Смирення в повсякденному житті

«Коли хто каже: Що люблю Бога, а брата свого ненавидить, той ложник; бо хто не любить брата, котрого бачить, Бога, котрого не бачить, як може любити?» 1 Йоана 4:20.

Яка урочиста думка: нашу любов до Бога вимірюватимуть нашим щоденним спілкуванням із людьми і тією любов’ю, яку воно виявляє. Наша любов до Бога виявиться оманою, якщо її правдивість не буде доведена тим, що вона витримує випробування щоденного життя поруч із ближніми. Так само і з нашим смиренням. Легко думати, що ми смиряємо себе перед Богом, але лише смирення перед людьми буде достатнім доказом того, що наше смирення перед Богом справжнє. Воно показує, що смирення оселилося в нас і стало самою нашою природою, що ми справді, як Христос, умалили себе. Коли в Божій присутності покора серця стала не лише поставою, з якою ми молимося до Нього, а самим духом нашого життя, вона виявиться в усій нашій поведінці щодо наших братів.

Урок цей глибоко важливий: єдине смирення, яке справді наше, — це не те, яке ми намагаємося виявити перед Богом у молитві, а те, яке ми носимо з собою і втілюємо у своїй звичайній поведінці.

Дрібниці щоденного життя мають вагу вічності й стають її випробуваннями, бо вони показують, який дух володіє нами. Саме в найнепильніші хвилини ми справді виявляємо й бачимо, які ми є.

Щоб пізнати смиренну людину, щоб знати, як смиренна людина поводиться, треба йти за нею у звичайному плині щоденного життя. Хіба не цього навчав Ісус? Саме тоді, коли учні сперечалися, хто з них більший, коли Він бачив, як фарисеї люблять перші місця на бенкетах і перші сидіння в синагогах, коли Він дав їм приклад, умивши їм ноги, — саме тоді Він давав Свої уроки смирення.

Смирення перед Богом — ніщо, якщо воно не доведене смиренням перед людьми. Так само й у науці Павла. Римлянам він пише: «честю один одного більшим робіть» (Римлян 12:10); «Високо про себе не думайте, а до смиренних нахиляйтесь. Не бувайте мудрі самі в себе.» Римлян 12:16.

«Премудрим сам себе не величай у думцї» Приповісток 3:7. Коринтянам: «Любов», — а любові без смирення як її кореня не буває, — «не завидує; любов не величаєть ся, не надимаєть ся». 1 Коринтян 13:4.

Галатам: «Не буваймо марнославні, один одного роздражнюючи і один одному завидуючи». Єфесянам, одразу після трьох дивовижних розділів про небесне життя: «з усякою смирнотою й тихостю, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любови»; «корючись один одному в страху Божім».

Филипянам: «Нїчого (не роблячи) перекором або з марної слави; а смирним розумом один одного вважаючи більшим себе.» Филипян 2:3. «Так бо нехай думаєть ся у вас, як і в Христї Ісусї» Филипян 2:5 — Він «умалив себе, прийнявши вид слуги» Филипян 2:7.

Колосянам: «Одягнїть ся ж оце, яко вибрані Божі, сьвяті і любі, в милость милосердя, добрість, смирність, тихість і довготерпіннє, терплячи один одного й прощаючи собі, коли хто на кого має жаль; яко ж і Христос простив вам, так і ви» Колосян 3:12-13.

Саме в нашому ставленні одне до одного, у нашому поводженні одне з одним і має виявлятися справжня покора розуму й смиренне серце. Наше смирення перед Богом не має жодної цінності, крім того, що готує нас виявляти смирення Ісуса нашим ближнім. Вивчаймо ж смирення в повсякденному житті у світлі цих слів.

Смиренна людина завжди прагне жити за правилом: «Нїчого (не роблячи) перекором або з марної слави; а смирним розумом один одного вважаючи більшим себе.» Филипян 2:3. Часто питають: як нам вважати інших кращими за себе, коли ми бачимо, що вони набагато нижчі за нас мудрістю і святістю, природними дарами чи отриманою благодаттю? Уже саме це питання показує, як мало ми розуміємо, що таке справжня покора розуму.

Справжнє смирення приходить тоді, коли ми у світлі Божому побачили, що самі ми — ніщо, погодилися розлучитися зі своїм «я» і відкинути його, щоб Бог був усім. Душа, яка це зробила й може сказати: «Так я втратив себе, знайшовши Тебе», — більше не порівнює себе з іншими. Вона раз і назавжди відмовилася в Божій присутності від усякої думки про себе. Вона зустрічає ближніх як та, що є ніщо і нічого не шукає для себе. Така душа — слуга Божа, а заради Нього — слуга всіх.

Вірний слуга може бути мудрішим за свого пана і все ж зберігати справжній дух і поставу слуги. Смиренна людина дивиться на кожне, навіть найслабше й найнегідніше, Боже дитя, шанує його й ставить вище за себе в честі, як сина Царя. Дух Того, Хто вмивав ноги учням, робить для нас радістю справді бути найменшими, бути слугами одне одному. Смиренна людина не знає ні ревнощів, ні заздрощів. Вона може хвалити Бога, коли інших ставлять вище за неї і благословляють раніше за неї.

Вона може спокійно чути, як хвалять інших, а про неї забувають, бо в Божій присутності навчилася казати разом із Павлом: «я й нїщо». Вона прийняла як дух свого життя дух Ісуса, Який не Собі догоджав і не шукав Своєї слави. Серед того, що вважають спокусами до нетерпіння й образливості, до суворих думок і різких слів, — спокус, які походять від вад і гріхів братів-християн, — смиренна людина носить у серці й виявляє у своєму житті часто повторювану заповідь: «терплячи один одного й прощаючи собі, коли хто на кого має жаль; яко ж і Христос простив вам, так і ви». Вона навчилася, що, зодягнувшись у Господа Ісуса, вона зодягнулася в серце милосердя, доброти, смирення, лагідності й довготерпіння.

Ісус заступив місце власного «я», і тепер можна прощати так, як прощав Ісус. Смирення такої людини полягає не лише в думках чи словах самоприниження, а, як каже Павло, у «серці смиренному», оточеному милосердям і добрістю, лагідністю й довготерпінням, — у тій солодкій і покірній тихості, яку визнають знаком Агнця Божого.

Прагнучи вищих переживань християнського життя, віруючий часто наражається на небезпеку зосередитися на тих чеснотах і радіти тим чеснотам, які можна назвати більш людськими, мужніми, — як-от відвага, радість, зневага до світу, ревність і самопожертва. Навіть давні стоїки навчали цього й чинили так.

Глибші й лагідніші, божественніші й небесніші благодаті — ті, яких Ісус першим навчав на землі, бо приніс їх із неба, ті, що тісніше пов’язані з Його хрестом і смертю власного «я»: убогість духу, лагідність, смирення, покора, — майже не беруться до уваги й не цінуються. Тож зодягнімося в серце милосердя, доброти, смирення, лагідності й довготерпіння і доводьмо свою подібність до Христа не тільки ревністю в спасінні загиблих, а передусім у спілкуванні з братами, терплячи й прощаючи одне одному, як і Господь простив нам.

Брати-християни, вивчаймо біблійний портрет смиренної людини. І спитаймо наших братів і світ, чи впізнають вони в нас подобу оригіналу. Не задовольняймося нічим меншим, ніж приймати кожен із цих текстів як обітницю того, що Бог учинить у нас, як об’явлене словами те, чому Дух Ісуса дасть народитися в нас. І нехай кожна невдача й кожен недолік просто спонукають нас смиренно й лагідно звертатися до лагідного й покірного Агнця Божого з певністю, що там, де Він сидить на престолі серця, Його смирення й лагідність стануть одним із потоків живої води, що течуть із нас.

«Я знав Ісуса, і Він був дуже дорогий моїй душі, але я знайшов у собі щось таке, що не хотіло залишатися лагідним, терплячим і добрим. Я робив усе, що міг, щоб це придушити, але воно було там. Я благав Ісуса щось зробити для мене, і коли я віддав Йому свою волю, Він прийшов до мого серця, забрав усе, що не хотіло бути лагідним, добрим і терплячим, а тоді зачинив двері.» Джордж Фокс.

Повторюю те, що вже казав раніше. Я глибоко відчуваю, як мало ми усвідомлюємо, що Церква страждає від браку божественного смирення — тієї власної нікчемності, що звільняє місце Богові, аби Він виявив Свою силу. Не так давно один християнин смиренного, люблячого духу, знайомий із чималою кількістю місійних станцій різних товариств, висловив глибокий смуток через те, що в деяких місцях духу любові й терпеливості прикро бракувало. Чоловікам і жінкам, які в Європі могли кожен обирати собі коло друзів, а тепер опинилися пліч-о-пліч з людьми, чужими їм за духом, важко терпіти, любити й зберігати єдність Духа в союзі миру. І ті, хто мав би бути помічниками радості одне одного, ставали перешкодою і тягарем. Це тому, що бракує смирення, яке вважає себе ніщо, радіє, коли стає найменшим і коли його таким вважають, і шукає лише одного: як Ісус, бути слугою, помічником і втішителем інших, навіть найнижчих і найнегідніших.

І ще: чому люди, які з радістю віддали себе Христові, так важко віддають себе своїм братам? Чи не Церква тут винна? Вона так мало навчала своїх синів, що смирення Христове — перша з чеснот, найкраща з усіх благодатей і сил Духа.

Церква так мало засвідчила, що христоподібне смирення — це те, що вона, як і Христос, ставить на перше місце й проповідує передусім як річ справді конче потрібну, а також можливу. Та не падаймо духом. Нехай відкриття, що нам бракує цієї благодаті, спонукає нас більшого очікувати від Бога. Дивімося на кожного брата, який випробовує чи дратує нас, як на Божий засіб благодаті, Боже знаряддя для нашого очищення, для вправляння в смиренні, яке Ісус, наше Життя, вдихає в нас. І маймо таку віру в Бога, Який є все, і в те, що наше «я» — ніщо, щоб, бувши ніщо у власних очах, ми в Божій силі шукали тільки одного: служити одне одному в любові.