Розділ 6 · 10 хв читання · 13 хв слухання
Святість і відкуплення
П’ятий день.
«Посьвяти менї всї первеньцї».—2 Мойсея 13:2.
«Мій бо всякий первенець: Того дня, як повбивав я усї первеньцї в Египецькій землї, присьвятив я собі всї первенцї в Ізраїлї, від людини до скотини; менї будуть вони, менї Господеві».—4 Мойсея 3:13, 8:17.
«Я бо, Господь, вивів із Египецької землї вас, щоб вашим Богом бути, і мусите бути сьвятими: я бо сьвятий».—3 Мойсея 11:45.
«Я тебе визволив з неволї, дав тобі імя: ти мій».—Ісаїї 43:1.
Біля Хориву ми бачили, як перша згадка слова «святий» в історії занепалої людини була пов’язана з початком нової доби в Божому об’явленні — доби відкуплення. У Пасці ми маємо перший прояв того, що таке відкуплення; і саме тут слово «святий» починає звучати частіше. У святі опрісноків маємо символ скидання старого й одягання нового, до чого має привести відкуплення кров’ю. Про сім днів свята ми читаємо: «Первого дня будуть сьвяті збори у вас, і семего дня будуть сьвяті збори у вас»; зібрання відкупленого народу на спомин свого визволення — це святе зібрання; вони сходяться під покровом свого Відкупителя, Святого. Щойно народ було відкуплено з Єгипту, найперше Боже слово до нього було: «Посьвяти — зроби святими — менї всї первеньцї: мої вони будуть» (див. 2 Мойсея 13:2). Це слово показує, що право власності — одна з центральних думок і у відкупленні, і в освяченні, та ланка, яка їх поєднує. І хоча тут це слово сказано лише про первістків, вони постають прообразом усього народу. Ми знаємо, що всякий ріст і всяка організація починаються від осердя, довкола якого дедалі ширшими колами розходиться життя організму. Якщо святість у людському роді має бути справжньою і дійсною, вільною, як Божа, вона мусить бути плодом розвитку, у якому людина сама її привласнює. І тому освячуються первістки, а згодом замість них священики, як прообраз того, чим має стати весь народ — Божим первістком серед народів, Його особливим скарбом, — «нарід сьвятий». Ця думка про право власності у зв’язку з відкупленням і освяченням постає особливо ясно там, де Бог говорить про заміну первістків священиками (4 Мойсея 3:12, 13, 8:16, 17): «Левітів оддано у власність менї; замість усїх первороднїх взяв я їх собі; моє бо все первородне; того дня, як я повбивав усїх первеньців у землї Египецькій, присьвятив я їх собі».
Спробуймо усвідомити, який зв’язок існує між відкупленням і святістю. У раю ми бачили, що означало Боже освячення сьомого дня: Бог узяв його у Своє володіння, благословив його, спочив у ньому й відітхнув. Де Бог входить і спочиває, там святість: що досконаліше щось пристосоване до того, щоб Бог увійшов і перебував у ньому, то досконаліша святість. Сьомий день був освячений як час для освячення людини. Та на першому ж кроці, яким Бог хотів привести людину до Своєї святості, — заповіді не їсти з дерева, — людина впала. Бог не відмовився від Свого задуму, але тепер мусив іти іншим, повільнішим шляхом. Після двадцяти п’яти століть повільного, але необхідного приготування Він тепер об’являє Себе як Відкупитель. Народ, який Він вибрав і сформував для Себе, Він віддає на гніт і неволю, щоб їхні серця приготувалися прагнути Визволителя й радо Його прийняти. Низкою могутніх чудес Він доводить, що Він — Переможець їхніх ворогів, а тоді кров’ю пасхального Ягняти на їхніх дверях навчає їх, що таке відкуплення: не лише від несправедливого гнобителя тут, на землі, а й від праведного суду, на який заслужили їхні гріхи. Пасха має стати для них переходом від видимого й тимчасового до невидимого й духовного: вона об’являє Бога не лише як Могутнього, а й як Святого і визволяє їх не лише з дому неволі, а й від Ангела-губителя.
І, відкупивши їх так, Він каже їм, що тепер вони — Його власність. Поки вони перебувають біля Синаю і в пустелі, їм знову й знову наполегливо нагадується, що тепер вони — народ Господній, який Він зробив Своїм силою Свого рамена, щоб зробити їх святими для Себе, як і Сам Він святий. Мета відкуплення — володіння, а мета володіння — подоба Тому, Хто є Відкупителем і Власником, тобто святість.
Щодо цієї святості та шляху, яким її досягають як плоду відкуплення, освячення первістків дасть нам не один урок.
Насамперед нам треба усвідомити, наскільки нерозлучні відкуплення і святість. Одне не може існувати без другого. Лише відкуплення веде до святості. Якщо я шукаю святості, я мушу перебувати в ясному й повному досвіді того, що я відкуплений і, отже, належу Богові й Він володіє мною. На відкуплення надто часто дивляться з його негативного боку — як на визволення від чогось; але справжня його слава — у позитивному: ми відкуплені для Нього Самого. Повне володіння домом означає, що в ньому живуть: якщо я володію домом, але не живу в ньому, він може стати пристанищем усього брудного й лихого. Бог відкупив мене і зробив Своїм, щоб цілковито заволодіти мною. Він каже про мою душу: «Вона Моя», — і прагне, щоб Його право власності було визнане й повністю виявлене. Це й буде досконала святість — там, де Бог увійшов і заволодів усім, цілком і повністю. Саме відкуплення дає Богові право і владу наді мною; саме відкуплення звільняє мене для Бога, щоб Він тепер володів мною і благословляв мене; саме відкуплення, що стало для мене дійсністю і сповнює мою душу, дасть мені впевненість і досвід усього, що Його сила вчинить у мені. У Бозі відкуплення й освячення — одне: що більше відкуплення як Божественна дійсність володіє мною, то тісніше я з’єднаний з Богом-Відкупителем, Святим.
І так само лише святість дає впевненість у відкупленні й радість від нього. Якщо я намагаюся триматися відкуплення на нижчому ґрунті, я можу бути ошуканий. Якщо я став неуважним чи безтурботним, мені слід тремтіти від самої думки покладатися на відкуплення окремо від святості, яка є його метою. До Ізраїля Бог промовив: «Я вивів вас із Египецької землї: тим то мусите бути сьвятими, я бо сьвятий». Сам Бог-Відкупитель, що зробив нас Своїми, і нас кличе бути святими: тож нехай святість буде для нас найсуттєвішою, найдорожчою частиною відкуплення — віддання себе Тому, Хто взяв нас як Своїх і взявся зробити нас цілком Своїми.
Другий урок, який тут випливає, — зв’язок між Божою і людською дією в освяченні. До Мойсея Господь каже: «Посьвяти менї всї первеньцї». А згодом каже: «Присьвятив я собі всї первенцї». Те, що робить Бог, Він робить для того, щоб це було здійснене й привласнене через нас. Коли Він каже нам, що ми освячені в Христі Ісусі, що ми — Його святі, Він говорить не лише про Свій задум, а й про те, що Він справді вчинив: ми освячені єдиною жертвою Христа і тим, що ми наново створені в Ньому. Але це діло має й людський бік. До нас лунає заклик бути святими, прагнути святості, звершувати святість. Бог зробив нас Своїми і дозволяє нам казати, що ми Його; але тепер Він чекає, щоб ми дали Йому ширший доступ до потаємних куточків нашого внутрішнього єства, аби Він сповнив усе це Своєю повнотою. Святість — це не щось, що ми приносимо Богові чи робимо для Нього. Святість — це те, що є від Бога в нас. Бог зробив нас Своїми у відкупленні, щоб зробити Себе нашим в освяченні. І наша праця на шляху до святості — це підкорення всього нашого життя, кожної його частини, владі цього святого Бога, покладення кожного члена й кожної сили на Його жертовник.
І це дає нам відповідь на питання про зв’язок між раптовим і поступовим в освяченні: між тим, що воно є чимось раз назавжди завершеним, і водночас недосконалим, таким, що потребує звершення. Те, що Бог освячує, святе Божественною і досконалою святістю як Його дар; людина ж мусить освячувати, визнаючи, бережучи й здійснюючи ту святість щодо того, що Бог зробив святим. Бог освятив суботній день; людина має освячувати його, тобто зберігати його святим. Бог освятив первістків як Своїх; Ізраїль мав освячувати їх — ставитися до них як до святих і віддавати їх Богові. Бог святий; ми маємо святити Його, визнаючи ту святість, поклоняючись їй і шануючи її. Бог освятив Своє велике ім’я, Його ім’я святе; ми святимо, або освячуємо, це ім’я, коли боїмося його, довіряємо йому і вживаємо його як об’явлення Його святості. Бог освятив Христа; Христос освятив Себе, виявивши у Своїй особистій волі й діях досконалу відповідність тій святості, якою Бог зробив Його святим. Бог освятив нас у Христі Ісусі; ми маємо бути святими, віддаючи себе силі тієї святості, втілюючи її і виявляючи її в усьому нашому житті й поведінці. Об’єктивний Божественний дар, наданий раз назавжди і повністю, мусить бути привласнений як суб’єктивне особисте надбання: ми маємо очищати себе, звершуючи святість. Відкуплені для святості: як ці дві думки пов’язані в Божому задумі й ділі, так вони мають бути пов’язані в нашому серці й житті.
Коли Ісая звіщав друге, справжнє відкуплення, йому було дано ще ясніше й повніше, ніж Мойсеєві, об’явити Боже ім’я як «Відкупитель, Сьвятий Ізраїлїв». Що більше ми вивчаємо це ім’я, святимо його й поклоняємося Богові через нього, то нерозривніше поєднаються для нас ці слова, і ми побачимо, що, як Відкупитель — Святий, так і відкуплені — теж святі. Ісая каже про дорогу, що «назветься дорогою сьвятою», що «відкуплені ходитимуть нею». Відкуплення, яке виходить зі святості Бога, мусить і вести до неї. Ми зрозуміємо, що бути відкупленим у Христі — означає бути святим у Христі, і заклик нашого Бога-Відкупителя набуде нового значення: «Я сьвят: будьте сьвяті».
Будьте сьвяті, бо я сьвят.
Господи Боже! Святий Ізраїлів і його Відкупителю! Я поклоняюся перед Тобою в глибокому смиренні. Із соромом визнаю, що так довго шукав Тебе більше як Відкупителя, ніж як Святого. Я не знав, що саме як Святий Ти відкупив, що відкуплення було наслідком і плодом Твоєї святості, що участь у Твоїй святості була його єдиною метою і найвищою красою. Я думав лише про визволення з неволі й від смерті: як Ізраїль, я не розумів, що без спілкування з Тобою і уподібнення до Тебе відкуплення втратило б свою цінність.
Найсвятіший Боже! Я славлю Тебе за терпіння, з яким Ти зносиш самолюбство й повільність Твоїх відкуплених. Я славлю Тебе за науку Духа Твоєї святості, Який веде Твоїх святих, і мене також, до розуміння того, що саме Твоя святість і заклик стати її учасником надають відкупленню цінності; що ми відкуплені для Тебе Самого як Святого — щоб бути Твоїми, щоб Ти володів нами й освячував нас.
О мій Боже! З любов’ю, радістю й подякою, яких не висловити, я славлю Тебе за Христа, Який став для нас від Тебе освяченням і відкупленням. У Ньому Ти — мій Відкупитель, мій Святий. У Ньому я — Твій відкуплений, Твій святий. О Боже! У безмовному поклонінні я падаю ниць, щоб поклонитися любові, яка перевищує всяке розуміння і яка вчинила це для нас, і щоб вірити, що в тому, хто тепер стоїть перед Тобою, святий у Христі, Ти здійсниш усі Свої славні задуми за величчю Твоєї сили. Амінь.
1. «Викуп кровю Його». Кров ми зустрічаємо на самому порозі шляху святості. Бо це кров жертви, яку Божий вогонь пожер — і все ж не міг пожерти. Ця кров має в собі таку силу святості, що ми читаємо: «Щоб осьвятити людей своєю кровю». Завжди думайте про святість і моліться про неї як той, хто відкуплений кров’ю. Живіть під покровом крові, у її щоденній очищувальній силі.
2. Лише тоді, коли ми пізнаємо Божу святість як вогонь і схиляємося перед Його праведним судом, ми можемо оцінити дорогоцінність крові чи дійсність відкуплення. Поки ми думаємо про Божу любов лише як про доброту, ми можемо прагнути бути добрими; віра ж у Бога, Який відкупляє, пробудить у нас потребу і радість бути святими в Христі.
3. Чи зрозуміли ви право власності, яке Бог має на те, що Він відкупив? Чи чули ви голос, що каже: Мій. Ти мій. Просіть Бога дуже смиренно промовити це до вас. Дуже тихо прислухайтеся до цього голосу.
4. Святість створіння бере початок у Божественній волі, у Божому вибранні, відкупленні й володінні. Віддайте себе цій Божій волі й радійте в ній.
5. Як Бог творив, так Він і відкупив — щоб освятити. Майте велику віру в Нього щодо цього.
6. Дайте Богові цілковито володіти вами й розпоряджатися вами. Святість належить Йому; наша святість — у тому, щоб дати Йому, Святому, бути всім.