Смирення і щастя

«Найлюбіще ж оце лучче хвалитись менї немощами моїми, щоб вселилась у мене сила Христова.

Тим любо менї в немочах, докорах, нуждах, гоненнях, тїснотах за Христа; коли бо я немочний, тодї я сильний.» 2 Коринтян 12:9, 10.

Щоб Павло не піднісся через надмір величі одкровень, йому дано колючку в тіло, щоб зберегти його в смиренні. Першим бажанням Павла було позбутися її, і він тричі благав Господа, щоб вона відступила від нього. Прийшла відповідь, що це випробування — благословення: у немочі й приниженні, які воно приносило, благодать і сила Господа могли виявитися ще ясніше. Павло одразу вступив у новий етап свого ставлення до випробування. Замість просто терпіти його, він найохочіше хвалився ним. Замість просити визволення, він знайшов у ньому втіху.

Він навчився, що місце приниження — це місце благословення, сили й радості. Кожен християнин, по суті, проходить ці два етапи у своєму прагненні смирення. На першому він боїться, тікає і шукає визволення від усього, що може його смирити. Він ще не навчився шукати смирення за всяку ціну. Він прийняв заповідь бути смиренним і намагається її виконувати, хоча лише для того, щоб побачити, як цілковито йому це не вдається. Він молиться про смирення, часом дуже палко, але в потаємині серця ще більше молиться — якщо не словами, то бажанням, — щоб його вберегло саме від того, що зробить його смиренним.

Він ще не настільки закоханий у смирення як у красу Агнця Божого й радість неба, щоб продати все, аби його здобути. У його прагненні до смирення і в молитві про нього ще є щось від тягаря й неволі; смирити себе ще не стало для нього невимушеним виявом життя і природи, смиренних у самій своїй суті. Це ще не стало його радістю і єдиною втіхою. Він ще не може сказати: «Найлюбіше хвалюся немочами, любо мені все, що мене смиряє». Чи можемо ми сподіватися дійти до того етапу, коли це стане правдою? Безперечно.

А що ж приведе нас туди? Те саме, що привело туди Павла: нове одкровення Господа Ісуса. Ніщо, крім Божої присутності, не може викрити й вигнати власне «я». Павлові мало бути дано ясніше прозріння в ту глибоку істину, що присутність Ісуса прожене всяке бажання шукати чогось у собі й навчить нас тішитися кожним приниженням, яке готує нас до повнішого Його виявлення. Наші приниження ведуть нас — у досвіді присутності й сили Ісуса — до того, щоб обрати смирення як наше найвище благословення.

Спробуймо засвоїти уроки, яких навчає нас історія Павла. Бувають віруючі, що далеко просунулися, визначні вчителі, люди небесного досвіду, які ще не до кінця засвоїли урок досконалого смирення і не навчилися радо хвалитися немочами. Ми бачимо це в Павлові. Небезпека піднестися підступала до нього зовсім близько. Він ще не знав досконало, що означає бути ніщо, умерти, щоб у ньому жив тільки Христос, і тішитися всім, що його принижувало. Здається, ніби це був найвищий урок, який він мав засвоїти: цілковита подібність до свого Господа в тому самоспустошенні, де він хвалився неміччю, щоб Бог був усім.

Найвищий урок, який має засвоїти віруючий, — це смирення; нехай же кожен християнин, що прагне зростати у святості, добре це запам’ятає! Може бути глибоке посвячення, і палка ревність, і небесний досвід, — і все ж, якщо цьому не запобіжить особливе Господнє втручання, з усім тим може бути поєднане несвідоме самовозвеличення.

Засвоймо урок, що найвища святість — це найглибше смирення, і пам’ятаймо, що воно не приходить само собою, а лише тоді, коли стає предметом особливого піклування з боку нашого вірного Господа та Його вірного слуги. Погляньмо на своє життя у світлі цього досвіду й перевірмо, чи радо ми хвалимося немочами, чи нам любо, як було любо Павлові, у кривдах, у нуждах і в часи скорботи.

Так, запитаймо себе, чи навчилися ми дивитися на докір, справедливий чи несправедливий, на наругу від друга чи ворога, на кривду, біду чи труднощі, у які нас втягують інші, передусім як на нагоду довести, що Ісус для нас — усе, що наша власна втіха чи честь — ніщо і що приниження справді є тим, у чому нам любо. Це справжнє блаженство, глибоке щастя неба — бути настільки вільним від власного «я», щоб усе, що про нас кажуть чи що нам роблять, губилося й поглиналося думкою, що Ісус — усе.

Довірмо Тому, Хто подбав про Павла, щоб Він подбав і про нас. Павло потребував особливого виховання, а з ним і особливого повчання, щоб навчитися того, що дорожче навіть за невимовні речі, які він чув на небі: що означає хвалитися неміччю й приниженістю. Нам це теж потрібно, о, як дуже потрібно!

Той, Хто піклувався про нього, піклуватиметься й про нас. Він стереже нас ревнивою і люблячою турботою, щоб ми не підносилися. Коли ж ми підносимося, Він прагне відкрити нам це зло й визволити нас від нього.

У випробуваннях, немочі й біді Він прагне смирити нас, аж поки ми не навчимося, що Його благодать — усе, і не почнемо тішитися саме тим, що нас смиряє й тримає низько. Його сила, що звершується в нашій немочі, Його присутність, що наповнює й насичує нашу порожнечу, стає таємницею смирення, яке ніколи не мусить згаснути. Таке смирення може, як Павло, ясно бачачи все, що Бог творить у нас і через нас, завжди сказати: «нїчим бо я негірший од найперших апостолів, хоч я й нїщо». 2 Коринтян 12:11.

Його приниження привели його до правдивого смирення з його дивовижною радістю і хвалою всім, що смиряє.

«Найлюбіще ж оце лучче хвалитись менї немощами моїми, щоб вселилась у мене сила Христова.

Тим любо менї в немочах, докорах, нуждах, гоненнях, тїснотах за Христа; коли бо я немочний, тодї я сильний.» 2 Коринтян 12:9-10. Смиренний чоловік навчився таємниці незмінної радості. Що слабшим він себе почуває, що нижче опускається, що більшими здаються його приниження, то більше сила й присутність Христа стають його уділом, аж поки він, кажучи: «хоч я й нїщо», не чує, як слово його Господа приносить дедалі глибшу радість. 2 Коринтян 12:9: «Доволї з тебе благодати моєї». Мені здається, що я мушу ще раз підсумувати все двома уроками: небезпека гордості більша й ближча, ніж ми думаємо, і благодать для смирення — так само. Небезпека гордості більша й ближча, ніж ми думаємо, особливо в часи наших найвищих духовних переживань.

Проповідник духовної істини, чиї слова жадібно ловить захоплена громада; обдарований промовець на зібранні руху святості, що розкриває таємниці небесного життя; християнин, що свідчить про благословенний досвід; євангеліст, що йде вперед мов у тріумфі й стає благословенням для радісних натовпів, — ніхто не знає тієї прихованої, несвідомої небезпеки, на яку всі вони наражені. Павло був у небезпеці, не знаючи про це; а те, що Ісус зробив для нього, написано нам на пересторогу, щоб ми знали свою небезпеку і знали свій єдиний захист.

Якщо коли-небудь про вчителя святості чи того, хто її сповідує, казали: він такий повний себе, або: він не чинить того, що проповідує, або: його благословення не зробило його смиреннішим, лагіднішим, — хай цього більше не кажуть. Ісус, на Якого ми уповаємо, може зробити нас смиренними. Так, і благодать для смирення теж більша й ближча, ніж ми думаємо. Смирення Ісуса — наше спасіння. Сам Ісус — наше смирення.

Наше смирення — Його турбота і Його діло. Його благодать достатня для нас, щоб протистояти й спокусі гордості. Його сила звершиться в нашій немочі. Оберімо бути немічними, бути низькими, бути ніщо.

Хай смирення буде для нас радістю й веселістю. Радо хвалімося немочами й тішмося ними, усім, що може нас смирити й тримати низько, щоб сила Христова спочила на нас. Христос смирив Себе, тому Бог і підніс Його. Христос смирить нас і збереже в смиренні. Від щирого серця погодьмося, з довірою й радістю приймімо все, що смиряє, — і сила Христова спочине на нас.

Ми побачимо, що найглибше смирення — це таємниця найсправжнішого щастя, радості, якої ніщо не може знищити.