Святі в Христі
Святість і об’явлення

Розділ 5 · 12 хв читання · 16 хв слухання

Святість і об’явлення


Четвертий день.

«І побачив Господь, що зайшов збоку дивитись, і кликне його зсеред колючого куща і рече: Мойсею, Мойсею! І каже він: Ось я! І рече: Не наближуйся сюди; іззуй обувє твоє з ніг твоїх, місце бо, що на йому стоїш, земля сьвята. І затулив Мойсей вид собі; не важився бо дивитись на Бога.»—2 Мойсея 3:4–6.

Чому ж та земля була свята? Бо туди прийшов Бог і зайняв її. Де Бог, там і святість; саме Божа присутність робить святим. Цю істину ми зустріли вже в раю, коли людина щойно була створена; тут, де Писання вдруге вживає слово святий, вона повторюється й утверджується. Уважне вивчення цього слова у світлі неопалимої купини ще глибше відкриє нам його значення. Погляньмо ж, чого навчає нас про цю святу землю священна історія, чого — Боже об’явлення і чого — Мойсей.

1. Зверніть увагу, яке місце в священній історії посідає це перше пряме об’явлення Бога людині як Святого. У раю ми бачили, що слово святий ужито про сьомий день. Відтоді минуло двадцять п’ять століть. У тому, що Бог освятив день спочинку, ми знайшли обітницю нової доби: за об’явленням Всемогутнього Творця мало прийти об’явлення Святого, Який освячує. А проте в усій книзі Буття це слово більше не трапляється жодного разу; Божа святість ніби залишається прихованою; лише в книзі Вихід, з покликанням Мойсея, воно з’являється знову. Цей факт має глибоке значення. Як батько чи вчитель у ранньому дитинстві дитини намагається закарбувати в її душі один урок за раз, так чинить і Бог, виховуючи людський рід. Показавши в потопі Свій праведний суд над гріхом, Він кличе Авраама, щоб той став батьком вибраного народу. І як основу всіх Своїх стосунків із цим народом Він передусім навчає Авраама та його нащадків уроку дитячої довіри — довіри до Нього як до Всемогутнього, для Якого немає нічого надто дивовижного, і довіри до Нього як до Вірного, Чия клятва не може бути порушена. Коли Ізраїль виростає в народ, ми бачимо, як об’явлення переходить на новий щабель. Дитяча простота поступається свавільності юності, і тепер Бог мусить утрутитися з дисципліною та обмеженнями закону. Здобувши право на їхню довіру як Бог їхніх батьків, Він готує їх до дальшого об’явлення. Головною ознакою Бога Авраама було те, що Він — Всемогутній; головною ознакою Бога Ізраїля, Єгови, — те, що Він Святий.

Що ж має стати особливою ознакою нової доби, яка ось-ось розпочнеться і яку відкриває слово святий? Бог каже Мойсеєві, що тепер Він об’явить Себе в новій якості. Авраамові Він був відомий як Бог Всемогутній, Бог обітниці (2 Мойсея 6:3). Тепер же Він виявить Себе як Єгова, Бог сповнення, — особливо у відкупленні та визволенні Свого народу з того гноблення, яке Він передрік Авраамові. Бог Всемогутній — це Бог творіння: Авраам увірував у Бога, «котрий, оживляє мертвих і зове те чого нема, так як те, що є». Єгова — це Бог відкуплення і святості. З Авраамом не було й слова про гріх чи провину, а отже, і про відкуплення чи святість. Ізраїлеві має бути даний закон, щоб викрити гріх і приготувати шлях до святості; і ось тепер з’являється Єгова, Святий Ізраїлів, Відкупитель. І саме присутність цього Святого робить землю святою.

2. Як же об’являє Себе ця Присутність? У неопалимій купині Бог виявляє Себе як Того, Хто перебуває посеред вогню. В інших місцях Святого Письма зв’язок між вогнем і святістю Бога висловлено ясно: «Сьвітло Ізрайлеве спаде на його огнем, і Сьвятий його буде полумєм». Природа вогню може бути і благодійною, і руйнівною. Сонце, цей великий центральний вогонь, може давати життя й плідність, а може спалити до смерті. Усе залежить від того, яке місце ми займаємо, від того, у якому стосунку до нього стоїмо. Так і всюди, де Бог, Святий, об’являє Себе, ми знайдемо обидві сторони разом: Божу святість як суд над гріхом, що знищує грішника, який у ньому залишається, і як милосердя, що визволяє від гріха Його народ. Суд і милосердя завжди йдуть разом. Серед стихій природи немає жодної, що мала б таку духовну й могутню силу, як вогонь: те, що він пожирає, він бере й перетворює на свою власну духовну природу, відкидаючи як дим і попіл те, чого не можна засвоїти. Так і святість Божа — це та безмежна досконалість, якою Він зберігає Себе вільним від усього, що не є Божественним, і все ж має спілкування з творінням і приймає його в єдність із Собою, знищуючи й відкидаючи все, що не хоче Йому підкоритися.

Отже, саме як Той, Хто перебуває у вогні, Хто Сам є вогнем, Бог об’являє Себе на початку цієї нової доби відкуплення. З Авраамом і патріархами, як ми вже казали, було мало науки про гріх чи відкуплення; об’явлено було близькість і дружбу Бога. Тепер буде даний закон, гріх стане явним, відчується віддаленість від Бога, щоб людина, пізнаючи саму себе і свою гріховність, навчилася пізнавати Бога і прагнути, щоб Він зробив її святою. В усьому Божому об’явленні Себе ми знайдемо поєднання двох начал: одне відштовхує, друге притягує. У Своєму домі Він перебуватиме посеред Ізраїля, і все ж це буде в грізній, неприступній самоті й темряві Святого святих за завісою. Він наблизиться до них — і все ж триматиме їх на віддалі. Вивчаючи святість Божу, ми дедалі ясніше бачитимемо, як вона, подібно до вогню, відштовхує і притягує, як вона поєднує в одне Його безмежну віддаленість і Його безмежну близькість.

3. Але віддаленість виявиться першою і найсильніше. Це ми бачимо в Мойсеї: він затулив своє обличчя, бо боявся дивитися на Бога. Перше враження, яке справляє Божа святість, — це страх і благоговіння. Доки людина — і як створіння, і як грішник — не збагне, наскільки високо Бог над нею, наскільки вона відмінна від Бога й далека від Нього, доти святість Божа матиме для неї мало справжньої цінності чи привабливості. Мойсей, що затуляє своє обличчя, показує нам, що відбувається, коли наближається Святий, і вказує шлях до Його дальшого об’явлення.

Як виразно це видно в Божих власних словах: «Не наближуйся сюди; іззуй обувє твоє з ніг твоїх». Так, Бог наблизився, але Мойсей наближатися не сміє. Бог підходить близько — людина мусить стояти віддалік. На одному подиху Бог каже: Наблизься, — і: Не наближуйся. Немає пізнання Бога чи близькості до Нього там, де ми спершу не почули Його: Не наближуйся. Усвідомлення гріха, своєї непридатності для Божої присутності — це основа справжнього пізнання Його і поклоніння Йому як Святому. «Іззуй обувє твоє з ніг твоїх». Взуття — це засіб спілкування зі світом, те, за допомогою чого тіло, або природа, виконує свою волю, ходить і робить свою справу. Хто стоїть на святій землі, мусить усе це відкласти. Босими ногами, босим і позбавленим усякого покриву, мусить людина схилятися перед святим Богом. Наша цілковита непридатність наближатися до Святого чи мати з Ним якусь справу — це найперший урок, який ми маємо засвоїти, якщо взагалі хочемо стати учасниками Його святості. Це Іззуй, скинь! мусить виявляти свою засуджувальну силу в усій нашій істоті, аж поки ми не збагнемо повного змісту його у великому: «Скиньте з себе давнього чоловіка; зодягніться в Господа Ісуса» — і не зрозуміємо, що означає «скинувши тїло гріхів тїлесних в обрізаннї Христовому». Так, усе, що від природи й тіла, усе, що від нашого власного чину, хотіння чи діяння, — саме наше життя мусить бути скинуте й віддане на смерть, якщо Бог як Святий має об’явити Себе нам.

Ми вже бачили, що святість — це більше, ніж доброта чи свобода від гріха: навіть природа, яка не зазнала гріхопадіння, не є святою. Святість — це та грізна слава, якою Божество відокремлене від усього створеного. Тому навіть серафими закривають свої обличчя крильми, коли оспівують Тричі Святого. Та коли віддаленість і відмінність — це не тільки віддаленість створіння, а й грішника, о, хто висловить, хто збагне те приниження, той страх, той сором, з якими ми повинні схилятися перед голосом Святого? На жаль, один із найстрашніших наслідків гріха в тому, що він нас засліплює. Ми не знаємо, наскільки несвятими, наскільки огидними є в Божих очах гріх і гріховна природа. Ми втратили здатність розпізнавати святість Божу: язичницька філософія навіть не мала уявлення про те, що це слово можна вживати для вираження морального характеру її богів. Утративши світло Божої слави, ми втратили здатність знати, що таке гріх. І ось перше діло Бога, коли Він наближається до нас, — дати нам відчути, що ми не можемо наблизитися такими, якими ми є; що мусить відбутися дуже справжнє й дуже урочисте скидання, ба навіть віддання на смерть, усього, що видається найзаконнішим і найпотрібнішим. Не тільки наше взуття забруднене дотиком до цієї несвятої землі; навіть обличчя наше мусить бути закрите, а очі заплющені на знак того, що очі нашого серця, уся наша людська мудрість і розуміння, нездатні бачити Святого. Перший урок у школі особистої святості — боятися й затуляти обличчя перед святістю Божою. «Так бо говорить високий, величній, вічно живущий, Сьвятий на імя: Я живу на висотах і в сьвятинї, та й з тими, в кого дух сокрушен, в кого серце смиренне». Сокрушення, зламаність духу, страх і трепет — ось перша вимога Бога до тих, хто хоче побачити Його святість.

Мойсей мав стати першим проповідником святості Божої. Перше об’явлення Бога Мойсеєві було прообразом і запорукою повного передання Божої святості нам у Христі. З Мойсеєвих уст народ Ізраїлю, а з-під його пера Церква Христова мали прийняти звістку: «Будьте сьвяті: я сьвят: я осьвячую». Його приготування до того, щоб стати вісником Святого, відбулося саме тут, де він затулив своє обличчя, бо боявся дивитися на Бога. Саме з обличчям у поросі, саме скидаючи не тільки взуття, а й усе, що стикалося зі світом, своїм «я» і гріхом, душа наближається до вогню, у якому перебуває Бог і який горить, але не спалює. О, коли б кожен віруючий, який прагне свідчити про Бога як Святого, так навчився розуміти, що сповненням прообразу Неопалимої Купини є розп’ятий Христос і що, коли ми вмираємо з Ним, ми приймаємо те хрещення вогнем, яке в кожному з нас об’являє, що це означає: Святий, Який перебуває в Неопалимій Купині. Тільки так ми можемо навчитися, що значить бути святими, як Він святий.

Будьте сьвяті, бо я сьвят.

Найсвятіший Боже! Я бачив Тебе, Який перебуваєш у вогні. Я чув Твій голос: Не наближуйся сюди; іззуй обувє твоє з ніг твоїх. І душа моя побоялася дивитися на Бога, на Святого.

І все ж, о мій Боже, я мушу бачити Тебе! Ти створив мене, щоб я був подібний до Тебе. Ти навчив, що ця подібність — Твоя святість: «Будьте сьвяті, як я сьвят». О мій Боже! Як мені навчитися бути святим, коли я не можу бачити Тебе, Святого? Щоб бути святим, я мушу дивитися на Бога.

Благословляю Тебе за те, що Ти об’явив Себе в полум’ї тернового куща, у вогні проклятого дерева. Схиляюся в подиві й глибокому приниженні перед цим великим видивом: Твій Син у немочі Своєї людської природи, у вогні — горить, але не згорає. О мій Боже! У страху й трепеті я віддав себе як грішника на смерть, як Він. О, нехай вогонь пожере все несвяте в мені! Дай і мені пізнати Тебе як Бога, Який перебуває у вогні, щоб розтопити, вичистити й знищити те, що не від Тебе, і щоб спасти й прийняти у Твою власну святість те, що Твоє.

О Святий Господи Боже! Схиляюся в поросі перед цією великою таємницею. Об’яви мені Свою святість, щоб і я міг бути її свідком і вісником на землі. Амінь.

1. Святість як Божий вогонь. Хваліть Бога за те, що є Сила, яка може пожерти мерзоту й шлак, Сила, яка не залишить їх у спокої. «Кущ горить огнем, горить і не згоряє» — це не лише гасло Церкви в час переслідувань; це клич кожної душі в Божому ділі освячення.

2. Є нове богослов’я, яке говорить лише про Божу любов, явлену на хресті. Воно не бачить слави Його праведності та Його праведного суду. Це не Бог Писання. «Наш Бог — огонь пожирающий» — ось новозавітне богослов’я. «Служити до вподоби Богу з шанобою і страхом» — ось новозавітна релігія. У святості зустрічаються суд і милосердя.

3. Святість як страх Божий. Затуляти обличчя перед Богом зі страху, не сміючи ні глянути, ні заговорити, — це початок спочинку в Бозі. Це ще не справжній спочинок, але дорога до нього. Нехай Бог дасть нам глибокий страх перед усім, що могло б засмутити чи прогнівити Його. Нехай ми глибоко боїмося самих себе й усього, що належить до старої, засудженої природи, щоб вона знову не піднялася. «Дух страху Господнього» — це перший прояв духу святості, і він готує шлях до радості святості. «Ходячи в страсї Господнїм, а потїхою сьвятого Духа» — ось дві сторони християнського життя.

4. Святість Божа була об’явлена Мойсеєві, щоб він став її вісником. Церква сьогодні найбільше потребує чоловіків і жінок, які можуть свідчити про святість Божу. Чи станете ви одним із них?

ПРИМІТКА.

Зв’язок між страхом Божим і святістю найтісніший. Є люди, які найревніше шукають святості, але ніколи не являють її в такому світлі, що приваблювало б світ чи навіть віруючих, бо їм бракує саме цього елементу. Саме страх Господній породжує ту лагідність і сумирність, те визволення від самовпевненості й самозаглибленості, які становлять справжню основу святого характеру. Місця Божого Слова, де ці два слова пов’язані між собою, цілком варті уважного вивчення. «Хто рівен, славен сьвятостю твоєю, страшен чудесами!» «Поклонюся в страху твоїм у сьвятому храмі твоєму». «Бійтесь Господа, ви, сьвяті його!» «Поклонїтесь Господеві в пишній сьвятинї його. Сповнись страхом перед ним, цїла земле!» «Нехай славлять імя його; велике, страшне — сьвяте воно!» «Почин премудростї — страх Господень, а пізнаннє сьвятого — се розум». «Бога сил небесних — його, як сьвятого, шануйте; його одного вам боятись, перед ним вам дрожати!» «Звершуючи сьвятість у страсї Божому». «Яко Покликавший вас сьвятий, і ви самі сьвяті у всьому життю будьте; і коли Отцем зовете Того, що, не вважаючи на лице, судить кожного по дїлу, то зо страхом провожайте час вашого домування». І так далі через усе Писання, від пісні Мойсея аж до пісні Агнця: «Хто не убоїть ся Тебе, Господи, і не прославить імени Твого? Ти бо один сьвятий». Якщо ми віддамося враженню від таких місць, то глибше відчуємо, що страх Божий — ніжний страх хоч чимось образити Його, а надто страх увійти в Його святу присутність із тим, що людське й тілесне, з чим-небудь від нашої власної мудрості й зусиль, — належить до самої суті тієї святості, до якої ми маємо прагнути. Саме цей страх Божий змусить нас, як Мойсея, упасти й затулити обличчя в Божій присутності та чекати, поки Його власний Святий Дух відкриє в нас очі й вдихне в нас ті думки й те поклоніння, з якими ми наближаємося до Нього, Святого. Саме в цьому святому страху народжується та тиша душі, яка веде її до спочинку в Бозі й відкриває шлях для того, що, як ми бачили в раю, є таємницею святості: Бог, Який справляє Свою суботу й освячує душу, у якій Він спочиває.


Ви завершили: Святість і об’явлення

Назад Далі