Смирення в учнях Ісуса

«найбільший між вами нехай буде як найменший, і хто старший — як слуга». Луки 22:26.

Ми розглянули смирення в особі та вченні Ісуса. Тепер пошукаймо його в колі Його обраних супутників — дванадцяти апостолів. Якщо брак смирення, який ми в них знайдемо, яскравіше покаже контраст між Христом і людьми, це допоможе нам оцінити ту могутню зміну, яку в них звершила П’ятидесятниця, і засвідчить, наскільки справжньою може бути наша участь у досконалій перемозі Христового смирення над гордістю, яку сатана вдихнув у людину. У місцях із вчення Ісуса, які ми вже наводили, ми бачили, за яких нагод учні виявили, як цілковито їм бракувало благодаті смирення. Одного разу вони дорогою сперечалися, хто з них найбільший.

Іншого разу сини Зеведеєві разом зі своєю матір’ю просили перших місць — сидіти праворуч і ліворуч. А пізніше, за вечерею останньої ночі, знову виникла суперечка, кого з них мати за найбільшого. Не те щоб не було хвилин, коли вони справді впокорювалися перед своїм Господом. Так було з Петром, коли він вигукнув: «Йди від мене: бо я чоловік грішний, Господи». Луки 5:8.

Так само й з учнями, коли вони впали й поклонилися Тому, Хто вгамував бурю. Але такі поодинокі вияви смирення лише різкіше відтіняють звичний настрій їхнього розуму, що його в інші часи природно й мимоволі виявляло місце та сила їхнього власного «я». Вдумливе вивчення всього цього навчить нас найважливіших уроків.

По-перше: як багато може бути щирої та діяльної релігійності, коли смирення ще сумно бракує.

Погляньте на учнів. У них була палка прихильність до Ісуса. Вони покинули все заради Нього. Отець відкрив їм, що Він — Христос Божий. Вони вірили в Нього, любили Його, виконували Його заповіді. Вони покинули все, щоб іти за Ним. Коли інші відступили, вони трималися Його. Вони були готові померти з Ним. Але глибше за все це таїлася темна сила, про існування та огидність якої вони ледве здогадувалися; її треба було вбити й вигнати, перш ніж вони могли стати свідками сили Ісуса, що спасає.

Ми можемо зустріти віруючих і служителів, євангелістів і працівників, місіонерів і вчителів, у яких дари Духа численні та явні, які стають каналами благословення для множества людей, але про яких, коли настає час випробування або ближче спілкування дає повніше пізнання, аж надто болісно стає ясно, що благодаті смирення як постійної риси в них майже не видно. Усе це підтверджує урок, що смирення — одна з головних і найвищих чеснот. Одна з найважче досяжних, та, на яку мають бути спрямовані наші перші й найбільші зусилля, і та, що приходить із силою лише тоді, коли повнота Духа робить нас учасниками Христа, Який перебуває в нас, — коли Він живе в нас.

По-друге: наскільки безсилі всяке зовнішнє навчання і всякі особисті зусилля, щоб перемогти гордість або дати лагідне й смиренне серце. Три роки учні були в школі Ісуса; Він сказав їм, якого головного уроку хоче їх навчити: «навчіть ся від мене: бо я тихий і смирний серцем». Маттея 11:29. Знову й знову Він говорив їм, фарисеям, народові про смирення як єдиний шлях до Божої слави. Він не лише жив перед ними як Агнець Божий у Своєму божественному смиренні — Він не раз відкривав їм найглибшу таємницю Свого життя: «Син чоловічий не прийшов, щоб служено Йому, а служити» (Маттея 20:28); «я ж між вами, як слуга». Луки 22:27. Він умив їм ноги й сказав, що вони мають наслідувати Його приклад. І все ж усе це мало що дало.

На Святій Вечері все ще точилася суперечка, хто з них найбільший. Вони, безсумнівно, часто намагалися засвоїти Його уроки й твердо постановляли більше не засмучувати Його, але все марно. Так мало бути, щоб навчити їх і нас вкрай потрібного уроку: жодне зовнішнє навчання, навіть від Самого Христа, жоден аргумент, хоч який переконливий, жодне відчуття краси смирення, хоч яке глибоке, жодне особисте рішення чи зусилля, хоч яке щире й палке, не можуть вигнати диявола гордості. Коли сатана виганяє сатану, то лише для того, щоб увійти знову з могутнішою, хоч і прихованішою силою. Ніщо не допоможе, крім одного: щоб нова природа в її божественному смиренні відкрилася з силою, зайняла місце старої і стала так само справді нашою власною природою, якою була та.

По-третє: лише через те, що Христос у Своєму божественному смиренні перебуває в нас, ми стаємо справді смиренними.

Нашу гордість ми маємо від іншого — від Адама; тож і смирення ми мусимо мати від Іншого. Гордість — наша, і панує в нас із такою страшною силою тому, що вона — це ми самі, сама наша природа.

Так само й смирення має стати нашим — нашим власним єством і природою. Як природно й легко було бути гордими, так само мусить бути й буде легко бути смиренними. Обітниця звучить так: «Де ж намножилось гріха, — навіть у серці, — там ще більший наддостаток благодати». Римлян 5:20.

Усе вчення Христа Його учням і всі їхні марні зусилля були потрібним приготуванням до того, щоб Він увійшов у них у божественній силі — дати їм і бути в них тим, чого Він навчив їх прагнути. Своєю смертю Він зруйнував силу диявола, усунув гріх і здобув вічне відкуплення. У Своєму воскресінні Він прийняв від Отця цілком нове життя — життя людини в силі Божій, здатне передаватися людям, входити в їхнє життя, оновлювати й наповнювати його Своєю божественною силою.

У Своєму вознесінні Він прийняв Духа Отця, через Якого міг зробити те, чого не міг зробити на землі: стати одним із тими, кого любив, і жити їхнім життям замість них, щоб вони могли жити перед Отцем у смиренні, подібному до Його, бо це Він Сам жив і дихав у них. У П’ятидесятницю Він прийшов і заволодів ними. Праця приготування й переконання, пробудження прагнення й надії, яке звершило Його вчення, була довершена могутньою зміною, яку принесла П’ятидесятниця. Життя й послання Якова, Петра та Йоана свідчать, що все змінилося і що дух лагідного й стражденного Ісуса справді заволодів ними. Що ж скажемо на це? Серед моїх читачів, я певен, є люди різного роду.

Можуть бути такі, що ніколи особливо не замислювалися над цим і не можуть одразу усвідомити його величезної ваги як життєвого питання для Церкви та кожного її члена. Інші відчували осуд за свої недоліки й докладали дуже щирих зусиль, але лише зазнавали поразки й занепадали духом. Ще інші можуть радісно свідчити про духовне благословення й силу, і все ж у них ніколи не було потрібного усвідомлення того, чого в них досі бракує в очах оточення. А ще інші можуть засвідчити, що щодо цієї благодаті Господь дав їм визволення й перемогу, і водночас навчив їх, як багато їм іще потрібно і чого вони можуть очікувати з повноти Ісуса.

До якого б роду ми не належали, я закликаю: усім нам нагально потрібно шукати глибшого усвідомлення того неповторного місця, яке смирення посідає в наших стосунках із Христом, і цілковитої неможливості для Церкви чи для віруючого бути тим, чим хоче бачити їх Христос, доки Його смирення не визнано Його головною славою, Його першою заповіддю і нашим найвищим блаженством. Глибоко замислімося над тим, якими недосконалими були учні, поки цієї благодаті їм так страшенно бракувало, і молімо Бога, щоб інші дари не задовольняли нас настільки, що ми так і не збагнемо: відсутність цієї благодаті — це прихована причина, чому сила Божа не може звершити свого могутнього діла. Це можливо лише там, де ми, як Син, справді знаємо й виявляємо, що самі від себе нічого не можемо, а Бог зробить усе. Коли істина про Христа, Який перебуває в нас, займе в досвіді віруючих належне їй місце, тоді Церква зодягнеться у свої прекрасні шати, а смирення стане видно в її вчителях і членах як красу святості.