Святі в Христі
Святість і розп’яття

Розділ 18 · 10 хв читання · 12 хв слухання

Святість і розп’яття


Сімнадцятий день.

«За них я посьвячую себе, щоб і вони були осьвячені правдою».—Йоана 17:19.

«Рече: „Ось, ійду вчинити волю Твою“. По сїй-то волї осьвячені ми одним приносом тїла Ісус-Христового. Одним бо приносом звершив на віки осьвячуємих».—Євреїв 10:9, 10, 14.

У Своїй первосвященицькій молитві, на дорозі до Гетсиманії та Голгофи, Ісус сказав Отцеві: «Я посьвячую себе». Незадовго перед тим Він говорив про Себе як про Сина, «кого Отець осьвятив і післав у сьвіт». Зі Святого Письма нам добре знайома думка, що те, що освятив Бог, мусить освятити й людина. Діло Отця, Який освятив Сина, — це підвалина й основа діла Сина, Який освячує Самого Себе. Якщо Його святість як людини мала бути вільним і особистим надбанням, прийнятим і засвоєним у добровільному й свідомому самовизначенні, то не досить було, щоб Його освятив Отець: Він мусив освятити й Сам Себе.


Це освячення Господом Самого Себе тривало все Його життя, але досягає вершини й виявляється з особливою виразністю в Його розп’ятті. У чому воно полягає, ясно показують слова з Послання до Євреїв. Месія сказав: «Ось, ійду вчинити волю Твою». А далі додано: «По сїй-то волї осьвячені ми одним приносом тїла Ісус-Христового». Саме принесення тіла Христового було Божою волею: виконуючи цю волю, Він освятив нас. Саме про виконання цієї волі, про принесення Свого тіла, Він сказав: «Я посьвячую себе, щоб і вони були осьвячені правдою». Віддання Своєї волі Божій волі в гетсиманській агонії, а потім виконання цієї волі в послусі аж до смерті — ось у чому Христос освятив Себе, а також і нас. Спробуймо це зрозуміти.

Божа святість об’являється в Його волі. Навіть у Божественній Істоті святість не має моральної цінності інакше, як тоді, коли її вільно волять. Говорячи про Трійцю, богослови вказували, що коли Отець являє абсолютну необхідність вічної Доброти, то Син доводить її свободу: у Божественній Істоті її волять у любові. І ось у цьому й полягало діло Сина на землі, серед випробувань і спокус людського життя: прийняти й міцно тримати за всяку ціну волю Отця, волити її всім Своїм серцем. «Хоч і Син Він був, тільки ж навчивсь послуху через те, що терпів». У Гетсиманії боротьба між волею людської природи й Божою волею досягла вершини: вона виявляється в словах, від яких ми мало не тремтимо за Його безгрішність, бо Він говорить про Свою волю як про протилежну Божій волі. Але ця боротьба — перемога, бо, ясно усвідомлюючи, що означає мати власну волю, Він віддає її й каже: «Нехай станеть ся воля твоя». Щоб увійти в Божу волю, Він віддає саме Своє життя. Так у Своєму розп’ятті Він об’являє закон освячення. Святість — це повне входження нашої волі в Божу волю. Або, точніше, святість — це входження Божої волі, щоб стати смертю нашої волі. Єдиний кінець нашої волі й визволення від неї — це смерть для неї під праведним Божим судом. Саме віддавши Себе на смерть хрестову, Христос освятив Себе й освятив нас, щоб і ми були освячені в істині.

І ось, як Отець освятив Його, а Він на цій підставі присвоїв це освячення й освятив Сам Себе, так і ми, яких Він освятив, мусимо присвоїти його собі. Ніяк інакше, як через розп’яття, через віддання Себе на смерть, Христос не міг здійснити освячення, яке мав від Отця. І ніяк інакше ми не можемо здійснити освячення, яке маємо в Ньому. Його освячення і наше несуть спільну печать хреста. Ми вже бачили, що послух — це шлях до святості. У Христі ми бачимо, що шлях до досконалої святості — це досконалий послух. А це послух аж до смерті, аж до віддання життя, аж до смерті хрестової. Оскільки освячення, яке Христос здобув для нас аж до принесення Свого тіла, несе на собі знак смерті, ми не можемо стати його учасниками, не можемо в нього ввійти інакше, як умираючи для самості та її волі. Розп’яття — це шлях до освячення.

Цей урок узгоджується з усім, що ми вже бачили. Перше об’явлення Божої святості Мойсеєві супроводжував наказ: «Іззуй!» Хвала Богові як славному у святості, страшному у хвалах лунала над мертвими тілами єгиптян. Коли Мойсеєві на Синаї було наказано освятити гору, сказано було: «Нїчия рука нехай не доторкнеться до неї… Чи скотина, чи людина, живе не буде». Божа святість — це смерть для всього, що стикається з гріхом. Лише через смерть, через пролиття крові був доступ до Святого святих. Христос обрав смерть, і то смерть як прокляття, щоб освятити Себе для нас і відкрити нам шлях до святості, до Святого святих, до Святого. І так є й досі. Ніхто не може побачити Бога й залишитися живим. Лише в смерті, у смерті самості й природи, ми можемо наблизитися й побачити Бога. Христос пройшов цей шлях першим. Ніхто не може побачити Бога й залишитися живим. «Тоді дай мені померти, Господи, — вигукнув один, — але я мушу Тебе побачити». Так, благословенний будь Бог: наша причетність до Христа й наше єднання з Ним такі справжні, що ми можемо жити в Його смерті; коли день у день самість утримується на місці смерті, життя і святість Христа можуть стати нашими.

Де ж це місце смерті? І як може здійснитися в нас розп’яття, що веде до святості й до Бога? Дякувати Богові! це зовсім не наше власне діло, не виснажливий процес саморозп’яття. Розп’яття, яке має освятити нас, — це звершений факт. Хрест несе прапор: «Звершилось». На ньому Христос освятив Себе для нас, щоб ми були освячені в істині. Наше розп’яття, як і наше освячення, — це те, що в Христі цілком і досконало звершено. «Осьвячені ми одним приносом тїла Ісус-Христового». «Одним бо приносом звершив на віки осьвячуємих». У тій повноті, якій, за благоволінням Отця, належало перебувати в Христі, розп’яття нашої старої людини, тіла, світу, нас самих — усе це духовна дійсність; хто прагне Христа, пізнає й приймає Його, той повністю отримує в Ньому все це. І коли до Христа, Якого раніше знали більше з Його благодаті, що прощає, оживляє й спасає, знову звертаються як до справжнього Визволителя від сили гріха, як до Освятителя, Він приходить і приймає душу до спільності в жертві Своєї волі. «Явив ся на знївеченнє гріха жертвою своєю» — це має стати правдою щодо нас, як є правдою щодо Нього. Він об’являє, що частина Його спасіння — зробити нас учасниками волі, цілком відданої Божій волі, учасниками життя, яке віддало себе на смерть і потім силою Божою було повернене з мертвих, — життя, духом і силою якого було розп’яття своєї волі. Він об’являє це, і душа, яка це бачить, погоджується з цим, віддає свою волю й своє життя, вірує в Ісуса як у свою смерть і своє життя, а в Його розп’яття — як у своє надбання й свою спадщину, — входить у радість і досвід цього. Тепер вона говорить: «Я умер, щоб жити: я розпятий з Христом; живу ж уже не я, а живе Христос у менї». А життя, яким вона тепер живе, — це життя вірою в Сина Божого, щоденне прийняття вірою Того, Хто живе в нас у силі смерті, яку пройдено й назавжди звершено.

«За них я посьвячую себе, щоб і вони були осьвячені правдою». «Ійду вчинити волю Твою, Боже. По сїй-то волї», — тобто з Божої волі, виконаної Христом, — «осьвячені ми одним приносом тїла Ісус-Христового». Зрозуміймо й міцно тримаймося цього: Христос віддав Свою волю в Гетсиманії й прийняв Божу волю, умираючи; Христос виконав цю волю в послусі аж до смерті хрестової — це і є те, що Він освячує Себе, і це і є те, що ми освячені в істині. «По сїй-то волї осьвячені ми». Смерть для самості, цілковите й найабсолютніше віддання нашого власного життя, з його волею, силою й цілями, хрестові, у розп’яття Христове, щоденне несення хреста — не хреста, на якому нас ще мають розіп’яти, а хреста розп’ятого Христа в його силі вбивати й умертвляти, — ось таємниця життя святості, ось справжнє освячення.

Віруючий! чи такої святості ви шукаєте? Чи побачили ви й чи погодилися з тим, що тільки Бог святий, що самість цілком несвята і що немає іншого шляху стати святим, як тільки щоб вогонь Божої святості ввійшов і став смертю самості? «Всякого часу мертвість Господа Ісуса на тїлї носимо, щоб і життє Ісусове в тїлї нашому являло ся» — це шлях для кожного, хто прагне бути освяченим в істині, так, як Він освятив Себе; освяченим точнісінько як Ісус.

Він освятив Себе для нас, щоб і ми самі були освячені в істині. Так, наше освячення спочиває й укорінене в Його освяченні, у Ньому Самому. А ми — в Ньому. Потаємне коріння нашого єства посаджене в Ісуса: глибше, ніж ми можемо бачити чи відчути, перебуває Він, наша Виноградна Лоза, Яка носить і оживляє нас. Зрозуміймо вірою, що в спосіб і в мірі, які далеко перевищують наше розуміння, глибоко Божественно й справді ми перебуваємо в Тому, Хто освятив Себе для нас. Перебуваймо там, куди нас поставив Бог. І схилімо коліна перед Отцем, щоб Він дав нам могутньо утвердитися Його Духом, щоб Христос як наше освячення жив у наших серцях, щоб сила Його смерті й Його життя об’явилася в нас і щоб Божа воля чинилася в нас так, як вона чинилася в Ньому.

Будьте сьвяті, бо я сьвят.

Святий Отче! Я благословляю Тебе за це дорогоцінне благословенне слово, за це дорогоцінне благословенне діло Твого улюбленого Сина. У Його безперервному заступництві Ти завжди чуєш дивовижну молитву: «За них я посьвячую себе, щоб і вони були осьвячені правдою».

Благословенний Отче! Благаю Тебе: могутньо утверди мене Твоїм Духом, щоб я живою вірою міг прийняти святість, приготовану для мене в моєму Господі Ісусі, і жити нею. Дай мені духовне розуміння, щоб я пізнав, що означає те, що Він освятив Себе, що моє освячення забезпечене в Його освяченні, що, коли я вірою перебуваю в Ньому, його сила охопить усе моє життя. Нехай Його освячення справді буде законом мого освячення, як воно є його життям. Нехай Його віддання Себе Твоїй батьківській волі, Його постійна залежність і послух будуть його коренем і силою. Нехай Його смерть для світу й для гріха буде його щоденним правилом. А понад усе, нехай Він Сам, о мій Отче! нехай Він Сам, освячений для мене, живий Ісус, буде моєю єдиною надією й опорою. Він освятив Себе для мене, щоб і я сам був освячений в істині.

Улюблений Спасителю! як мені належно благословити, любити й прославити Тебе за цю дивну благодать! Ти віддав Себе, щоб тепер я був святий у Тобі. Я віддаю себе, щоб у Тобі і я сам став святим в істині. Амінь. Господи Ісусе! Амінь.

1. «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною». Ісус хоче, щоб наше життя було точним відображенням Його життя, аж до розп’яття включно. Початок такого життя — зречення самості, щоб дати місце Христові. Юдеї не захотіли зректися самості, а «Сьвятого… відреклись… а Князя життя убили». Вибір і досі — між Христом і самістю. Зречімося несвятого й віддаймо його на смерть.

2. Кроки на цьому шляху такі: спершу — тверде рішення, що самість буде віддана на смерть; потім — віддання себе розп’ятому Христові, щоб Він зробив нас учасниками Свого розп’яття; потім, «знаючи, що давнього нашого чоловіка з Ним розпято», — віра, яка каже: «Я розпятий з Христом»; і тоді — сила жити як розп’ятий, хвалитися хрестом Христовим.

3. Це Божий шлях святості, Божественна таємниця, яку тільки Святий Дух може щодня підтримувати в нас. Благословенний будь Бог: це життя, яким християнин може жити, бо Христос живе в нас.

4. Головна думка така: ми в Христі, Який віддав Свою волю й виконав волю Божу. Святим Духом той самий настрій, що був у Ньому, є і в нас, воля самості розп’ята, і ми живемо в Божій волі.

Ви завершили: Святість і розп’яття

Назад Далі