Слава створіння

«Достоєн єси, Господи, приняти славу і честь і силу; Ти бо створив єси усе, і волею Твоєю (усе) єсть, і створено». Одкриттє 4:11.

Коли Бог творив усесвіт, Він мав одну-єдину мету: зробити створіння учасником Своєї досконалості й блаженства і так виявити в ньому славу Своєї любові, мудрості й сили. Бог бажав об’явити Себе в створених істотах і через них, уділяючи їм зі Своєї власної доброти й слави стільки, скільки вони здатні прийняти. Але це уділення не означало, що створінню дано щось таке, чим воно могло б володіти само в собі, — якесь життя чи доброту, що їх воно мало б під своєю опікою і в своєму розпорядженні. Аж ніяк. Бо як Бог є Той, Хто вічно живе, завжди присутній і завжди діє, Хто підтримує все словом Своєї сили і в Кому все існує, то стосунок створіння до Бога міг бути лише стосунком безперестанної, абсолютної і всеохопної залежності. Так само певно, як Бог Своєю силою колись створив, так само певно тією самою силою Він мусить підтримувати кожної миті.

Створіння повинне не тільки озиратися назад, на джерело і перший початок свого існування, і визнавати, що там воно всім завдячує Богові, — це його головна турбота, найвища чеснота, єдине щастя тепер і на всю вічність, — а й віддавати себе як порожню посудину, в якій Бог може перебувати і виявляти Свою силу й доброту.

Життя, яке дарує Бог, уділяється не раз назавжди, а щомиті, безперервно, безустанною дією Його могутньої сили. Смирення — місце цілковитої залежності від Бога — з самої природи речей є першим обов’язком і найвищою чеснотою створіння, коренем усякої чесноти.

А тому гордість, або втрата цього смирення, є коренем усякого гріха і зла. Саме тоді, коли нині занепалі ангели почали самовдоволено дивитися на себе, їх було доведено до непослуху, і вони були скинуті зі світла небес у темряву зовнішню. Так само й тоді, коли змій вдихнув отруту своєї гордості — бажання бути як Бог — у серця наших прабатьків, вони теж упали зі свого високого стану в усе те убозтво, в якому людина тепер загрузла. На небі й на землі гордість і самовозвеличення — це брама, народження і прокляття пекла.

Ніщо не може бути нашим відкупленням, окрім відновлення втраченого смирення — первісного і єдино правдивого стосунку створіння з його Богом. І тому Ісус прийшов, щоб повернути смирення на землю, зробити нас його учасниками і ним нас спасти. На небі Він смирив Себе, щоб стати людиною. Смирення, яке ми бачимо в Ньому, володіло Ним уже на небі: воно привело Його, і Він приніс його звідти. Тут, на землі, Він «принизив себе, бувши слухняним аж до смерти» (Филипян 2:8); Його смирення надало Його смерті цінності і так стало нашим відкупленням. І тепер спасіння, яке Він уділяє, — це ні більше ні менше, як уділення Його власного життя і смерті, Його власної вдачі й духу, Його власного смирення як основи й кореня Його стосунку з Богом і Його відкупительного діла.

Ісус Христос зайняв місце людини як створіння і сповнив її призначення Своїм життям досконалого смирення. Його смирення — наше спасіння, і Його спасіння — наше смирення. Життя спасенних і життя святих мусить носити цю печать визволення від гріха і повного відновлення в первісному стані; увесь їхній стосунок до Бога й людей має бути позначений усепроникним смиренням. Без нього не може бути правдивого перебування в Божій присутності, ані досвіду Його ласки й сили Його Духа, — а натомість бракує сталої віри, любові, радості й сили.

Смирення — це єдиний ґрунт, у якому вкорінюються чесноти благодаті. Тому брак смирення цілком пояснює кожну ваду і кожну невдачу. Смирення — це не стільки одна з чеснот поряд з іншими; воно — корінь усіх, бо лише воно є правильною поставою перед Богом і дозволяє Йому чинити все як Богові. Бог так створив нас, розумних істот, що чим правдивіше ми бачимо справжню природу або безумовну потребу заповіді, тим охочішим і повнішим буде наш послух їй. На заклик до смирення в Церкві зважали надто мало, бо надто мало розуміли його справжню природу і вагу.

Смирення — це не щось таке, що ми приносимо Богові або що Він дарує; це просто відчуття цілковитої нікчемності, яке приходить, коли ми бачимо, наскільки справді Бог є всім, і в якому ми даємо Богові місце бути всім. Коли створіння усвідомлює, що в цьому і є справжнє шляхетство, і погоджується, щоб його воля, розум і почуття стали посудиною, в якій має діяти і виявлятися життя і слава Божа, тоді воно бачить, що смирення — це просто визнання правди про своє становище створіння і віддання себе Богові.

У житті ревних християн, тих, що прагнуть святості й сповідують її, смирення мало б бути головною ознакою їхньої праведності. Часто кажуть, що це не так. Чи не тому, що в навчанні й прикладі Церкви воно ніколи не посідало того місця найвищої ваги, яке йому належить? А це, своєю чергою, походить від занедбання тієї правди, що хоч який сильний гріх як спонука до смирення, є ще одна спонука, ширша й могутніша за впливом, — та, що робить такими смиренними ангелів, що зробила смиренним Ісуса, що робить такими смиренними найсвятіших святих на небі.

Перша і головна ознака стосунку створіння до Бога і таємниця його блаженства — це смирення і нікчемність, що залишає Богові свободу бути всім. Я певен, що багато християн визнають: їхній досвід був дуже схожий на мій у тому, що ми довго знали Господа, не усвідомлюючи, що лагідність і смирення серця мають бути відмітною рисою учня, як були рисою Учителя. І далі — що це смирення не прийде само собою, а мусить стати предметом особливого прагнення, молитви, віри і вправляння.

Вивчаючи Слово, ми побачимо, які виразні й часто повторювані настанови давав Ісус Своїм учням щодо цього і як повільно вони Його розуміли. Тож від самого початку наших роздумів визнаймо, що немає нічого такого природного для людини, нічого такого підступного і прихованого від наших очей, нічого такого тяжкого і небезпечного, як гордість.

Відчуймо, що ніщо, крім рішучості й витривалості в чеканні на Бога і Христа, не відкриє нам, як бракує нам благодаті смирення і які ми безсилі здобути те, чого шукаємо.

Вивчаймо вдачу Христа, аж поки наші душі не сповняться любов’ю і захопленням Його покорою. І віруймо, що коли ми будемо зламані усвідомленням своєї гордості й безсилля її вигнати, Сам Ісус Христос прийде, щоб уділити нам і цю благодать як частину Свого дивовижного життя в нас.

ПРИМІТКА А. «Усе це для того, щоб у царині вічності стало відомо, що гордість може знизити найвищих ангелів до дияволів, а смирення — підняти занепале тіло і кров до престолів ангелів. Тож ось велика мета того, що Бог підносить нове творіння з занепалого царства ангелів. Задля цієї мети воно стоїть у стані війни між вогнем і гордістю занепалих ангелів та смиренням Агнця Божого, щоб остання сурма прогриміла крізь глибини вічності великою правдою: зло не може мати іншого початку, як від гордості, й іншого кінця, як через смирення.

Правда ось яка: або гордість помре в тобі, або ніщо небесне не зможе жити в тобі. Під прапором правди віддай себе лагідному і смиренному духові Святого Ісуса. Смирення мусить сіяти, інакше не буде жнив на небі. Не дивися на гордість лише як на непристойну вдачу, ані на смирення — лише як на пристойну чесноту: бо одне — смерть, а друге — життя; одне — усе пекло, а друге — усе небо. Скільки маєш у собі гордості, стільки занепалих ангелів живе в тобі; скільки маєш правдивого смирення, стільки маєш у собі Агнця Божого.

Якби ти міг бачити, що кожен порух гордості чинить із твоєю душею, ти благав би все, що зустрічаєш, вирвати з тебе цю гадюку, хоч би й ціною руки чи ока. Якби ти міг бачити, яка солодка, божественна, перемінна сила є в смиренні, як вона виганяє отруту твоєї природи і дає місце Духові Божому жити в тобі, ти волів би радше бути підніжком для всього світу, ніж не мати бодай найменшої її міри». — «Дух молитви», ч. II, с. 73, видання Мортона, Кентербері, 1893.