка після гнітючої тривоги дістала полегшення й утіху; і, коли я докладно поговорив з нею, не міг не сподіватися, що її втіха була правдивого роду. По обіді проповідував їм з Йоана 6:26-34. Під кінець моєї промови Божа істина подіяла з чималою силою на слухачів, а ще більше після закінчення прилюдного служіння, коли я звернувся окремо до кількох стривожених людей.

«Велика тривога за свої душі поширилася досить загально серед них; але особливо двоє людей були щойно пробуджені до усвідомлення свого гріха й нещастя; одна з них прийшла недавно, а друга весь час була дуже уважна й прагнула пробудження, але ніколи раніше не мала живого бачення свого загибельного стану. Тепер її тривога й духовна скорбота були такі, що, як я думав, я ніколи не бачив жодної гнітючішої. Кілька старих чоловіків теж були в скорботі за свої душі, так що не могли стримати плачу й голосних криків; а їхні гіркі стогони були найпереконливішими й водночас найзворушливішими свідченнями справжності й глибини їхньої внутрішньої муки. Бог могутньо діє серед них. Правдиве й непідробне усвідомлення гріха щодня поглиблюється в багатьох випадках, і час від часу пробуджуються нові люди; хоча дехто з тих, у кого в минулі дні сколихнулися почуття, тепер, здається, виявляє, що їхні серця ніколи не були належно зворушені. Я ніколи не бачив, щоб Боже діло здавалося таким незалежним від засобів, як цього разу. Я говорив до людей і казав те, що, як я гадаю, мало належну здатність поглиблювати усвідомлення гріха; але спосіб, у який Бог діяв на них, здавався таким цілковито надприродним і вищим за засоби, що я ледве міг повірити, що Він використовує мене як знаряддя або те, що я казав, як засіб для здійснення Свого діла. Бо, як мені здавалося, воно не мало жодного зв’язку з засобами чи залежності від них ні в чому. Хоч я не міг не вживати й далі тих засобів, які вважав доречними для поширення діла, однак Бог, як я розумів, діяв зовсім без них. Мені здавалося, що я нічого не роблю, та й, власне, нічого не маю робити, як тільки „стояти та дивитись на спасеннє Господнє“; і я відчував, що мушу й радо кажу: „Не нам“, не знаряддям і засобам, „но імені твому дай славу“. Бог, здавалося, діяв зовсім сам, і я не бачив жодної підстави приписати будь-яку частину цього діла якійсь створеній руці.

17 серпня.—«Багато часу провів у приватних розмовах з індіанцями. Знайшов одного, хто нещодавно здобув полегшення й утіху після довгого періоду духовного неспокою та скорботи; він понад рік був одним із моїх слухачів на Розвилках Делаверу, а тепер прийшов за мною сюди в глибокій тривозі за свою душу; і я мав рясні підстави сподіватися, що його втіха була добре обґрунтована й справді Божественна.

День Господній, 18 серпня.—«Зранку проповідував мішаному зібранню білих людей різних віросповідань. Потім проповідував індіанцям з Йоана 6:35-40. Серед них була помітна чимала тривога, хоча й не така, як часто бувало останнім часом.

19 серпня.—«Проповідував на текст Ісаїї 55:1. „Хто хоче пити, йдїть усї“. Божественна істина діяла з силою на тих, хто вже отримав утіху, а також і на інших. Перші солодко розчулювалися й підкріплювалися Божими запрошеннями; другі ж дуже турбувалися про свої душі, щоб і їм дістати частку в цих славних євангельських дарах, які були виставлені перед ними. Було чимало бідних немічних душ, що чекали біля купелі на зцілення; і ангел, здавалося, як і не раз останнім часом, збивав воду, тож усе ще була вельми бажана й утішна надія на духовне одужання недужих грішників, що гинуть.

23 серпня.—«Провів деякий час з індіанцями в особистих розмовах; а потім проповідував їм на текст Йоана 6:44-50. Як і зазвичай, була велика увага й певне зворушення серед них. Декілька, видно, глибоко переймалися своїми душами і не могли не виявити внутрішньої муки сльозами та зойками. Але дивовижна Божа дія, що так потужно була серед них загалом, тепер, здається, певною мірою ослабла — принаймні щодо її всеосяжності; хоча багато хто з тих, що не здобули особливої втіхи, усе ще зберігають глибокі враження від Божих речей.

24 серпня.—«Першу половину дня провів у розмовах з деякими індіанцями щодо їхнього публічного визнання Христа. Багато з них, здавалося, були сповнені любові до Бога, тішилися думкою віддати себе Йому і розчулювалися й підкріплювалися надією насолоджуватися благословенним Відкупителем. Потім я публічно проповідував на текст 1 Солунян 4:13-17. Була урочиста увага, а під час публічного богослужіння — і певна видима стурбованість та зворушення; а згодом усе це посилилося від подальших умовлянь, звернених до них, — прийти до Христа і віддати Йому свої серця, щоб вони були готові „піднестися й зустріти Його на воздусі“, коли Він „з повелїннєм, з голосом архангелським“ зійде.

«Прибуло кілька нових індіанців, які вважали свій стан добрим, а себе щасливими, бо колись жили серед білих під світлом Євангелія, навчилися читати, були чемні тощо, хоч, очевидно, були зовсім чужі своїм власним серцям і зовсім не знали сили віри, так само як і вчення про благодать. З ними я окремо розмовляв після богослужіння; і був вражений, побачивши їхню самоправедну вдачу, їхню міцну прихильність до завіту діл для спасіння та високу ціну, яку вони ставили своїм уявним здобуткам. Та після довгої розмови один, здавалося, певною мірою переконався, що „дїлами закону не оправдить ся всяке тїло“, і гірко заплакав, допитуючись, „що йому робити, щоб спастись“.

«Це було дуже втішно для інших, які здобули певне досвідне пізнання власних сердець; бо раніше їх засмучували розмови та поведінка цих новоприбулих, що хвалилися своїм знанням і були про себе доброї думки, але явно показували тим, хто мав хоч якийсь досвід Божої істини, що нічого не знають про власні серця.

День Господній, 25 серпня.—«Зранку проповідував на текст Луки 15:3-7. Оскільки були присутні чимало білих, я наприкінці своєї проповіді до індіанців звернувся і до них; але не міг навіть утримати їх у порядку, бо десятки з них усе ходили й роззиралися довкола і поводилися непристойніше, ніж будь-які індіанці, до яких я коли-небудь звертався. Вигляд їхньої зневажливої поведінки так пригнітив мій дух, що я ледве міг продовжувати свою працю.

«По обіді я говорив на текст Одкриттє 3:20; і тоді п’ятнадцятеро індіанців публічно визнали свою віру. Коли натовп глядачів розійшовся, я скликав їх і говорив до них окремо, водночас запрошуючи прийти й інших. Я нагадав їм про урочисті зобов’язання, які тепер на них лежать, — жити для Бога; застеріг їх від лихих і страшних наслідків безтурботного життя, особливо після їхнього публічного визнання християнства; дав їм настанови щодо подальшої поведінки; і заохотив їх до пильності й відданості Богові, представивши їм утіху та щасливий кінець благочестивого життя.

«Це був справді бажаний і солодкий час! Їхні серця були захоплені й радісні в служінні; і вони раділи, що публічно й урочисто присвятили себе Богові. Любов, здавалося, панувала між ними! Вони брали одне одного за руку з ніжністю й прихильністю, ніби їхні серця були зв’язані докупи, поки я говорив до них; і вся їхня поведінка одне з одним була така, що серйозний глядач міг би слушно вигукнути з подивом: „Дивіться, як вони люблять одне одного.“ Багато інших індіанців, бачачи й чуючи це, були дуже зворушені й гірко плакали, прагнучи стати учасниками тієї самої радості й утіхи, яку ці виявляли самими своїми обличчями, так само як і поведінкою.

26 серпня.—«Проповідував своєму народові на текст Йоана 6:51-55. Проговоривши якийсь час, я звернувся окремо до тих, хто плекав надію, що вони перейшли від смерти у життє. Відкрив їм незмінну природу тих утіх, які Христос дає Своєму народові і які, я вірив, Він дарував декому в тому зібранні; показав їм, що такі вже мають початок вічного життя і що їхнє небо незабаром буде довершене.

«Тільки-но я почав говорити в цьому дусі, як дорогі християни в зібранні почали розчулюватися від любові до Христа й прагнення насолоджуватися Ним і станом досконалої чистоти. Вони плакали зворушено, але радісно; і їхні сльози та ридання виявляли розбите серце, а проте супроводжувалися справжньою втіхою й солодкістю. Це було ніжне, зворушливе, смиренне й чудове зібрання, і воно видавалося правдивим плодом духа всиновлення і було дуже далеким від того духа неволї, під яким вони не так давно трудилися. Ця дія, здавалося, поширилася від них на все зібрання; і невдовзі серед них з’явилася дивовижна стурбованість. Багато хто, ще не знайшовши Христа як всевистачального Спасителя, напрочуд ревно шукали Його. Це було справді чудове й дуже зворушливе зібрання. Їх тепер було близько дев’яноста п’яти осіб, старих і молодих, і майже всі були зворушені або радістю в Христі Ісусі, або найглибшою турботою про те, щоб здобути частку в Ньому.

«Будучи тепер переконаний, що мій обов’язок — вирушити в далеку подорож углиб краю до індіанців на Саскуеганні, бо саме настала слушна пора року, коли їх загалом можна застати вдома, я, провівши кілька годин у публічних і особистих розмовах зі своїм народом, сказав їм, що мушу тепер на певний час залишити їх і піти до їхніх далеких братів, щоб проповідувати їм; що я хотів би, аби Дух Божий ішов зі мною, бо без Нього нічого не можна зробити серед індіанців на добро, — як вони й самі мали нагоду бачити й помічати з безплідності наших зібрань часом, коли докладалося багато зусиль, щоб зворушити й пробудити грішників, а проте майже чи й зовсім без наслідку; і спитав їх, чи не погодилися б вони провести решту дня в молитві за мене, щоб Бог пішов зі мною і дав успіх моїм зусиллям для навернення тих бідних душ. Вони охоче пристали на цю пропозицію, і невдовзі після того, як я залишив їх, — а сонце стояло ще приблизно на півтори години над обрієм, — вони почали молитися й молилися аж до світанку чи майже до нього; і навіть не підозрювали, як вони мені розповідають, аж поки не вийшли й не поглянули на зорі та не побачили, що вранішня зоря стоїть уже досить високо, що вже минув час лягати спати. Такі палкі й невтомні були вони у своїх молитвах! Це була визначна ніч; і, як розповідає мені мій перекладач, вона супроводжувалася потужною дією на тих, хто ще перебував у стурбованості, так само як і на тих, хто вже отримав утіху. Сподіваюся, цього дня дві стривожені душі були приведені до насолоди міцною втіхою в Тому, в Кому знеможені знаходять спочинок. Визначним було також і те, що цього дня одного старого індіанця, який усе своє життя був ідолопоклонником, було приведено до того, що він віддав свої брязкальця, якими вони користуються як музикою на своїх ідолопоклонницьких бенкетах і танцях, іншим індіанцям, які швидко їх знищили. Це сталося без жодного мого втручання, бо я не говорив з ним про це, тож здавалося, що не що інше, як сила Божого слова, без жодного особливого застосування до цього гріха, спричинила такий наслідок. Так Бог почав; так Він досі напрочуд провадив діло благодаті серед цих індіанців. Нехай слава буде віддана Тому, Хто є єдиним Автором цього діла.»

Розвилки Делаверу, Пенсильванія, вересень 1745.

День Господній, 1 вересня.—«Проповідував індіанцям на текст Луки 11:16-23. Слово, здавалося, супроводжувалося певною силою і викликало сльози в зібранні. Потім проповідував чималому гурту присутніх білих людей і помітив багатьох із них у сльозах; а серед них і деяких, хто раніше був, можливо, такий самий безтурботний і байдужий до віри, як і індіанці. Надвечір знову говорив до індіанців і помітив серед них більшу увагу та виразнішу стурбованість, ніж зазвичай бувало в цих краях.

3 вересня.—«Проповідував індіанцям на текст Ісаїї 52:3-6. Божа присутність, здавалося, була посеред зібрання, і серед них поширилася неабияка стурбованість. Кілька людей, видно, були пробуджені; серед них двоє отупілих створінь, яких я раніше ледве міг утримати від сну, поки говорив до них. Я не міг не радіти з такого стану речей; хоча водночас не міг не боятися, що стурбованість, яку вони тепер виявляли, може виявитися мов та мрака порання, бо щось подібне вже траплялося раніше в цих краях.

5 вересня.—«Говорив до індіанців на притчу про сіяча. Потім я окремо розмовляв з кількома людьми; це довело їх до сліз і навіть до зворушливих зойків, а інших охопили подив і стурбованість. Я не сумніваюся, що те, що тоді було сказано, супроводжувала Божа сила. Деякі з цих людей бували зі мною в Кроссвіксунгу і там бачили, а дехто з них, сподіваюся, і відчув, силу Божого слова зворушливим і спасенним чином. Я спитав одного з них, який здобув утіху і дав добрі ознаки того, що він справді віруючий: „Чому він тепер плакав?“ Він відповів, що „коли він думав про те, як Христа було заколено, мов ягня, і як Він пролив Свою кров за грішників, він не міг стриматися від плачу, коли був сам“; і тут же знову залився слізьми й заплакав. Тоді я спитав його дружину, яку теж щедро було втішено, чому вона плаче. Вона відповіла, „що їй сумно, що індіанці тут не хочуть прийти до Христа, як ті, що в Кроссвіксунгу“. Я спитав її, чи має вона серце молитися за них і чи Христос останнім часом був близько до неї в молитві, як і в минулі часи, — так я зазвичай висловлюю відчуття Божої присутності. Вона відповіла: „Так, Він був близько до неї, і часом, коли вона молилася сама, її серце так любило молитися, що вона не могла покинути того місця, а хотіла залишитися й молитися довше.“

День Господній, 8 вересня.—«По обіді говорив до індіанців на текст Дїяння 2:36-39. Слово Боже цього разу, здавалося, падало на них з вагою й силою. Присутніх було небагато; але більшість із тих, що були, плакали, а дехто кричав у тяжкій тривозі за свої душі. Був один чоловік, неабияк пробуджений, який ніколи раніше не виявляв жодної турботи про свою душу. Серед них загалом виявилася дивовижна праця Божого Духа, не несхожа на те, що було останнім часом у Кроссвіксунгу. Здавалося, ніби Божа дія поширилася звідти сюди, хоча щось від неї виявлялося тут і раніше — у пробудженні мого перекладача, його дружини та ще кількох. Дехто з присутніх тут безтурботних білих людей тепер були пробуджені або принаймні стривожені, бачачи, як сильно діє Божа сила серед індіанців. Тоді я звернувся окремо до них, і це, здавалося, справило на них певне враження і викликало в них певне зворушення.

«У цих краях є кілька індіанців, які завжди відмовлялися слухати мою проповідь і лютували на тих, хто приходив на мої проповіді. А останнім часом вони запекліші, ніж будь-коли: глузують із християнства і часом питають моїх слухачів, „скільки разів вони плакали“ і „чи не наплакалися вони вже досить, щоб зробити своє діло“ тощо. Тож вони вже дізнали жорстоких наруг.

9 вересня.—«Залишив індіанців на Розвилках Делаверу і вирушив у подорож до річки Саскуеганни, тримаючи курс до індіанського містечка, що лежить понад сто двадцять миль на захід від Розвилок. Проїхав близько п’ятнадцяти миль і там заночував.

Шомокін, вересень 1745.

13 вересня.—«Переночувавши три ночі просто неба, прибув до індіанського містечка на Саскуеганні, до якого прямував, — до Шомокіна; це одне з тих місць, і найбільше з них, які я відвідав минулого травня. Індіанці привітно мене прийняли й пригостили; але я мав мало втіхи через поганський танець і гульбище, які вони тоді влаштували в домі, де я змушений був ночувати; я не міг їх припинити, хоч часто благав їх перестати заради одного з їхніх же друзів, що лежав тоді хворий у тому домі і чия недуга дуже загострювалася від шуму. Ой! як позбавлені природної прихильності ці бідні неосвічені погани! хоча по-своєму вони здаються дещо добрими. Воістину темні закутки землї наповнились домівками насильства. Це містечко, як я зазначав у своєму щоденнику минулого травня, лежить частково на східному березі річки, частково на західному, а частково на великому острові посеред неї, і налічує понад п’ятдесят хат та майже триста осіб, хоча я ніколи не бачив у ньому набагато більше половини цього числа. Вони належать до трьох різних індіанських племен, що говорять трьома мовами, зовсім незрозумілими одна одній. Близько половини його мешканців — делавари, а інші звуться сенеками і тутело. Індіанців цього місця вважають найбільшими п’яницями, шкідниками й розбишаками з усіх у цих краях; і сатана, здається, у цьому містечку особливо має свій престол.

14 вересня.—«Відвідав делаварського короля, якого минулого травня, коли я тут був, вважали при смерті, але тепер він одужав; розмовляв з ним та іншими про християнство; провів з ними пообіддя і мав більше підбадьорення, ніж очікував. Король виявився прихильним і охочим навчатися. Це дало мені певну надію, що Бог відчинить великі й широкі двері для моєї проповіді Євангелія тут і встановить Своє Царство в цьому місці. Це було для мене підтримкою й підкріпленням у пустині і зробило моє самотнє становище втішним і приємним.

День Господній, 15 вересня.—«Знову відвідав вождя делаварів; він привітно мене прийняв, і по обіді я говорив до індіанців. Усе ще плекав надію, що Бог відкриє їхні серця, щоб вони прийняли Євангеліє, хоча багато хто з них у тому місці щодня бував такий п’яний, що я не мав нагоди поговорити з ними. Надвечір розмовляв з одним, хто розумів мови Шести Націй, як їх зазвичай називають, і хто виявив схильність прислухатися до християнства, що дало мені певну надію, що Євангеліє згодом може бути послане і до тих далеких народів.

16 вересня.—«Першу половину дня провів з індіанцями, намагаючись навчати їх від хати до хати і схилити їх, наскільки міг, до прихильності до християнства. Надвечір пішов до тієї частини містечка, де вони були тверезі, зібрав близько п’ятдесяти з них і говорив до них, попередньо отримавши охочу згоду короля. Серед них була дивовижна увага, і вони виявили неабияке бажання, щоб їх навчали далі. Були також один чи двоє, яких, здавалося, торкнулася певна турбота про свої душі і які, видно, були дуже раді особистій розмові після того, як я закінчив свою публічну проповідь до них.

«Мій дух дуже підкріпився від такого стану речей, і я не міг не повертатися з моїм перекладачем — а іншого супутника в цій подорожі я не мав — до свого бідного жорсткого нічлігу, радіючи надією, що Бог задумав встановити Своє Царство тут, де тепер сатана панує найочевиднішим чином; і знайшов незвичайну свободу, звертаючись до престолу благодаті про здійснення такого великого й славного діла.

17 вересня.—«Першу половину дня провів, відвідуючи індіанців і розмовляючи з ними. Близько полудня залишив Шомокін (більшість індіанців цього дня вирушали на полювання) і поїхав униз по річці на південний захід.

Джункаута, вересень 1745.

19 вересня.—«Відвідав індіанське містечко під назвою Джункаута, що лежить на острові на Саскуеганні. Був дуже знеохочений вдачею й поведінкою тутешніх індіанців; хоча вони видавалися приязними, коли я був у них минулої весни, і тоді заохочували мене прийти й побачитися з ними знову. Але тепер вони, здавалося, твердо вирішили триматися своїх поганських уявлень і вперто дотримуватися своїх ідолопоклонницьких звичаїв.

20 вересня.—«Знову відвідав індіанців на острові Джункаута і застав їх майже всіх дуже заклопотаними приготуваннями до великої жертви й танцю. Не мав нагоди зібрати їх, щоб поговорити з ними про християнство, бо вони були надто зайняті своєю жертвою. Мій дух дуже занепав від такої знеохочувальної перспективи; а надто тому, що цього дня я не мав іншого перекладача, крім поганина, який був так само відданий ідолопоклонству, як і будь-хто з них, і який не міг ні говорити, ні розуміти мовою цих індіанців; тож я був у найневигіднішому становищі, яке тільки можна уявити. Однак я спробував поговорити наодинці з деякими з них, але без жодної ознаки успіху; проте я все ж залишався з ними.

«Увечері вони зібралися, майже сотня їх, і танцювали довкола великого вогнища, приготувавши для жертви десять гладких оленів. Жир із нутрощів вони палили у вогні, поки танцювали, і це часом здіймало полум’я на дивовижну висоту; водночас вони так верещали й кричали, що їх легко можна було почути за дві милі чи й більше. Свій священний танець вони продовжували майже всю ніч, після чого з’їли м’ясо жертви, і так кожен розійшовся до свого житла.

«Я мав мало втіхи, бувши зовсім самотнім на острові, що стосується будь-якого християнського товариства, та ще й посеред цього ідолопоклонницького гульбища; і, проходжуючись туди й сюди, аж поки тіло й душа не заболіли й не знемоглися, я врешті заліз у маленьку комору, зроблену для кукурудзи, і там спав на жердинах.

День Господній, 21 вересня.—«Провів день з індіанцями на острові. Щойно вони вранці як слід прокинулися, я спробував навчати їх і з цією метою силкувався зібрати їх; але скоро побачив, що вони мали інше діло, бо близько полудня вони зібрали всіх своїх пау-вау, тобто чаклунів, і з пів дюжини з них заходилися показувати свої шаманські фокуси та виробляти свої шалені, несамовиті пози, щоб дізнатися, чому на острові тоді так багато хворих, — бо чимало з них на той час нездужали на гарячку й кривавий пронос. Цим дійством вони були зайняті кілька годин, роблячи всі дикі, безглузді й несамовиті рухи, які тільки можна уявити: то співаючи, то виючи, то простягаючи руки якнайдалі й розчепірюючи всі пальці, — здавалося, вони штовхали ними, ніби хотіли відштовхнути щось геть чи принаймні тримати його на відстані витягнутої руки; то погладжуючи обличчя руками, то бризкаючи водою дрібно, мов туман; то сідаючи просто на землю, то схиляючи обличчя до землі; то викручуючи боки, ніби від болю й муки, кривлячи обличчя, закочуючи очі, рохкаючи, пихкаючи тощо.

«Їхні потворні дії навіювали жах і, як мені здавалося, мали в собі щось особливо придатне, щоб викликати диявола, якщо його взагалі можна викликати чимось чудним, безглуздим і страхітливим. Деякі з них, як я міг помітити, були в цій справі набагато палкіші й ревніші за інших і, здавалося, наспівували, пищали й бурмотіли з великим запалом і силою, ніби вирішили збудити й залучити сили підземні. Я сидів неподалік, не далі як за тридцять футів від них, хоч і непомічений, з Біблією в руці, вирішивши, якщо можливо, зіпсувати їм забаву і не дати їм отримати жодних відповідей з пекельного світу, і звідти спостерігав усю цю сцену. Свої огидні чари й заклинання вони продовжували понад три години, аж поки всі не повиснажувалися; хоча за цей час вони кілька разів робили перерви на відпочинок; і врешті розійшлися, як я гадаю, так і не отримавши жодної відповіді.

«Коли вони закінчили своє чаклування, я спробував поговорити з ними про християнство; але вони скоро розбрелися і не дали мені жодної нагоди для чогось такого. Вигляд усього цього, коли я був зовсім сам у пустині, позбавлений товариства будь-кого, хто хоча б „іменує імя Христове“, вельми пригнітив мій дух і навів на мене найпохмуріший настрій, який тільки можна уявити, майже позбавив мене всякої рішучості й надії щодо подальших спроб поширювати Євангеліє і навертати поган і зробив цю неділю найтяжчою і найнеприємнішою з усіх, які я коли-небудь бачив. Але ніщо, можу щиро сказати, так не пригнічувало й не мучило мене, як утрата надії на їхнє навернення. Ця турбота видавалася такою великою і, здавалося, була настільки моєю власною, що мені, здавалося, нічого було б робити на землі, якби це не вдалося. Перспектива найбільшого успіху в спасенному наверненні душ під світлом Євангелія мало або й зовсім нічого не важила б, щоб відшкодувати втрату моєї надії в цьому; і мій дух тепер так занепав і пригнітився, що я не мав ні серця, ні сили робити якісь подальші спроби серед них з цією метою і ніяк не міг відновити своєї надії, рішучості й мужності, хоч як я намагався.

«Індіанці цього острова, чимало з них, досить добре розуміють англійську мову, бо колись жили в якійсь частині Меріленду серед білих людей або поблизу них; але вони дуже п’ющі, порочні й нечестиві, хоча не такі дикі, як ті, хто менше знається з англійцями. Їхні звичаї в різних відношеннях відрізняються від звичаїв інших індіанців на цій річці. Вони не ховають своїх мерців звичайним способом, а дають їхній плоті зотліти над землею, у закритих коморах, зроблених для цього. Наприкінці року, а іноді й довшого часу, вони беруть кості, коли плоть уся зотліла, миють і зішкрябують їх, а потім ховають з певною церемонією. Їхній спосіб заклинати чи чаклувати над хворими видається дещо відмінним від способу інших індіанців, хоча по суті той самий. Усе це в них та в інших, можливо, є наслідуванням того, що, судячи з виразу Неємана, 2 Царів 5:11, було, здається, звичаєм давніх поган. Воно, здається, полягає головно в тому, що вони „водять руками над недужим“, раз у раз погладжуючи його, „і призивають бога свого“; за винятком бризкання водою, мов туман, та деяких інших несамовитих обрядів, спільних з іншими чаклуваннями, про які я вже згадував.

«Коли я був у цій місцевості минулого травня, я мав нагоду пізнати чимало уявлень і звичаїв індіанців, а також придивитися до багатьох їхніх обрядів. Тоді я пройшов понад сто тридцять миль угору річкою, вище англійських поселень, і в тій подорожі зустрічав людей із семи чи восьми окремих племен, що говорять стількома ж різними мовами. Але з усіх видовищ, які я будь-коли бачив серед них, та й будь-де взагалі, жодне не здавалося таким жахливим, таким спорідненим із тим, що зазвичай уявляють про пекельні сили, жодне не викликало в моїй уяві таких страхітливих образів, як поява одного чоловіка, побожного й ревного реформатора, а вірніше відновлювача того, що він вважав давньою релігією індіанців. Він з’явився у своєму жрецькому вбранні, а саме в каптані з ведмежих шкур, вичинених разом із шерстю, що звисав йому аж до п’ят; у панчохах із ведмежої шкури; і з великим дерев’яним обличчям, розмальованим: одна половина чорна, друга смаглява, приблизно кольору індіанської шкіри, із потворно великим ротом, вирізаним дуже криво; це обличчя було прикріплене до шапки з ведмежої шкури, натягнутої йому на голову. Він підступив до мене, тримаючи в руці інструмент, яким користувався для музики у своєму ідолопоклонському богослужінні: це був висушений черепаховий панцир із кукурудзяними зернами всередині, а шийку його було насаджено на шматок дерева, що слугував дуже зручним держаком. Наближаючись, він вибивав брязкальцем свій наспів і танцював щосили, але не дозволяв побачити жодної частини свого тіла, навіть пальців. Ніхто, судячи з його вигляду чи рухів, не подумав би, що це може бути людська істота, якби не мав про це якоїсь звістки з іншого боку. Коли він підійшов до мене, я мимоволі відсахнувся від нього, хоч тоді був ясний полудень і я знав, хто це: такими неймовірно страшними були його вигляд і жести. Він мав дім, присвячений релігійним потребам, з різними зображеннями, вирізаними на окремих його частинах. Я ввійшов і побачив, що земля там утоптана майже твердо, як скеля, від їхніх частих танців на ній. Я розмовляв із ним про християнство. Деякі мої слова йому, здавалося, подобалися, але деякі надзвичайно не подобалися. Він сказав мені, що його релігії навчив його Бог і що він ніколи від неї не відступить; але хотів би знайти таких, хто щиро приєднався б до нього в ній, бо індіанці, за його словами, дуже виродилися й зіпсувалися. Він, казав, думав покинути всіх своїх друзів і вирушити мандрувати, щоб знайти тих, хто пристане до нього, бо вірив, що Бог має десь добрих людей, які відчувають так, як він. Не завжди, казав він, він відчував так, як тепер, а раніше був таким, як решта індіанців, аж до часу приблизно за чотири чи п’ять років перед тим. Тоді, за його словами, серце його було дуже стривожене, так що він не міг жити серед індіанців, а пішов у ліси й прожив там на самоті кілька місяців. Нарешті, казав він, Бог утішив його серце й показав йому, що він має робити; і відтоді він знав Бога й намагався служити Йому, і любив усіх людей, хоч би хто вони були, так, як ніколи раніше. Він поводився зі мною з незвичайною чемністю і, здавалося, робив це від щирого серця. Індіанці розповідали мені, що він усіма силами протидіяв їхньому пияцтву міцних напоїв; і що коли йому часом не вдавалося відмовити їх від цього всім, що він міг сказати, він залишав їх і з плачем ішов у ліси. Було очевидно, що він мав певний набір релігійних уявлень, які сам для себе перевірив, а не прийняв на віру з голого переказу; і все, що говорилося про релігійне, він сприймав прихильно чи неприхильно залежно від того, чи воно узгоджувалося, чи не узгоджувалося з його мірилом. Поки я говорив, він іноді казав: „Ось це мені до вподоби; так навчив мене Бог;“ і т. д.; і деякі його думки здавалися цілком слушними. Проте він рішуче заперечував існування диявола й заявляв, що серед індіанців давніх часів, чию релігію він, як гадав, намагався відродити, такої істоти не знали. Ще він розповів мені, що душі померлих ідуть на південь і що різниця між добрими й лихими така: перших впускають до прекрасного міста з духовними мурами, а другі вічно кружлятимуть довкола тих мурів, марно намагаючись увійти. Він здавався щирим, чесним і сумлінним на свій лад і відповідно до своїх релігійних уявлень, — а цього я ніколи не бачив у жодного іншого язичника. Я помітив, що більшість індіанців дивилися на нього й глузували з нього як із педантичного фанатика, що здіймав непотрібний галас довкола релігійних справ; але мушу сказати, що в його вдачі й настрої було щось, що більше скидалося на справжню релігію, ніж будь-що, що я колись спостерігав серед інших поган.

«Але на жаль! Який гіркий стан індіанців на цій річці! Короткий опис їхніх уявлень і звичаїв, який я тут подав, достатньо показує, що вони найочевиднішим чином „живими вловлені сатаною у його волю,“ і, мені здається, міг би також спонукати до співчуття й до молитви дітей Божих за цих своїх ближніх, що сидять „у країнї й тїнї смертній.“

22 вересня.—«Зробив ще кілька спроб навчити індіанців на цьому острові й навернути їх до християнства, але все марно. Вони живуть так близько від білих людей, що постійно мають доступ до міцних напоїв, а також перед очима лихий приклад номінальних християн; і це робить розмову з ними про християнство невимовно важкою.»

Розвилки Делаверу, жовтень 1745 р.

1 жовтня.—«Промовляв до тутешніх індіанців і провів деякий час в особистій бесіді з ними про справи їхніх душ, а потім запросив їх піти разом зі мною або, якщо ні, то прийти слідом за мною до Кроссвіксунгу, щойно їм буде зручно; і багато з них охоче прийняли це запрошення.»

Кроссвіксунг, жовтень 1745 р.

5 жовтня.—«Проповідував моєму народові з Йоана 14:1-6. Божа присутність, здавалося, була серед зібрання. Багато хто був зворушений Божою істиною, а для декого зокрема вона стала втіхою. О, яка ж різниця між цими людьми й індіанцями, з якими я недавно мав справу на Саскуеганні! Бути з тими здавалося те саме, що бути вигнаним від Бога й від усього Його народу; а бути з цими — те саме, що бути прийнятим до Його родини й до втіхи Його Божої присутності! Яка велика зміна сталася недавно з багатьма цими індіанцями, які ще кілька місяців тому були такі ж безтурботні й неприхильні до християнства, як ті, що на Саскуеганні; і яка дивовижна та благодать, що вчинила цю зміну!

День Господній, 6 жовтня.—«Зранку проповідував з Йоана 10:7-11. Серед мого народу було помітне розчулення; дорогі молоді християни були освіжені, утішені й зміцнені, а одна чи дві людини були щойно пробуджені. Пополудні я говорив про історію тюремника, Дїяння 16, а ввечері пояснював Дїяння 20:1-12. Цього разу по всьому зібранню розлилося дуже приємне розчулення. Думаю, я навряд чи будь-коли бачив серед будь-якого народу більш бажане почуття. Серед них ледве чи можна було побачити хоч одне сухе око; і все ж нічого бурхливого чи непристойного, нічого, що могло б порушити громадське богослужіння, — навпаки, усе це заохочувало й розпалювало християнський запал і дух побожності. Ті, про кого я маю підстави сподіватися, що вони спасенно відроджені, були зворушені першими й, здавалося, дуже раділи, але з сокрушенням духу й побожним страхом. Їхні переживання були майже такі самі, як ті, що я згадав у своєму щоденнику під 26 серпня, і явно виявлялися справжніми плодами духа всиновлення.

«Коли богослужіння скінчилося, я пішов, дуже втомлений працею дня; а індіанці й далі молилися між собою майже дві години поспіль, і ці тривалі вправи, здавалося, супроводжувалися благословенним оживляльним впливом згори. Я не міг не бажати щиро, щоб багато Божих людей були присутні в цей час і побачили й почули те, що, я певен, мусить освіжити серце кожного справжнього любителя Сіону. Бачити тих, хто ще зовсім недавно були дикими поганами й ідолопоклонниками, не маючи надїї і безбожні в сьвітї, а тепер сповнені відчуттям Божої любові й благодаті й поклоняються Отцеві духом і правдою, як, здавалося, робили тут багато хто, — це неабияк зворушувало; а надто бачити, якими ніжними й смиренними, а водночас живими, палкими й побожними вони були під час богослужіння.

24 жовтня.—«Говорив з Йоана 4:13, 14. Була велика увага, бажане почуття й нелицемірне розчулення в зібранні. Дивовижно бачити, як прагнуть вони слухати слово Боже. Я часто думав, що вони охоче й старанно відвідували б богослужіння двадцять чотири години поспіль, якби мали таку нагоду.

25 жовтня.—«Говорив моєму народові про воскресіння, з Луки 20:27-36. Коли я дійшов до згадки про блаженство, яким тішитимуться побожні того часу: про їхнє остаточне звільнення від смерті, гріха й скорботи; про їхню рівність з ангелами в їхній близькості до Христа й насолоді Ним, — певною недосконалою мірою чого вони обдаровані вже в теперішньому житті й звідки випливає їхня найсолодша втіха; і про те, що вони — діти Божі, відкрито визнані Ним як такі, — багато з них були глибоко зворушені й розчулені, споглядаючи цей блаженний стан.

26 жовтня.—«Мене покликали допомогти в уділенні Господньої вечері в сусідній громаді, і я запросив свій народ піти зі мною. Вони загалом охоче скористалися цією нагодою і старанно й щиро слухали різні проповіді цього урочистого свята, бо більшість із них тепер дещо розуміє англійську мову.

День Господній, 27 жовтня.—«Коли я проповідував просто неба величезному зібранню людей, які здебільшого здавалися спокійними й безпечними, там була одна індіанка, чужа, яка ніколи раніше не чула моєї проповіді й ніколи не зважала ні на що з релігії; її тепер умовили деякі її друзі прийти на зібрання, хоч і дуже проти її волі, і її охопила болісна тривога за свою душу; а невдовзі після того вона висловила велике бажання піти додому, за сорок з лишком миль, щоб покликати свого чоловіка, аби й він пробудився до турботи про свою душу. Деякі інші індіанці теж цього дня, здавалося, були зворушені Божою істиною. Побожні англійці, з багатьма з яких я мав нагоду поговорити, здавалися освіженими, бачачи, як індіанці поклоняються Богові так побожно й урочисто разом із зібранням Його народу; і разом із тими, про кого згадано в Дїяннях 11:18, вони не могли не славити Бога, кажучи: „То й поганам дав Бог покаяннє в життє!“

«Пополудні знову проповідував великому зібранню; і тоді деякі з мого народу здавалися зворушеними, а коли богослужіння скінчилося, допитувалися, чи не буде ще однієї проповіді ввечері або до того, як завершиться урочистість Господньої вечері, бо й далі прагнули слухати Боже слово.

28 жовтня.—«Говорив з Маттея 22:1-13. Мені було дано відкривати Писання й пристосовувати свою мову та вислови до розуміння мого народу, сам не знаю як, простим, легким і зрозумілим способом, понад усе, що я міг би зробити найретельнішим вивченням; і це без жодних особливих труднощів, навіть з такою свободою, ніби я звертався до звичайної аудиторії, яку все життя навчали християнських доктрин. Слово Боже цього разу, здавалося, падало на зібрання з Божою силою і впливом, особливо під кінець моєї проповіді; серед слухачів було і солодке розчулення, і гіркий плач. Дорогі християни були освіжені й утішені, в інших ожило усвідомлення гріха, і кілька людей, які ніколи раніше з нами не бували, щойно пробудилися. Стільки Божої присутності було виявлено в зібранні, що здавалося, ніби це „не що інше, як дом Божий, а се ворота небесні.“ Усі, хто мав хоч якийсь смак і відчуття Божих речей, солодкістю того часу були просто змушені сказати: „Господи, добре нам тут бути.“ Якщо будь-коли серед мого народу являвся образ нового Єрусалима, „як невіста украшена чоловікові своєму,“ то найбільше його було саме тоді; і таким приємним було це частування там, де були такі ознаки Божої присутності, що ввечері я ледве міг змусити себе покинути це місце й піти на свою квартиру. Мене освіжало споглядання того, як ця благословенна праця благодаті триває серед них і як вона впливає на чужих серед індіанців, що останнім часом з Божого провидіння раз у раз приходили в цю частину краю.

День Господній, 3 листопада.—«Проповідував моєму народові з Луки 16:17: „Легше ж небу та землї“ і т. д., найбільше заради кількох людей, яких недавно охопила глибока тривога за свої душі. У зібранні було деяке помітне занепокоєння і зворушення, хоч і набагато менше, ніж бувало останнім часом.

«Цього дня шестеро індіанців визнали свою віру. Одна з них — жінка майже вісімдесяти років. Двоє інших — чоловіки п’ятдесяти років, які вирізнялися й славилися серед індіанців своєю нечестивістю: один із них був убивцею, і обидва — запеклими п’яницями, а до того ж надзвичайно сварливими; але тепер я не можу не сподіватися, що обидва вони стали предметом особливої благодаті Божої. Я довго, багато тижнів, стримував їх, після того як вони вже дали докази того, що пережили велику зміну, щоб мати більше нагод придивитися до плодів тих вражень, під якими вони перебували, і вирішив, що тепер шлях відкритий, щоб допустити їх до таїнств.

4 листопада.—Говорив з Йоана 11, коротко пояснивши більшу частину розділу. Божа істина глибоко вразила багатьох у зібранні. Багато хто був зворушений, споглядаючи силу Христа, виявлену в тому, що Він воскрешав мертвих; а надто коли цей приклад Його сили я використав, щоб показати, що Він здатен воскресити мертві душі, — а такими відчували себе багато з них, — до духовного життя; а також воскресити мертвих в останній день і віддати їм нагороди й кари.

«Серед тих, хто недавно прийшов сюди з далеких місць, багато було тепер охоплено глибокою й нагальною тривогою за свої душі. Особливо одна жінка, яка не так давно прийшла напівп’яна, лаяла нас і всіляко намагалася заважати нам, коли ми були зайняті богослужінням, тепер так турбувалася й тривожилася за свою душу, що, здавалося, не могла знайти жодного спокою, доки не матиме частки у Христі. Загалом у зібранні було багато сліз і зворушених ридань і стогонів: одні плакали за себе, інші за своїх друзів. Хоча люди тепер, безперечно, зворушуються набагато легше, ніж на початку цього релігійного пробудження, коли сльози й крики за свої душі були серед них нечуваною річчю, все ж мушу сказати, що їхнє почуття загалом здавалося справжнім і нелицемірним, а особливо дуже яскраво це виявлялося в тих, хто був щойно пробуджений. Отже, справжнє й непідробне усвідомлення гріха, здається, і далі зароджується та зростає в багатьох випадках.

Двадцять троє індіанців усього тепер визнали свою віру в Христа. Більшість із них належали до цієї місцевості, кілька — до Розвилок Делаверу.—Завдяки щедрій благодаті жоден із них досі не був залишений на те, щоб збезчестити своє визнання якоюсь скандальною чи непристойною поведінкою.

«Я міг би тепер слушно зробити багато ЗАУВАЖЕНЬ щодо праці благодаті, такої надзвичайно визначної, якою вона була в різних відношеннях; але обмежуся лише кількома загальними натяками.

1. «Варто зауважити, що Бог почав цю працю серед індіанців саме тоді, коли я мав найменше надії і, наскільки я розумів, найменше розумних підстав сподіватися побачити, як праця благодаті пошириться серед них: мої тілесні сили тоді були дуже виснажені недавньою виснажливою подорожжю на Саскуеганну, де я неминуче зазнав труднощів і втоми серед індіанців; а мій дух був украй пригнічений від споглядання безуспішності моїх трудів. Я мав мало підстав навіть сподіватися, що Бог зробив мене знаряддям спасенного навернення бодай когось з індіанців, крім мого перекладача та його дружини. Тому я був готовий дивитися на себе як на тягар для Товариства, яке найняло мене й утримувало в цій справі, і почав серйозно думати про те, щоб відмовитися від своєї місії; і майже вирішив, що так і зроблю наприкінці теперішнього року, якщо на той час не матиму кращих видів на успіх у своїй праці, ніж мав досі. Не можу сказати, що я плекав ці думки через те, що втомився від трудів і тягот, які неминуче супроводжували мою теперішню справу, або через те, що мав у своїй душі світло й свободу звернути на якийсь інший шлях; але виключно через пригніченість духу, гнітючий відчай і через думку, що несправедливо витрачати гроші, присвячені релігійним цілям, лише на те, щоб цивілізувати індіанців і привести їх до зовнішнього визнання християнства. Це було все, чого я тоді бачив хоч якусь змогу досягти, тоді як Бог, здавалося, на мою думку, явно хмурився на задум їхнього спасенного навернення, утримуючи переконливі й відроджувальні впливи Свого благословенного Духа від того, щоб вони супроводжували засоби, якими я досі послуговувався з ними задля цієї мети.

«У такому настрої душі я вперше відвідав цих індіанців у Кроссвіксунгу, вважаючи своїм неодмінним обов’язком, оскільки я чув, що в цих краях їх є чимало, зробити деякі спроби навернути їх до Бога, хоч і не можу сказати, що мав якусь надію на успіх, бо дух мій був тоді вкрай пригнічений. Не знаю, чи мої надії щодо навернення індіанців будь-коли, відтоді як я мав особливу турботу про них, спадали до такого низького рівня, як того часу. І все ж саме тоді Бог визнав за добре почати цю славну працю! Так Він „утвердив силу з немочі,“ оголивши Свою всемогутню руку саме тоді, коли всі надії й людські ймовірності найочевидніше, здавалося, згасали.—Звідси я навчаюся, що добре йти шляхом обов’язку, навіть посеред темряви й зневіри.

2. «Варто зауважити, як Бог із Свого провидіння і майже незбагненним способом скликав цих індіанців разом, щоб їх навчали великих речей, які стосувалися їхніх душ; і як Він охоплював їхні уми найурочистішою і найвагомішою турботою про їхнє вічне спасіння, щойно вони приходили на місце, де проповідувалося Його слово. Коли я вперше прибув у ці краї в червні, то не знайшов на місці, яке відвідав, жодного чоловіка, а лише чотирьох жінок і кількох дітей; але не минуло й кількох днів мого перебування тут, як вони зібралися звідусіль, дехто більш як за двадцять миль; а коли я відвідав їх удруге на початку серпня, дехто прийшов більш як за сорок миль, щоб послухати мене. Багато хто прийшов, нічого не знаючи про те, що тут діється, а отже, без жодного свого наміру, навіть щоб задовольнити свою цікавість. Тож здавалося, ніби Бог скликав їх звідусіль ні для чого іншого, як для того, щоб передати їм Своє послання; і що щодо деяких із них Він зробив це, не вдаючись до жодних людських засобів, хоча дехто з них і доклав зусиль, щоб сповістити інших у віддалених місцях.

«Не менш дивовижно й те, що вони один за одним переймалися урочистою турботою про свої душі майже одразу, щойно приходили на місце, де їх навчали Божих істин. Я часто не міг не думати, що їхній прихід на місце нашого громадського богослужіння був подібний до того, як Саул і його посланці приходили до пророків: ледве вони приходили, як уже пророкували; так і ці майже одразу, щойно з’являлися в нашому зібранні, проймалися відчуттям свого гріха й нужди та палким прагненням визволення. Після того як ця праця благодаті з силою почалася серед них, звичайною справою стало, що чужі індіанці, не пробувши з нами й одного дня, глибоко пробуджувалися, глибоко переконувалися у своєму гріху й нужді та з великою тривогою допитувалися: „Що їм робити, щоб спастись?“

3. «Варто також зауважити, як Бог уберіг цих бідних неосвічених індіанців від упередження проти мене й проти істин, яких я їх навчав, попри засоби, якими з цією метою діяли на них безбожні люди. Деякі зловмисні особи з-поміж білих людей робили багато спроб упередити їх проти християнства або відлякати від нього. Вони часом казали їм, що індіанцям і так добре; — що немає потреби в усьому цьому галасі про християнство; — що, ставши християнами, вони не будуть ні в кращому, ні в безпечнішому, ні в щасливішому стані, ніж той, у якому вже є. Часом вони казали їм, що я шахрай, ошуканець і таке інше; що я щодня навчаю їх неправди й не маю іншого наміру, як тільки обдурити їх. Коли жодне з цих і подібних нашіптувань не досягало їхньої мети, вони вдалися до іншого засобу й сказали індіанцям: „Мій задум — зібрати їх якомога більше докупи й продати до Англії в рабство;“ а ніщо не могло б налякати індіанців більше, бо вони від природи вдачі підозріливої і, мабуть, більше за будь-який народ на світі відразливі до стану неволі.

«Але всі ці лихі натяки, завдяки Божій доброті, що все спрямовує, незмінно оберталися проти їхніх авторів і лише сприяли тому, що прихильність індіанців до мене ставала міцнішою; бо вони, пробуджені до урочистої турботи про свої душі, не могли не помітити, що люди, які намагалися озлобити їхні уми проти мене, були зовсім байдужі до власних душ, і не лише це, а й порочні та безбожні; а звідси не могли не зробити висновку, що коли ті не мають турботи про свої душі, то навряд чи матимуть її про душі інших.

«Ще дивовижнішим здається те, що індіанців було збережено від того, щоб бодай раз прислухатися до цих нашіптувань, оскільки я був серед них зовсім чужою людиною і не міг дати їм жодного запевнення у своїй щирій прихильності до них і турботі про них чимось із минулого,—тоді як люди, що нашіптували ці речі, були їхніми давніми знайомими, які часто мали нагоду вдовольняти їхні спраглі апетити міцними напоями, а отже, безперечно, мали найбільший вплив на їхні почуття. Але з цього прикладу того, як їх було збережено від згубних упереджень, я мав нагоду з подивом сказати: „Коли Бог вчинить, хто те переіначить?“

4. «Не менш дивовижно й те, як Богові було вгодно дати ліки на мою недостатню вправність і вільність в індіанській мові: Він напрочуд приготував мого перекладача до його праці й допомагав йому в ній. Можна було б слушно припустити, що, звертаючись до індіанців через перекладача, я неминуче опинюся в дуже невигідному становищі і що божественні істини, доходячи до слухачів із других рук, неодмінно втратять багато з тієї сили й зворушливості, з якою їх було спершу виголошено. Але хоча раніше, на мій жаль і зневіру, так часто й бувало, коли мій перекладач мало або й зовсім не відчував божественного, тепер усе було цілком інакше. Не думаю, що від початку цієї пори благодаті мої звичайні промови до індіанців втратили щось із тієї сили й гостроти, з якою я їх виголошував, хіба що часом через брак доречних і зворушливих слів та висловів в індіанській мові; а цієї труднощі не набагато зменшило б і моє власне знання їхньої мови. Мій перекладач уже раніше здобув чималу міру доктринального знання, тож був здатний розуміти й без помилок передавати задум і зміст моїх проповідей, і то не будучи суворо прив’язаним і змушеним перекладати слово в слово. На вигляд він мав також досвідне пізнання божественного; і Богові було вгодно цієї пори вдихнути в його душу палке прагнення навернення індіанців і дати йому дивовижну ревність і запал у зверненнях до них заради цього. Варто зауважити, що коли мені було дано якусь особливу допомогу в будь-якій праці і я міг говорити з незвичайною вільністю, запалом і силою, живо й зворушено відчуваючи божественне, він зазвичай майже тієї ж миті переймався тим самим і ніби враз оживав і ставав здатним говорити такою ж зворушливою мовою і під тим самим впливом, що і я. Такої пори слово часто супроводжувала дивовижна сила, так що обличчя всього зібрання помітно змінювалося майже вмить, і сльози та ридання ставали серед них звичайною річчю.

«Здавалося також, що він тепер мав такий ясний доктринальний погляд на звичайні Божі шляхи поводження з душами під час приготовчої праці переконання в гріху і впокорення, якого ніколи раніше не мав; тож я міг з його допомогою вільно розмовляти зі стривоженими людьми про їхні внутрішні переживання, страхи, зневіру, спокуси тощо. Він також день і ніч старанно повторював і втовкмачував у свідомість індіанців істини, яких я щодня їх навчав; і робив це, як видавалося, не з духовної гордості й не з бажання виставити себе за громадського вчителя, а з духу вірності та щирої турботи про їхні душі.

«Його поведінка серед індіанців, наскільки мені відомо, також була благочестивою, як личить християнинові й людині, зайнятій такою працею; і я можу слушно сказати, що він був мені великою втіхою і великим знаряддям у поширенні цієї доброї праці серед індіанців; тож хай би який був стан його власної душі, очевидно, що Бог напрочуд приготував його до цієї праці. Так Бог показав, що, не обдаровуючи мене даром мов, Він міг знайти шлях, яким я так само дієво міг би доносити істини Його славної Євангелії до душ цих бідних, оповитих темрявою поган.

5. «Далі, варто зауважити, що Бог провадив тут Свою працю такими засобами і таким чином, що це запобігало тим упередженням і закидам, які часто висувають проти подібної праці, і не лишало їм місця. Коли люди пробуджувалися до глибокої турботи про свої душі, слухаючи грізніші істини Божого слова і наполегливу проповідь про жахи божественного закону, у таких випадках дехто зазвичай закидав, що цих людей лише налякали страшним шумом про пекло й прокляття і що немає жодного доказу, ніби їхня турбота була наслідком божественного впливу. Але в цьому випадку Бог не залишив місця для такого закиду, бо цю працю благодаті розпочато й продовжено майже одним безперервним співом євангельського запрошення до грішників, що гинуть. Про це можна слушно здогадатися, поглянувши на ті місця Писання, на яких я переважно наголошував у своїх проповідях час від часу і які я з цією метою вніс до свого щоденника.

«Ніколи в житті я не бачив у жодному зібранні такого загального пробудження, як тут, коли я розкривав і наполегливо пояснював притчу про велику вечерю (Луки 14). У тій проповіді мені було дано поставити перед слухачами невислідимі багатства євангельської благодаті. Не те щоб мене слід було розуміти так, ніби я ніколи не навчав індіанців про їхній занепалий стан, про його гріховність і нужденність; адже саме на цьому я спершу переважно й наголошував і намагався повторювати й утовкмачувати це майже в кожній проповіді, знаючи, що без такої основи я лише будуватиму на піску і що марно запрошувати їх до Христа, якщо я не зможу переконати їх, що вони потребують Його (Марка 2:17).

«Проте це велике пробудження, ця дивовижна турбота ніколи не викликалися якимись промовами, що лякають, а завжди найпомітніше виявлялися тоді, коли я наголошував на співчутті вмираючого Спасителя, на щедрих дарах Євангелії і на вільних пропозиціях божественної благодаті нужденним, стривоженим грішникам. І я не хотів би, щоб мене зрозуміли так, ніби я натякаю, що таку релігійну турботу, коли вона постає від проповіді страху, можна слушно підозрювати в нещирості й у тому, що вона не від божественного впливу; бо це, мабуть, звичайніший Божий шлях пробудження грішників, і він видається цілком згідним із Писанням і здоровим розумом. Я ж хотів тут зауважити лише те, що Бог визнав за добре вжити й поблагословити лагідніші засоби для дієвого пробудження цих індіанців і тим запобіг згаданому закиду, який світ інакше міг би висунути з правдоподібнішою підставою.

«Як не було місця для жодного правдоподібного закиду проти цієї праці щодо засобів, так само не було його й щодо способу, яким її провадили. Правда, турбота людей про свої душі була надзвичайно велика; їхнє усвідомлення свого гріха й нужденності сягало високого ступеня і викликало багато сліз, зойків і стогонів; але воно не супроводжувалося тими розладами, чи то тілесними, чи то душевними, які часом поширювалися серед людей під релігійними враженнями. Тут не було й сліду тих судом, тілесних мук, страшних криків, непритомностей і подібного, на які так багато нарікали в деяких місцях; хоча були й такі, кого, як того темничного сторожа, змусило тремтіти відчуття свого гріха й нужденності і хто мусив кричати, гнітюче бачачи свій погибельний стан.

«Не було тут і сліду душевних розладів, таких як видіння, транси, уявлення, ніби людина перебуває під пророчим натхненням, і подібного; ні майже жодного непристойного прагнення показати себе особливо зворушеним чи то турботою, чи то радістю; хоча мушу визнати, що я помітив одну чи дві особи, чия турбота, як мені здалося, була значною мірою вдаваною, і одну, чия радість видавалася такого ж роду. Але ці прояви духовної гордості я намагався придушити в самому їх зародку і відтоді не помічав жодного почуття, ні радості, ні смутку, яке не видавалося б щирим і невдаваним. Але,

Насамкінець. Плоди цієї праці також були дуже помітні. Не сумніваюся, що багато хто з цих людей від часу, коли я вперше відвідав їх минулого червня, здобув більше доктринального знання божественних істин, ніж можна було б прищепити їхнім душам найстараннішим використанням належних і повчальних засобів протягом цілих років, без такого божественного впливу. Їхні поганські уявлення та ідолопоклонницькі звичаї в цих краях, здається, цілком покинуто. Вони впорядковані й виявляють належний лад у справах шлюбу; приклад цього я навів у своєму щоденнику під 14 серпня. Здається, вони загалом відлучилися від пияцтва, свого улюбленого пороку, „гріха, що путав їх“; тож я не знаю більш як двох чи трьох із тих, хто були моїми постійними слухачами, які пили б надміру відтоді, як я вперше їх відвідав; хоча раніше було звичайною річчю, що той чи інший із них бував п’яний майже щодня; а дехто з них тепер, здається, боїться саме цього гріха більше, ніж самої смерті. У багатьох із них виявляється засада чесності й справедливості, і вони, здається, дбають про те, щоб сплатити свої давні борги, якими нехтували і про які, мабуть, ледве й думали багато років. Їхній спосіб життя набагато пристойніший і зручніший, ніж раніше, бо тепер вони мають користь із тих грошей, які звикли проживати на міцні напої. Серед них, здається, панує любов, особливо серед тих, хто виявив ознаки спасенної переміни; і я ніколи не бачив у них жодного сліду гіркоти чи осудливості, ані жодного схилу „вважати себе кращими за інших“, хто не одержав такої ж милості.

«Як їхні скорботи під переконанням у гріху були великі й гнітючі, так багато хто з них відтоді, видно, „радується радістю невимовною і преславною“; і все ж я ніколи не бачив у їхній радості нічого екстатичного чи легковажного. Їхні втіхи не схиляють їх до легковажності, а, навпаки, супроводжуються урочистістю, а нерідко й сльозами та видимою сокрушеністю серця, як можна побачити в кількох місцях мого щоденника. У цьому дехто з них дивувався сам собі і з тривогою казав мені, що „коли їхні серця були радісні“, — а це вислів, яким вони звичайно передають духовну радість, — „вони не могли не плакати, попри все“.

«І тепер, зважаючи на все, думаю, можу слушно сказати, що тут є всі ознаки й докази дивовижної праці благодаті серед цих індіанців, яких тільки можна розумно бажати чи сподіватися. Нехай великий Автор цієї праці підтримує і поширює її тут і розносить її всюди, доки „наповниться цїла земля славою його!“ Амінь.

«Від початку минулого березня я проїхав верхи понад три тисячі миль, і веду їм точний облік; і майже весь цей шлях був у моїй власній справі як місіонера, з наміром, безпосереднім чи віддаленішим, поширювати християнське знання серед індіанців. Я старанно шукав колегу чи супутника, який подорожував би зі мною; і також докладав зусиль, щоб зібрати щось на його утримання серед побожних людей у Новій Англії, що коштувало мені подорожі на кількасот миль; але досі не знайшов нікого, хто був би придатний і схильний до цієї доброї праці, хоча мав деяку підтримку від служителів та інших, які сподівалися, що утримання для одного вдасться зібрати, коли знайдеться потрібна людина.

«Останнім часом я також виклав панам, причетним до цієї місії, потребу якнайшвидше заснувати англійську школу серед цих індіанців, які тепер готові докласти зусиль, щоб зібратися для цього разом в одній громаді. З цією метою я смиренно запропонував їм зібрати гроші на утримання вчителя й на покриття інших необхідних витрат для поступу цієї доброї справи; і вони тепер намагаються це зробити в різних християнських громадах, до яких кожен із них належить.

«Кілька громад індіанців, яким я проповідував минулого літа, живуть на великій відстані одна від одної. Від Кроссвіксунга в Нью-Джерсі до Розвилок Делаверу в Пенсильванії понад сімдесят миль; а звідти до різних індіанських поселень, які я відвідав на Саскуеганні, — понад сто двадцять миль. Так багато мого часу неминуче йде на подорожі, що мені лишається зовсім мало на будь-які з потрібних мені студій, а отже, й особливо на вивчення індіанських мов; і тим паче, що я мушу так часто проповідувати індіанцям у кожному з цих місць, поки я з ними, щоб виграти час відвідати решту. Часом я майже зневіряюся в спробах хоч якось опанувати індіанські мови, такі вони численні, — дещо про них я розповів у своєму щоденнику минулого травня; і тим паче, що інші мої праці та втома забирають майже весь мій час і вельми тяжко позначаються на моєму здоров’ї, тож воно дуже підупало. Проте я доклав чималих зусиль, щоб вивчити делаварську мову, і маю намір і далі це робити, наскільки дозволять інші мої справи й тілесне здоров’я. Я вже дещо в ній просунувся, хоча в цих своїх спробах працював у багатьох і великих невигідних умовах. Справедливо буде тут зауважити, що всі зусилля, яких я доклав, щоб пізнати мову індіанців, серед яких провів свій перший рік, тут, серед делаварів, мало або й зовсім не прислужилися мені; тож коли я прийшов до цих індіанців, мою працю довелося починати наново.

«Оскільки ці бідні неосвічені погани потребували „правила та правила, і заповіді на заповідь“, щоб їх навчити й утвердити в засадах християнства, то я, коли був із ними, майже щодня протягом цілих тижнів проповідував і навчав „прилюдно і по домам“. Мої прилюдні проповіді тоді не становили й половини моєї праці, бо так багато людей постійно приходило до мене з тим важливим питанням: „що нам робити, щоб спастись?“ — і відкривало мені різні переживання своїх душ. Проте можу сказати на хвалу божественної благодаті, що видимий успіх, яким увінчалися мої труди, невимовно більше ніж відшкодував саму працю, а також був великим засобом підтримки, що проніс мене крізь справи й утому, під якими, здається, моє єство впало б без такої підбадьорливої перспективи. Але хоча цей успіх давав підставу для підтримки, втіхи й вдячності, усе ж цієї пори я дуже потребував допомоги у своїй праці і був вельми обтяжений через брак когось, хто поніс би частину моїх трудів і злигоднів. „Нехай Господь жнива вишле інших робітників на цю частину Свого жнива, щоб ті, що сидять у темряві, побачили сьвітло велике, і щоб уся земля наповнилася пізнанням Його! Амінь.“»

Ви завершили: Частина перша його публічного щоденника про початок і поступ дивовижного діла благодаті серед індіанців у Нью-Джерсі та Пенсильванії, що вівся за дорученням Шотландського товариства поширення християнського знання.—Початок його праці в Кроссвіксунгу.—Відновлення праці на Розвилках Делаверу

Назад Далі