Розділ 6 · 45 хв читання · 58 хв слухання
Його праця майже впродовж року серед індіанців у Каунауміку—нестатки й страждання—відкриває школу—визнання провини, подане викладачам Єльського коледжу—дні посту—способи навчання індіанців—подорож до Нью-Джерсі та Коннектикуту—початок праці серед індіанців
1 квітня 1743 року.—12 червня 1744 року.
1 квітня 1743 року. «Я приїхав до Каунауміка, у пустелю, майже за двадцять миль від Стокбріджа і приблизно на такій самій відстані від Олбані, де живуть індіанці, до яких я посланий; і заночував у бідного шотландця, що жив за півтори милі від них, на невеликій купці соломи, у зрубі без жодної підлоги. Мене тяжко мучили внутрішні випробування, і здавалося, що мені нема Бога, до Якого йти. О, коли б Бог допоміг мені!
7 квітня. «Здавався сам собі надзвичайно невігласом, слабким, безпорадним, недостойним і зовсім не рівним своїй праці. Мені здавалося, що я ніколи не зроблю жодної служби і не матиму жодного успіху серед індіанців. Омерзїло душі моїй життє моє; я понад міру прагнув смерті. Коли я думав про якусь побожну душу, що відійшла, моя душа готова була заздрити її привілеєві, і я думав: «О, коли ж прийде моя черга! Невже мають іще минути роки!» Але я знаю, що ці палкі бажання, і тепер, і в інші часи, виникали почасти з браку покори Богові серед усіх злигоднів; а отже, були лише нетерпінням. Під вечір я мав діяння віри в молитві та деяку допомогу в писанні. О, коли б Бог тримав мене близько біля Себе!
День Господній, 10 квітня. «Устав рано-вранці, вийшов і провів чимало часу в лісі в молитві та роздумах. Проповідував індіанцям і до полудня, і по полудні. Загалом вони поводилися статечно: двоє чи троє, зокрема, здавалося, мали певну релігійну стурбованість; з ними я розмовляв наодинці; і одна сказала мені, «що її серце плакало відтоді, як вона вперше почула мою проповідь.»
16 квітня.—«По полудні проповідував своєму народові; але був ще більше знеохочений ними, ніж раніше; боявся, що для них ніколи нічого не буде зроблено з якимось щасливим наслідком. Я усамітнився і вилив душу свою перед Богом, благаючи милості; але без жодної відчутної полегші. Невдовзі по тому прийшли двоє безбожних чоловіків, з наміром, як вони казали, послухати наступного дня мою проповідь; але ніхто не може сказати, що я відчував, чуючи їхні нечестиві розмови. О, як я прагнув, щоб якийсь дорогий християнин знав про мою скорботу! Я заліз у якусь халупу і там зі стогоном виливав свою скаргу Богові; і водночас відчував живішу вдячність і подяку Богові за те, що Він одрізнив мене від цих людей, як я знав, що Він, через благодать, одрізнив.
День Господній, 17 квітня.—«Вранці, щойно прокинувся, знову був стривожений, чуючи багато розмов про світ і його справи. Я помітив, що ці люди певною мірою мене остерігаються; і я говорив про освячення неділі, щоб, коли можливо, навернути їхні думки до урочистості; але щойно вони відходили трохи далі, знову вільно розмовляли про мирські справи. О, я думав, яке пекло було б жити з такими людьми цілу вічність! Господь дав мені деяку допомогу в проповіді цілий день, і деяку покору, і невелику міру втіхи в молитві ввечері.
19 квітня.—«Вранці я зазнав солодкого спочинку й відпочинку в Бозі; відчув деяку силу й упевненість у Ньому; і моя душа певною мірою оживилася та втішилася. Більшу частину дня провів за писанням і мав деяке діяння благодаті, відчутне й утішне. Моя душа ніби піднялася над глибокими водами, у яких довго майже тонула; відчував деякі духовні прагнення й зітхання за Богом; і бачив, що ревно дбаю про поширення Христового Царства у власній душі.
20 квітня.—«Відклав цей день для посту й молитви, щоб схилити душу перед Богом, благаючи дарування Божественної благодаті; особливо щоб усі мої духовні скорботи й внутрішні тривоги були освячені для моєї душі. І намагався також пригадати Божу доброту до мене за минулий рік, бо цей день — мій день народження. Дізнавши помочи від Бога, я досі жив і тепер досяг віку двадцяти п’яти років. Душа моя боліла від думки про мою безплідність і мертвість; про те, що я так мало жив на славу вічного Бога. Я провів день сам у лісі і там вилив свою скаргу Богові. О, коли б Бог дав мені силу надалі жити на Його славу!
10 травня.—«Був у тому самому стані духу, у якому перебуваю вже деякий час; надзвичайно пригнічений почуттям провини, скверни й сліпоти, «Несправедливість п’ят моїх обгорнула мене; гріхи молодостї моєї поставлено переді мною по порядку; вони спали на голову мою, як тягарь великий, вони затяжкі для мене.» Майже всі вчинки мого минулого життя здаються вкритими гріхом і провиною; а ті з них, які я виконував найсумлінніше, тепер сповнюють мене соромом і збентеженням, так що я не можу підвести обличчя. О, гордість, себелюбство, лицемірство, невігластво, гіркота, партійна ревність і брак любові, щирості, лагідності й м’якості, що супроводжували мої спроби сприяти справі віри; і це тоді, коли я маю підстави сподіватися, що мав справжню допомогу згори і деяке солодке спілкування з небом! Але, на жаль, які зіпсуті домішки супроводжували мої найкращі обов’язки!»
18 травня.—«Мої обставини такі, що я не маю жодної втіхи, крім тієї, яку маю в Бозі. Я живу в найсамотнішій пустелі; маю лише одну-єдину людину, з якою можу розмовляти, що знає англійську. Більшість розмов, які я чую, ведуться або гірською шотландською, або індіанською мовою. Я не маю жодного брата-християнина, якому міг би відкрити серце чи виявити свої духовні скорботи; з ким міг би солодко радитися в розмові про небесне і єднатися в спільній молитві. Я живу бідно щодо життєвих вигод: більша частина моєї їжі — варена кукурудза, кулеша тощо. Я сплю на в’язці соломи, праця моя тяжка й надзвичайно важка, і я бачу мало ознак успіху, які б мене втішили. Індіанці не мають землі, на якій жити, крім тієї, на яку претендують голландці; а ті погрожують їх прогнати. Вони зовсім не дбають про душі бідних індіанців; і, наскільки я можу довідатися, ненавидять мене за те, що я прийшов їм проповідувати. Але те, що робить усі мої труднощі тяжкими для перенесення, — це те, що Бог ховає лице Своє від мене.
. Ця людина була перекладачем Брейнерда, обдарованим молодим індіанцем зі Стокбріджа, на ім’я Джон Ваувампекуннаунт. Християнської віри його навчив пан Сарджент; він жив у преподобного пана Вільямса з Лонг-Медоу; той навчав його далі коштом пана Голліса з Лондона; і він дуже добре розумів і англійську, і індіанську мову та мав гарний почерк.
20 травня.—«Частину дня був дуже збентежений; але під вечір мав утішні роздуми над Ісаїї 40:1. «Утїшайте, втїшайте мій нарід, говорить Бог наш,» і зазнав деякої солодкості в молитві. Згодом моя душа піднялася так високо над глибокими водами, що я наважився радіти в Бозі. Я бачив, що в благословенному Богові є досить підстав для розради.»
У понеділок, 30 травня, він вирушив у подорож до Нью-Джерсі, щоб порадитися з уповноваженими й дістати від них розпорядження відкрити школу серед індіанців у Каунауміку, а також щоб його перекладача призначили вчителем; що й було зроблено. З Нью-Джерсі він подався до Нью-Гейвена, куди прибув у понеділок, 6 червня; спробував примиритися з викладачами коледжу; і провів цей тиждень, відвідуючи друзів у тих краях і повертаючись додому, аж до суботи, у досить утішному настрої душі. У суботу, дорогою зі Стокбріджа до Каунауміка, він заблукав у лісі й пролежав усю ніч під відкритим небом; але, на щастя, вранці знайшов дорогу і прийшов до своїх індіанців у День Господній, 12 червня, і мав більшу допомогу в проповіді серед них, ніж будь-коли від свого першого приходу до них.
Відтоді він переживав різні настрої та стани духу, загалом майже такі самі, як і досі від першого приходу до Каунауміка, аж поки не перебрався до власного дому (маленької хатини, яку він збудував переважно власними руками, довгою й тяжкою працею.) Він побачив, що віддаленість родини, у якої він спершу жив, позбавляла його багатьох сприятливих нагод бувати з індіанцями, особливо вранці й увечері; і приблизно через три місяці переселився й жив з індіанцями в одному з їхніх вігвамів. Тут він пробув близько місяця, поки не закінчив той маленький дім, про який тепер говорить.
Хоча більшу частину цього часу він був дуже пригнічений, проте мав багато перерв у своїй тузі, і деякі пори втіхи, солодкого спокою та покори духу, і часто особливу допомогу в громадських богослужіннях, як видно з його щоденника. Спосіб, у який одного разу, зокрема, він дістав полегшу від свого смутку, вартий того, щоб навести його власними словами.
25 липня.—«Мав мало або зовсім не мав рішучості до святого життя; був майже готовий зректися надії жити для Бога. І о, як темно було думати, що я буду несвятим навіки! Цього я не міг стерпіти. Крик моєї душі був, Псальма 65:3. «Несправедливостї подужали мене.» Але я певною мірою дістав полегшу в утішному роздумі про Божу вічність, про те, що Він ніколи не мав початку. Звідси я був приведений до захоплення Його величчю й силою так, що зупинився й славив Господа за Його власну славу й досконалості: хоч я був (і хоч би навіки залишився) несвятим створінням, душа моя втішалася, збагнувши вічного, безмежного, всемогутнього, святого Бога.»
30 липня.—«Якраз надвечір перебрався до власного дому і переночував там тієї ночі; виявив, що набагато краще проводити час на самоті, ніж у вігвамі, де я був раніше.
День Господній, 31 липня.—«Почувався втішніше, ніж кілька минулих днів. Благословенний Господь, Який тепер дав мені місце усамітнення. О, коли б я знайшов Бога в ньому, і коли б Він перебував зі мною навіки!
1 серпня.—«Усе ще був зайнятий подальшою працею над своїм домом. Відчував трохи солодкості віри і думав, що варто йти за Богом крізь тисячу пасток, пустель і навіть саму смерть. О, коли б я завжди міг дбати про сьвятість, щоб цілком уподібнитися Богові! Мав деяку міру солодкості в потаємній молитві, хоч і мав багато смутку.
3 серпня.—«Більшу частину дня провів за писанням. Мав деяке відчуття віри. З Божої доброти я тепер безперервно сам і знаходжу своє усамітнення втішним. За останні кілька днів я мав більше відчуття Божественного, ніж деякий час перед тим. Я прагнув святості, смирення й лагідності: о, коли б Бог дав мені силу „зо страхом Його провожати час мого домування тут,“ і завжди жити для Нього!
4 серпня.—«Мав силу багато молитися впродовж усього дня; і з Божої доброти відчував деяку напруженість душі в цьому обов’язку, як колись бувало, і деяку здатність витривати у своїх благаннях. Я мав деякі уявлення про Божественне, які додавали мені мужності й рішучості. Добре, як я бачу, витривало намагатися молитися, якщо я не можу молитися витривало, тобто довго перебувати у своїх зверненнях до Божественної Істоти. Я загалом помічав, що що більше я роблю в потаємній молитві, то більше мені було до вподоби робити, і то більше я мав духа молитви; і часто помічав протилежне, коли через подорожі чи з іншої причини я був надовго позбавлений усамітнення. Своєчасне, неухильне виконання ПОТАЄМНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ У ЇХНІ НАЛЕЖНІ ГОДИНИ і ДБАЙЛИВЕ ВИКОРИСТАННЯ ВСЬОГО ЧАСУ, коли кожну годину заповнено якоюсь корисною працею чи то серця, чи голови, чи рук, є чудовими засобами духовного миру та сміливості перед Богом. Заповнювати свій час з Богом і для Бога — ось шлях, щоб уставати й лягати в мирі.
13 серпня.—«Мав силу в потаємній молитві піднести душу до Бога з бажанням і насолодою. То була справді благословенна пора. Я пізнав утіху бути християнином; і «вважав муки теперішнього життя недостойними слави» Божественних насолод навіть у цьому світі. Усі мої минулі смутки ніби лагідно зникли, і я «вже не памятав муки з радощів.» О, як лагідно і з якою синівською ніжністю душа в таку пору довіряє «Скелі віків», що Він «нїколи не оставить її, анї покине її», що Він зробить так, щоб «усе допомагало їй до доброго!» Я прагнув, щоб інші пізнали, який добрий Бог — Господь. Душа моя була сповнена ніжності й любові навіть до найзатятіших моїх ворогів. Я прагнув, щоб і вони мали частку в тій самій милості; і любив те, щоб Бог чинив зі мною і з усім іншим саме так, як Йому завгодно. Я почувався особливо серйозним, спокійним і мирним, і мав заохоту прагнути святості, доки житиму, хоч би які труднощі й випробування стояли на моєму шляху. Нехай Господь завжди допомагає мені так чинити! Амінь, і амінь.
15 серпня.—«Більшу частину дня працював, щоб роздобути щось, чим годувати коня взимку. Вранці не мав особливої духовної насолоди; увесь день був дуже слабкий тілом; і думав, що це немічне тіло незабаром упаде в порох; і мав кілька дуже живих уявлень про швидкий перехід в інший світ. У такому слабкому тілесному стані я неабияк потерпав через брак відповідної їжі. Я не мав хліба і не міг його дістати. Мені доводиться ходити або посилати за десять чи п’ятнадцять миль по весь хліб, який я їм; і часом він запліснявіє й скисне, перш ніж я його з’їм, якщо я дістану його чималу кількість. А потім знову по кілька днів поспіль я не маю його зовсім, бо нема нагоди послати по нього, а сам не можу знайти в лісі свого коня, щоб поїхати; так було зі мною й тепер; але з Божої доброти я мав трохи індіанського борошна, з якого зробив коржики й підсмажив їх. Проте я був задоволений своїм становищем і солодко скорявся Богові. У молитві я мав велику свободу; і благословляв Бога за свої теперішні обставини так, наче я був царем; і думав, що знаходжу в собі готовність бути задоволеним за будь-яких обставин. Благословенний Бог.»
У щоденнику за суботу він каже, що був дещо засмучений і сумний на душі; і додає: «Я ніколи не почуваюся втішно, хіба тільки тоді, коли бачу, що моя душа лине до Бога. Якщо я не можу бути святим, я неминуче мушу бути нещасним навіки.
День Господній, 21 серпня.—«Був дуже скутий під час ранкового богослужіння; мої думки, здавалося, всі розсипалися до краю землі. Опівдні я впав перед Господом, стогнав під тягарем своєї мерзенності, безплідності й мертвості; і почувався так, ніби я винен у вбивстві душ, бо говорив до безсмертних душ так, як говорив тоді. По полудні Богові було завгодно дати мені деяку допомогу, і я зміг представити своїм слухачам природу й необхідність справжнього покаяння. Потім мав невелику міру вдячності. Увечері був дуже хворий і сповнений болю, і душа моя тужила, що я витратив стільки часу з такою малою користю.
23 серпня.—«До полудня навчався і мав деяку свободу. По полудні працював надворі: намагався молитися, але не знайшов особливої насолоди чи напруженості духу. Під вечір був дуже стомлений і втомлений цим світом скорботи: думки про смерть і безсмертя здавалися дуже бажаними і навіть оживили мою душу. Ці рядки з насолодою зринали в моїй думці,
«Прийди ж, смерте, дай руку; я поцілую твої пута;
«Для мене щастя — вмерти.—
«Що!— ти гадаєш, що я злякаюсь?
«Я йду до безсмертя.»
«У вечірній молитві Богові було завгодно наблизитися до моєї душі, хоч вона дуже грішна й недостойна; так що я мав силу боротися з Богом і витривати у своїх проханнях про благодать. Я вилив свою душу за весь світ, за друзів і ворогів. Моя душа дбала не так про душі як такі, а радше про Христове Царство, щоб воно з’явилося у світі, щоб Бога пізнали як Бога на всій землі. І о, моя душа гидувала самою думкою про партійність у вірі! Нехай з’являється Божа правда, де б вона не була; і нехай Бог має славу навіки. Амінь. То була справді втішна пора. Я думав, що мав якийсь передсмак насолод і занять вишнього світу. О, коли б моя душа була більше налаштована до нього!
31 серпня.—[У подорожі до Нью-Йорка.] «Був у солодкому, серйозному і, сподіваюся, християнському настрої душі. Вічне поглинало всі мої думки; і я прагнув бути у світі духів. О, яке щастя, коли всі наші думки поглинені тим світом: почуватися чужинцем у цьому світі, ретельно шукаючи дороги крізь нього, найкращої, певної дороги до Єрусалима небесного!»
Він продовжив свою подорож і, затримавшись два чи три дні в Нью-Йорку, вирушив із того міста до Нью-Гейвена, маючи намір бути там на випускних урочистостях.
День Господній, 11 вересня.—«[У Горс-Неку.] По полудні я проповідував на Тита 3:8. Думаю, Бог ніколи більше не допомагав мені змальовувати справжню віру і ясно викривати та лагідно засуджувати фальшиві подоби віри, дикий вогонь, партійну ревність, духовну гордість тощо, а також самовпевнений догматичний дух і його джерело, а саме незнання власного серця. Увечері доклав чимало зусиль у приватній розмові, щоб угамувати деякі заворушення, які я помітив серед того люду.
13 вересня.—«Приїхав до Нью-Гейвена. Часом був пригнічений; не в найсолодшому настрої душі. Заночував у ****. Мав деяку корисну християнську розмову. Я бачу, що хоч мої внутрішні випробування були великі, а самотнє життя дає їм більше змоги осісти й проникнути в найпотаємніші глибини душі, все ж краще бути на самоті, ніж обтяженим шумом і метушнею. Я бачу, що дуже важко зберігати бодай якесь відчуття Божественного, коли переїжджаєш з місця на місце, відволікаєшся новими предметами і сповнений клопотів і справ. Усталена, рівна праця найкраще пристосована до життя суворої віри.
14 вересня.—«Цього дня я мав би здобути свій ступінь; але Бог визнав за благо відмовити мені в ньому. І хоч я дуже боявся, що мене охоплять збентеження й замішання, коли побачу, як мої однокурсники одержують свої, проте в ту саму хвилину Бог дав мені силу спокійно й покірно сказати: «Нехай буде воля Господня.» Справді, з Божої доброти, я вже давно навряд чи почувався таким спокійним, урівноваженим і втішеним. Я довго боявся цієї пори і чекав, що моє смирення, лагідність, терпіння й покора будуть тяжко випробувані; але знайшов набагато більше радості й Божественної втіхи, ніж очікував. Сьогодні почувався духовно серйозним, ніжним і сповненим любові в приватній молитві з одним дорогим другом-християнином.
15 вересня.—«Мав деяке задоволення, слухаючи розмову служителів. Мені завжди втіха чути релігійну й духовну розмову. О, коли б служителі й народ були духовніші й більш віддані Богові! Під вечір, за порадою друзів-християн, я подав ректорові й опікунам коледжу письмово такі міркування—по суті ті самі, що я раніше добровільно подав ректорові й благав його прийняти—щоб, коли можливо, відтяти всяку причину до образи тим, що хочуть причини. Ось що я подав:
«„Оскільки я казав перед кількома особами про пана Віттлсі, одного з наставників Єльського коледжу, що не вірю, ніби він має більше благодаті, ніж стілець, на який я тоді спирався, я смиренно визнаю, що цим згрішив проти Бога, вчинив усупереч правилам Його слова і скривдив пана Віттлсі. Я не мав права так вільно поводитися з його добрим ім’ям і не мав справедливої підстави говорити про нього так, як говорив. Моя провина тим тяжча, що я сказав це про людину, яка була настільки вища за мене і до якої я був зобов’язаний ставитися з особливою пошаною й честю з огляду на те становище, у якому я перебував щодо неї в коледжі. Така поведінка, визнаю, не личила християнинові; це означало брати на себе забагато, і в ній не було тієї смиренної пошани, яку я мав би виявляти до пана Віттлсі. Я вже давно переконався в хибності тих уявлень, якими тоді виправдовував таку поведінку. Я часто з сумом думав про цей вчинок; сподіваюся, через його гріховність: і готовий упокоритися й бути приниженим за нього перед Богом і людьми. Я смиренно прошу прощення в керівників коледжу і в усієї спільноти; а особливо в пана Віттлсі. А оскільки одна особа звинуватила мене в тому, ніби я сказав про преподобного ректора Єльського коледжу, що дивуюся, як він не чекає, що впаде мертвим, за те, що наклав штрафи на студентів, які пішли за паном Теннентом до Мілфорда, я щиро заявляю, що не пам’ятаю, щоб казав щось подібне; але якщо й казав, а я не певен, що не казав, то цілком засуджую це і гиджуся будь-якою такою поведінкою; а надто з боку студента щодо ректора. І тепер я з’являюся, щоб судити й засудити себе за те, що одного разу пішов на відокремлене зібрання в Нью-Гейвені, незадовго до того, як мене виключили, хоч ректор відмовився дати мені дозвіл. За це я смиренно прошу в ректора прощення. І чи побачать коли керівники коледжу причину зняти з мене академічну кару, під якою я перебуваю, чи ні, чи допустити мене до привілеїв, яких я бажаю, я все ж готовий, якщо вони вважатимуть за доцільне, відкрито з’явитися, щоб визнати те, у чому я тут зізнався, і впокоритися за це.“»
«Бог зробив мене готовим зробити все, що я можу зробити, не поступаючись правдою, заради миру і щоб не бути каменем спотикання для інших. Тому я можу радо поступитися й відмовитися від того, що, як я щиро вірю після найзрілішого й неупередженого дослідження, в деяких випадках є моїм правом. Бог дав мені таке розположення, що коли людина завдала мені сотню кривд, а я (хоч як мене до того провокували) завдав їй лише одну, я почуваюся схильним і щиро готовим смиренно визнати перед нею свою провину і на колінах просити в неї прощення; хоч би вона водночас виправдовувала себе в усіх кривдах, яких мені завдала, і лише використала моє смиренне визнання, щоб іще більше очорнити моє добре ім’я і виставити мене єдиним винуватцем; так, хоч би вона, сказати б, глузувала з мене і казала, «що знала все це й раніше і що я сам собі готую причину до каяття.» Хоч те, що я сказав про пана Віттлсі, було сказано лише приватно, одному чи двом друзям, і, будучи почасти підслухане, було передане ректорові, а він вимусив зізнання в моїх друзів; проте, оскільки це розголосили й зробили публічним, я був готовий публічно визнати в цьому свою провину. Але я вірю, що Бог заступиться за мою справу.»
Я сам був свідком того справді християнського духу, який Брейнерд виявив тоді: я саме перебував у Нью-Гейвені й був одним із тих, з ким він визнав за потрібне порадитися в цій справі. Тоді я вперше мав нагоду познайомитися з ним особисто. У ньому справді було видно велику міру спокою і смирення, без найменшого знаку обурення через кривду, якої він, на власну думку, зазнав, і без найменшого вагання впокоритися перед тими, хто, як він вважав, учинив йому несправедливо. Усе, що він зробив, зробив без жодного заперечення і без ознак неохоти — навіть наодинці з друзями, перед якими він вільно відкривав душу. До керівництва коледжу наполегливо зверталися, клопочучи за нього, щоб йому тоді ж надали ступінь; особливо клопотався преподобний пан Берр із Ньюарка, один з уповноважених Шотландського товариства, якого решта уповноважених із цією метою послала з Нью-Джерсі до Нью-Гейвена; наводили чимало доводів, але марно. Щоправда, керівники коледжу були настільки задоволені тим, як Брейнерд осудив сам себе, що виявили готовність знову прийняти його до коледжу; проте не давати йому ступеня, доки він не пробуде там щонайменше дванадцять місяців, а що це суперечило висловленій волі уповноважених, з якими він тепер був пов’язаний, то він на це не погодився. Він прагнув ступеня, бо думав, що це допоможе йому бути кориснішим на ширшому полі; але й тоді, коли йому відмовили, він не виявив ні розчарування, ні образи.
20 вересня.—«[У Бетлегемі.] Думав рушати далі в дорогу до моїх індіанців; але надвечір мене схопив сильний зубний біль і пройняв холодний дрож; і всю наступну ніч я ніяк не міг зігрітися як слід. Усю ніч мене мучив сильний біль; а вранці почалася дуже тяжка гарячка, і боліло майже все тіло. Я відчував Божу доброту в тому, що Він визначив мені хворіти саме тут, серед друзів, які були дуже добрі до мене. Мабуть, я загинув би, якби спершу дістався додому, до своєї хатини в пустині, де мені нема з ким і словом перемовитися, крім бідних, грубих, неосвічених індіанців. Тут, як я побачив, було милосердя посеред скорботи. Так я пролежав, здебільшого не встаючи з ліжка, аж до п’ятниці ввечері; майже весь час мене мучив сильний біль, але, з Божої доброти, я не боявся смерті. Тоді я побачив крайню нерозважність тих, хто відкладає своє навернення до Бога аж до смертного ліжка. Певно, це не той час, коли годиться готуватися до вічності. У п’ятницю ввечері біль досить раптово минув. Я був страшенно слабкий і мало не зомлів; але наступну ніч провів дуже спокійно. Я думав, що цінувати продовження життя слід лише з однієї причини: щоб ми могли «звіщати Божу доброту і діла Його благодаті».
4 жовтня.—«Сьогодні приїхав додому, до своєї хати і свого народу. Бідні індіанці, здавалося, дуже зраділи моєму поверненню. Знайшовши хату й усе своє в цілості, я зразу впав на коліна й благословив Бога за щасливе повернення. Від цього ж часу торік я відбув чимало значних подорожей, і все ж Бог ні разу не допустив, щоб мені зламалася хоч одна кістка або спіткало якесь тяжке лихо, крім тієї недуги, що напала на мене в останній подорожі. Я часто терпів холод і голод у пустині, де не було жодних життєвих вигод; не раз блукав лісами; іноді мусив їхати верхи більшу частину ночі; а одного разу й заночував просто в лісі; проте благословенний Бог, — Він зберіг мене!
3 листопада.—«Провів цей день у потаємному пості й молитві, від ранку до вечора. Рано-вранці мав у молитві невелику міру допомоги. Потім читав історію пророка Іллі, 1 Царів, 17-й, 18-й і 19-й розділи; а також 2 Царів, 2-й і 4-й розділи. Моя душа була глибоко зворушена, коли я бачив віру, ревність і силу того святого мужа; як він боровся з Богом у молитві тощо. Тоді моя душа взивала разом з Єлисеєм: «Де ж є Бог Ілиїн?» О, як я прагнув більшої віри! Моя душа линула до Бога і благала Його, щоб «удвоє того духа», який був даний Іллі, «опочило на мені». І що по-божому освіжило й зміцнило мою душу, — я побачив, що Бог є той самий, яким Він був за днів Іллі. Мені дано було боротися з Богом у молитві щиріше, палкіше, смиренніше, напруженіше й наполегливіше, ніж будь-коли за багато останніх місяців. Ніщо не здавалося надто важким для Бога; ніщо не здавалося надто великим, щоб я не смів сподіватися цього від Нього. Багато місяців я цілком утратив будь-яку надію, що мене буде вжито як знаряддя для якогось особливого служіння Богові у світі; мені здавалося зовсім неможливим, щоб такий мерзенний, як я, був ужитий на таку службу для Бога. Але цього разу Богові було вгодно оживити в мені цю надію. Потім читав від 3-го розділу Виходу до 20-го, і побачив більше слави і величі Божої, явлених у цих розділах, ніж будь-коли бачив раніше; тим часом раз у раз падав на коліна й благав Бога дати мені віру Мойсея та явити мені Божу славу. Особливо 3-й, 4-й і частини 14-го і 15-го розділів були невимовно солодкі моїй душі: моя душа благословляла Бога, що Він виявив Себе таким милостивим до Своїх слуг у давнину. 15-й розділ здавався тією самою мовою, якою моя душа говорила до Бога в пору моєї першої духовної втіхи, коли я щойно перейшов через Червоне море дорогою, на яку зовсім не сподівався. О, як моя душа тоді раділа в Бозі! І тепер усе це знову свіжо й живо постало в моїй пам’яті; тепер моя душа знову благословляла Бога, що Він відкрив той несподіваний шлях, щоб визволити мене від страху перед єгиптянами, коли я вже майже зневірився в житті. Потім читав історію Авраамового мандрування в землі Ханаанській. Моя душа танула, коли я бачив його віру, як він спирався на Бога; як він спілкувався з Богом; і яким чужинцем він був тут, у світі. Після того читав історію Йосипових страждань і Божої доброти до нього: благословляв Бога за ці приклади віри й терпеливості. Моя душа палала в молитві, мені дано було палко боротися за себе, за друзів-християн і за Божу церкву; і я відчував більше прагнення побачити Божу силу в наверненні душ, ніж відчував уже довгий час. Благословенний Бог за цю пору посту й молитви!—Нехай Його доброта завжди перебуває зі мною і притягує мою душу до Нього!
10 листопада.—«Провів цей день у пості й молитві на самоті. Уранці був дуже млявий і бездушний, сумний і зневірений. Але через якийсь час, коли читав 2 Царів, 19, моя душа була зворушена й тронута; особливо коли читав від 14-го вірша і далі. Я побачив, що для стражденних дітей Божих нема іншого шляху, як іти до Бога з усіма своїми скорботами. Єзекія у своїй великій біді пішов і розгорнув свою скаргу перед Господом. Тоді мені дано було побачити могутню силу Божу і свою крайню потребу в цій силі; і щиро та палко взивати до Нього, щоб Він виявив на мені Свою силу й благодать. Потім читав історію Давидових випробувань і зауважив, як він поводився в них, як він зміцнював свої руки в Бозі; і через це моя душа понеслася до Бога, мені дано було взивати до Нього й покладатися на Нього, і я відчув себе сильним у Господі. Потім мене освіжило те, що я помітив, який благословенний настрій витворили в Давиді його випробування: усяка гіркота і жадоба помсти, здавалося, цілком зникли; так що він оплакував смерть своїх ворогів. 2 Самуїлова 1:17 і 4:9-12. Мені дано було благословити Бога, що Він дав і мені дещо з цього божественного настрою, що моя душа вільно прощає і щиро любить моїх ворогів.
29 листопада.—«Почав вивчати індіанську мову з паном Сарджентом у Стокбріджі. Мене бентежило, що бракує більшого усамітнення. Я люблю жити сам у своїй маленькій хатині, де можу проводити багато часу в молитві тощо.
. Уповноважені, які найняли його, звеліли йому провести цієї зими багато часу з паном Сарджентом, щоб вивчити мову індіанців; через це йому дуже часто доводилося їздити туди й назад двадцять миль безлюдними лісами між Стокбріджем і Каунауміком; що не раз наражало його на тяжкі злигодні в суворі зимові пори.
22 грудня.—«Провів цей день на самоті в пості й молитві та в читанні Божого слова про випробування і визволення Його дітей. Мав, сподіваюся, деяке діяння віри і живе усвідомлення Божої сили, благодаті й святості; а також Божої незмінності — що Він той самий, що й тоді, коли визволяв Своїх святих у давнину з великої скорботи. Не раз моя душа в молитві розширювалася за Божу церкву і Його народ. О, коли б Сіон став «радістю землї цїлої»! Краще терпеливо чекати на Бога, ніж покладати надію на будь-що в цьому дольному світі. «На одного Бога вповай, душе моя!» бо «від Него твоє спасеннє».
День Господній, 1 січня 1744.—«Уранці мав невелику міру допомоги в молитві. Бачив себе таким мерзенним і негідним, що не міг дивитися своєму народові в очі, коли прийшов проповідувати. О моя нікчемність, нерозум, неуцтво і внутрішня нечистота!—Увечері мав трохи допомоги в молитві, так що цей обов’язок був радістю, а не тягарем. Роздумував над добротою Божою до мене протягом минулого року тощо. Справді, Бог був добрий і милостивий до мене, хоч і провів мене через багато скорбот; Він щедро забезпечував мене, так що за останні приблизно п’ятнадцять місяців я зміг віддати на добродійні справи близько ста фунтів грошима Нової Англії, наскільки можу тепер пригадати. Благословенний Господь, що досі вживав мене як Свого управителя, щоб роздавати частку Його добра. Нехай я завжди пам’ятаю, що все, що маю, походить від Бога. Благословенний Господь, що провів мене через усі труди, утому й злигодні минулого року, а також через духовні скорботи й боротьбу, що їх супроводжували. О, коли б я міг почати цей рік з Богом і провести його весь на Його славу, чи то в житті, чи в смерті!
3 січня.—«Більшу частину дня писав; і якийсь час займався іншою необхідною роботою. Але мій час минає так швидко, що я дивуюся, коли подумаю про це й побачу, як мало роблю. Моя самотність не робить годин важкими й тягучими. О, яку причину до вдячності маю я за це усамітнення! Я бачу, що не провадю, і, здається, не можу провадити християнського життя, коли перебуваю поза домом, і не можу присвячувати часу побожним вправам, християнській розмові й поважним роздумам, як мав би. Ті тижні, коли мені тепер доводиться бувати поза домом, щоб вивчати індіанську мову, здебільшого минають у збентеженні й безплідді, без особливого солодкого смаку до божественних речей; і я почуваюся чужим біля престолу благодаті через брак частішого й тривалішого усамітнення. Коли я повертаюся додому й віддаюся роздумам, молитві й постові, перед моїм розумом відкривається нова картина, і моя душа прагне умертвіння плоті, самозречення, смирення і відлучення від усього світського. Цього вечора моє серце було досить теплим і палким у молитві й роздумах, так що мені не хотілося віддаватися сну. Продовжував ці обов’язки аж до півночі.
6 січня.—«Відчуваючи свою крайню слабкість і брак благодаті, нечистоту своєї душі й небезпеку спокус з усіх боків, я відділив цей день на піст і молитву, не їв і не пив від вечора до вечора, благаючи Бога змилуватися наді мною. Моя душа палко прагнула, щоб страшні плями й скверна гріха були змиті з неї. Бачив дещо з сили і вседостатності Божої. Моя душа, здавалося, спочивала на Його силі й благодаті; прагнула покори Його волі та вмертвіння щодо всього тут, долі. Мій розум був міцно зосереджений на божественних речах: мої постанови жити в умертвінні, безперестанній пильності, самозреченні, поважності й побожності були сильні й тверді; мої прагнення — палкі й напружені; моє сумління — чутливе, і боялося всякої подоби зла. Моя душа сумувала, згадуючи колишнє легковажжя і брак рішучості для Бога. Я урочисто відновив посвяту себе Богові і прагнув благодаті, щоб завжди дотримуватися завіту з Ним. Час здавався дуже коротким, вічність близькою, а велике ім’я, чи то за життя, чи після нього, разом з усіма земними насолодами й вигодами, — лише порожньою бульбашкою, оманливим сном.
7 січня. «Провів цей день у поважності, з твердими постановами жити для Бога і в умертвінні. Пильно навчався, аж поки не відчув, що тілесні сили зраджують мене. Відчував деяку міру покори Богові й згоди з Його провидінням. Сумував, що міг так мало зробити для Бога, перш ніж тілесні сили мене зрадили. Увечері, хоч і втомлений, мав змогу деякий час неустанно перебувати в молитві. Проводив час у читанні, роздумах і молитві, аж поки не минула більша частина вечора: сумував на думку, що не можу чувати в молитві всю ніч. Але благословенний Бог, небо — це місце безперервного й невпинного богошанування, хоч земля й млява.
14 січня. «Цього ранку мав надзвичайно урочисту пору в молитві: моя душа, здавалося, розширилася і дістала допомогу виливати себе перед Богом, просячи благодаті й усякого благословення, якого я потребував для себе, для дорогих друзів-християн і для Божої церкви; і мені так дано було «бачити Невидомого», що моя душа спочила на Ньому, певна, що Він виконає все, чого я просив згідно з Його волею. Тоді моїм щастям було „неустанно перебувати в молитві“, і мені дано було перебувати в ній майже годину. Моя душа тоді була «кріпка в Господї і в потузї сили Його». Надзвичайно прагнув ангельської святості й чистоти, і щоб усі мої думки завжди були зайняті божественним і небесним. Ще кілька разів протягом дня відчував ту саму божественну допомогу в молитві. Моя душа покладалася на Бога щодо себе самого і щодо Його Сіону: уповала на Божу силу й благодать, що Він учинить славні діла в Своїй церкві на землі, на Свою власну славу.
3 лютого. «Мав більше свободи й утіхи, ніж останнім часом; роздумував над різними шепотами різноманітних сил і почуттів побожного розуму, випробовуваного великою розмаїтістю Божих провидінь; і не міг не писати, як і не роздумувати, на таку захопливу тему. Сподіваюся, Господь дав мені сьогодні деяке правдиве відчуття божественних речей; але, на жаль, які великі й гнітючі рештки гріховної зіпсутості, що досі живе в мені! Тепер я більше, ніж будь-коли, усвідомлюю, що лише Бог є «починатель і звершитель віри» нашої, тобто що все освячення і кожна його частина, і кожне добре слово, діло чи думка, які знаходяться в мені, — це наслідок Його сили й благодаті; що «без Него не можу робити нїчого» в найсуворішому значенні, і що «Він робить у нас, щоб і хотїти і робити по Його вподобі», і ні з якої іншої причини. О, як дивно, що люди можуть стільки говорити про людську силу й доброту, коли б Бог щомиті не стримував нас, ми були б утіленими бісами! Саме цього про мене самого рясно навчив мене мій гіркий досвід кількох останніх днів.
7 лютого. «Моя душа відчула й покуштувала, що благий Господь; що Він — найвище добро, єдине щастя, яке насичує душу; що Він — повна, достатня і всемогутня доля. Мова мого серця була така: «Кого маю в небі? І крім тебе нема для мене втїхи на землї.» О, я відчуваю, що догоджати Йому — це небо, і бути саме таким, яким Він хоче мене бачити! О, коли б моя душа була «святою, як Він святий»! О, коли б вона була «чистою, яко і Христос чистий»; і «звершеною, як Отець мій, що на небі, звершений»! Це, я відчуваю, найсолодші заповіді в Божій книзі, що охоплюють усі інші. І чи ж я порушуватиму їх! чи мушу я порушувати їх! чи я під цією неминучістю, доки живу у світі! О душе моя, горе, горе мені, що я грішник, який безперестанно засмучує й ображає цього благословенного Бога, безмежного в доброті й благодаті! О, мені здається, якби Він карав мене за мої гріхи, мені не так глибоко ранило б серце те, що я ображаю Його; але хоч я безперестанно грішу, Він усе ж безперестанно знову й знову виявляє мені Свою доброту! О, мені здається, я міг би витерпіти будь-які страждання; але як мені витерпіти те, що я засмучую й безчещу цього благословенного Бога! Як мені віддати Йому в десять тисяч разів більше честі? Що мені робити, щоб прославляти й шанувати цю найкращу з істот? О, коли б я міг посвятити себе, душею й тілом, на Його служіння навіки! О, коли б я міг віддати себе Йому так, щоб ніколи більше не намагатися належати самому собі чи мати якусь волю або почуття, не цілком згідні з Ним! Але, на жаль! я бачу, що не можу бути так цілковито відданим Богові; не можу жити й не грішити. О ви, ангели, прославляйте ж Його невпинно; і, коли можливо, простягайтеся ще нижче перед благословенним Царем неба! Я прагну мати участь разом з вами; і, якби це було можливо, допомагати вам. О, коли ми зробимо все, що можемо, на всю вічність, ми не зможемо віддати й десятитисячної частки тієї шани, на яку заслуговує славний Бог!
3 березня. «Уранці провів (здається) годину в молитві з великою напруженістю й свободою і з найлагіднішою та найніжнішою прихильністю до всього людства. Я прагнув, щоб ті, хто, як маю підстави думати, бажає мені зла, були навіки щасливі. Мене освіжала думка про зустріч з ними на небі, хоч би як вони кривдили мене на землі: я не мав жодного бажання вимагати від них якогось визнання провини як умови примирення і виявлення до них любові й доброти. О, це образ самого неба — любити весь світ любов’ю доброзичливою, прощаючою і благою; відчувати, що наші душі спокійні, лагідні й тихі; бути вільними від усяких лихих підозр і домислів і майже не могти подумати зле про будь-кого з будь-якого приводу; бачити, що наші серця прості, відкриті й щирі до тих, хто дивиться на нас іншими очима!—Молитва була для мене такою солодкою вправою, що я не знав, як її припинити, щоб не втратити духа молитви. Не мав жодного бажання їсти чи пити заради насолоди, а лише щоб підтримати свою природу й зробити себе придатним до божественного служіння. Не міг заспокоїтися, не згадавши дуже докладно біля престолу благодаті великого числа дорогих друзів; а також особливих обставин багатьох із них, наскільки вони були мені відомі.
10 березня. «Уранці почувався надзвичайно мертвим для світу і всіх його втіх. Я думав, що готовий і охочий віддати життя і всі його вигоди, щойно мене до того покличуть; а проте мав тоді стільки втіхи в житті, як мало коли. Я прагнув бути постійно й цілковито розп’ятим для всього тут, долі, хрестом Христовим. Моя душа солодко віддавалася Божому розпорядженню мною в усьому; і я бачив, що не сталося нічого, крім того, що було для мене найкраще. Я покладався на Бога, що Він ніколи не покине мене, хоч би я «ходив по долинї тїни смертної». Тоді моєю їжею й питвом було — бути святим, жити для Господа і вмирати для Господа. І я думав, що тоді втішався таким небом, яке далеко перевершувало найвищі уявлення невідродженої душі; і навіть невимовно перевершувало те, що я сам міг уявити собі іншим разом. Я не дивувався, що Петро сказав: «Господи, добре нам тут бути», коли так освіжився божественною славою. Моя душа була сповнена любові й ніжності в обов’язку заступництва; особливо відчував найсолодшу прихильність до деяких дорогоцінних побожних служителів, яких знаю. Палко молився за дорогих християн і за тих, кого маю підстави вважати своїми ворогами; і не зміг би сказати й слова гіркоти чи плекати гірку думку проти найпоганішої людини на світі. Відчував свою велику негідність. Моя душа, здавалося, знову видихала любов і хвалу Богові, коли я думав, що Він дозволить Своїм дітям любити мене й приймати як одного з їхніх братів і співгромадян. Коли я думав, що вони так ставитимуться до мене, я прагнув лежати біля їхніх ніг; і не міг придумати, як висловити щирість і простоту своєї любові й пошани до них, як до набагато кращих за мене самого.
День Господній, 11 березня. «Моя душа в певній мірі зміцнилася в Бозі під час ранкової молитви; так що я був звільнений від тремтливого страху й тривоги. Проповідував своєму народові на притчу про сіяча, Маттея 13, і мав деяку допомогу в обох частинах дня, мав деяку свободу, щирість і палкість, звертаючись до мого бідного народу; прагнув, щоб Бог узяв їхні серця й зробив їх духовно живими. І справді, я мав сказати їм так багато, що не знав, як закінчити.»
Це була остання неділя, коли він відправляв прилюдне богослужіння в Каунауміку, і останні проповіді, які він будь-коли проповідував тамтешнім індіанцям. Методи, яких він ужив для їхнього спасіння, він описує так у листі до преподобного пана Пембертона з Нью-Йорка.
«У своїх трудах серед них, щоб «обернулись від темряви до сьвітла», я дбав про те, що було найбільш простим і легким і найкраще відповідало їхнім здібностям; і намагався час від часу, наскільки вони могли сприйняти, викладати перед ними найбільш важливі й необхідні істини християнства; такі, що найбезпосередніше стосувалися їхнього швидкого навернення до Бога, і такі, що, як я вважав, найбільше могли, як засіб, здійснити в них ту славну переміну. Але особливо я ставив метою і суттю всіх своїх трудів довести їх до ґрунтовного пізнання двох речей: (1.) Гріховності й нещастя того стану, в якому вони перебували від природи; зла їхніх сердець, зіпсутості їхньої природи; тяжкої провини, під якою вони були, і того, що вони наражені на вічну кару; а також їхньої цілковитої нездатності спасти себе самих чи то від гріхів, чи то від тих нещасть, які є справедливою карою за них; і їхньої негідності будь-якої милості з Божої руки за будь-що, що вони самі могли б зробити, щоб здобути Його прихильність, і, отже, їхньої крайньої потреби в Христі, щоб Він спас їх. І (2.) я часто намагався відкрити їм повноту, вседостатність і дармовість того викуплення, яке Син Божий здобув Своїм послухом і стражданнями для грішників, що гинуть: як це забезпечення, яке Він приготував, відповідало всім їхнім потребам; і як Він кликав і запрошував їх прийняти вічне життя даром, незважаючи на всю їхню гріховність.
«Пробувши з індіанцями кілька місяців, я склав кілька молитовних форм, пристосованих до їхніх обставин і здібностей; і з допомогою мого перекладача переклав їх індіанською мовою; і незабаром навчився вимовляти їхні слова так, щоб молитися з ними їхньою власною мовою. Я також переклав кілька псалмів їхньою мовою, і незабаром після того ми змогли співати під час богослужіння.
«Коли мій народ уже трохи пізнав чимало найпростіших істин християнства, так що став здатен приймати й розуміти й інші, я подав їм історичну розповідь про те, як Бог поводився зі Своїм давнім народом, що сповідував Його, — юдеями; про деякі обряди й церемонії, яких вони мусили дотримуватися, як-от їхні жертви тощо, і що все це мало їм прообразувати; а також про деякі дивовижні чуда, які Бог чинив для їхнього спасіння, поки вони покладалися на Нього, і про тяжкі кари, які Він часом посилав на них, коли вони покидали Його і грішили проти Нього. Потім я перейшов до розповіді про народження, життя, чуда, страждання, смерть і воскресіння Христа, а також про Його вознесіння і чудесне виливання Святого Духа, що настало за ним.
«Отак постаравшись приготувати шлях таким загальним викладом, я далі взявся читати їм по порядку і тлумачити Євангеліє від святого Матвія (принаймні його суть), і з нього вони дістали ясніше й докладніше уявлення про те, про що раніше мали лише загальне поняття. Ці тлумачення я провадив майже щодня ввечері, коли вдома збиралося їх чимало, — хіба що мені самому доводилося відлучатися, щоб вивчати індіанську мову у преподобного пана Сарджента. Крім цих засобів навчання, серед індіанців постійно діяла ще й англійська школа, яку провадив мій перекладач; я часто відвідував її, щоб давати дітям і молоді належні настанови та серйозні напучення, відповідні до їхнього віку.
«Дехто з них досягнув чималого ступеня знання. Багато істин християнства, здавалося, твердо вкоренилися в їхніх умах, особливо в окремих випадках, так що вони говорили зі мною про них і ставили такі запитання, які були потрібні, щоб зробити ці істини яснішими й зрозумілішими для них. Діти та молодь, що ходили до школи, також зробили помітні успіхи в навчанні (принаймні деякі з них), так що, якби вони добре розуміли англійську мову, то могли б досить вільно читати Псалтир.
«Але найбажанішим з усього, що найбільше підбадьорювало мене серед численних труднощів і безрадісних годин, було те, що істини Божого слова, здавалося, часом супроводжувала певна сила, яка діяла на серця й сумління індіанців. Особливо очевидно це виявилося в кількох людях, які пробудилися до певного усвідомлення свого жалюгідного природного стану й, здавалося, щиро прагнули визволитися з нього. Декілька з них приходили з власної волі, щоб поговорити зі мною про справи своєї душі; а дехто зі сльозами питав, що їм робити, щоб спастись?»
Оскільки індіанців у Каунауміку було небагато, а Брейнерд трудився серед них уже близько року і схилив їх погодитися покинути Каунаумік та переселитися до Стокбріджа, щоб постійно перебувати під служінням пана Сарджента, він вирішив, що тепер може більше послужити Христові серед індіанців деінде; тож вирушив до Нью-Джерсі й виклав цю справу перед уповноваженими, які з цієї нагоди зібралися в Елізабеттауні й ухвалили, щоб він негайно покинув Каунаумік і йшов до делаварських індіанців.
Із запрошень, які Брейнерд нещодавно отримав, видно, що не з потреби і не через брак нагод осісти на парафії він вирішив зректися всіх зовнішніх вигод, якими міг би так тішитися, щоб провести життя серед дикунів і зносити труднощі та самозречення індіанської місії. Саме тоді, коли він покидав Каунаумік, він отримав палке запрошення стати пастором в Іст-Гемптоні, одному з найприємніших містечок на Лонг-Айленді. Тамтешні люди одностайно бажали мати його своїм пастором, довго й наполегливо домагалися його і ледве погодилися полишити свої зусилля та відмовитися від надії здобути його. Крім того, його запрошували проповідувати з думкою про посаду в Міллінгтоні, неподалік від його рідного містечка, серед його друзів. І Брейнерд обрав справу місіонера серед індіанців замість прийняти ці запрошення зовсім не тому, що не знав про труднощі й страждання, пов’язані з таким служінням; бо він уже зазнав цих труднощів і влітку, і взимку, проживши близько року в самотній пустині серед цих дикунів, де переніс надзвичайні злигодні і зазнав цілої низки зовнішніх і внутрішніх скорбот, які ще були свіжі в його пам’яті.
Після цього він ще два чи три дні пробув у Нью-Джерсі, дуже хворий; а тоді повернувся до Нью-Йорка, а звідти — до Нової Англії, і поїхав до свого рідного містечка Геддема, куди прибув у суботу, 14 квітня. І він і далі гірко скаржиться на брак усамітнення. Перебуваючи в Нью-Йорку, він пише так: «О, не втіхи світу можуть мене потішити! Якщо Бог відмовляє мені в Своїй присутності, що мені втіхи міста? Одна година солодкого усамітнення там, де є Бог, краща за цілий світ».
17 квітня.—«Увечері, у мого брата, коли ми з друзями співали гімни, моя душа ніби танула; а потім у молитві я зазнав дії віри і зміг бути палким духом: відчув більше Божої присутності, ніж будь-коли за всю мою недавню виснажливу подорож. Вічність здавалася зовсім близькою; моє єство було дуже слабке й, здавалося, готове розпастися; сонце хилилося до заходу, і вечірні тіні швидко насувалися. О, як я прагнув заповнити решту хвилин цілковито для Бога! Хоч моє тіло було таке немічне й стомлене проповідуванням і численними приватними розмовами, я все ж хотів не спати всю ніч, щоб зробити щось для Бога. Богові, Подателеві цих відрад, слава на віки вічні. Амінь.
18 квітня.—«Був дуже слабкий і мав зовсім мало духовної втіхи. Мав клопіт з одним чоловіком, який прискіпувався до вчення про первородний гріх. Нехай Господь відкриє йому очі, щоб він побачив джерело гріха в самому собі!»
Після цього він відвідав кількох служителів у Коннектикуті, а тоді подався в напрямку Каунауміка і в четвер, 26 квітня, прибув до пана Сарджента в Стокбрідж, здолавши цю дорогу в дуже слабкому тілесному стані.
27 і 28 квітня.—«Провів якийсь час, відвідуючи друзів і розмовляючи з моїм народом (який тепер переселився зі свого місця вниз, до пана Сарджента), і побачив, що вони дуже раді моєму поверненню. Мою душу гнітило усвідомлення власної негідності.
День Господній, 29 квітня.—«Проповідував замість пана Сарджента в обох частинах дня на текст з Одкриття 14:4. Мав певну свободу в проповіді, хоч і небагато духовності. Увечері моє серце певною мірою піднеслося в подяці Богові за будь-яку допомогу.
30 квітня.—«Поїхав до Каунауміка, але був украй хворий; не зазнав у власному домі тієї втіхи, на яку сподівався.
1 травня.—«Отримавши новий наказ іти до певної кількості індіанців над рікою Делавер, у Пенсильванії, і оскільки мій народ тут здебільшого переселився до пана Сарджента, я цього дня забрав увесь свій одяг, книжки тощо, розпорядився ними й вирушив до ріки Делавер; але вирішив дорогою повернутися до пана Сарджента, що й зробив цього ж дня, якраз надвечір. Кілька годин їхав під дощем крізь завиваючу пустелю, хоча був такий хворий тілом, що з мене йшла майже сама кров.
8 травня.—«Проїхав близько сорока п’яти миль до місця, що зветься Фішкілл, і там заночував. Багато часу дорогою провів у молитві, щоб Бог пішов зі мною до Делаверу. Моє серце часом було готове впасти від думок про мою працю і про те, що я йду сам у пустелю, не знаючи куди; проте все ж утішно було думати, що й інші Божі діти „скитались по вертепах і проваллях земних;“ і що Авраам, коли був покликаний вийти, „вийшов, не знаючи, куди йде.“ О, якби я міг іти слідом за Богом!»
Наступного дня він продовжив подорож: переправився через Гудзон, дістався до Гошена в Гайлендсі, а звідти пройшов лісами від Гудзона до Делаверу близько ста миль, крізь пустельну й страхітливу країну вище від Нью-Джерсі, де поселень було дуже мало; у цій подорожі він зазнав великої втоми й злигоднів. Дорогою він відвідав кількох індіанців у місці, що зветься Міуніссінки, і розмовляв з ними про християнство. Був доволі сумний і безутішний, бо опинився сам у чужій пустелі. У суботу, 12 травня, він прибув до поселення ірландців і голландців, а проїхавши ще близько дванадцяти миль, дістався до Сакгаувотунга — індіанського поселення в межах Розвилок Делаверу.
День Господній, 13 травня.—«Встав рано; почувався дуже кепсько після довгої подорожі, після того як змок і втомився. Був дуже сумний; навряд чи бачив будь-коли в житті такий похмурий ранок; здавалося, що неділі зовсім немає; діти всі гралися; я ж — чужинець у пустелі, і не знав, куди йти; і всі обставини, здавалося, змовилися, щоб зробити мої справи темними й безнадійними. Мене спіткало розчарування щодо перекладача, і я почув, що індіанці дуже розпорошені. О, я тужив за Божою присутністю і почувався, як створіння, вигнане з-перед Його очей! Та Йому було вгодно підтримати мою знесилену душу серед усіх моїх скорбот, тож у мене й думки не було покинути мою справу серед бідних індіанців; а втішала мене думка, що смерть незабаром звільнить мене від цих страждань. Поїхав за три чи чотири милі до ірландців, де знайшов кількох людей, які здавалися тверезими й небайдужими до віри. Тоді моє серце почало трохи підбадьорюватися: пішов і проповідував спершу ірландцям, а тоді індіанцям; і ввечері трохи втішився: моя душа, здавалося, спочила в Бозі й набралася відваги.
День Господній, 20 травня.—«Двічі проповідував бідним індіанцям; і мав певну свободу в мові, коли намагався усунути їхні упередження проти християнства. Моя душа безнастанно прагнула допомоги згори, бо я бачив, що не маю сили, достатньої для цієї праці. Потім проповідував ірландцям; мав велику допомогу в першій молитві і дещо — у проповіді. Кілька людей, здавалося, дуже переймалися своїми душами, і я потім розмовляв з ними з великою свободою і з певною силою. Благословенний Бог за будь-яку допомогу, подану негідному хробакові. О, якби я міг жити для Нього!
День Господній, 27 травня.—«Вранці відвідав моїх індіанців і був на похороні серед них; мене зворушило бачити їхні поганські звичаї. О, щоб вони „обернулись від темряви до сьвітла!“ Потім зібрав чималу кількість їх і проповідував їм; і помітив, що вони дуже уважні. Після цього проповідував білим людям на текст з Євреїв 2:3: „Як нам утекти, що недбали про таке велике спасеннє?“ Зміг говорити з певною свободою і силою: кілька людей, здавалося, дуже переймалися своїми душами; особливо один, якого виховали римо-католиком. Благословенний Господь за будь-яку допомогу.
28 травня.—«Вирушив від індіанців, що вище від Розвилок Делаверу, у подорож до Ньюарка в Нью-Джерсі, згідно з моїм наказом. Їхав крізь пустелю; дуже стомився від спеки; заночував у місці, що зветься Блек-Рівер; був надзвичайно втомлений і виснажений.
День Господній, 10 червня.—«[У Ньюарку.] Вранці дуже турбувався, як мені виконати працю цього дня, і тремтів від думки, що мене буде покинуто на самого себе. Мав дуже значну допомогу в усіх частинах прилюдного богослужіння. Знову мав нагоду приступити до таїнства Господньої вечері, і з Божої доброти був у ньому підкріплений: моя душа була сповнена любові й ніжності до Божих дітей і до всіх людей. Уночі зазнав більше духовності й солодкого прагнення святості, ніж відчував уже якийсь час: боявся кожної думки й кожного поруху, щоб через них моє серце не відвернулося від Бога. О, якби мені ніколи не покидати благословенного Бога! „Господи, перед лицем твоїм повнота радощів.“ О, яке блаженство — жити для Бога!
11 червня.—«Цього дня в Ньюарку зібралася пресвітерія задля мого рукопокладення. Був дуже слабкий і хворий тілом; та намагався покласти свою надію на Бога. Більшу частину дня провів на самоті, особливо дополудня. О третій пополудні виголосив свою пробну проповідь на текст з Дїяння 26:17, 18, який мені дали для цієї мети. Почувався недобре і тілом, і душею; проте Бог провів мене через усе це спокійно. Потім пройшов іспит перед пресвітерією. Дуже втомився, і мою душу обтяжувала велич того доручення, яке я мав найурочистішим чином узяти на себе: мою душу так гнітила вага покладеної на мене праці, що я не міг заснути цієї ночі, хоч був дуже втомлений і вкрай потребував відпочинку.
12 червня.—«Цього ранку мене далі розпитували про моє досвідне знайомство з християнством. О десятій годині відбулося моє рукопокладення; проповідь виголосив преподобний пан Пембертон. У цей час мене зворушило усвідомлення важливої довіри, покладеної на мене; та я був зібраний і урочистий, без розсіяності; і сподіваюся, що тоді, як і багато разів перед тим, я віддав себе Богові, щоб належати Йому, а не іншому. О, якби я завжди був зайнятий служінням Богові й належно пам’ятав урочисте доручення, яке отримав у присутності Бога, ангелів і людей. Амінь».