Смирення і віра

«Як ви можете вірувати, славу один од одного приймаючи, а слави, що від одного Бога, не шукаєте?» Йоана 5:44.

Нещодавно я чув промову, у якій проповідник сказав, що благословення вищого християнського життя часто подібні до речей, виставлених у вітрині крамниці: їх можна ясно бачити, та неможливо до них дотягтися. Якби людині сказали простягнути руку й узяти, вона відповіла б: «Не можу. Між мною і ними — товсте дзеркальне скло». Так само й християни можуть ясно бачити благословенні обітниці досконалого миру й спокою, переповненої любові й радості, постійного спілкування з Богом і плідності — і все ж відчувати, що щось стоїть посередині й заважає справді ними заволодіти. Обітниці, дані вірі, такі щедрі й певні, запрошення й підбадьорення такі сильні, а могутня Божа сила, на яку вона може покластися, така близька й доступна. Тож єдине, що заважає вірі й не дає благословенню стати нашим, — це гордість.

У цьому тексті Ісус відкриває нам, що саме гордість робить віру неможливою. В Євангелії від Йоана 5:44 сказано: «Як ви можете вірувати, славу один од одного приймаючи». Коли ми побачимо, як за самою своєю природою гордість і віра непримиренно ворогують між собою, ми зрозуміємо, що віра і смирення в корені — одне, і що в нас ніколи не може бути більше справжньої віри, ніж справжнього смирення. Ми побачимо, що можна мати тверде розумове переконання й упевненість в істині, зберігаючи в серці гордість, але тоді жива віра, яка має силу перед Богом, стає неможливою.

Варто лише на мить замислитися над тим, що таке віра. Хіба це не визнання власної нікчемності й безпорадності, віддання себе й очікування, щоб дати Богові діяти? Хіба вона сама по собі не найбільш упокорювальна річ, яка тільки може бути, — прийняття нашого місця залежних, які нічого не можуть ні вимагати, ні здобути, ні зробити, крім того, що дарує благодать? Смирення — це налаштування, що готує душу жити довірою. Навіть найпотаємніший подих гордості — у шуканні свого, у свавіллі, самовпевненості чи самовивищенні — лише зміцнює те власне «я», яке не може ні ввійти в Царство, ні заволодіти його скарбами, бо не дозволяє Богові бути тим, Ким Він є і Ким мусить бути, — Усім у всьому. Віра — це орган, чи чуття, що сприймає й осягає небесний світ та його благословення. Віра шукає слави, що від Бога, а ця слава приходить лише туди, де Бог — усе.

Доки ми приймаємо славу один від одного, шукаємо, любимо й ревниво оберігаємо славу цього життя — честь і добре ім’я, що від людей, — ми не шукаємо слави, що від Бога, і не можемо її прийняти. Гордість робить віру неможливою. Спасіння приходить через хрест і розіп’ятого Христа. Спасіння — це спілкування з розіп’ятим Христом у дусі Його хреста. Спасіння — це єднання з Богом і радість у Ньому; спасіння — це участь у смиренні Ісуса. Чи ж дивно, що наша віра така немічна, коли гордість досі так сильно панує в нас, а ми ледве навчилися прагнути смирення чи молитися про нього як про найпотрібнішу й найблаженнішу частину спасіння?

Смирення і віра в Писанні пов’язані тісніше, ніж багато хто знає. Подивімося на життя Христа. Є два випадки, коли Він говорив про велику віру. Хіба сотник, віри якого Він дивувався, кажучи: «Навіть в Ізраїлї не знайшов я такої віри», не сказав перед тим: «Господи, не заслужив я того, щоб Ти ввійшов під мою стелю»? І хіба мати, якій Він сказав: «Жінко, велика віра твоя» (Маттея 15:28), не прийняла назву собаки, відповівши: «Так, Господи; тільки ж і собаки їдять кришки» (Маттея 15:27)? Саме смирення, яке доводить душу до того, щоб стати ніщо перед Богом, і усуває кожну перешкоду для віри, так що вона боїться тільки одного — знеславити Його тим, що не довіряє Йому цілковито.

Брате, чи не тут причина наших невдач у прагненні святості? Чи не це, хоч ми й не усвідомлювали того, робило наше посвячення й нашу віру такими поверховими й такими недовговічними? Ми й гадки не мали, наскільки гордість і власне «я» досі потай діяли в нас і як лише Бог, Своїм приходом і Своєю могутньою силою, може їх вигнати. Ми не розуміли, що ніщо, крім нової, Божественної природи, яка цілком займе місце старого «я», не може зробити нас по-справжньому смиренними.

Ми не знали, що абсолютне, безперервне, всеохопне смирення має бути корінною настановою кожної молитви й кожного наближення до Бога, так само як і кожного стосунку з людьми; і що з таким самим успіхом ми могли б намагатися бачити без очей чи жити без дихання, як вірити, наближатися до Бога чи перебувати в Його любові без усепроникного смирення й покори серця.

Брате, чи не помилялися ми, докладаючи стільки зусиль, щоб вірити, тоді як увесь той час старе «я» у своїй гордості прагнуло заволодіти Божим благословенням і багатством? Не дивно, що ми не могли повірити. Змінімо ж свій шлях. Шукаймо насамперед смирити себе під сильною рукою Божою — і Він підійме нас. Хрест, смерть і гроб, до яких упокорив Себе Ісус, були Його шляхом до Божої слави.

Нехай нашим єдиним бажанням і палкою молитвою буде — бути впокореними разом із Ним і так, як Він; приймаймо з радістю все, що може впокорити нас перед Богом чи людьми; лише це — шлях до Божої слави. Можливо, тобі хочеться поставити запитання. Я говорив про тих, хто має благословенний досвід або стає знаряддям благословення для інших, а проте бракує їм смирення. Ти питаєш, чи не доводить це, що вони мають справжню, навіть сильну віру, хоч і надто явно показують, що досі занадто шукають честі, яка від людей. На це можна дати не одну відповідь.

Але головна відповідь у нашому теперішньому зв’язку така: вони справді мають певну міру віри, і саме відповідно до неї, разом з особливими дарами, які їм дано, вони й несуть благословення іншим.

Та в самому цьому благословенні дію їхньої віри стримує брак смирення. Благословення часто буває поверховим чи минущим, бо вони не відкривають Богові шляху, щоб Він був усім. Глибше смирення, без сумніву, принесло б глибше й повніше благословення. Святий Дух, Який не лише діяв би в них як Дух сили, а й перебував би в них у повноті Своєї благодаті, особливо благодаті смирення, через них передавав би Себе цим наверненим для життя в силі, святості й непохитності, якого нині так мало видно.

«Як ви можете вірувати, славу один од одного приймаючи» (Йоана 5:44), брате! Ніщо не може вилікувати тебе від бажання приймати славу від людей чи від вразливості, болю й гніву, які приходять, коли її тобі не віддають, — ніщо, крім того, щоб віддати себе на пошук лише тієї слави, що від Бога.

Нехай слава Всеславного Бога буде для тебе всім. Ти звільнишся від слави людської і слави власного «я» і будеш задоволений та радий бути ніщо. З цього ніщо ти зростатимеш у силі віри, віддаючи славу Богові, і побачиш, що чим глибше ти опускаєшся в смиренні перед Ним, тим ближче Він до того, щоб сповнити кожне бажання твоєї віри.