Розділ 22 · 10 хв читання · 14 хв слухання
Святість і щастя
Двадцять перший день.
«Царство Боже — радощі в Дусї сьвятім».—Римлян 14:17.
«Ученики ж сповнились радощами та сьвятим Духом».—Дїяння 13:52.
«Тодї сказав Неємія: День сей сьвятий Господеві нашому. І не журіться, бо радощі перед Господом се піддержка ваша. І левіти втихомирювали ввесь народ, промовляючи: Вгамуйтесь, бо сей день сьвятий, не сумуйте. І пійшов ввесь народ сьвяткувати з великими радощами, бо втямили слова».—Неємії 8:10–12.
Глибоке значення радості в християнському житті майже не усвідомлюють. Надто часто її вважають чимось другорядним, тоді як її присутність необхідна як доказ того, що Бог справді вдовольняє нас і що служіння Йому — наша втіха. У сімейному житті нас не вдовольняє, якщо всі правила пристойності дотримано і кожен виконує свій обов’язок щодо іншого: справжня любов робить нас щасливими одне в одному; як любов випромінює тепло своєї прихильності, так радість — це сонячне світло, що сповнює дім своїм сяйвом. Навіть у стражданні чи в бідності члени люблячої родини — радість одне для одного. А надто без цієї радості немає справжнього послуху з боку дітей. Батько чи мати дивляться не на саме лише виконання наказу чи якоїсь послуги; приємним усе робить та охоча, радісна готовність, з якою це зроблено.
Так само і в спілкуванні Божих дітей з їхнім Отцем. Навіть прагнучи життя посвячення та євангельського послуху, ми постійно наражаємося на небезпеку знову опинитися під законом з його вимогою «Ти мусиш». І наслідок завжди — поразка. Закон лише чинить гнів; він не дає ні життя, ні сили. Лише доти, доки ми перебуваємо в радості нашого Господа, у радості нашого визволення від гріха, у радості Його любові й того, чим Він є для нас, у радості Його присутності, — ми маємо силу служити й коритися. Лише тоді, коли ми визволені від усякого пана — від гріха, від самості й від закону, — і лише тоді, коли радіємо цією свободою, ми маємо силу служити так, щоб це вдовольняло і Бога, і нас самих. «Знов же побачу вас», — сказав Ісус, — «і звеселить ся серце ваше, і радощів ваших нїхто не візьме од вас». Радість — це і свідчення, і умова постійної особистої присутності Ісуса.
Якщо святість — це краса і слава життя віри, то очевидно, що саме тут ніяк не може бракувати радості. Ми вже бачили, як уперше Бога названо Святим у хвалебній пісні на березі Червоного моря; як Анна й Марія у хвилини натхнення прославляли Бога як Святого; як ім’я Тричі Святого на небі доходить до нас у пісні серафимів; і як перед престолом і живі істоти, і переможне множество тих, що співають пісню Агнця, поклоняються Богові як Святому. Ми покликані «поклонятися Йому в красі святості», «співати хвалу, згадуючи Його святість»; лише в дусі поклоніння, хвали й радості ми можемо повністю пізнати Бога як Святого. Більше того, лише під натхненням благоговійної любові й радості ми самі можемо стати святими. Коли ми перестаємо боятися й тривожитися, перестаємо напружуватися й силкуватися і зі співом спочиваємо в тому, чим є Ісус у Своєму завершеному ділі як наше освячення, коли ми спочиваємо й радіємо в Ньому, — тоді ми й станемо учасниками Його святості. День спочинку — це день, який Бог благословив, день благословення й радості; і саме день, який Він благословив, є Його святим днем. Святість і блаженство нероздільні.
Але чи не суперечить це вченню Святого Письма і досвідові святих? Хіба страждання й смуток не належать до обраних Богом засобів освячення? Хіба обітниці дано не сокрушеним серцем, не вбогим духом і не тим, хто плаче? Хіба зречення себе й залишення всього, що маємо, розп’яття з Христом і щоденне вмирання — не шлях до святості? І хіба все це не більше привід для смутку й болю, ніж для радості й веселощів?
Відповідь знайдемо в правильному розумінні життя віри. Віра підносить над тим, що ми відчуваємо чи переживаємо, і дає володіти тим, що є повною його протилежністю. У християнському житті завжди є парадокс: те, що здається непримиренними протилежностями, існує пліч-о-пліч в одну й ту саму мить. Павло висловлює це словами: «Яко вміраючі, і ось ми живі; яко сумні, а завсїди веселі; яко вбогі, многих же збогачуючі; яко нїчого немаючі, а все держучи». А деінде так: «Коли бо я немочний, тодї я сильний». Ця позірна суперечність знаходить своє примирення не лише в єднанні двох життів, людського й Божественного, в особі кожного віруючого, а особливо в тому, що ми в одну й ту саму мить є учасниками і смерті, і воскресіння Христа. Христова смерть була смертю болю й страждання, справжньою і страшною смертю, розірванням уз, що єднали душу й тіло, дух і плоть. Сила тієї смерті діє в нас: ми мусимо дати їй діяти могутньо, якщо хочемо жити свято, бо в тій смерті Він освятив Самого Себе, щоб і ми були освячені в істині. Наша святість, як і Його, — у смерті для власної волі і для всього власного життя. Але — і це ми мусимо намагатися збагнути — ми підходимо до смерті не з того боку, з якого її зустрів Христос: не як до ворога, якого треба перемогти, не як до страждання, яке треба знести, перш ніж можна буде ввійти в нове життя. Ні, віруючий, який знає, чим є Христос як Воскреслий, підходить до смерті — до розп’яття самості, і тіла, і світу — з боку воскресіння, з місця перемоги, у силі живого Христа. Коли ми охрестилися в Христа, ми охрестилися в Його смерть і воскресіння як у наші; і Сам Христос, Воскреслий, Живий Господь, переможно веде нас у досвід сили Своєї смерті. І тому віруючого, який справді живе вірою і не намагається власною боротьбою розп’ясти й умертвити тіло, а знає живого Господа, глибока радість воскресіння не залишає ані на мить, а стає його силою для того, що іншим може здаватися тільки болісною жертвою і несенням хреста. Він каже з Павлом: «Хвалюся хрестом, через який я розп’ятий». Він ніколи, як роблять так багато людей, не ставить Павлового запитання: «Хто мене збавить од тїла смерти сієї?» — не озвавшись радісною й переможною відповіддю як теперішнім досвідом: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого». «Богу ж дяка, що завсїгди дає нам побіду в Христї». Лише радість теперішнього Спасителя, досвіду досконалого спасіння, радість життя воскресіння дає силу глибоко й повністю ввійти в ту смерть, якою помер Христос, і віддати свою волю й своє життя, щоб вони були цілком освячені для Бога. У радості того життя, від якого сила смерті ніколи не відступає, можна щомиті казати з апостолом: «Яко вміраючі, і ось ми живі; яко сумні, а завсїди веселі».
Намагаймося засвоїти два уроки: святість необхідна для справжнього щастя; щастя необхідне для справжньої святості. Святість необхідна для справжнього щастя. Якщо ви хочете мати радість, повноту радості, постійну радість, якої ніщо не може відібрати, — будьте святі, як святий Бог. Святість — це блаженство. Ніщо, крім гріха, не може затьмарити чи перервати нашу радість. Хай яке буде наше випробування чи спокуса, радість Ісуса, про яку Петро каже: «радуєтесь радістю невимовною», може з лишком усе це відшкодувати й переважити. Якщо ми втрачаємо радість, то причина мусить бути в гріху. Це може бути явний переступ або несвідоме слідування за самістю чи світом; це може бути пляма на сумлінні від чогось сумнівного; а може, це невіра, яка хотіла б жити видимим і думає більше про себе й свою радість, ніж про одного лише Господа: хай би що це було, ніщо, крім гріха, не може відібрати нашої радості. Якщо ми хочемо жити радісним життям, засвідчуючи Богові, людям і самим собі, що наш Господь — це все, що Він для нас більший за все, — о, будьмо святі! Хвалімося Тим, Хто є нашою святістю: у Його присутності — повнота радощів. Живімо в Царстві, яке є радість у Святому Дусі; Дух святості — це Дух радості, бо Він — Дух Божий. Саме святі, Божі святі, радісно викликуватимуть.
А щастя необхідне для справжньої святості. Якщо ви хочете бути святим християнином, ви мусите бути щасливим християнином. Ісуса Бог помазав «єлеєм радости», щоб Він міг дати нам «єлей радощів». В усіх наших зусиллях заради святості колеса крутитимуться важко, якщо не буде єлею радощів; лише він усуває всяке напруження й тертя і робить поступ уперед легким і втішним. Старайтеся зрозуміти Божественну цінність радості. Вона — свідчення того, що ви перебуваєте в присутності Отця і живете в Його любові. Вона — доказ того, що ви свідомо вільні від закону та від напруження духу неволі. Вона — знак вашої свободи від турбот і відповідальності, бо ви радієте в Христі Ісусі як вашому Освяченні, вашому Охоронцеві й вашій Силі. Вона — таємниця духовного здоров’я й сили, бо сповнює все ваше служіння дитячою, щасливою певністю, що Отець не просить нічого, на що Він не дає сили, і що Він приймає все, зроблене в цьому дусі, хоч би як немічно. Справжнє щастя завжди забуває про себе: воно губить себе в тому, що є предметом його радості. Коли радість Святого Духа сповнює нас і ми радіємо в Бозі, Святому, через нашого Господа Ісуса Христа, коли ми губимо себе в поклонінні й хвалі Тричі Святому, — ми стаємо святими. Це, навіть тут, у пустелі, і є «Дорога святості: визволені Господом із радісними піснями прийдуть; ходити ним будуть — самі лиш спасені; радість вічна буде над головою в їх; радощі й веселощі знайдуть вони».
Чи всі Божі діти розуміють це? Що святість — це просто інше ім’я, справжнє ім’я, яке Бог дає щастю; що це справді невимовне блаженство — знати, що Бог справді робить нас святими, що наша святість — у Христі, що Христів Святий Дух — у нас. Ніщо не вабить так, як радість: чи збагнули віруючі, що в цьому й полягає Господня радість — бути святими? Чи, може, думка про напруження, і жертву, і зітхання, про труднощі й віддаленість така помітна, що думка про те, щоб бути святими, майже ніколи не звеселяла серця? Якщо так було, нехай так більше не буде. «Ти будеш хвалитись Сьвятим Ізрайлевим»: заявімо своє право на цю обітницю. Нехай віруюча певність, що наш люблячий Отець, і наш улюблений Господь Ісус, і Святий Дух, Який з голубиною лагідністю спочиває в нас, узялися виконати це діло і виконують його, сповнить нас радістю. Не шукаймо своєї радості в тому, що бачимо в собі зі святості: радіймо святістю Бога в Христі як нашою; радіймо в Святому Ізраїлевому. Тоді наша радість буде невимовна й безупинна; тоді ми віддамо Йому славу.
Будьте сьвяті, як я сьвят.
Преблагословенний Боже! Благаю Тебе, відкрий мені й усім Твоїм дітям таємницю того, як радіти в Тобі, Святому Ізраїлевому.
Ти бачиш, як багато в служінні Твоїх власних дорогих дітей усе ще звершується в дусі неволі і як багато хто ще ніколи не повірив, що Дорога святості — це дорога, якою вони можуть іти зі співом і де знайдуть радощі й веселощі. О Отче! Навчи Твоїх дітей радіти в Тобі.
Особливо прошу Тебе навчити нас, що в глибокій убогості духу, у смиренні, сокрушенні й цілковитій порожнечі, усвідомлюючи, що в нас немає жодної святості, ми можемо цілий день співати про Твою святість як нашу, про Твою славу, яку Ти покладаєш на нас і яка водночас увесь час належить лише Тобі. О Отче! Відкрий широко Твоїм дітям благословенну таємницю Царства — ту віру, що бачить усе в Христі й нічого в собі; що справді має все в Ньому і радіє всім у Ньому; що ніколи нічого не має і нічому не радіє в собі.
Благословенний Боже, у Твоєму Слові Ти сказав: «Будуть страдаючі що-раз більше радуватись у Господї, і вбогі будуть веселитись в Сьвятім Ізрайлевім». О, дай нам Твоїм Святим Духом у лагідності й убогості духу так жити в Христі, щоб Його святість була нашою радістю, що завжди зростає, і щоб у Тобі Самому, Святому Ізраїлевому, ми могли радіти цілий день. І нехай усі бачать у нас, яке це блаженство — жити як Божі святі. Амінь.
1. Найбільша перешкода для радості в Бозі — очікувати знайти в собі щось, чому можна було б радіти. На початку цього шукання святості ми завжди сподіваємося побачити велику зміну, звершену в нас самих. Що глибше нас вводять у розуміння того, що таке віра і життя віри, то краще ми розуміємо, як ми, хоч і не бачимо тієї зміни, якої чекали, все ж можемо радіти радістю невимовною тим, чим є Ісус. У цьому таємниця святості.
2. Радість треба плекати. Радіти — це наказ, даний частіше, ніж ми усвідомлюємо. Це частина послуху віри — радіти тоді, коли нам не хочеться. Віра радіє і співає, бо Бог святий.
3. «Сповнились радощами та сьвятим Духом», «Царство — радощі в Дусї сьвятім». Святий Дух, благословенний Дух Ісуса, — у вас, справжнє джерело живої води, радості й веселощів. О, прагніть пізнати Його, Хто живе у вас, щоб звершувати все, що Ісус має для вас: Він буде у вас Духом віри й радості.
4. Любов і радість завжди йдуть разом. Любов, яка зрікається й забуває себе заради братів і загиблих, живучи в них, знаходить Божу радість. «Царство Боже — радощі в Дусї сьвятім».