Життя і щоденник Девіда Брейнерда
Від його народження до часу, коли він почав готуватися до служіння—з його власною розповіддю про навернення, про його зв’язок з Єльським коледжем і про причини його виключення

Розділ 2 · 31 хв читання · 41 хв слухання

Від його народження до часу, коли він почав готуватися до служіння—з його власною розповіддю про навернення, про його зв’язок з Єльським коледжем і про причини його виключення

20 квітня 1718 — лютий 1741.

Девід Брейнерд народився 20 квітня 1718 року в Геддемі, Коннектикут. Його батьком був Єзекія Брейнерд, есквайр, а матір’ю — Дороті Гобарт, дочка преподобного Єремії Гобарта.

Він був третім сином у батьків, які мали п’ятьох синів і чотирьох дочок. Найстарший син був шанованим громадянином Геддема; другий — преподобний Неемія Брейнерд, гідний служитель в Іствері, у Коннектикуті; четвертий — пан Джон Брейнерд, який став наступником свого брата Девіда як місіонер серед індіанців і пастор тієї самої церкви індіанців-християн у Нью-Джерсі; а п’ятий — Ізраїль, донедавна студент Єльського коледжу, що помер невдовзі після свого брата Девіда. Їхня мати, проживши вдовою близько п’яти років, померла, коли героєві цієї розповіді було близько чотирнадцяти років; тож замолоду він лишився і без батька, і без матері. Далі подано розповідь, яку він сам залишив про перші двадцять три роки свого життя.

«Від юності я був доволі статечним і схильним до смутку; але не пам’ятаю нічого вартого згадки щодо переконання в гріху аж до того часу, коли мені було, здається, сім чи вісім років. Тоді я занепокоївся за свою душу, жахався думки про смерть і був змушений виконувати релігійні обов’язки; але це здавалося мені сумною справою, що відбирала мені охоту до ігор. І хоча, на жаль, ця релігійна стурбованість тривала недовго, я іноді вдавався до потаємної молитви; і так жив «без Бога у світі» і, наскільки пам’ятаю, без особливої турботи, аж поки мені не минуло тринадцять років. Узимку 1732 року мене вирвало з цієї тілесної безпечності — спершу я й сам ледве знаю, чим саме; але дуже збурило мене поширення смертельної пошесті в Геддемі. Я молився часто, постійно й доволі палко і з насолодою читав, особливо Дарунок дітям пана Джейнвея. Часом я почувався дуже зворушеним під час релігійних обов’язків, з великою радістю виконував їх і іноді сподівався, що навернений або принаймні перебуваю на добрій і обнадійливій дорозі до неба й блаженства, — не знаючи, що таке навернення. Дух Божий у той час далеко провадив мене. Я був надзвичайно мертвий для світу; мої думки майже цілковито займали справи моєї душі; і я справді можу сказати: «Мало не вговорено мене бути Християнином». Я також був надзвичайно стривожений і засмучений смертю моєї матері в березні 1732 року. Але згодом моя релігійна стурбованість почала згасати, і поступово я знову впав у чималу безпечність, хоча й далі вдавався до потаємної молитви.

«Близько 15 квітня 1733 року я переселився з батькового дому до Іст-Геддема, де прожив чотири роки; але й далі «без Бога у світі», хоча здебільшого справно виконував коло потаємних обов’язків. Я не був дуже схильний до товариства й розваг молоді; але одне знаю: коли я таки потрапляв у таке товариство, то ніколи не повертався з такою ж чистою совістю, з якою йшов. Це завжди додавало нової провини, викликало в мені страх приступати до престолу благодаті й руйнувало ті добрі настрої душі, якими я часом тішив себе. Але, на жаль, усі мої добрі настрої були лише самоправедністю, не заснованою на прагненні до слави Божої.

«Наприкінці квітня 1737 року, коли мені минуло повних дев’ятнадцять років, я переїхав до Дарема, щоб працювати на своїй фермі, і пробув там близько року, часто прагнучи здобути освіту. Коли мені було близько двадцяти років, я взявся до навчання і тепер більше, ніж будь-коли, віддавався релігійним обов’язкам. Я став дуже суворим і пильним щодо своїх думок, слів і вчинків; вирішив, що мушу бути справді статечним, бо мав намір присвятити себе служінню; і уявляв, що я таки присвячую себе Господу.

«Десь у квітні 1738 року я переселився до преподобного пана Фіска з Геддема й жив у нього до кінця його життя. Пам’ятаю, він радив мені зовсім покинути молоде товариство і триматися поважних літніх людей; і я послухався цієї поради. Мій спосіб життя став тепер цілком упорядкованим і сповненим релігійності — такої, яка вона була; бо я менш ніж за рік прочитав свою Біблію більш як двічі, щодня багато часу проводив у молитві та інших потаємних обов’язках, дуже уважно слухав проповідуване слово і щосили намагався його запам’ятати. Я так переймався релігією, що домовився з кількома молодими людьми таємно збиратися в неділю ввечері на релігійні вправи, і вважав себе щирим у цих обов’язках; а коли наше зібрання закінчувалося, я, бувало, повторював собі проповіді того дня, пригадуючи все, що міг, хоча іноді й дуже пізно вночі. Іноді в понеділок уранці я знову пригадував ті самі проповіді; часом мав насолоду в релігійних вправах і часто думав про те, щоб приєднатися до церкви. Одне слово, я мав дуже добрий зовнішній вигляд і цілком покладався на свої обов’язки, хоча й не усвідомлював цього.

«Після смерті пана Фіска я продовжував навчання в мого брата; і далі був дуже сумлінний у релігійних обов’язках, часто дивувався легковажності тих, хто визнає віру, і сумував через їхню недбалість у релігії. — Так я чимало просунувся на самоправедному підґрунті; і був би цілком загинув і пропав, якби не втрутилася сама лише милість Божа.

«Десь на початку зими 1738 року Богові було вгодно одного недільного ранку, коли я виходив на потаємні обов’язки, раптом дати мені таке відчуття моєї небезпеки й Божого гніву, що я стояв приголомшений, і мої колишні добрі настрої душі вмить зникли. Від того погляду, який я мав на свій гріх і свою мерзенність, я весь той день був дуже стривожений, боячись, що Божа помста незабаром наздожене мене. Я був дуже пригнічений; здебільшого тримався на самоті; а іноді заздрив птахам і звірам у їхньому щасті, бо вони не були приречені на вічну муку, як, я ясно бачив, був приречений я. Так я жив день у день, часто перебуваючи у великій тривозі: іноді переді мною поставали гори, що заступали мені надію на милість; а діло навернення здавалося таким великим, що я думав, ніби ніколи його не зазнаю. Проте я, бувало, молився й волав до Бога та виконував інші обов’язки з великою ревністю; і так сподівався якимось способом поліпшити своє становище.

«Сотні разів я відрікався від усіх претензій на будь-яку вартість моїх обов’язків, як мені здавалося, навіть тоді, коли їх виконував; і часто визнавав перед Богом, що навіть за найкращі з них я не заслуговую нічого, крім вічного осуду; і все ж я й далі таємно сподівався сподобатися Богові своїми релігійними обов’язками. Коли я молився зворушено і моє серце, здавалося, певною мірою тануло, я сподівався, що Бог через це схилиться пожаліти мене. Тоді в моїх молитвах була якась видимість доброти, і я ніби сумував через гріх. Я міг певною мірою покластися на Божу милість у Христі, як мені здавалося; хоча переважною думкою, підставою моєї надії, була якась уява про доброту в моїх розчуленнях серця, у теплі моїх почуттів і в моїй надзвичайній свободі в молитві. Хоча часом ворота здавалися такими дуже вузькими, що увійти видавалося майже неможливим, проте іншим разом я лестив собі, що це не так уже й важко, і сподівався старанністю та пильністю невдовзі досягти мети. Іноді, після свободи в обов’язку та чималого зворушення, я сподівався, що зробив добрий крок до неба, і уявляв, що Бог зворушений так само, як я, і почує такі щирі зойки, як я їх називав. І так іноді, усамітнившись для потаємної молитви у великій тривозі, я повертався втішеним; і так лікував себе своїми обов’язками.

«У лютому 1739 року я відклав окремий день для потаємного посту й молитви і провів той день майже в безупинному волаванні до Бога про милість, щоб Він відкрив мені очі побачити зло гріха і шлях життя через Ісуса Христа. Богові було вгодно того дня чимало відкрити мені моє серце. І все ж я покладався на всі обов’язки, які виконував, хоча в них не було жодної доброти; бо в них не було жодного зважання на славу Божу, ані такого начала в моєму серці. Однак Богові було вгодно зробити мої зусилля того дня засобом, щоб певною мірою показати мені мою безпорадність.

«Іноді я дуже підбадьорювався і уявляв, що Бог любить мене й задоволений мною, і думав, що незабаром цілком примирюся з Богом. Але все це ґрунтувалося на самій лише самовпевненості, що виникала зі свободи в обов’язку, чи з тепла почуттів, чи з якихось добрих постанов, чи з чогось подібного. А коли часом починала наростати велика тривога від погляду на мою мерзенність і нездатність визволити себе від суверенного Бога, я, бувало, відкладав це відкриття, як те, чого не міг знести. Пам’ятаю, одного разу мене охопив страшний напад тривоги; і думка про те, щоб зректися себе і стати нагим перед Богом, позбавленим усякої доброти, була мені такою жахливою, що я готовий був сказати їй, як Фелікс Павлові: «Тепер годї, іди». Отож, хоча я щодня прагнув глибшого переконання в гріху, гадаючи, що мушу більше побачити свій жахливий стан, щоб знайти ліки, проте коли мені відкривалося моє мерзенне, лукаве серце, це видовище було таким жахливим і так ясно показувало мені, що я підлягаю осудженню, що я не міг цього витримати. Я постійно домагався тих якостей, які, як я уявляв, інші здобували до прийняття Христа, щоб зробити мене угодним Йому. Іноді я відчував силу запеклого серця і гадав, що його треба пом’якшити, перш ніж Христос прийме мене; а коли відчував якесь розчулення серця, то сподівався, що тепер діло майже завершене. Тому, коли моя тривога все ж лишалася, я, бувало, нарікав на те, як Бог чинить зі мною; і думав, що коли інші відчували, як м’якнуть їхні серця, Бог являв їм милість; а моя тривога все лишалася.

«Часом я ставав недбалим і млявим, без великого переконання в гріху, протягом чималого часу підряд; але після такої пори переконання іноді охоплювало мене ще сильніше. Особливо пам’ятаю одну ніч, коли я гуляв на самоті надворі: мені відкрився такий погляд на мій гріх, що я боявся, ніби земля розступиться під моїми ногами, стане моєю могилою і зішле мою душу живцем у пекло, перш ніж я встигну дійти додому. Хоч я й мусив лягти в ліжко, щоб інші не помітили моєї тривоги, чого я дуже боявся, проте ледве смів заснути, бо думав, що буде великим дивом, якщо вранці я опинюся не в пеклі. І хоча моя тривога часом бувала такою великою, проте я дуже боявся втратити переконання в гріху й повернутися до стану тілесної безпечності та до колишньої нечутливості до гніву, що навис наді мною; і це робило мене надзвичайно прискіпливим у поведінці, щоб я не загасив порухів Святого Духа Божого. Коли я будь-коли оглядав свої переконання в гріху і вважав їхню міру чималою, я, бувало, покладався на них; але ця впевненість і надія незабаром зробити якісь помітні кроки до визволення заспокоювали мій розум, і я скоро ставав ще нечутливішим і недбалішим. І знову, коли я помічав, що мої переконання слабнуть, і думав, що вони ось-ось покинуть мене, це негайно лякало й тривожило мене. Іноді я сподівався зробити великий крок і просунутися дуже далеко до навернення завдяки якійсь особливій нагоді чи засобу, що були в мене на прицілі.

«Численні розчарування, велика тривога й збентеження, яких я зазнав, довели мене до найжахливішого настрою душі — сперечатися зі Всемогутнім; з внутрішньою запальністю і злістю я дорікав Йому за те, як Він чинить із людським родом. Моє лукаве серце часто бажало якогось іншого шляху спасіння, ніж через Ісуса Христа. Бувши як море розбурхане, з думками в сум’ятті, я, бувало, вигадував, як уникнути Божого гніву якимось іншим способом. Я мав дивні задуми, сповнені безбожництва, вигадуючи, як розладнати Божі наміри й постанови щодо мене, або як ухилитися від Його погляду й сховатися від Нього. Але коли, поміркувавши, я бачив, що ці задуми марні й нічим мені не допоможуть і що я не можу вигадати нічого для власної полегші, це кидало мій розум у найстрахітливіший настрій — бажати, щоб не було Бога, або бажати, щоб був якийсь інший Бог, який міг би Його приборкати. Ці думки й бажання були потаємними схильностями мого серця, що часто діяли, перш ніж я це помічав; але, на жаль, вони були моїми, хоча я й жахався, коли починав над ними замислюватися. Коли я роздумував, мене тривожила думка, що моє серце таке сповнене ворожнечі проти Бога; і я тремтів, щоб Його помста раптово не впала на мене. Раніше я уявляв, що моє серце не таке погане, як його змальовують Писання та деякі інші книжки. Іноді я докладав багато зусиль, щоб привести його в добрий настрій, у покірне, смиренне розположення; і сподівався, що тоді в мені є якась доброта. Але раптом думки про суворість закону чи про суверенність Божу так дратували зіпсутість мого серця, над яким я так пильнував і яке, як сподівався, привів у добрий настрій, що вона переступала всі межі й проривалася на всі боки, мов повінь, що зриває греблю.

«Усвідомлюючи потребу глибокого упокорення для спасенного єднання з Христом, я, бувало, брався викликати у власному серці ті переконання, яких вимагає таке упокорення: а саме переконання, що Бог був би справедливий, якби навіки відкинув мене; що коли Бог колись і вчинить мені милість, то це буде сама лише благодать, хоча б я перед тим і багато років перебував у тривозі й хоч як ревно віддавався обов’язкам; і що Бог анітрохи не зобов’язаний більше жаліти мене за всі минулі обов’язки, зойки й сльози. Я щосили намагався довести себе до твердої віри в ці речі й щирої згоди з ними; і сподівався, що тепер я відведений від самого себе, справді упокорений і що я схилився перед Божою суверенністю. Я мав звичай казати Богові в молитвах, що тепер маю саме ті розположення душі, яких Він вимагає і за яких Він являв милість іншим, і на цій підставі просив і благав милості й для себе. Але коли я не знаходив полегші й і далі був гнітимий провиною та страхом гніву, моя душа була в сум’ятті, і моє серце повставало проти Бога, нібито Він суворо поводиться зі мною. Однак тоді сумління кидалося мені в обличчя, нагадуючи про моє недавнє визнання перед Богом Його справедливості в моєму осудженні. Це, показуючи мені злість мого серця, знову кидало мене в тривогу; і я жалкував, що не пильнував свого серця уважніше, щоб не дати йому повстати проти того, як Бог чинить зі мною. Я навіть жалкував, що благав милості з огляду на своє упокорення, бо через це втратив усю свою позірну доброту. Так десятки разів я марно уявляв себе упокореним і приготованим до спасенної милості. Поки я перебував у такому стривоженому, розгубленому й бурхливому стані душі, зіпсутість мого серця особливо дратували такі речі.

1. «Суворість Божого закону. Бо я побачив, що мені неможливо, після найбільших моїх зусиль, задовольнити його вимоги. Я часто давав нові постанови і так само часто їх порушував. Я приписував усе це недбалості й браку пильності і, бувало, називав себе дурнем за свою неуважність. Але коли, після ще твердішої постанови, більших зусиль і наполегливого посту й молитви, я бачив, що всі спроби зазнають невдачі, тоді я сварився з Божим законом, як з необґрунтовано суворим. Я думав, що якби він стосувався тільки моїх зовнішніх вчинків і поведінки, то я міг би його витримати; але я побачив, що він засуджує мене за мої лихі думки й гріхи мого серця, яким я ніяк не міг запобігти. Мені вкрай не хотілося визнати свою цілковиту безпорадність у цій справі; але після неодноразових розчарувань я думав, що, аби не загинути, я міг би зробити ще трохи більше, особливо якби мої зусилля й змагання супроводжували такі-то й такі-то обставини. Я сподівався, що змагатимуся ревніше, ніж будь-коли, якщо справа дійде до крайності, хоча так і не міг знайти часу, щоб зробити все можливе так, як задумував. Ця надія на сприятливіші обставини в майбутньому і на те, що згодом я зроблю щось велике, утримувала мене від цілковитого розпачу в собі і від того, щоб побачити себе в руках суверенного Бога, залежним ні від чого, крім вільної й безмежної благодаті.

2. «Іншим, що дратувало мене, було те, що єдиною умовою спасіння є віра; що Бог не поступиться до нижчих умов і що Він не обіцяє життя й спасіння за мої щирі й сердечні молитви та зусилля. Те слово, Марка 16:16, «а хто не вірувати ме, осудить ся», відтинало там усяку надію. Я побачив, що віра є суверенним даром Божим; що я не можу здобути її сам від себе і не можу жодними своїми ділами зобов’язати Бога дарувати її мені, Єфесян 2:1, 8. «Жорстоке се слово», — готовий був я сказати, — «хто може його слухати?» Я не міг стерпіти, щоб усе, що я зробив, вважалося просто нічим, бо ж я був дуже сумлінний в обов’язках, довгий час був дуже релігійним і зробив, як мені здавалося, набагато більше, ніж багато інших, що дістали милість. Я, правда, визнавав мерзенність своїх обов’язків; але тоді вони здавалися мені мерзенними через мої блукаючі думки під час них, а не тому, що я весь був осквернений, як диявол, і саме начало, з якого вони випливали, було зіпсуте, так що я ніяк не міг зробити нічого доброго. Тому я називав те, що робив, чесними, сумлінними зусиллями; і не міг стерпіти, що Бог не дав їм жодних обітниць спасіння.

3. «Я не міг збагнути, що таке віра, або що означає вірувати й прийти до Христа. Я читав заклики Христа до знеможених та отягчених; але не міг знайти жодного шляху, яким Він велів би їм прийти. Я думав, що радо прийшов би, якби знав як, хай би стежка обов’язку була хоч як важка. Я прочитав Провідник до Христа Стоддарда (який, вірю, був у Божій руці щасливим засобом мого навернення), і моє серце повстало проти автора; бо хоча він увесь час описував мені саме моє серце під переконанням у гріху і, здавалося, дуже допомагав мені своїми настановами, проте тут, як мені здавалося, він зазнавав невдачі: він не казав мені нічого такого, що я міг би зробити і що привело б мене до Христа, а лишав мене ніби перед великою прірвою між мною і Христом, без жодної вказівки, як її перейти. Бо я ще не був дієво й на досвіді навчений, що не може бути приписано жодного шляху, яким природна людина могла б власною силою здобути те, що надприродне, і чого не може дати навіть найвищий ангел.

4. «Іншою річчю була суверенність Божа. Я не міг стерпіти, щоб цілком від Божої волі залежало, спасти мене чи засудити, як Він сам захоче. Те місце, Римлян 9:11-23, постійно мучило мене, особливо вірш 21. Читання цього місця чи роздуми над ним завжди руйнували мої позірно добрі настрої душі; бо коли я думав, що майже упокорився і майже скорився, це місце виявляло мою ворожнечу проти Бога. Коли я починав замислюватися над внутрішньою ворожнечею і богохульством, що з цього приводу піднімалися в мені, я ще більше боявся Бога і ще далі відганявся від будь-якої надії на примирення з Ним. Це давало мені жахливий погляд на самого себе; я більше, ніж будь-коли, боявся побачити себе в Божих руках, і це робило мене ще непоступливішим, ніж будь-коли, щодо підкорення Його суверенності; бо я думав, що Він призначив мене на загибель.

«Увесь цей час Дух Божий могутньо діяв у мені; і я відчував внутрішнє спонукання відмовитися від усякої самовпевненості, від усякої надії будь-коли допомогти собі хоч якими засобами. Переконання в моєму загиблому стані часом було таким ясним і очевидним перед моїми очима, ніби мені це оголосили такими словами: «Скінчено, скінчено, навіки неможливо тобі визволити себе». Близько трьох чи чотирьох днів моя душа так тяжко тривожилася. Часом, на кілька митей, я бачив себе загиблим і пропащим; але потім одразу відсахувався від цього видовища, бо не смів віддати себе в руки Божі, як цілком безпорадний і відданий на розсуд Його суверенної волі. Я не смів побачити тієї важливої правди про себе, що я був «мертвий провинами й гріхами». Але коли я будь-коли ніби відштовхував від себе ці погляди на самого себе, то тривожився, щоб знову мати ті самі відкриття про себе; бо дуже боявся, що Бог віддасть мене остаточному отупінню. Коли я думав відкласти це до «слушнішого часу», переконання було таким близьким і могутнім, що теперішній час найкращий і, ймовірно, єдиний, що я не смів відкладати.

«Це було бачення правди про самого себе, правди щодо мого стану як створіння, що впало й відчужилося від Бога і тому не могло пред’являти Богові жодних вимог на милість, а було цілком у Його розпорядженні, — від чого моя душа відсахувалася і на що я тремтів подумати глянути. Так той, хто чинить лихе, як безперестанку чинять усі невідроджені люди, ненавидить світло правди і не хоче до нього йти, бо воно викриє його вчинки й покаже йому те, на що він справедливо заслуговує. Йоана 3:20. Колись раніше я доклав чимало зусиль, як мені здавалося, щоб підкоритися суверенності Божій; проте я помилявся щодо самої суті і жодного разу не уявляв, що бачити цю правду, якої моя душа тепер так боялася і перед якою так тремтіла, і на досвіді її усвідомлювати — це і є той настрій душі, якого я так палко прагнув. Я завжди сподівався, що коли досягну того упокорення, яке, як я гадав, мусить передувати вірі, тоді Богові вже не годилося б відкинути мене; але тепер я побачив, що визнати себе духовно мертвим і позбавленим усякої доброти — це настільки далеко від будь-якої доброти в мені, що, навпаки, мої уста через це навіки загородились би; і мені було так само страшно побачити себе і те становище, в якому я стояв перед Богом, — я грішник і злочинець, а Він великий Суддя і Владика, — як було б страшно бідному тремтячому створінню ступити з якогось високого урвища. Тому я відкладав це на хвилину-дві і шукав кращих обставин, щоб це зробити: або я мушу спершу прочитати місце-два, або помолитися, або щось подібне; або ж відкладав своє підкорення Богові з запереченням, що не знаю, як підкоритися. Але правда була в тому, що я не бачив жодної безпеки у визнанні себе в руках суверенного Бога і не міг претендувати ні на що краще, ніж на осудження.

«Після того як я довго перебував у подібних переживаннях і тривозі, одного ранку, коли я, як звичайно, гуляв у відлюдному місці, я раптом побачив, що всі мої вигадки й задуми здобути чи виборювати собі визволення і спасіння були цілком марні; я зупинився як укопаний, бо побачив, що зовсім загинув. Багато разів і раніше я думав, що труднощі на моєму шляху дуже великі; але тепер я побачив, в іншому й зовсім відмінному світлі, що мені навіки неможливо зробити хоч щось, аби допомогти собі чи визволити себе. Тоді я подумав був дорікати собі, що не зробив більше і не був ревнішим, поки мав нагоду, — бо здавалося тепер, наче час для діла навіки минув і зник, — але я враз побачив, що хоч би що я зробив, воно так само мало допомогло б мені, як і те, що я вже зробив; що я вже висунув усі доводи, які тільки міг би висувати повік-віків; і що всі мої доводи були марні. Сум’яття, що було перед тим у моєму розумі, тепер ущухло; і мені трохи полегшало від тієї тривоги, яку я відчував, поки опирався тому, щоб побачити себе і Божий суверенітет. Я мав найбільшу певність, що мій стан навіки нещасний, хоч би що я робив; і дивувався, що ніколи раніше цього не усвідомлював.

«Поки я перебував у цьому стані, мої уявлення про мої обов’язки були зовсім інші, ніж будь-коли раніше. До того, що більше я виконував обов’язків, то тяжче, думав я, буде Богові мене відкинути; хоча водночас я визнавав і, здавалося, бачив, що в моїх обов’язках немає ні доброти, ні заслуги; а тепер — що більше я молився чи виконував якийсь інший обов’язок, то ясніше бачив, що я в боргу перед Богом за те, що Він дозволяє мені просити милості; бо я побачив, що молитися мене спонукала власна вигода і що я жодного разу не молився з пошани до Божої слави. Тепер я побачив, що немає жодного необхідного зв’язку між моїми молитвами і дарованням Божої милості; що вони ані трохи не зобов’язують Бога дарувати мені Свою благодать; і що в них не більше чесноти чи доброти, ніж було б у тому, щоб хлюпати рукою у воді (таке порівняння було тоді в мене на думці); і це тому, що вони не виконувалися з жодної любові чи пошани до Бога. Я побачив, що громадив свої побожні вправи перед Богом — пости, молитви тощо, — удаючи, а часом і справді думаючи, що прагну Божої слави; тоді як насправді я ні разу щиро її не мав на меті, а лише власне щастя. Я побачив, що, оскільки я ніколи нічого не зробив для Бога, то не маю права ні на що від Нього, крім погибелі, за своє лицемірство і глузування. О, якими інакшими здавалися мені тепер мої обов’язки, ніж колись! Я, бувало, закидав їм гріх і недосконалість; але лише через блукання і марні думки, що їх супроводили, а не тому, що я не мав у них жодної пошани до Бога; бо таку пошану, як мені здавалося, я мав. Та коли я ясно побачив, що не мав пошани ні до чого, крім власної вигоди, — тоді вони постали переді мною мерзенним глузуванням з Бога, самопоклонінням і безперервною низкою брехні. Я побачив, що мої обов’язки супроводило щось гірше, ніж лише кілька блукань думки; бо все це було не що інше, як самопоклоніння і жахливе зневаження Бога.

«У такому стані душі я перебував, наскільки пам’ятаю, від п’ятниці вранці до вечора наступної неділі (12 липня 1739 року), коли знову гуляв у тому самому відлюдному місці, де, як я вже згадував, побачив себе загиблим і безпорадним. Тут, у скорботному, сумному стані, я намагався молитися; але не мав серця ні до молитви, ні до будь-якого іншого обов’язку. Колишня моя турбота, переживання і релігійні почуття тепер минули. Я думав, що Дух Божий зовсім мене покинув; та все ж не був стривожений, а лише безутішний, наче ніщо на небі чи на землі не могло зробити мене щасливим. Отак я силкувався молитися — хоча, як мені здавалося, дуже тупо й бездушно — майже пів години; аж тут, коли я йшов темним густим гаєм, невимовна слава ніби відкрилася зорові й розумінню моєї душі. Я не маю на увазі жодного зовнішнього сяйва, бо нічого такого я не бачив; і не говорю про жодне уявлення світлового тіла десь на третьому небі чи чогось подібного; але це було нове внутрішнє розуміння чи бачення Бога, якого я ніколи раніше не мав, і нічого хоч трохи на нього схожого. Я стояв нерухомо, дивувався і захоплювався! Я знав, що ніколи раніше не бачив нічого, що могло б зрівнятися з цим у досконалості й красі; це було зовсім не схоже на всі уявлення, які я будь-коли мав про Бога чи про божественні речі. Я не мав особливого уявлення про жодну окрему Особу Трійці — ні Отця, ні Сина, ні Святого Духа; але здавалося, що я споглядав тоді Божу славу. Моя душа раділа радістю невимовною, бачачи такого Бога, таку славну божественну Істоту; і я був у глибині душі вдоволений і щасливий, що Він є Бог над усім повік-віків. Моя душа була така полонена й захоплена досконалістю, любістю, величчю та іншими довершеностями Бога, що я ніби поглинутий був Ним; принаймні настільки, що, як пам’ятаю, спочатку зовсім не думав про власне спасіння і ледве згадував, що існує така істота, як я.

«Так Бог, сподіваюся, привів мене до щирої готовності звеличувати Його, і посадити Його на престол, і передусім та остаточно прагнути Його честі й слави як Царя всесвіту. Я перебував у цьому стані внутрішньої радості, миру й подиву майже до смерку, без жодного відчутного ослаблення; а тоді почав обдумувати й досліджувати те, що побачив; і весь наступний вечір почувався солодко заспокоєним у душі. Я відчував себе в новому світі, і все довкола мене мало інший вигляд, ніж звичайно.

«Цього часу шлях спасіння відкрився мені з такою безмежною мудрістю, доречністю і досконалістю, що я дивувався, як міг будь-коли думати про якийсь інший шлях спасіння; я був вражений, що не покинув своїх вигадок і не прийняв цього любого, благословенного й чудового шляху раніше. Якби я міг спастися власними обов’язками чи якимось іншим шляхом, що його колись вигадував, уся моя душа тепер відмовилася б від цього. Я дивувався, чому весь світ не бачить і не приймає цього шляху спасіння — цілком через праведність Христа.

«Солодкий смак того, що я тоді відчув, залишався зі мною кілька днів, майже постійно, більшою чи меншою мірою. Я не міг не радіти солодко в Бозі, лягаючи і встаючи. Наступного Дня Господнього я відчув щось подібне, хоча не так сильно, як перед тим. Але невдовзі я знову поринув у темряву і велику тривогу; проте не таку, як моя тривога під час усвідомлення гріха. Я почувався винним, боявся і соромився стати перед Богом; і мене дуже гнітило почуття провини; але незабаром я відчув, сподіваюся, справжнє покаяння і радість у Бозі.

«На початку вересня я поїхав до Єльського коледжу і вступив туди; але з певною неохотою, боячись, що не зможу провадити життя суворої побожності серед стількох спокус. Після цього, на канікулах, перш ніж я поїхав жити в коледжі, Богові було вгодно навідати мою душу яснішими об’явленнями Себе і Своєї благодаті. Я проводив деякий час у молитві й самоперевірці, коли Господь Своєю благодаттю так осяяв моє серце, що я мав на той час повну певність Його прихильності; і душа моя невимовно відпочила в божественних і небесних насолодах. Особливо в цей час, як і в деякі інші, різні місця Божого слова відкрилися моїй душі з божественною ясністю, силою й солодкістю, так що видавалися надзвичайно дорогоцінними, з ясним і певним свідченням, що це слово Боже. Усю наступну зиму я зазнавав чималої солодкості в побожності.

«У січні 1740 року в коледжі сильно поширився кір, і я, підхопивши недугу, поїхав додому до Геддема. Але за кілька днів до того, як захворіти, я почувався вельми покинутим, і душа моя надзвичайно сумувала через відсутність Утішителя. Мені здавалося, що всяка втіха навіки минула. Я молився і взивав до Бога про допомогу, але не знаходив ні втіхи, ні полегшення. Та з Божої доброти, за ніч чи дві до того, як я зліг, коли я гуляв сам у дуже відлюдному місці, заглиблений у роздуми й молитву, я зазнав солодкого, освіжного відвідання, як сподіваюся, згори; так що моя душа піднеслася далеко понад страх смерті. Справді, я радше прагнув смерті, ніж боявся її. О, наскільки ця одна пора була освіжнішою за всі втіхи й насолоди, які може дати земля! Через день чи два мене вразив кір, і я був справді дуже хворий, так що майже втратив надію на життя; але не мав гнітючого страху смерті. З Божої доброти я незабаром одужав; проте через важке навчання і через те, що мене часто відволікали як першокурсника, я мав мало часу для духовних обов’язків, і моя душа часто сумувала, що бракує часу й нагоди побути насамоті з Богом. Наступної весни й літа я мав кращі можливості для усамітнення і зазнавав більшої втіхи в побожності, хоча моє честолюбство в навчанні дуже шкодило жвавості й силі мого духовного життя. Проте зі мною зазвичай бувало так, що «серед натовпу думок моїх Божа потїха передусім роскошою сповняла душу мою». Це були мої найбільші розради день у день.

«Одного дня, здається, у червні 1740 року, я опівдні пішов сам полями досить далеко від коледжу і в молитві знайшов таку невимовну солодкість і насолоду в Бозі, що подумав: якщо вже мені судилося лишатися в цьому лихому світі, я хотів би завжди бути там, щоб споглядати Божу славу. Моя душа щиро любила все людство і надзвичайно прагнула, щоб усі зазнали того, чого зазнав я. Це здавалося маленькою подобою неба.

«Десь у серпні наступного року моє здоров’я так підупало від надмірного захоплення навчанням, що мій наставник порадив мені поїхати додому і якомога більше відвернути розум від занять; бо я так ослаб, що почав кашляти кров’ю. Я послухався його поради і намагався відкласти навчання. Але, опинившись дуже низько, я дивився смерті в обличчя пильніше; і Господеві було вгодно знову дати мені солодке відчуття і смак божественних речей; особливо 13 жовтня я знайшов божественну допомогу і розраду в дорогоцінних обов’язках потаємної молитви й самоперевірки, і моя душа втішалася благословенним Богом; — так само і 17 жовтня.

18 жовтня. «Під час ранкових молитов моя душа надзвичайно розтанула і гірко оплакувала мою велику гріховність і мерзенність. Ніколи раніше я не відчував так гостро й глибоко огидної природи гріха, як цього разу. Моя душа тоді незвичайно поривалася в любові до Бога і живо відчувала Божу любов до мене. І ця любов і надія тоді вигнали страх.

День Господній, 19 жовтня. «Уранці я відчував, що моя душа голодна й жадна правди. Коли я дивився на елементи Господньої вечері і думав, що Ісус Христос тепер «прописаний розпятий перед очима моїми», моя душа сповнилася світла й любові, так що я був майже в екстазі; тіло моє було таке слабке, що я ледве міг стояти. Водночас я відчував надзвичайну ніжність і найпалкішу любов до всього людства; так що моя душа і всі її сили немовби танули в м’якості й солодкості. Але під час причастя це життя і палкість дещо ослабли. Ця любов і радість вигнали страх; і моя душа прагнула досконалої благодаті й слави. Такий настрій душі тривав до вечора, коли моя душа була солодко духовна в потаємних обов’язках.

20 жовтня. «Я знову знайшов допомогу Святого Духа в потаємних обов’язках, і вранці, і ввечері, а також життя і втіху в побожності протягом усього дня.

21 жовтня. «Я так само зазнав Божої доброти, що „вилив Свою любов у моє серце“ і дав мені насолоду й розраду в релігійних обов’язках; і всю решту тижня моя душа, здавалося, була зайнята божественними речами. Тепер я так прагнув Бога і звільнення від гріха, що коли відчув, що одужую, і подумав, що мушу знову повернутися до коледжу, який минулого року так зашкодив моїм духовним інтересам, то не міг не сумувати і думав, що краще вже померти; бо мене тривожила думка про те, щоб віддалитися від Бога. Але перш ніж я поїхав, я зазнав ще кількох солодких і дорогоцінних пір спілкування з Богом (особливо 30 жовтня і 4 листопада), коли моя душа мала невимовну втіху.

«Я повернувся до коледжу близько 6 листопада і з Божої доброти відчував силу побожності майже щодня протягом шести тижнів.

28 листопада. «Під час вечірньої молитви я зазнав дорогоцінних відкриттів Бога і невимовно відпочив душею на тому місці — Євреїв 12:22-24. Моя душа прагнула полетіти в Божий рай; я прагнув уподібнитися Богові в усьому. — Через день чи два я зазнав багато світла Божого обличчя протягом більшої частини дня; і моя душа спочивала в Бозі.

9 грудня. «Більшу частину дня я був у втішному настрої душі; але особливо під час вечірньої молитви, коли Богові було вгодно дивовижно допомогти мені й зміцнити мене; так що я думав, ніщо ніколи не возможе мене розлучити від любови Божої, що в Христї Ісусї, Господї моїм. О! одна година з Богом безмірно перевищує всі втіхи й насолоди цього нижнього світу.

«Наприкінці січня 1741 року я став холоднішим і млявішим у побожності через свою давню спокусу — честолюбство в навчанні. Але з Божої доброти велике і загальне пробудження поширилося по коледжу близько кінця лютого, і в ньому я був дуже оживлений і ще ревніше віддався побожності».

Це пробудження було початком того надзвичайного релігійного руху, який тоді охопив усю країну і в якому коледж мав велику частку. Протягом тринадцяти місяців від цього часу Брейнерд постійно вів щоденник, що містив дуже докладну розповідь про все, що відбувалося день у день, і склав два томи рукописів; але, лежачи на смертному ложі, він наказав (про що я не знав аж до його смерті), щоб ці два томи знищили, вписавши на початку наступних рукописів примітку, що зразок його способу життя протягом усього того періоду можна знайти на перших тридцяти сторінках, які йдуть далі (до 15 червня 1742 року), хіба що тепер він був більше «очищений від деяких нерозважностей і непристойних запалів», ніж перед тим.

Необхідно докладно розповісти тут про одну обставину в житті Брейнерда, яка дуже обурила керівників коледжу і спричинила його виключення. Під час пробудження в коледжі кілька побожних студентів об’єдналися для взаємних розмов і допомоги в духовних справах. Вони мали звичай вільно відкриватися одне одному, як особливі й близькі друзі: Брейнерд був одним із цього гурту. І якось трапилося, що він і двоє чи троє інших із цих близьких друзів були разом у залі після того, як пан Віттлсі, один із наставників, помолився зі студентами; у залі тепер не лишалося нікого, крім Брейнерда і його товаришів. Оскільки пан Віттлсі був у своїй молитві незвичайно зворушливим, один із друзів Брейнерда при цій нагоді спитав його, що він думає про пана Віттлсі; той відповів: «У нього не більше благодаті, ніж у цьому стільці». Один із першокурсників, випадково опинившись тоді біля зали (хоча не в самій кімнаті), підслухав ці слова; і хоча не чув жодного імені й не знав, кого так осуджено, переказав їх одній жінці в місті, водночас повідомивши їй свою підозру, що Брейнерд сказав це про когось із керівників коледжу. Після цього вона повідомила ректора, який послав по цього першокурсника і допитав його. Той переказав ректорові слова, які чув від Брейнерда, і повідомив, хто був тоді з ним у кімнаті. Тоді ректор послав по них. Вони дуже не хотіли свідчити проти свого друга про те, що вважали приватною розмовою; тим паче що ніхто, крім них, не чув і не знав, про кого він сказав ті слова; проте ректор змусив їх оголосити, що він сказав і про кого. Брейнерд вважав, що з ним дуже несправедливо обійшлися в цій справі; і думав, що це несправедливо вимучили з його друзів, а потім несправедливо вимагали від нього — наче він був винен у якомусь відкритому, ганебному злочині — прилюдно покаятися і впокоритися перед усім коледжем у залі за те, що він сказав лише в приватній розмові. Оскільки він не виконав цієї вимоги і до того ж одного разу пішов на зібрання сепаратистів у Нью-Гейвені, коли ректор це заборонив; а також оскільки одна людина звинуватила його в тому, що він сказав про ректора, «що дивується, чому той не чекає, що впаде мертвим за те, що оштрафував студентів, які пішли за паном Теннентом до Мілфорда, хоча цього нічим не доведено; (і Брейнерд завжди запевняв, що не пам’ятає, щоб казав щось подібне,) — за ці речі його виключили з коледжу.

Наскільки обставини й потреби того часу могли виправдати таку велику суворість керівників коледжу, я не беруся визначати; бо моя мета — не накликати ганьбу на владу коледжу, а лише віддати належне пам’яті людини, яка була, на мою думку, видатно одним із тих, чия память остане благословенна. — Читач побачить далі (особливо під датами 14 і 15 вересня 1743 року), як по-християнськи поводився Брейнерд щодо цієї справи; хоча він завжди, доки жив, вважав, що з ним несправедливо обійшлися в її веденні і в тому, чого він зазнав. — Його виключили взимку 1742 року, коли він був на третьому курсі коледжу.

Ви завершили: Від його народження до часу, коли він почав готуватися до служіння—з його власною розповіддю про навернення, про його зв’язок з Єльським коледжем і про причини його виключення

Назад Далі