Таємниця відкуплення

«Так бо нехай думаєть ся у вас, як і в Христї Ісусї, котрий, бувши в образї Божому, не вважав хижацтвом бути рівним Богу; тільки ж умалив себе, прийнявши вид слуги, бувши в подобиї чоловічому, і здававшись видом, яко чоловік, принизив себе, бувши слухняним аж до смерти, смерти ж хрестної. Тим же і Бог Його високо вознїс, і дав Йому імя, більше всякого імени» (Филипян 2:5-9).

Жодне дерево не може рости інакше, як на тому корені, з якого воно виросло. Упродовж усього свого існування воно може жити лише тим життям, яке було в насінині, що дала йому буття. Повне розуміння цієї правди в її застосуванні до першого й до Другого Адама допомагає нам збагнути і потребу, і саму природу відкуплення в Ісусі. Коли стародавній змій — той, кого було скинуто з неба за його гордість, чия вся природа як диявола була гордістю, — нашіптував Єві на вухо свої спокусливі слова, ці слова несли в собі саму отруту пекла.

Коли вона прислухалася й віддала своє бажання та свою волю надії стати як Бог, знаючи добро і зло, отрута ввійшла в її душу, кров і життя, назавжди зруйнувавши те блаженне смирення й залежність від Бога, які були б нашим вічним щастям. Через це її життя і життя всього роду, що від неї пішов, стало зіпсованим до самого кореня власною гордістю сатани — найстрашнішим з усіх гріхів і з усіх прокльонів.

Усі злидні, свідком яких був цей світ, усі його війни й кровопролиття між народами, його самолюбство й страждання, його честолюбство й заздрощі, його розбиті серця й озлоблені життя з усім щоденним нещастям — усе це має своє джерело в тому, що принесла нам ця проклята, пекельна гордість, наша власна чи чужа. Саме гордість робить відкуплення потрібним. Саме від нашої гордості нам треба бути відкупленими. Наше розуміння потреби у відкупленні значною мірою залежатиме від того, наскільки ми знаємо страшну природу сили, що ввійшла в наше єство. Сила, яку сатана приніс із пекла і вкинув у життя людини, діє щодня, щогодини, могутньо по всьому світу. Люди страждають від неї, вони її бояться, борються з нею й тікають від неї, та все ж не знають, звідки вона приходить і коли бере над ними своє страшне верховенство.

Не дивно, що вони не знають, де і як її подолати. Гордість має свій корінь і свою силу в страшній духовній силі, що є і поза нами, і в нас самих; і наскільки потрібно, щоб ми визнавали її й оплакували як цілком свою власну, настільки ж потрібно пізнати її сатанинське походження. Якщо це доведе нас до цілковитої безнадії коли-небудь перемогти її чи вигнати, то тим швидше приведе нас до тієї надприродної сили, в якій одній лише і можна знайти наше визволення, — до відкуплення Агнця Божого. Безнадійна боротьба з діяннями власного «я» і гордості в нас може стати ще безнадійнішою, коли ми подумаємо про силу темряви, що стоїть за всім цим; але саме цілковита безнадія краще приготує нас до того, щоб усвідомити і прийняти силу й життя, що також поза нами, — а саме смирення неба, яке Агнець Божий приніс на землю і наблизив до нас, щоб вигнати сатану і його гордість.

Жодне дерево не може рости інакше, як на тому корені, з якого воно виросло. Так само як нам треба дивитися на першого Адама і його падіння, щоб пізнати силу гріха в нас, нам треба добре знати Другого Адама і Його силу дати нам усередині життя смирення, таке ж справжнє, тривке й переможне, яким було життя гордості. Ми маємо своє життя від Христа і в Христі так само справді, ба навіть ще справжніше, ніж від Адама і в Адамі. Ми маємо ходити, «вкоренившись і збудувавшись у Ньому», тримаючись Голови, від якої все тіло росте Божим зростом.

Боже життя, яке у втіленні ввійшло в людську природу, — це корінь, у якому ми маємо стояти й рости; це та сама всемогутня сила, що діяла там, а звідти й аж до воскресіння, і яка щодня діє в нас. Єдине, чого нам треба, — це вивчати, пізнавати і довіряти тому життю, що з’явилося в Христі, як життю, яке тепер належить нам і лише чекає нашої згоди, щоб заволодіти всім нашим єством і запанувати над ним.

З огляду на це неймовірно важливо, щоб ми мали правильні думки про те, що є Христос, що саме робить Його Христом, і особливо про те, що можна вважати Його головною рисою, коренем і суттю всієї Його вдачі як нашого Відкупителя. Відповідь може бути лише одна: це Його смирення. Що таке втілення, як не Його небесне смирення, те, що Він умалив Себе і став людиною? Що таке Його життя на землі, як не смирення, прийняття вигляду слуги? І що таке Його спокута, як не смирення? «…принизив себе, бувши слухняним» (Филипян 2:8). І що таке Його вознесіння і Його слава, як не смирення, піднесене на престол і увінчане славою? «Тим же і Бог Його високо вознїс» (Филипян 2:9). На небі, де Він був з Отцем, у Його народженні, у Його житті, у Його смерті, у Його сидінні на престолі — усе це не що інше, як смирення.

Христос — це Боже смирення, втілене в людській природі, Вічна Любов, що упокорює Себе, зодягається в шати лагідності й тихості, щоб здобути нас, послужити нам і спасти нас. Як любов і поблажливість Бога роблять Його благодійником, помічником і слугою всіх, так і Ісус неминуче був утіленим Смиренням. І таким Він є й досі посеред престолу — лагідний і смиренний Агнець Божий. Якщо це корінь дерева, то його природа мусить бути видна в кожній гілці, кожному листку й кожному плоді.

Якщо смирення — перша, все в собі охоплююча чеснота життя Ісуса, якщо смирення — таємниця Його спокути, то здоров’я і сила нашого духовного життя цілком залежатимуть від того, чи поставимо й ми цю чесноту на перше місце, чи зробимо смирення головним, чим захоплюємося в Ньому, головним, чого просимо в Нього, єдиним, заради чого жертвуємо всім іншим. Чи ж дивно, що християнське життя так часто немічне й безплідне, коли самим коренем Христового життя нехтують, коли його не знають? Чи ж дивно, що радість спасіння так мало відчувається, коли того, що Христос знайшов і приносить, так мало шукають? Доки смирення, яке знаходить спокій у кінці й смерті власного «я», яке відмовляється від усієї людської слави, як це зробив Ісус, щоб шукати слави, що від самого лише Бога, яке цілком робить себе нічим і вважає себе нічим, щоб Бог був усім, щоб лише Господь був звеличений, — доки таке смирення не стане тим, чого ми шукаємо в Христі понад усяку свою радість і що приймаємо будь-якою ціною, доти дуже мало надії на віру, яка переможе світ.

Не можу досить палко благати мого читача, якщо, можливо, його увагу ще ніколи особливо не звертали на брак смирення в ньому самому чи довкола нього, — зупинитися і спитати себе, чи бачить він багато з духу лагідного й смиренного Агнця Божого в тих, хто називається Його ім’ям.

Нехай він зважить, як уся нестача любові, уся байдужість до потреб, почуттів і слабкостей інших, усі різкі й поспішні судження та слова, які так часто виправдовують тим, що людина, мовляв, говорить прямо й чесно.

Усі прояви запальності, вразливості й роздратування, усі почуття гіркоти й відчуження мають свій корінь у гордості, яка завжди шукає себе. Його очі відкриються, і він побачить, як темна, диявольська гордість прокрадається майже всюди, не виключаючи й зібрань святих. Нехай він почне питати себе, якими були б наслідки, коли б у ньому самому й довкола нього, у ставленні до братів-святих і до світу, віруючі справді постійно керувалися смиренням Ісуса. Нехай скаже, чи не мав би вдень і вночі бути криком усього нашого серця: «О, коли б смирення Ісуса було в мені самому і в усіх довкола мене!»

Нехай він чесно зосередить своє серце на власному браку того смирення, що об’явилося в подобі Христового життя і в усьому характері Його відкуплення, — і він почне відчувати, ніби ще ніколи по-справжньому не знав, що таке Христос і Його спасіння. Віруючий! Вивчай смирення Ісуса. Це таємниця, прихований корінь твого відкуплення. Занурюйся в нього щодня глибше.

Вір усім своїм серцем, що цей Христос, якого Бог дав тобі, так само як Його божественне смирення звершило діло для тебе, увійде, щоб перебувати й діяти також і в тобі, і зробить тебе таким, яким Отець хоче тебе бачити.

ПРИМІТКА Б. Нам треба знати дві речі: перша — що наше спасіння цілком полягає в тому, щоб бути спасенними від самих себе, тобто від того, чим ми є за природою; а друга — що за всією природою речей ніщо не могло б бути для нас цим спасінням чи спасителем, окрім такого Божого смирення, яке перевищує всякий вислів.

Звідси — перша незмінна умова, яку Спаситель ставить занепалій людині: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого» (Маттея 16:24). Власне «я» — це все зло занепалої природи, тоді як самозречення — це наша здатність бути спасенними. Смирення — наш спаситель, тоді як власне «я» — це корінь, гілки й стовбур усього зла нашого занепалого стану. Усе зло занепалих ангелів і людей народжується з гордості власного «я». А з другого боку, усі чесноти небесного життя — це чесноти смирення.

Саме лише смирення прокладає нездоланну прірву між небом і пеклом.

Що ж тоді, у чому полягає велика боротьба за вічне життя? Уся вона полягає в змаганні між гордістю і смиренням. Гордість і смирення — дві панівні сили, два царства, що змагаються за вічне володіння людиною. Ніколи не було й ніколи не буде іншого смирення, крім одного, — і це смирення Христове. Гордість і власне «я» — це все, що належить людині, доки людина не отримає все від Христа. Тому лише той провадить добрий бій, чия боротьба полягає в тому, щоб самообожнювана природа, яку він має від Адама, була віддана на смерть надприродним смиренням Христа, що ожило в ньому.