Смирення в житті Ісуса

«я ж між вами, як слуга». Луки 22:27.

У Євангелії від Йоана перед нами відкрито внутрішнє життя нашого Господа. Ісус часто говорить про Своє ставлення до Отця, про спонуки, якими Він керується, про Свою свідомість сили й духу, в яких Він діє. Хоч слово «смиренний» там і не трапляється, ніде в Писанні ми не побачимо так ясно, в чому полягало Його смирення. Ми вже казали, що ця чеснота насправді є не чим іншим, як тією простою згодою створіння дозволити Богові бути всім, через яку воно віддає себе на дію лише Його одного.

В Ісусі ми побачимо, як Він — і як Син Божий на небі, і як людина на землі — зайняв місце цілковитого підпорядкування і віддав Богові честь і славу, що належать Йому. І те, чого Він так часто навчав, справдилося на Ньому Самому: «хто принизить ся, пійде вгору».

(Маттея 23:12). Як написано: «Тим же і Бог Його високо вознїс» (Филипян 2:9).

Послухайте слова, якими наш Господь говорить про Своє ставлення до Отця, і як невпинно Він уживає про Себе слова «не» та «нічого». Те «не я», яким Павло висловлює своє ставлення до Христа, — це саме той дух, що звучить у словах Христа про Його ставлення до Отця.

«Не може Син нїчого робити від себе» (Йоана 5:19).

«Не можу я робити від себе нїчого: як чую, суджу; і суд мій праведний; бо не шукаю волї моєї».

(Йоана 5:30).

«Чести від людей не приймаю» (Йоана 5:41).

«зійшов я з неба, не щоб чинити волю мою» (Йоана 6:38).

«Моя наука не єсть моя» (Йоана 7:16). «від себе не прийшов я» (Йоана 7:28). «від себе не роблю нїчого» (Йоана 8:28). «не від себе прийшов я, а Він мене післав» (Йоана 8:42).

«Я ж не шукаю моєї слави» (Йоана 8:50). «Слова, що я промовляю вам, від себе не промовляю» (Йоана 14:10).

«слово, що ви чуєте, не моє» (Йоана 14:24).

Ці слова відкривають нам найглибші корені Христового життя і діла. Вони говорять нам, як Всемогутній Бог зміг звершити через Нього Своє могутнє діло відкуплення. Вони показують, який стан серця Христос вважав належним Собі як Синові Отця. Вони навчають нас, якою є сама суть і життя того відкуплення, яке Христос звершив і тепер передає нам. А воно ось у чому: Він був нічим, щоб Бог міг бути всім. Він віддав Себе з усією Своєю волею і силами цілком, щоб Отець діяв у Ньому. Про Свою власну силу, Свою власну волю і Свою власну славу, про все Своє посланництво з усіма Своїми ділами і Своїм ученням — про все це Він казав: «Це не Я; Я ніщо; Я віддав Себе Отцеві, щоб Він діяв; Я ніщо, Отець — усе».

Це життя цілковитого самозречення, повної покори волі Отця і залежності від неї Христос знайшов життям досконалого миру й радості. Він нічого не втратив, віддавши все Богові. Бог ушанував Його довіру, і все зробив для Нього, і потім підніс Його до Своєї правиці у славі (Дїяння 5:31).

І саме тому, що Христос так упокорив Себе перед Богом і Бог завжди був перед Ним, Він зміг упокорити Себе і перед людьми та стати Слугою всіх. Його смирення було просто відданням Себе Богові, щоб дозволити Йому чинити в Ньому те, що Йому до вподоби, байдуже, що б не казали про Нього чи не чинили Йому люди навколо.

Саме в такому стані душі, в такому дусі й налаштуванні відкуплення Христове має свою силу й дієвість. Саме для того, щоб привести нас до такого налаштування, ми й стаємо учасниками Христа. Це і є справжнє самозречення, до якого кличе нас наш Спаситель: визнання того, що в нашому «я» немає нічого доброго, хіба що воно — порожня посудина, яку має наповнити Бог, і що його претензії бути чи робити бодай щось не можна допускати ані на мить. Саме в цьому, понад усе і передусім, полягає уподібнення Ісусові: у тому, щоб самим від себе бути нічим і нічого не робити, аби Бог міг бути всім. Ось корінь і природа справжнього смирення. І саме тому, що цього не розуміють і цього не шукають, наше смирення таке поверхове і таке немічне.

Ми мусимо навчитися від Ісуса, як Він тихий і смирний серцем. Він навчає нас, що справжнє смирення бере свій початок і знаходить свою силу в пізнанні того, що це Бог чинить усе в усьому, що наше місце — коритися Йому в досконалій покорі й залежності, в повній згоді самим від себе бути нічим і нічого не робити. Це те життя, яке Христос прийшов об’явити і передати, — життя для Бога, що прийшло через смерть для гріха і свого «я». Якщо ми відчуваємо, що це життя надто високе й недосяжне для нас, тоді мусимо шукати його в Ньому. Це Христос, що перебуває в нас, житиме в нас цим життям, тихим і смиренним.

Якщо ми прагнемо цього, то тим часом понад усе шукаймо святої таємниці пізнання Божої природи, того, як Він щомиті чинить усе в усьому. Таємниці, свідком якої має бути вся природа, кожне створіння, а надто кожна дитина Божа: що вона — не що інше, як посудина, канал, через який живий Бог може виявити багатство Своєї мудрості, сили й доброти. Корінь усякої чесноти й благодаті, усякої віри й угодного Богові поклоніння в тому, щоб ми знали: у нас немає нічого, окрім того, що ми одержуємо, — і схилялися в найглибшому смиренні, чекаючи цього від Бога.

Саме тому, що це смирення було не лише тимчасовим почуттям, яке пробуджувалося й виявлялося, коли Він думав про Бога, а самим духом усього Його життя, Ісус був так само смиренний у спілкуванні з людьми, як і з Богом. Він відчував Себе Слугою Божим для людей, яких Бог створив і полюбив. Як природний наслідок, Він вважав Себе Слугою людей, щоб через Нього Бог міг чинити Своє діло любові. Він ані на мить не думав шукати Своєї честі чи виявляти Свою силу, щоб виправдати Себе. Увесь Його дух був духом життя, відданого Богові, щоб Він у ньому діяв.

Лише тоді, коли християни вивчатимуть смирення Ісуса як саму суть Його відкуплення, як саме блаженство життя Сина Божого, як єдине правдиве ставлення до Отця, а отже, як те, що Ісус мусить дати нам, якщо ми хочемо мати хоч якусь частку з Ним, — лише тоді страшна нестача справжнього, небесного, явного смирення стане для нас тягарем і скорботою, і ми відкладемо набік нашу звичну релігійність, щоб здобути саме це, першу й головну ознаку Христа в нас.

Брате, чи зодягнений ти в смирення? Запитай про це своє щоденне життя. Запитай Ісуса. Запитай своїх друзів.

Запитай світ. І почни хвалити Бога за те, що Він відкрив тобі в Ісусі небесне смирення, якого ти майже не знав, і через яке в тебе може ввійти небесне блаженство, якого ти, можливо, ще не скуштував.