Розділ 30 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Святість і карання
Двадцять дев’ятий день.
«Він карає нас на користь нашу, щоб ми були спільниками сьвятости Його. Дбайте про сьвятість, без чого нїхто не побачить Бога».—Євреїв 12:10, 14.
Мабуть, жодна частина Божого слова не проливає на страждання такого Божественного світла, як Послання до євреїв. І робить вона це тому, що вчить нас, чим було страждання для Сина Божого. Воно звершило Його людську природу. Воно приготувало Його до Його діла як Милосердного Первосвященика. Воно засвідчило, що Він, Хто виконав Божу волю в стражденному послусі, справді гідний бути її виконавцем у славі й сісти праворуч величі на висоті. «Подобало бо Тому, про кого все і ким усе, що привів многих синів у славу, починателя спасення їх страданнями звершити». «Хоч і Син Він був, тільки ж навчивсь послуху через те, що терпів, і, звершившись, ставсь усїм, що слухають Його, причиною спасення вічнього». Як Він Сам сказав про Своє страждання: «Я посьвячую себе», — так і тут ми бачимо, що Його страждання справді були для Нього дорогою до досконалості й святості.
Усе, чим Христос був і що Він здобув, — усе це для нас. Сила, яку, як виявилося, мало в Ньому страждання, щоб звершувати досконалість, сила, якої Він надав йому, освячуючи Самого Себе через страждання, — це сила нового життя, що приходить від Нього до нас. У світлі Його прикладу ми можемо побачити, а у вірі в Його силу й самі можемо пізнати на досвіді, що страждання для Божої дитини — це знак Отцівської любові й русло Його найбагатшого благословення. Для такої віри позірна таємниця страждання виявляється не чим іншим, як Божественною потребою: легке горе, що звершує, — так, звершує і справді здійснює — безмірну вагу слави. Ми не лише погоджуємося з написаним: «Подобало бо Тому, про кого все і ким усе, що привів многих синів у славу, починателя спасення їх страданнями звершити», — а й певною мірою розуміємо, як по-Божому доречно й слушно, щоб і ми освячувалися стражданням.
«Він карає нас на користь нашу, щоб ми були спільниками сьвятости Його». З усіх дорогоцінних слів, які Святе Письмо має для засмучених, навряд чи знайдеться хоч одне, що веде нас прямішим і глибшим шляхом до повноти благословення, яке має принести страждання. Ідеться про Його святість, власну Божу святість, учасниками якої ми маємо стати. Послання дуже ясно говорило про наше освячення з його Божественного боку — як про те, що звершив для нас і має звершити в нас Сам Ісус. «Хто осьвячує і хто осьвячуєть ся, від Одного всї». «Осьвячені ми одним приносом тїла Ісус-Христового». У нашому ж тексті ми бачимо другий бік — поступове діло, через яке ми особисто маємо прийняти й добровільно привласнити цю Божественну святість. З огляду на все, що в нас суперечить Божій волі і що мусить бути викрите й зламане, перш ніж ми зрозуміємо, що означає відмовитися від своєї волі й радіти Божою; з огляду на особисте спілкування в стражданні, яке єдине може привести до повного усвідомлення того, що Ісус поніс і зробив для нас; з огляду також на повний особистий вхід у Божу любов і задоволення нею як нашою достатньою часткою, — карання і страждання є необхідними складовими Божого діла освячення. У цих трьох аспектах ми побачимо, що те, чого потребував Син, потрібне й нам, і що те, що мало таку невимовну цінність для Сина, буде не менш багатим на благословення й для нас.
Карання веде до прийняття Божої волі. Ми бачили, що Божа воля — це наше освячення; що саме в Божій волі Христос освятив нас; ба більше, що силу освятити нас Він знайшов, освячуючи Самого Себе цілковитим відданням Своєї волі Богові. Його «Чинити волю твою, мій Боже, моя радість» черпало свою цінність із Його постійного «не моя воля». І щоразу, коли Бог приходить із каранням чи стражданням, перша мета, яку Він має на оці, — просити в нас і звершувати в нас єдність із Його власною благословенною волею, щоб через неї ми мали єдність із Ним Самим і з Його любов’ю. Він приходить у якійсь одній точці, де Його воля перетинає наше найдорожче прив’язання чи бажання, і просить, щоб ми підкорили те, чого хочемо ми, тому, чого хоче Він. Коли це зроблено охоче й з любов’ю, Він веде душу далі, щоб вона побачила: вимога жертви в окремій справі є утвердженням принципу — у всьому Його воля має бути нашим єдиним бажанням. Щаслива душа, для якої скорбота — не низка окремих актів боротьби й підкорення окремим виявам Його волі, а вхід до школи, де ми пізнаємо на досвіді й схвалюємо всю добру, досконалу й угодну Божу волю.
Іноді навіть Божим дітям здавалося, ніби скорбота не є благословенням: вона так збурює злу природу й викликає весь опір серця проти Божої волі, що приносить утрату миру й побожності, які колись, здавалося, панували в ньому. Навіть у таких випадках вона звершує Божий задум. «Щоб впокорити тебе, щоб випробовувати тебе, щоб довідатись, що в тебе в серцї», — це й досі Його мета, коли Він веде в пустелю. Значно більшою мірою, ніж ми усвідомлюємо, наша релігійність часто буває самолюбною й поверховою: коли ми приймаємо науку карання, яка викриває своєволю й любов до світу, що досі панують у нас, ми засвоїли один із перших і найпотрібніших її уроків.
Цей урок особливо важкий тоді, коли випробування приходить не безпосередньо від Бога, а через людей чи обставини. Дивлячись на другорядні причини й шукаючи способу їх усунути, сповнені обурення чи горя, ми часто зовсім забуваємо бачити Божу волю в усьому, що допускає Його Провидіння. Доки ми так чинимо, карання лишається безплідним і, можливо, лише ще більше робить нас жорсткішими. Якщо, вивчаючи дорогу святості, ми пробудили в собі бажання прийняти всю волю Божу, поклонятися їй і стояти повними в ній, то передусім шукаймо, як розпізнати цю волю в усьому, що спіткає нас. Гріх того, хто кривдить нас, не є Божою волею. Але Божа воля в тому, щоб ми опинилися в цьому скрутному становищі, аби бути випробуваними й перевіреними. Нехай нашою першою думкою буде: це скрутне становище — воля мого Отця для мене; я приймаю цю волю як моє місце тепер, де Він уважає за потрібне випробовувати мене. Таке прийняття випробування — це шлях, щоб обернути його на благословення. Воно поведе нас до дедалі виразнішого перебування у всій Божій волі цілий день.
Карання веде до спілкування з Божим Сином. Божа воля поза Христом — це закон, якого ми не можемо виконати. Божа воля в Христі — це життя, що сповнює нас. Він прийшов від імені нашої занепалої людської природи й прийняв усю Божу волю так, як вона лежала на нас, — і у вимогах закону, і в наслідках, які гріх навів на людину. Він цілковито віддав Себе Божій волі, хоч би чого Йому це коштувало. І так Він проклав нам дорогу через страждання — не лише через нього в розумінні повз нього й геть із нього, а за його посередництвом і завдяки йому — до любові й слави Отця. І саме в силі, яку Христос дає в спілкуванні з Ним Самим, ми теж можемо полюбити дорогу хреста як найкращу й найблаженнішу дорогу до вінця. Писання каже, що Божа воля — це наше освячення, а також що Христос — наше Освячення. Лише в Христі ми маємо силу любити Божу волю й радіти нею. У Ньому ми маємо цю силу. Він став нашим Освяченням раз і назавжди, коли з радістю виконував цю волю; Він стає нашим Освяченням в особистому досвіді, навчаючи нас із радістю виконувати її. Він навчився виконувати її; Він не міг стати досконалим у її виконанні інакше, як через страждання. У стражданні Він наближається; Він робить наше страждання спілкуванням у Його стражданні; і в ньому робить Самого Себе — Того, Хто був звершений через страждання, — нашим Освяченням.
О ви, стражденні! Усі ви, кого Отець карає! Прийдіть і подивіться на Ісуса, Який страждає, віддає Свою волю, звершується, освячує Самого Себе. Його страждання — таємниця Його святості, Його слави, Його життя. Хіба ви не подякуєте Богові за все, що може ввести вас у ближче спілкування з вашим благословенним Господом? Хіба ми не приймемо кожне випробування, велике чи мале, як поклик Його любові бути одним із Ним Самим, живучи лише для Божої волі? Це і є святість — бути одним з Ісусом, коли Він виконує Божу волю, перебувати в Ісусі, Який був звершений через страждання.
Карання веде до втішання Божою любов’ю. Не один батько був здивований, коли вперше на власному досвіді побачив, як дитина, покарана з любов’ю, почала горнутися до нього ніжніше, ніж раніше. Так само, хоча тим, хто живе далеко від свого Отця, горе цього світу видається саме тим, що похитує їхню віру в Божу любов, — саме через страждання Його діти вчаться пізнавати справжність цієї любові. Карання настільки виразно є батьківським правом; воно так прямо веде до визнання його потрібності й любові, що в ньому; воно так сильно пробуджує прагнення прощення, розради й визволення, що справді стає — хоч яким дивним це може видатися — одним із найпевніших провідників до глибшого пізнання Божественної любові. Карання — це школа, у якій засвоюється благословенний урок, що Божа воля — це вся любов, і що святість — це вогонь любові, який спалює, щоб очистити, який нищить лише шлак, щоб уподібнити до своєї власної досконалої чистоти все, що віддається цій дивовижній переміні.
«Ми пізнали також, та й увірували в любов, котру має Бог до нас. Бог є любов, і хто пробуває в любові, в Бозї пробуває, а Бог в ньому». Призначення людини — спілкування з Богом, спілкування, взаємне перебування любові. Лише вірою можна пізнати цю Божу любов. А віра може зростати тільки у вправлянні, може міцніти тільки у випробуванні: коли видиме зникає, її сила пробуджується, щоб віддатися у володіння Невидимому, Божественному. Карання — це нянька віри, одна з її обраних супутниць, щоб вести глибше в Божу любов. Це нова й жива дорога, дорога роздертого тіла в спілкуванні з Ісусом, що веде вгору до Святого святих. Там видно, як Справедливість, що не пощадить дитини, і Любов, що підтримує й освячує її, обидві єдині у святості Божій.
О ви, карані святі, яких так особливо ведуть дорогою, що проходить крізь роздерту завісу тіла, — ви маєте сміливість увійти. Наближайтеся; прийдіть і живіть у Святому святих. Зробіть Святеє святих своєю оселею: там ви стаєте учасниками Його святості. Карання приводить ваше серце до єдності з Божою волею, з Божим Сином, з Божою любов’ю. Перебувайте в Божій волі. Перебувайте в Божому Сині. Перебувайте в Божій любові. Живіть за завісою, у Святому святих.
Будьте сьвяті, як я сьвят.
Пресвятий Боже! Знову я благословляю Тебе за дивовижне об’явлення Твоєї святості. Я не тільки чув, як Ти кажеш: «Я сьвят», — а Ти ще й запросив мене до спілкування з Тобою Самим: «Будьте сьвяті, як я сьвят». Благословенне ім’я Твоє! Я почув навіть більше: «Я осьвячую» — це Твоє слово обітниці, що запоручає Твою власну силу звершити задум Твоєї любові. Я дякую Тобі за все, що Ти об’явив у Твоєму Сині, у Твоєму Дусі, у Твоєму Слові про дорогу святості. Але як мені благословити Тебе за урок цього дня — що немає жодної втрати чи скорботи, жодного болю чи турботи, жодної спокуси чи випробування, яких Твоя любов не призначала б і не робила б допомогою у звершенні святості Твого народу. Через кожне з них Ти притягаєш до Себе, щоб вони скуштували, як у прийнятті Твоєї волі любові є благословення й визволення.
Благословенний Отче! Ти знаєш, як часто я дивився на обставини й труднощі цього життя як на перешкоди. О, нехай усі вони у світлі Твого святого задуму зробити нас учасниками Твоєї святості, у світлі Твоєї волі й Твоєї любові, від цієї години стануть допомогою. Нехай понад усе дорога Твого благословенного Сина, яка засвідчує, що страждання — це наука Отцівської любові, віддання себе — таємниця святості, а жертва — вхід до Святого святих, буде так об’явлена, щоб силою Його Духа й Його благодаті ця дорога стала моєю. Нехай навіть карання, навіть найменше, буде з Твоєї власної руки, роблячи мене учасником Твоєї святості. Амінь.
1. Яке дивовижне об’явлення в Посланні до євреїв про святість і освячувальну силу страждання, як ми бачимо це в Сині Божому! «Навчивсь послуху через те, що терпів». «Подобало бо Тому, про кого все і ким усе, що привів многих синів у славу, починателя спасення їх страданнями звершити; бо й хто осьвячує і хто осьвячуєть ся, від Одного всї». «У чому бо сам пострадав, спокушуваний бувши, може і тим, що спокушують ся, помогти». «Бачимо Ісуса, малим чим умаленого від ангелів, за муку смерти увінчаного славою й честю». Страждання — це дорога роздертої завіси, нова й жива дорога, якою пройшов Ісус і яку Він відкрив для нас. Нехай усі стражденні вивчають це. Нехай усі, хто «святі в Христі», вчаться тут пізнавати Христа, у Кому вони святі, і дорогу, якою Він освятив Самого Себе й освячує нас.
2. Якщо ми почнемо з усвідомлення співчуття Ісуса до нас у нашому стражданні, це поведе нас далі, до більшого: до співстраждання з Ісусом у Його стражданні, до спілкування з Ним, щоб страждати так само, як страждав Він.
3. Нехай страждання і святість будуть нерозривно пов’язані у вашому житті через Духа, як вони пов’язані в Божому задумі й в особі Христа. «Подобало бо Тому, про кого все і ким усе, що привів многих синів у славу, починателя спасення їх страданнями звершити; бо й хто осьвячує і хто осьвячуєть ся, від Одного всї». Нехай кожне випробування, мале чи велике, буде дотиком Божої руки, що бере вас, щоб вести до святості. Віддайте себе в цю руку.
4. «Радуйтесь, яко ж маєте участь в страданнях Христових; Дух бо слави й Бога почиває на вас».