Розділ 19 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Святість і віра
Вісімнадцятий день.
«Щоб прийняли вони оставленнє гріхів і наслїддє між осьвяченими вірою в мене».—Дїяння 26:18.
Що більше ми досліджуємо Писання у світлі Святого Духа або живемо християнським життям у Його силі, то глибшим стає наше переконання в тому, яке виняткове й центральне місце посідає віра в Божому плані спасіння. І ми вчимося також бачити, що так належить і так справедливо: цього вимагає сама природа речей. Оскільки Бог — Істота духовна й невидима, кожне Його об’явлення, чи то в Його ділах, чи в Його слові, чи в Його Сині, вимагає віри. Віра — це духовне чуття душі: вона є для душі тим, чим є для тіла його чуття; лише через неї ми входимо в спілкування й дотик із Богом.
Віра — це та лагідність душі, що в тиші чекає, аби почути, зрозуміти, прийняти те, що каже Бог; аби одержати, зберегти, посісти те, що Бог дає або чинить. Вірою ми дозволяємо Самому Богові, живій Особі, увійти, ми вітаємо Його, щоб Він оселився з нами, щоб став самим нашим життям. Хоч би як добре, на нашу думку, ми її знали, нам завжди доводиться заново вчити цю істину, аби глибше й повніше застосовувати її: у християнському житті віра — найперше, те єдине, що подобається Богові й приносить нам благословення. А що святість — найвища Божа слава і найвище благословення, яке Він має для нас, то саме в житті святості нам особливо треба жити тільки вірою.
Наш Господь говорить тут про «осьвячених вірою в мене». Він Сам є нашим освяченням, так само як Він є нашим виправданням: і для одного, і для другого Бог просить віри, і обидва даються однаково, водночас. Дієприкметник, ужитий тут, — не теперішнього часу, що означав би процес чи справу, яка триває, а аорист, що вказує на дію, звершену раз і назавжди. Коли ми віримо в Христа, ми приймаємо всього Христа, наше виправдання й наше освячення: Бог одразу приймає нас як праведних у Ньому і як святих у Ньому. Бог вважає нас і називає нас тим, чим ми насправді є, — освяченими в Христі. Коли ми навчимося бачити те, що бачить Бог, коли наша віра схопить, що святе життя Христа належить нам як справжнє надбання, яке слід прийняти й присвоїти для щоденного вжитку, тоді ми справді зможемо жити тим життям, до якого кличе нас Бог, — життям святих у Христі Ісусі. Тоді ми опинимося в правильному становищі, в якому може здійснюватися те, що називають нашим поступовим освяченням. Воно буде прийняттям і застосуванням у щоденному житті сили святого життя, яке приготоване в Ісусі, яке в єдності з Ним стало нашим теперішнім і незмінним надбанням і яке діє в нас за мірою нашої віри.
З цього погляду очевидно, що віра діє двояко. Віра — це доказ речей невидимих, хоч уже насправді існуючих, і підстава того, на що ми сподіваємося, хоч воно ще не настало. Вона має справу з невидимим теперішнім так само, як і з невидимим майбутнім. Як доказ речей невидимих, вона радіє Христом, нашим досконалим освяченням, як теперішнім надбанням. Через віру я просто дивлюся на те, чим є Христос, як Його об’являє Святий Дух у Слові. Визнаючи все, чим Він є, своїм, я знаю, що Його святість, Його свята природа і Його життя — мої; я — святий: вірою в Нього я освячений. Це перший бік освячення: він дивиться на те, що є повним і завершеним, на абсолютну дійсність. Як підстава того, на що ми сподіваємося, ця віра в певності надії тягнеться до майбутнього, до того, чого я ще не бачу й не переживаю, і день у день бере від Христа, нашого освячення, те, чого їй потрібно для практичної святості: «і ви самі сьвяті у всьому життю будьте». Це другий бік освячення: я покладаюся на Ісуса, що Він подасть мені в особистому досвіді, поступово й безперестанку, для потреби кожної хвилини, те, що зберігається в Його повноті. «З Него ж і ви в Христї Ісусї, що став ся нам від Бога освяченнєм». У першому своєму аспекті віра каже: «Я знаю, що я в Ньому, і вся Його святість — моя»; у другому вона говорить: «Я довіряю Йому, що Він дасть мені благодать і силу, яких я потребую кожної хвилини, щоб жити святим життям».
І все ж, годі й казати, ці два — одне. Один Ісус є нашим освяченням, чи дивимося ми на нього у світлі того, чим Він став для нас раз і назавжди, чи того, чим Він, як плід цього, стає в нашому досвіді день у день. І так само одна віра: що більше вона досліджує Ісуса, поклоняється Йому й радіє Ним як Тим, Хто став нам від Бога освяченням, як Тим, у Кому ми освячені, то сміливіше вона очікує сповнення кожної обітниці для щоденного життя і то сильніше домагається перемоги над кожним гріхом. Віра в Ісуса — таємниця святого життя: уся свята поведінка, усі справді святі діла — це плід віри в Ісуса як нашу святість.
Ми знаємо, як діє віра і які її великі перешкоди, коли йдеться про виправдання. Добре нагадати собі, що віра, яка освячує, наражається на ті самі небезпеки, що й віра, яка виправдовує. Віра в Бога протистоїть довір’ю до самості, особливо до її хотіння й чинення. Віру гальмує кожне зусилля зробити щось самим. Віра дивиться на Бога, Який діє, і віддається Його силі, об’явленій у Христі через Духа; вона дозволяє Богові чинити в нас і хотіння, і дію. Віра мусить діяти: без діл вона мертва, тільки ділами вона може досягти досконалості; у Христі Ісусі, як каже Павло, ніщо не має сили, крім «віри, що дїє любовю». Але ці діла, які надихає й виконує віра в Боже діяння, дуже відрізняються від тих діл, у які віруючий часто вкладає свої найкращі зусилля, тільки щоб побачити, що зазнає невдачі. Справжнє життя святості, життя тих, хто освячений у Христі, має свій корінь і свою силу в постійному відчутті цілковитої безсилості, у глибокому спокої, що покладається на діяння Божественної сили й життя, у повному особистому відданні себе люблячому Спасителеві, у тій вірі, яка згоджується бути нічим, щоб Він був усім. Може здаватися неможливим розрізнити чи описати різницю між діянням, що походить від самості, і діянням Христа через віру; та якщо ми лише знаємо, що така різниця є, якщо вчимося не довіряти собі й покладатися на те, що діє Христос, Святий Дух уведе нас і в цю Господню таємницю. Діла віри — це діла Христа.
І як зусилля, так і бажання бачити й відчувати теж гальмує віру. «Коли вірувати меш, побачиш»; Святий Дух запечатає нашу віру Божественним досвідом; ми побачимо Божу славу. Але це Його справа; наша ж — коли все здається темним і холодним, усупереч усьому, що свідчать природа чи досвід, і далі кожної хвилини вірити в Ісуса як наше всемогутнє освячення, у Якому ми досконалі перед Богом. Скарги на брак почуття, на слабкість чи омертвілість рідко приносять користь: саме та душа, яка не хоче займатися собою — ні власною слабкістю, ні силою ворога, — а дивиться лише на те, чим є Ісус і що Він обіцяв учинити, побачить, що поступ у святості стає для неї радісним походом від перемоги до перемоги. «Господь, Бог ваш, він воює за вас»: ця думка, що так часто повторюється у зв’язку із заволодінням Ізраїлю обітованою землею, — це пожива віри: в усвідомленій слабкості, перед могутніми ворогами вона співає пісню переможця. Коли здається, що Бог не робить того, у чому ми на Нього покладалися, тоді саме час для віри хвалитися Ним.
Мабуть, ніщо так не виявляє справжньої природи віри, як радість і хвала. Ви обіцяєте дитині подарунок на завтра — і вона одразу каже: «Дякую!» — і радіє. Радісна подяка доводить, як справді ваша обіцянка ввійшла в її серце. Друг каже вам, що залишив вам у заповіті багату спадщину: може, вона дістанеться вам лише через роки, але вже тепер це вас тішить. Ми вже бачили, яка важлива складова святості — радість: особливо ж це складова святості через віру. Щоразу, коли я справді бачу, яке прекрасне й досконале Боже приготування, через яке моя святість — в Ісусі і через яке я маю дозволити Йому діяти в мені, моє серце повинно здійматися в хвалі й подяці. Замість того щоб допускати думку, що це, зрештою, життя, якого так важко досягти і яке вимагає такого безперервного самозречення, — це життя святості через віру, — ми повинні щедро хвалити Його за те, що Він зробив його для нас можливим і певним: ми можемо бути святими, бо Ісус, Могутній і Люблячий, — наша святість. Хвала виразить нашу віру; хвала доведе її; хвала зміцнить її. «Тодї повірили вони словам його, засьпівали хвалу йому». Хвала зобов’яже нас до віри: ми побачимо, що маємо зробити лише одне — іти далі у вірі, яка завжди довіряє і завжди хвалить. Саме в живій, люблячій прив’язаності до Ісуса, яка радіє Ним і безперестанку хвалить Його за те, чим Він є для нас, віра доводить себе й одержує силу святості.
«Осьвячені вірою в мене». Так, «вірою в мене»: це особистий, живий Ісус пропонує Себе, Себе в усьому багатстві Своєї сили й любові, як предмет, силу й життя нашої віри. Він каже нам, що коли ми хочемо бути святими, завжди й у всьому святими, ми мусимо подбати лише про одне: завжди й цілковито бути сповнені віри в Нього. Віра — це око душі: сила, якою ми розпізнаємо присутність Невидимого, коли Він приходить віддати Себе нам. Віра не лише бачить, а й присвоює та засвоює: тож нехай наші душі будуть зовсім тихі перед Святим Духом, Який живе в нас, щоб Він оживив і зміцнив ту віру, для якої Його нам дано. Віра — це віддання себе: віддаючи себе Ісусові, щоб дозволити Йому чинити в нас Свою справу, віддаючи себе Йому, щоб Він проживав у нас Своє життя і здійснював у нас Свою волю, ми побачимо, що Він цілком віддає Себе нам і повністю нами заволодіває. Так віра стане силою: силою послуху, щоб виконувати Божу волю: «найсьвятїща віра наша», «віра, сьвятим передана». І ми зрозуміємо, яка проста для щирого серцем таємниця святості: просто Ісус. Ми в Ньому, нашому освяченні: Він особисто — наша святість; і життя віри в Нього, яке приймає Його й володіє Ним, неминуче мусить бути життям святості. Ісус каже: «Осьвячені вірою в мене».
Будьте сьвяті, як я сьвят.
Улюблений Господи! Знову я побачив, із поклонінням і подивом, чим Ти готовий бути для мене. Саме в Тобі Самому і в житті живого спілкування з Тобою я маю стати святим. Саме в простому житті особистої прив’язаності, довіри й любові, віддання себе й посвячення Ти стаєш для мене всім і робиш мене учасником Себе Самого і Твоєї святості.
Благословенний Господи Ісусе! Я вірую в Тебе — поможи моєму недовірству. Я визнаю те, що ще лишилося в мені від недовірства, і покладаюся на Твою присутність, що вона переможе й вижене його. Моя душа безперестанку відкривається, щоб більше бачити, як Ти Сам є моїм життям і моєю святістю. Ти розширюєш моє серце, щоб воно раділо Тобою Самим як своїм усім і було певне, що Ти Сам заволодіваєш храмом мого єства і сповнюєш його Своєю славою. Ти вчиш мене розуміти, що, хоч би якими кволими, людськими й невтішними були мої переживання, Твій Святий Дух — сила моєї віри, Він веде мене вперед, щоб я виріс до сильнішої й ширшої довіри до Тебе, в Кому я святий. О мій Спасителю! Я приймаю сьогодні Твоє слово: «Осьвячені вірою в мене» — як нове об’явлення Твоєї любові та її задуму щодо мене. У Тобі Самому — сила моєї святості; у Тобі — сила моєї віри. Благословенне Твоє ім’я, що Ти й мені дав місце серед тих, про кого Ти говориш: «Осьвячені вірою в мене». Амінь.
1. Пам’ятаймо, що силу освячувати має не тільки та віра, яка має справу саме з Христом для освячення, а й кожна жива віра. Усе, що цілком кидає душу на Ісуса, що пробуджує напружену й просту довіру, — чи то випробування віри, чи молитва віри, чи діло віри, — допомагає нам ставати святими, бо приводить нас у живий дотик зі Святим.
2. Тільки через Святого Духа Христос і Його святість день у день об’являються нам і стають нашими як справжнє надбання. Тож і віра, яка приймає Його, теж від Духа. Віддайте себе в простоті й довірі Його діянню. Не бійтеся, ніби ви не можете вірити: у вас усередині — «Дух віри», ви маєте силу вірити. І ви можете просити Бога, щоб Він могутньо зміцнив вас Своїм Духом у внутрішній людині для віри, яка приймає Христа у вселенні, що не знає перерви.
3. Я маю віри рівно стільки, скільки маю Духа. Хіба ж не цього я найбільше потребую — жити цілковито під впливом Духа?
4. Як око, бачачи, сприймає і піддається, дозволяючи предметові перед ним залишити своє враження, так і віра — це враження, яке Бог справляє на душу, коли наближається. Хіба віра Авраама не була плодом того, що Бог наблизився і говорив до нього, — враженням, яке Бог справив на нього? Будьмо тихі, щоб споглядати Божественну таємницю Христа, нашої святості: Його присутність, якої ми чекаємо і якій поклоняємося, викличе віру. Тобто Дух, що виходить від Нього в тих, хто горнеться до Нього, буде вірою.
5. Святість через віру в Ісуса, не зусиллям твоїм власним,
Влада гріха зломлена й розбита силою самої лише благодаті,—
Божа власна святість у тобі, Його власна краса на твоєму чолі,—
Це буде сяйвом твоїм у мандрах, це твоя блаженна частка нині.
F. R. H.