Розділ 1 · 5 хв читання · 6 хв слухання
З передмови президента Едвардса
У житті Брейнерда легко помітити одну річ, яку багато хто може вважати запереченням проти надзвичайних свідчень його релігійності й відданості Богові, а саме: що він був за своєю будовою і природною вдачею дуже схильний до меланхолії та пригніченості духу. Дехто вважає, що будь-яка релігія — справа меланхолійна і що те, що зветься християнським досвідом, є не чим іншим, як меланхолією, яка розладнує мозок і збуджує фанатичні уявлення. Але те, що вдача чи будова Брейнерда схиляла його до зневіри, не дає жодних справедливих підстав думати, ніби його надзвичайна побожність була лише плодом гарячої уяви. Попри цю схильність до зневіри, він, очевидно, належав до тих, хто зазвичай найдалі стоїть від буйної уяви: він мав проникливий розум, ясну думку, сувору логіку і дуже точне судження, як це бачили всі, хто його знав. Глибоко знаючи людську природу й будучи загалом дуже прозорливим і розважливим, він особливо вирізнявся судженням і знанням у богослов’ї, а найбільше — у досвідній релігії. Він дуже точно розрізняв справжню, міцну побожність і фанатизм; між тими почуттями, що розумні й біблійні, що мають основу у світлі й судженні, і тими, що ґрунтуються на химерних вигадках, сильних враженнях уяви та бурхливих пориваннях тваринних духів. Він надзвичайно ясно усвідомлював, наскільки люди вразливі до цих речей; як широко вони поширилися і яку безліч людей вони ошукали; які згубні їхні наслідки і якої страшної шкоди вони завдали християнському світові. Він не мав жодної довіри до такої релігії і щедро свідчив проти неї — і за життя, і вмираючи; і швидко розпізнавав, коли щось подібне з’являлося, хоч би навіть у перших паростках і під найгарнішими та найправдоподібнішими личинами. Він мав хист, рівного якому я майже не знав, описувати різноманітні прояви цієї уявної фанатичної релігії, викриваючи її фальш і марноту та показуючи велику різницю між нею і справжньою духовною побожністю.
Його розважливість виявлялася не лише в розрізненні досвіду інших, а й різних порухів власної душі; зокрема в тому, щоб розпізнати, що в ньому самому слід віднести на рахунок меланхолії; у цьому він перевершував усіх меланхоліків, яких я будь-коли знав. Це, безперечно, завдячувало особливій силі його судження; бо справді рідко буває, щоб люди під впливом меланхолії усвідомлювали власну недугу й були переконані, що їй слід приписати те, що є її справжньою дією і плодами. Брейнерд здобув таку вправність не відразу, а поступово, як читач може побачити з подальшої розповіді про його життя. На першому етапі свого релігійного шляху він приписував значну частину такого похмурого настрою духовній покинутості, тоді як в останній частині життя цілком ясно усвідомлював, що це походило від недуги меланхолії; відповідно він часто прямо пише про це у своєму щоденнику як про те, що мало саме таку причину. Він часто говорив у розмовах про різницю між меланхолією і смутком за Богом; між справжнім смиренням і духовною покинутістю; про велику небезпеку сплутати одне з одним і про дуже шкідливу природу меланхолії; міркуючи про це з великою розважливістю — і, безсумнівно, тим розважливіше, що знав це з власного досвіду.
Іншою вадою Брейнерда, яку можна помітити в подальшій розповіді про його життя, було те, що він надмірно трудився, не дбаючи належно про те, щоб співмірити свою втому зі своїми силами. Щоправда, видимі поклики Провидіння дуже часто були такими, що йому вкрай важко було не працювати понад сили; ба більше, його обставини і справа його місії серед індіанців були такими, що великої втоми й тягот неможливо було уникнути. Проте зрештою він переконався, що помилявся в цьому, що мав би дбати ретельніше й рішучіше опиратися спокусам до такої міри праці, яка шкодила його здоров’ю; і відповідно застеріг свого брата, що перейняв після нього місію, щоб той пильно уникав цієї помилки.
Окрім уже згаданих вад, охоче визнаємо, що були й деякі недоліки, які проходили крізь усе його життя й домішувалися до всіх його релігійних почуттів і вправ; певна домішка природного до духовного — як це завжди буває і в найкращих святих у цьому світі. Безперечно, природна вдача мала певний вплив на релігійні вправи Брейнерда, як вона, вочевидь, мала вплив і на вправи побожного Давида та апостолів Петра, Йоана й Павла. Без сумніву, дуже часто до справжнього смутку за Богом і правдивого християнського смирення домішувалася певна меланхолія; до його святої ревності за Бога — певний природний юнацький запал; і в різних інших відношеннях до благодаті домішувався певний вплив природних начал, як це завжди було і завжди буде зі святими, поки вони по цей бік неба. Мабуть, ніхто не усвідомлював вад Брейнерда краще за нього самого і ніхто не вмів точніше за нього розрізняти, що природне, а що духовне. Розважливий читач легко помітить, що чим довше він жив, тим більше достигали дари благодаті в ньому, тим чистішими ставали релігійні порухи його серця і тим тоншим ставало його судження. Він мав багато такого, що навчало й очищало його, і не забарився скористатися цим.
Попри всі ці вади, кожен побожний і розважливий читач охоче визнає, що те, що тут перед ним викладено, є визначним прикладом справжньої і видатної побожності в серці й на ділі — прикладом, що дуже утверджує реальність живої віри та силу побожності; що він найбільше гідний наслідування і багатьма способами здатен сприяти духовній користі уважного спостерігача.
Читач має знати, що написане Брейнердом у його щоденнику, з якого здебільшого взято подальшу розповідь про його життя, писалося лише для його власного приватного вжитку, а не задля того, щоб здобути честь і похвалу у світі, і без жодного наміру, щоб світ колись це побачив — чи то за його життя, чи після смерті; за винятком кількох речей, які він написав уже при смерті, після того як його насилу умовили не знищувати всіх своїх особистих записів. Він виявляв майже непереборну відразу до того, щоб будь-яку частину його щоденника було оприлюднено після його смерті; і коли вважали, що він помирає в Бостоні, дав найсуворіші, категоричні розпорядження проти цього. Але деякі його тамтешні друзі вмовили його скасувати таку сувору й безумовну заборону, і зрештою він зволив поступитися настільки, щоб «його папери залишилися в моїх руках, аби я розпорядився ними так, як вважатиму найкращим для Божої слави та для справи віри».